Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

161

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

для Фіхте все значення природи полягає в тому, що вона про%

тидіє моральній діяльності, а остання перемагає в людині її при%

родні здібності, то для Шеллінга природа – це самостійний

предмет дослідження. Погляд Шеллінга на природу ідеалістич%

ний, сама матерія, за Шеллінгом, духовна. Але разом з тим

Шеллінг вносить у вчення про природу ідею розвитку: приро%

да передує виникненню людської свідомості. Перехід до свідо!

мості відбувається через ряд прогресивних ступенів розвитку.

Ідеалістичні в основі погляди Шеллінга на природу мали і

позитивний зміст. Він відкинув пануючий у природознавстві

XVIII ст. механіцизм і ввів поняття про загальний зв’язок ре%

чей і явищ природи.

Найважливішим досягненням філософії природи Шеллін%

га було застосування діалектики до розгляду природи та її

явищ. Шеллінг оголосив необхідною умовою дослідження

природи пошук динамічних реальних суперечностей. Через це

філософія природи Шеллінга перетворюється на ідеалістичну

діалектику природи.

Вчення про діалектичні протилежності у природі

Шеллінг доповнив вченням про діалектику форм мислення

у пізнанні. На думку Шеллінга, звичайне мислення – це

мислення глузду. Воно дає нам пізнання лише в порівнянні з

пізнанням, що підсильне розуму. Форми розумового пізнан%

ня є не умовиводи і не докази, а безпосереднє споглядання

предмета. Розум безперечно вбачає в речах єдність проти%

лежностей, але ж суб’єктом такого розумоводіалектичного

пізнання може бути, за Шеллінгом, не пересічний розум, а

тільки філософський і художній геній.

Вчення трансцендентальної філософії Шеллінг виклав

у «Системі трансцендентального ідеалізму» (1800). У ній

суб’єктивне розглядається як первинне і як єдина основа всієї

реальності. При цьому Шеллінг пояснює, що його «трансцен%

дентальний ідеалізм» не є вчення суб’єктивного ідеалізму. В си%

стемі «трансцендетального ідеалізму» йдеться не про суб’єктив%

ний процес відчуття або мислення, а про особливий орган

пізнання, який, згідно з Шеллінгом, є безпосереднім споглядан%

Є. А. Подольська «Філософія»

162

ням розумом самого предмету. Таке пізнання Шеллінг називає

«інтелектуальною інтуїцією».

У праці Шеллінга «Переказ моєї системи філософії»

(1801) ідея тотожності духу і природи стає основною про%

блемою всієї філософи. Тут початковим поняттям є поняття

абсолютного розуму. Розум перестає бути чимось суб’єктив%

ним, оскільки об’єкт можливий тільки відносно мислячого

суб’єкту і чимось об’єктивним.

& 0$ "2

&

Самосвідомість розуму – це само%

свідомість Бога, тому що Бог, за

Шеллінгом, і є розум. Різниця між

Богом і людиною у тому, що в Бога

його особливість і свобода безмежні,

а в людини – обмежені.

У цілому філософія Георга

Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–

1831), завершивши процес розвитку

класичного німецького ідеалізму, су%

перечливо поєднала в собі обгрунту%

вання «істинності» релігійної ідео%

логії з теоретичним узагальненням

розвитку науки, створенням системи

«абсолютного ідеалізму» з діалектичним підходом до пояснен%

ня багатьох явищ об’єктивної дійсності, пізнання і мислення.

Гегель, піддавши критиці філософські погляди Канта, Фіхте,

Шеллінга, зокрема звинувачує Канта в тому, що той розриває

поняття сутності і явища. За Гегелем, сутність є явищем сут%

тєвим. Гегель доводить, що природа і суспільство не можуть ви%

водитися з «Я», як це стверджує Фіхте. На думку Гегеля, ані

свідомість, ані матерія не є первинними. Головним поняттям

його філософії є поняття абсолютної ідеї.

Розробляючи основні принципи своєї філософської систе%

ми, Гегель мав на меті створити універсальну «науку про абсо%

лютну ідею», науку, яка включала б пояснення сутності Бога як

буття абсолютної ідеї у сфері чистої думки («Наука логіки»),

пояснення природи як втілення і продукту несвідомої творчої

163

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

абсолютної ідеї, її «інобуття» («Філософія природи») і, нарешті,

пояснення суспільного життя як вияву свідомості творчої аб%

солютної ідеї та процесу її самопізнання в суспільній свідо%

мості («Філософія духу»). Мислення, згідно з Гегелем, «відчу%

жує» своє буття у вигляді матерії природи, яка являє собою

«інобуття» нібито об’єктивно існуючого мислення. З цієї точ%

ки зору розум є не специфічна особливість людини, а першо%

основа світу, із чого робиться висновок, що світ за своєю при%

родою розумний, ідеальний.

Таким чином, мислення, розум Гегель розглядає як незалеж%

ну від людини і людства абсолютну основу всього, що існує:

природи, людини, світової історії. Гегель прагнув довести, що

мислення як субстанціональна сутність існує не поза світом, а

в ньому самому, складаючи його внутрішній світ і виявляючись

у всій багатогранності явищ дійсності. У цьому значенні Гегель

стверджує, що всяка справжня філософія пантеїстична.

Прагнучи послідовно провести принцип тотожності буття і

мислення, Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як

нерухому, незмінну першооснову, а як процес пізнання, що

безперервно розвивається і йде від однієї сходинки до другої,

більш високої. Через це абсолютне мислення є не тільки поча%

ток, але і зміст усього, що існує. У цьому зміст відомого поло%

ження Гегеля про те, що абсолютне повинно бути зрозумілим

не тільки як передумова всього, що існує, але і як його наслідок,

вищий ступінь розвитку. Цим вищим ступенем розвитку «аб%

солютної ідеї» є «абсолютний дух» – людство, людська історія.

Усі ці положення Гегель вперше спробував обгрунтувати в

праці «Феноменологія духу». У першій її частині Гегель розг%

лядає відношення свідомості до предмета, що протистоїть йому

ззовні як предмет пізнання. Аналізуючи це відношення, Гегель

робить висновок, що предмет пізнаванний, бо його суть має

духовний, логічний характер. Таким чином, свідомість відкриває

у предметі свою власну суть і завдяки цьому підіймається до

самосвідомості. Свідомість співвідноситься вже не з зовнішні%

ми предметами, а з іншими самосвідомостями, з чого виника%

ють, за Гегелем, різні соціальні форми (наприклад, відносини

Є. А. Подольська «Філософія»

164

між рабом і рабовласником), що розглядаються як форма роз%

витку, збагачення самосвідомості людства на шляху до абсолют%

ної істини і розумного суспільного ладу, в якому повністю

здійсниться і буде всебічно реалізовано внутрішньо притаман%

не абсолютній ідеї безкінечне багатство змісту.

Зміст мислення (зміст науки), на думку Гегеля, є одному

лише мисленню притаманний зміст; його не отримано ззовні,

він породжений мисленням. Мислення, наука пізнають свій

особистий зміст, і пізнання виявляється, з точки зору Гегеля,

самосвідомістю духу.

Якщо мислення містить у собі закони дійсності, що нас ото%

чує, то з цього випливає, що мислення потрібно розуміти не як

людську властивість, а як суть світу і суть самої людини, неза%

лежної від нього. Таким чином, Гегель робить фантастичний вис%

новок, що людське мислення є лише один із проявів (правда,

найвищий на Землі) деякого абсолютного мислення, що ніби%

то існує поза людиною. Розумність, за вченням Гегеля, кінець

кінцем притаманна всьому існуючому; світ розумний, логічний

існує і розвивається за законами, що внутрішньо притаманні

мисленню, розумові. Звідси випливає одна з найважливіших

тез філософії Гегеля: все дійсне – розумне, все розумне – дійсне.

Дійсним Гегель називав не все, що існує, а лише найбільш

важливе, суттєве, історично необхідне. Тому було б неправиль%

но розглядати положення Гегеля про розумність дійсності як

виправдовування абсолютно всього, що існує. Тільки дійсність

(необхідність) розумна, та й то лише доти, доки зберігаються

обставини, за яких зумовлюється її необхідність. Стверджую%

чи, що не тільки дійсне – розумне, але і розумне – дійсне, Ге%

гель довів, що розумні людські ідеали є не недосяжні мрії, а щось

таке, що існує в дійсності.

Таким чином, початковий пункт філософської системи Ге%

геля – ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення

усіх процесів до процесу мислення. Дійсна історія зводиться до

історії пізнання, а зростання і глибина знань про світ розгляда%

ються як розвиток самої дійсності. Гегель обожнює процес

пізнання, який здійснюється людиною, видаючи його за боже%

165

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

ственне самопізнання, а також пізнання людиною Бога і тим

самим самого себе. Практична, матеріальна діяльність людей

також зводиться до пізнання самопізнання.

Основні частини філософської системи Гегеля – логіка,

філософія природи і філософія духу, до яких безпосередньо

приєднується філософія права, філософія історії, естетика, філо%

софія релігії, історія філософії.

 Логіка, як це випливає з початкового положення гегелівсь%

кої філософії, є важливою частиною його системи, оскільки то%

тожність буття і мислення означає, що закони мислення, якими

займається логіка, є дійсними законами і буття, і природи, і

людської історії, і пізнання. До Гегеля логіка розглядалась як на%

ука про суб’єктивні (людські) форми мислення. Не заперечуючи

необхідності такої наукової дисципліни, як формальна логіка –

наука про елементарні форми і закони правильного мислення,

Гегель ставить перед логічною наукою завдання досліджувати

найбільш загальні закономірності розвитку пізнання.

У праці «Наука логіки» Гегель розглядає загальні поняття,

що були історично вироблені в процесі розвитку людського

пізнання, – такі як буття, ніщо, якість, кількість, міра, сутність,

тотожність, різниця, суперечність, необхідність і випадковість,

можливість і дійсність і т. ін., – і показує, що всі вони пов’язані

одне з одним і відображують різні ступені пізнання, все глиб%

ше проникають у сутність усього, що існує.

Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель

вказує, що до неї слід віднести і те, що відрізняє явища одне

від одного, і те, що є в них однакове, тотожне. Але на протива%

гу метафізиці Гегель стверджує, що тотожність і різниця не

існують окремо одна від одної, а являють собою суперечності,

пов’язані одна з одною елементами сутності. Говорячи про то%

тожність, завжди маємо на увазі різницю; говорячи про різни%

цю, здогадуємось про існування тотожності. За вченням Геге%

ля, пізнаючи відносини тотожності і різниці, знаходимо

суперечності, що лежать у їх основі. Положення про супереч%

ності як внутрішнє джерело руху, розвитку складає у гегелівсь%

кому вченні сутність діалектики.

Є. А. Подольська «Філософія»

166

Досліджуючи логічний склад мислення, Гегель зосередив

увагу на логічних категоріях як формах мислення, що є анало%

гом форм буття, і побудував їх систему, у якій логічний рух

думки починається з визначення «буття» (якість – кількість –

міра), потім переходить до визначення «сутності» як «істинно%

го буття» (сутність – явище – дійсність) і, нарешті, завершуєть%

ся визначенням «поняття» (суб’єктивне поняття – об’єктивне

поняття – ідея).

Щоб розкрити зміст категорій, Гегель застосовує діалек!

тичні принципи: сходження від абстрактного до конкретного,

діалектичне заперечення – єдність логічного та історичного,

необхідність зв’язку. Це дало йому змогу розкрити діалектику

понять і в цій діалектиці – вгадати діалектику речей. Гегель

уперше в історії філософії сформулював положення про перехід

кількісних змін у якісні, про взаємопроникнення протилежно%

стей, про суперечності як джерело руху і розвитку, закон запе%

речення заперечення та ін. Проте ці положення Гегель сформу%

лював не як закони матерії, а як принципи саморуху містичної

абсолютної ідеї. Врешті%решт метод Гегеля, його діалектика – це

містифікована діалектика понять.

Логічний процес розвитку закінчується поняттям «абсолют%

ної ідеї», яка, за вченням Гегеля, спочатку «відмовляється» від

свого буття, передає йому рух, через який буття стає змістов%

ним. Потім вона знаходить себе як сутність, як поняття і, на%

решті, внаслідок розвитку поняття, як «абсолютна ідея», що

виступає у якості систематичної різноманітної єдності усіх

сторін, логічних означень, котрі характеризують світ як ціле і

його пізнання. Абсолютна ідея, згідно з Гегелем, – це духовний

деміург, творець світу в його становленні і діяльному самороз%

витку. Ступенями її саморозвитку є логіка («в собі буття»), при%

рода – інобуття абсолютної ідеї, тобто її буття в матеріальній

діяльності і дух (для себе – буття абсолютної ідеї, її буття як

суспільної свідомості і самосвідомості).

 Якщо логіка, на думку Гегеля, є наука про ідею в собі і для

себе, то філософію природи він характеризує як «науку про ідею

в її інобутті». Гегель не пояснює, як здійснюється перехід від

167

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

«чистої» логічної ідеї до природи, він просто декларує, що «аб%

солютна ідея», пізнавши свій особистий зміст, «вирішує із самої

себе вільно відпустити себе у якості природи».

Основними проявами «абсолютної ідеї» в природі є механ%

іка, фізика, органіка. Характеризуючи механіку, Гегель розгля%

дає простір, час, матерію, рух, світове тяжіння. У фізиці він роз%

глядає небесні тіла, світло, теплоту, хімічний процес і т. ін.,

намагаючись розкрити зв’язок між цими процесами і показати,

що всі корені є послідовним знаходженням духовної сутності,

що їх породжує. Розглядаючи органіку, Гегель торкається питань

геології, ботаніки і зоології. Тут він намагається показати, що

перехід від неживого до живого є закінченням природного про%

цесу. Але ж Гегель не визнає реального процесу розвитку орган%

ічної матерії і живих організмів: усі ці природні форми не ви%

никають, на його думку, одна з одної, оскільки джерелом кожної

з них є «абсолютна ідея».

Таким чином, ідеалістичне розуміння природи, згідно з яким

матерія є щось інертне, похідне від духу, призвело Гегеля до

заперечення розвитку, не дивлячись на діалектику, що підніма%

ла його над метафізичними матеріалістами.

Через початкові ідеалістичні засади своєї філософії Гегель

повинен був розглядати природу як «кінцеву» сферу існування

«абсолютної ідеї», приписуючи їй ту обмеженість, що була при%

таманна лише тодішнім природничо%науковим уявленням. Тому

Гегель не зміг перемогти і метафізичного, механістичного розу%

міння, хоча в деяких питаннях він стояв вище, ніж сучасні йому

природодослідники, і піддав глибокій критиці їх вузький емпі%

ризм і метафізично%механістичний підхід до явищ природи.

 Третя частина філософської системи Гегеля – філософія

духу – присвячена розгляду «абсолютної ідеї» на останньому

етапі її розвитку, коли вона залишає природу, «повертається»

до самої себе в якості «абсолютного духу» або «абсолютної ідеї»,

що переборола своє «відчуження», зняла своє заперечення

(природу) і розвивається як свідомість людства протягом світо%

вої історії. У природі, згідно з Гегелем, духовний зміст перебу%

ває в постійному конфлікті з обмеженою та інертною матері%

Є. А. Подольська «Філософія»

168

альною формою. Зовсім інше – в історії людства: тут «ця ж ідея

є суща для себе і постає в собі і для себе». Таким чином, філо%

софія духу Гегеля – це ідеалістичне вчення про розвиток інди%

відуальної і суспільної свідомості, про розумовий розвиток

людства взагалі. Тому історія людства, що зведена до історії

його духовного розвитку, стає, кінець кінцем, історією пізнан%

ня і самопізнання.

Філософія духу складається із вчення про:

 суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, пси%

хологія);

 об’єктивний дух (право, мораль, держава);

 абсолютний дух як вищий ступінь самопізнання «абсо%

лютної ідеї» (мистецтво, релігія, філософія).

Усю світову історію Гегель розподіляв на три основні епо%

хи: східну, античну та німецьку. У східному світі людина ще не

зрозуміла, що свобода є її суть, тому тут, за твердженням Геге%

ля, всі раби. В античному світі (Стародавні Греція і Рим) деякі

вже зрозуміли, що свобода складає їх сутність: якраз вони і є

вільними на відміну від тих, котрі не зрозуміли цього і тому

залишаються рабами. Як ідеаліст, Гегель фактично ігнорує зв’я%

зок рабства з економічними умовами. Він виводить рабство зі

свідомості людей, стверджуючи, що самосвідомість, яка віддає

перевагу життю, волі, вступає у відношення рабства. Державу

Гегель вважає вищим втіленням свободи, подорожі Бога («аб%

солютної ідеї») по Землі.

Розгляд основних положень філософії Гегеля показує, що у

його вченні необхідно відокремлювати діалектичний метод, що

є прогресивним, від системи (вчення про природу і суспільство

як форми існування «абсолютної ідеї»), що є консервативною.

Хоч метод і система в гегелівській філософії органічно пов’я%

зані, однак між ними є невирішені суперечності, оскільки сис%

тема Гегеля, на противагу його діалектиці, обмежує розвиток

суспільства, розвиток пізнання і перекручує діалектичне розу%

міння природи, суспільства і мислення.

Як і більшість філософів, Гегель вважав, що філософія

відрізняється від інших наук тим, що вона покликана дати зак%

169

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

інчене, абсолютне знання дійсності. Гегель оцінював філософію

як «науку наук», як систему абсолютних істин, протиставляю%

чи природознавству філософію природи, історії як науці – філо%

софію історії, праву – філософію права і т. ін. Претензія Гегеля

на створення всеохоплюючої філософської системи абсолютних

знань, системи, яка не тільки підсумовує дані інших наук, але й

принципово передбачає всі можливості у майбутньому розвит%

ку наукового пізнання, була зовсім абсурдною.

Якщо гегелівська діалектика – це вчення про розвиток вза%

галі, то гегелівська філософська система заперечує загальність

розвитку, бо природа, за Гегелем, не розвивається в часі, а лише

урізноманітнюється в просторі. Так, значною мірою метафізич%

не розуміння природи виходило з початкових ідеалістичних

положень Гегеля, його філософської системи.

Якщо діалектика стверджує, що розвиток не має меж, то

гегелівська філософська система обмежує розвиток мислення

(форми якого вичерпуються у праці «Наука логіки»), розвиток

пізнання взагалі (що ніби закінчується створенням гегелівської

філософії), розвиток суспільства. Межею розвитку останнього

Гегель вважав встановлення конституційної монархії і пов’яза%

не з нею обмежене перетворення суспільства, особливо його

політичних закладів, у буржуазному дусі.

У цьому полягає глибока суперечність між філософською

системою Гегеля та його діалектичним методом, між консерва%

тивним і прогресивним у його філософському вченні. Ця супе%

речність – це, насамперед, суперечність між догматичними і по

суті метафізичними висновками гегелівської філософії і діалек%

тичними принципами, з яких виходить гегелівський метод. Але

справа не тільки в цьому. Сама діалектика Гегеля була досить

непослідовна через свій ідеалістичний характер.

Що є раціональним у гегелівській ідеалістичній діалектиці?

Раціональним її зерном є геніальні здогадки про взаємозв’язок,

рух, розвиток явищ, про суперечності як джерело руху, розвит%

ку, про перехід кількісних змін у якісні, про природу теоре!

тичного мислення, а також логічних форм і категорій, через які

воно здійснюється.

Є. А. Подольська «Філософія»

170

Дуже важливим є обгрунтування Гегелем розуміння мето!

ду науки. Гегель виступив проти метафізичного уявлення про

метод як сукупність штучних, нібито винайдених людиною

засобів. З точки зору Гегеля, метод не є «справа нашого сваві%

лля», бо характер нашого підходу до явища, що вивчається, за%

лежить «від форм самого предмету, що підлягає вивченню».

Всупереч своїм догматичним претензіям на абсолютну істи%

ну в останній інстанції Гегель, правда, в ідеалістично перекру%

ченій формі все ж показав, що пізнання – це історичний про%

цес і тому істина не є раз і назавжди даним, готовим наслідком

пізнання, вона теж розвивається, змінюється.

Раціонального у «Філософії історії» Гегеля є ідея діалектич!

ного розвитку суспільного життя. Проте вона не проведена по%

слідовно і поєднана з реакційними твердженнями про «істо%

ричні» та «неісторичні» народи, про необхідність воєн.

Завершальний ступінь розвитку містичної абсолютної ідеї у си%

стемі філософії Гегеля становлять мистецтво, релігія, філософія.

Між діалектичним методом Гегеля та його метафізичною

консервативною філософською системою існує глибока супе%

речність. Принципи методу Гегеля, якщо звільнити їх від місти%

ки, вимагають розглядати все в русі і розвитку, бачити в усьо%

му суперечності, що ведуть, зрештою, до заміни нижчого

вищим, старого – новим. Тим часом його філософська система

увічнює певні суспільно%історичні форми буття, претендує на

осягнення абсолютної істини.

Гегель вважав, що розвиток має три стадії:

 теза – вихідний момент;

 антитеза – заперечення тези і перетворення у свою про%

тилежність;

 синтез – поєднання рис попередніх ступенів.

Заслуга Гегеля – у систематичній розробці діалектичного

світорозуміння і відповідного діалектичного методу досліджен%

ня. Гегель розробляв діалектику як філософську науку, що уза%

гальнює всю історію пізнання та найбільш загальні законо%

мірності розвитку об’єктивної дійсності. Особливо прагнув Гегель

розробити основні принципи діалектичного способу мислення