Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

171

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

як виключно протилежного метафізиці. Піддавши глибокій кри%

тиці метафізичний метод, Гегель сформулював, правда, в

містичній формі, основні закони і категорії діалектики.

Отже, онтологія в класичній філософії у найбільш розгоргу%

тому вигляді розвивається саме в системі Гегеля, який виходить

з тези про співпадіння онтології та логіки. Раціоналізм класич%

ної філософії досягає граничного ступеня та підкорює сам себе.

Гегелівська метафізика починається і завершується логікою,

Проте, не дивлячись на свій ідеалізм, натурфілософське ігнору%

вання розробок конкретних наук, Гегелю вдається:

 по%перше, критично осмислити всі попередні метафізичні

моделі, виділяючи в них найбільш значущі елементи;

 по%друге, розглянути буття як таке, що розвивається за

об’єктивними і загальними законами;

 по%третє, своєрідним чином поєднати всі найважливіші

лінії онтології, де ідеальні основи буття невідривні від

природного світу і від культурного життя людини та

людства.

Головне ж значення філософії Гегеля полягає в тому, що

самі недоліки та обмеженості його підходу дають поштовх прак%

тично всім наступним філософським пошукам:

 зневага Гегеля до конкретних наук та споглядальний ха%

рактер його філософії дадуть поштовх позитивістським,

сциєнтистським та навіть синергетичним побудовам;

 критика гегелівського ідеалізму із збереженням діалектич%

них ідей призведе до виникнення марксистського діалек%

тичного матеріалізму;

 гегелівський культ людини як розумної істоти стимулює

розробку таких підходів до людського буття, як ірраціо%

налізм та екзистенціалізм.

У цілому ж Гегель вичерпав можливості класичного

підходу до побудови метафізичних моделей, де ігнорується

багатомірність і драматична складність людського буття, яке

не можна покрити ніякою системою замкнених логічних

визначень.

Є. А. Подольська «Філософія»

172

У 1841 р. вийшла з друку головна праця Л. Фоєрбаха

«Сутність християнства».

Фоєрбах розглядає свою філософію як закінчене і разом з тим

переборене вчення Гегеля та його попередників. Якщо Гегель

відривав розум, мислення від людини, її чуттів і потреб, «нова

філософія», або «філософія майбутнього», – так називав Фоєр%

бах своє вчення, – виходить з того, що реальним суб’єктом розу%

му є тільки людина, а вона, в свою чергу, є продукт природи.

Філософія повинна затвердити союз із природознавством;

цей «шлюб геолюбові», за образним висловом Фоєрбаха, буде

більш плідним, ніж мезальянс між філософією та теологією, що

існує протягом століть. Релігія обіцяє людині порятунок після

смерті. Філософія повинна зробити те, що лише обіцяє релігія,

але зробити це на землі, бо ніякого потойбічного світу не існує.

Філософія замінює релігію, даючи людям замість розради усві%

домлення своїх реальних можливостей у досягненні щастя.

Фоєрбах стверджує, що питання про відношення мислення

до буття є питанням про сутність людини. Філософія, яка вирі%

шує основне питання філософії, повинна бути антропологією

(вченням про людину). Характерною особливістю антропологізму

Фоєрбаха є заперечення дуалізму тіла і душі, визнання і доведен%

ня матеріалістичного положення про єдність тілесного і духовно%

го, об’єктивного психічного та фізичного мислення та буття.

Антропологізм Фоєрбаха поєднує в собі започатковане ма%

теріалістичне розуміння, спроби матеріалістичного обгрунтуван%

+" 4)2

Останнім великим представником

німецької філософії був Людвіг Андре/

ас Фоєрбах (1804–1872). Спочатку

Л. Фоєрбах хотів присвятити себе

релігії, вступив до богословського фа%

культету Гейдельбергського університе%

ту. Через рік він залишає його та пере%

їздить до Берліна, де слухає лекції Гегеля.

Але вже в 1827–1828 рр. починає сумн%

іватися в істинності гегелівського вчен%

ня про логічну основу природи.

173

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

ня суспільної свідомості як відбиття суспільного буття. Проте

Фоєрбах абстрактно розуміє людську сутність, не пов’язуючи її

з історичними суспільними відносинами. Через це він не зміг

матеріалістично зрозуміти суспільну свідомість як відображення

суспільного буття. Фоєрбах доводить, що спроба ідеалістів логі%

чно вивести існування зовнішнього світу, природи із мислення,

свідомості і т. ін. пов’язана з некритичним ідеалістично%релігій%

ним уявленням про існування надприродного першопочатку.

Зі своєї критики ідеалізму Фоєрбах робить висновок про те,

що ідеалістична філософія являє собою раціоналізовану, або

спекулятивну, теологію. Цій критиці притаманний серйозний

недолік: вона провадиться з позицій метафізичного матеріалі!

зму, внаслідок чого разом з ідеалізмом заперечується і діалек%

тика, що була властивою найбільш видатним його представни%

кам, особливо Гегелю. Фоєрбах не зміг знайти «раціональне

зерно» у гегелівській діалектиці, не побачив необхідності ство%

рення матеріалістичної діалектики.

Місце народження Бога, – говорить Фоєрбах, – виключно

у людських стражданнях. Тільки в людині бере Бог всі свої оз%

наки: Бог – це те, чим людина хоче бути. Саме тому релігія

володіє реальним життєвим змістом, а не є просто ілюзією. Суть

релігії – людське серце; воно тим і відрізняється від твердого і

холодного розуму, що хоче вірити і любити. Але суть релігії, на

думку Фоєрбаха, не зводиться до якої%небудь окремої можли%

вості людини: в релігії потворно відбивається вся людина – до

цього зводиться головне положення антропологічного атеїзму.

Фоєрбах приходить до висновку, що таємниця божествен%

ної трійці – це таємниця людського сімейного життя і релігій%

не уявлення про Божий промисел, то містифіковане усвідом%

лення людиною своєї відмінності від тварин і природи взагалі.

Але суть людини, до якої Фоєрбах зводить зміст релігії, він

розуміє абстрактно, антропологічне. Суть людини, за Фоєрба%

хом, – це розум, воля, серце; в нього мова йде про незмінну

природу індивіда. Наслідком цього обмеженого метафізичного

і натуралістичного уявлення про природу людини є неісторич%

не розуміння релігії.

Є. А. Подольська «Філософія»

174

За вченням Фоєрбаха, любов людини до людини, особливо

ж статева любов, – це релігійне почуття. Фоєрбах не зрозумів,

що наукова критика релігії не вичерпується відношенням рел%

ігійних уявлень до їх земного змісту. Найважливіше завдання

наукової критики релігії є аналіз матеріальних причин релігій%

ного подвоєння світу.

Основою філософської антропології Фоєрбаха є матеріалі!

стичне вчення про природу. На відміну від ідеалізму і релігії

Фоєрбах вчить, що природа є єдина реальність, а людина – її

зовнішній продукт, відбиття, закінчення. В людині і завдяки їй

природа відчуває себе, мислить про себе. Виступаючи проти

ідеалістично%релігійного приниження природи, Фоєрбах ствер%

джує, що немає нічого вищого від природи, як немає і нічого

нижчого від неї. Природа вічна: виникає в часі відносно лише

окремих явищ. Природа безкінечна і в просторі: тільки людсь%

ка обмеженість ставить межі її протяжності.

Фоєрбах відстоює положення про безперервний зв’язок ма!

терії та руху. Але ж він не вказує на якісну багатоманітність

форм руху матерії, на їх взаємоперехід, внаслідок чого теза про

саморозвиток матерії являє собою лише позитивний висновок

із заперечення божественного першопочатку. Заперечуючи

механістичне розуміння життя, Фоєрбах рішуче заперечує і

віталізм. Його розуміння життя як вищої форми буття приро%

ди спрямовано головним чином проти вульгарного матеріаліз%

му, що фактично заперечує існування свідомості. Свідомість в

усіх її формах розглядається Фоєрбахом як безпосереднє відбит%

тя суб’єкта і об’єкта.

Таким чином, вчення Фоєрбаха про природу, не дивлячись

на окремі діалектичні здогадки, більш глибоке, ніж у попередніх

матеріалістів, розуміння єдності і багатоманітності природи в

цілому ж не виходить за межі метафізичного матеріалізму.

Фоєрбах категорично заперечує існування об’єктів, що

принципово не сприймаються відчуттями. Він виступає проти

скептичної агностичної критики відчуттєвих сприймань, ствер%

джуючи, що останні через свій безпосередній зв’язок з речами

ніколи нас не обманюють. Але він не пов’язує чуттєві уявлен%

175

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

ня з практичною матеріальною дійсністю. Не обмежуючись ха%

рактеристикою ролі зору, слуху та інших органів чуття у пізнанні

зовнішнього світу, Фоєрбах вказує на пізнавальне, значення

всього емоційоного життя і діяльності людини. Але він не вкла%

дає у своє розуміння чуттєвої діяльності найголовнішого –

змінення людиною природи, матеріального виробництва.

Висока оцінка чуттєвого пізнання і критика спекулятивно%

го розуму не означає, що Фоєрбах не визнає особливої пізна%

вальної функції теоретичного мислення та його можливості

досягти більш глибокого пізнання дійсності. Завдання мислен%

ня зводиться до того, щоб збирати, порівнювати, розрізняти,

класифікувати дані, які дають органи чуття, розуміти, знаходи%

ти їх безпосередньо неіснуючий зміст. Чуттєве споглядання, за

Фоєрбахом, – критерій істинності мислення. Це означає, що

мислення повинне узгоджуватися із чуттєвими сприйманнями.

Релігійно%ідеалістичному тлумаченню всесвітньої історії Фоє%

рбах протиставляє натуралістичну концепцію, початком якої є

антропологічна характеристика людських відчуттів як головної і

визначальної сили поведінки кожного індивіда та суспільства в

цілому. Заперечуючи кантівське уявлення про апріорне, Фоєрбах

стверджує, що людина діє за велінням відчуттів. Форми відчуттів

багатоманітні: любов до життя, прагнення до щастя, егоїзм,

цікавість, потреба задоволення людської природи відчуттів, задо%

волення у найширшому значенні цього слова і т. ін.

Ідеалізм Фоєрбаха в розумінні суспільного життя особливо

виявляється в тому, що він хоче побудувати свої соціальні гу%

маністичні передумови на суто етичній основі. Природа щастя

така, що робить щасливим усіх: вона не потребує жодної відмо%

ви або протиставлення обов’язку почуттям. Усі труднощі, які,

на думку Канта і Гегеля, постають на шляху здійснення вимог

моралі, з точки зору Фоєрбаха, зрештою не існують. Оскільки

любов розглядається як суть і мета людського життя, саме в

любові вбачає Фоєрбах вирішальну силу суспільства і, зокре%

ма, морального прогресу.

Соціально%політичні погляди Фоєрбаха не виходять за межі

буржуазної свідомості. Той «єдиний» і «нормальний» індивід,

Є. А. Подольська «Філософія»

176

про якого він постійно говорить, вбачаючи в ньому людину

майбутнього, вільну від усього того, що ганьбить людську інди%

відуальність, цей абстрактний суб’єкт кінець кінцем залишається

ідеалістичною людиною буржуазного суспільства.

Заслуга філософії Фоєрбаха полягає у тому, що єдиним,

універсальним і найвищим предметом філософії вона вважала

людину і природу як її основу. Матеріалізму Фоєрбаха власти%

вий антропологізм, однак Фоєрбах не зміг подолати споглядаль%

ного характеру метафізичного матеріалізму і усвідомити роль

практики у процесі пізнання і суспільного розвитку. Через спог%

лядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелівської діалектики,

відкинувши її разом з ідеалістичною системою.

У теорії пізнання Фоєрбах обстоював емпіризм і сенсуалізм,

рішуче виступав проти агностицизму. Він вів непримиренну

боротьбу проти релігії. Джерело її, як і ідеалізму, він вбачав у

відриві від буття. Проте виступаючи проти ортодоксальної

релігії, Фоєрбах пропонував створити нову релігію, яка обожню%

вала б саму людину. Основу моральності він вбачав у прагненні

людини до щастя.

Таким чином, класична німецька філософія кінця XVIII –

початку XIX ст. відіграла видатну роль в історії розвитку діа%

лектичного мислення, у критичному подоланні метафізичного

методу, що панував у філософії XVII–XVIII ст. Історичне до%

сягнення німецьких філософів полягає в тому, що саме вони

розробили діалектичний метод. Кант намагався обгрунтувати

ідеалістичну діалектику понять у своєму вченні про антиномії

чистого розуму. Фіхте вклав в ідеалістичну діалектику розумі%

ння розуму як руху від тези через антитезу до синтезу.

Найбільш розвинутого вигляду діалектика набуває у Гегеля, в

методі якого під містично%ідеалістичною оболонкою діалекти%

ки понять містилося раціональне зерно – ідея про діалектику

речей, про розвиток у суспільстві і природі. Разом з матеріаліз%

мом Фоєрбаха діалектика Гегеля стала продуктивною основою

для подальшого розвитку філософської думки.

Філософські пошуки цих мислителів велись у межах тієї

традиції у філософії, що можна позначити як класична модель.

177

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

Вона охоплює період з Декарта до Гегеля, а значить, із середи%

ни ХVІІ до середини ХІХ ст. Для даної філософської традиції

характерними стали наступні риси:

 уявлення про філософію як форму раціонально!теоретич!

ної свідомості, за допомогою якої можна пояснити будь%

які явища природної дійсності та духу;

 принципова установка на раціональну пізнаванність світу,

якими не були б самі умови досягнення істини. В ситу%

ації такого панування розуму людина виступає як конст%

руктивний мислячий першопочаток, без урахування її

особистісних характеристик;

 установка на систематичність як представленість таких

всеоб’ємлючих філософських систем, які включають в себе

все, що на данному історичному етапі доступно раціональ%

ному філософському дослідженню;

 сприймання світу в цілому як проникнутого ідеєю гар!

монії, доцільності та природного порядку, де особливу роль

відіграють число і пропорція, структура та міра;

 інтенція суб’єкта пізнання на рефлексивне осягнення влас%

них прийомів та методів пізнання, на перетворення

пізнаючого мислення у центральний об’єкт метафізичних

досліджень;

 нове змістовне наповнення метафізичного методу філо!

софствування, що полягає у доказових, системно розгор%

нутих у вигляді філософського тексту роздумах мислите%

ля над граничними засадами побудови світу і місця

людини в ньому, над пізнанням та його межами, над

ціннісними орієнтирами людської діяльності;

 просвітницький пафос класичної філософії, що зумов%

лювався націленістю мислителів на повчання людей,

які сприймались як своєрідна забобонна, інертна маса,

яку філософ покликаний позбавити від страждань та

переживань;

 відірваність філософії від реальних проблем людини, її

самоцінний та автономний характер, оскільки філософ

часто замикався від світу у своїй споглядальній філо%

Є. А. Подольська «Філософія»

178

софській системі, підміняючи аналіз реальних процесів

побудовою ілюзорних світосхем;

 цілеспрямований пошук такого роду буття, який створює

засади всіх інших видів буття і забезпечує можливість її

раціонального пізнання з єдиних позицій – ось дійсна

мета існування спекулятивної метафізики;

 відповідність двом основним онтологічним лініям (натур%

філософській та спекулятивній) двох базових гносеологіч!

них установок – раціоналістичної та емпіричної, хоча всі

вони в унісон співають гімн розуму, філософії, науці та

просвітництву.

179

Розділ четвертий

СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ: СИНТЕЗ

КУЛЬТУРНИХ ТРАДИЦІЙ

Перехід від

класичної філософії

до некласичної

У другій половині ХІХ ст. поступо%

во готується, а на рубежі ХХ ст. починає

здійснюватись перехід до нової некла%

сичної науки, змінюються принципи,

зразки, парадигми філософствування.

Хоча буржуазні революції XVII–XVIII ст. і привели до

прискореного розвитку капіталізму, однак зростання продук%

тивності праці і суспільного багатства, зумовлені розвитком

машинної індустрії, не супроводжувались поліпшенням стано%

вища трудящих. Якщо філософи XVII–XVIII ст. вірили, що з

ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться цар%

ство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людь%

ми, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії.

Філософія XIX ст. відмовляється від досягнень попередньої

філософії, заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється

безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму.

Поняття ірраціоналізм (від лат. іrrationalis – нерозумний,

несвідомий) об’єднує різні філософські вчення, які відстоюють

обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому

інтуїцію, віру, інстинкт, як основні види пізнання. Ірраціональ%

ними за своїм змістом виявляються усі релігійні і релігійно%філо%

софські вчення.

Отже, ірраціоналізм невипадково сформувався в XIX ст.,

коли поширення відчуження на сферу розумової праці, криза

буржуазного суспільства і його культури ввійшли в суперечність

з ідеями «царства розуму» та суверенності розуму, що їх прого%

лошували просвітителі. Ірраціоналістичний умонастрій одержує

широке розповсюдження і особливо виявляється в таких течіях,

як «філософія життя» (Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм

(Хайдеггер, Ясперс та ін.) та деякі різновиди неопозитивізму.

Є. А. Подольська «Філософія»

180

Для філософії XX ст. характерні також сцієнтизм та анти!

сцієнтизм – протилежні світоглядні позиції, пов’язані з абсолю%

тизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (анти%

сцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток

культури. Сцієнтизм (від лат. scientia – знання, наука) – це уяв%

лення про наукове знання як про вищу культурну цінність і

достатню умову для орієнтації людини у світі.

Сцієнтистська орієнтація виявляється в некритичному зас%

тосуванні в гуманітарних науках (зокрема суспільних)

зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природ%

ничим і точним наукам, запереченні суто філософських про%

блем, позбавлених пізнавального досвіду; визнанні справді на%

уковими лише математичних і конкретних природничих знань,

що характерно, наприклад, для позитивізму.

Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки

у вирішенні проблем людського існування, звертає увагу на

негативні наслідки науково%технічного прогресу (руйнування

природного середовища, створення зброї масового винищен%

ня, тлумачення науки як «дегуманізованої сили», що є джере%

лом трагічного людського існування). Позиції антисцієнтизму

захищають такі напрями сучасної філософії, як екзистенці%

алізм, феноменологія.

Взагалі ж під сучасною західною філософією розуміють су%

купність філософських вчень, що виникли в кінці XIX – на

початку XX ст. і основні ідеї яких розробляються й нині.

Сучасна духовна культура являє собою єдність, синтез двох

тенденцій: модифікованого старого та народженого нового, тоб%

то єдність класичного і некласичного. У самому загальному

вигляді водорозділ між класичною і некласичною філософією,

в першу чергу, проходить у зв’язку з відношенням до пробле%

ми раціонального та його протилежності – ірраціональності.

До класичного типу філософії можна віднести такі течії, як

неокантіанство, феноменологія, неопозитивізм, структуралізм,

аналітична філософія, неотомізм, марксизм та інші; до некласич!

ного – філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, постмо%

дернізм тощо.