Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

201

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

свідомість», що є центром, з якого, наче квіти з букету, «викида%

ються світи». Тут знаходить своє місце ідея Бога, фідеїзм.

Заслуговує на особливу увагу тлумачення Бергсоном сус!

пільства, яке він сприймає перш за все як «мурашник», як

біологічне співтовариство, замкнуте товариство. Але люди%

на, за Бергсоном, не тільки тварина, але й містик, тому утво%

рює відкрите суспільство, людство взагалі. На засадах двої%

стої природи людини Бергсон виробляє два типи соціальних

відносин, моралі, релігії. Замкнуте суспільство характери%

зується соціальним інтелектом, зміцненням соціальної групи,

статичною релігією (вірою у міфи, у безсмертя), ієрархією в

суспільстві, привілеюванням окремих індивідів. Мораль у

такому суспільстві підкорює індивіда інтересам більшості.

Таке суспільство націлене на війну.

У відкритому суспільстві мораль, динамічна релігія (хри%

стиянство) виводять особу за межі національних і держав%

них кордонів, пропагують святість індивіда, особисту сво%

боду, рівність. Генії не наказують, а закликають, не

примушують, а заохочують.

В обох випадках – і у відкритому, і в закритому сусцільстві

не існує ніяких об’єктивних законів. Людство піде, за Бергсо%

ном, туди, куди його поведуть видатні особи.

Таким чином, філософія життя стала виявленням кризи

класичного західного раціоналізму. «Життя» тлумачиться як

деяка цілісна реальність, що осягається інтуїцією. Найбільшого

впливу ці ідеї досягли в першій четверті XX ст., їх висловлюва%

ли деякі представники неогегельянства, прагматизму. Надалі

філософія життя розчиняється у інших напрямах ідеалістичної

філософії XX ст., а деякі її принципи запозичені екзистенціал%

ізмом, персоналізмом і особливо філософською антропологією.

Психоаналітична філософія, або фрейдизм – це загальне

позначення різних шкіл і течій, що застосовують психологічне

вчення Фрейда для пояснення явищ культури, процесів твор%

чості і суспільства в цілому. Фрейдизм як соціальну і філо%

софсько%антропологічну доктрину слід відрізняти від психоана%

лізу як конкретного методу вивчення несвідомих психічних

Є. А. Подольська «Філософія»

202

процесів, принципам якого Фрейд надає універсального значен%

ня, що приводить його до психологізації суспільства і особи.

Психоаналіз був заснований Зігмундом Фрейдом

(1856–1939), австрійським психіатром, у кінці XIX – на

початку XX ст., коли відбувався злам традиційних уявлень про

психічне життя людини. Фрейдівський психоаналіз був спря%

мований на вивчення впливу внутрішнього світу людини, її

поведінки, культурних і соціальних умов на формування псих%

ічного життя людини та її реакцій.

Якщо дофрейдівський психоаналіз вивчав нормальну, тоб%

то фізично здорову людину і її свідомість, Фрейд зосереджує

увагу на дослідженні психічно хворої людини. Вивчаючи невро!

зи, він наштовхується на той шар людської психіки, який був

поза увагою психології раніше.

Основні погляди Фрейда викладені в його працях «Три на%

риси з теорії сексуальності» (1905), «По той бік принципу задо%

волення» (1920), «Я і Воно» (1923) та ін. Поширюючи сферу

пристосування психоаналізу, Фрейд намагався розповсюдити

його принципи на сферу соціальної психології («Масова психо%

логія і аналіз людського Я», 1921) і різні сфери культури – міфо%

логію («Тотем і табу», 1913), фольклор, художню творчість, аж до

тлумачення релігії як особливої форми колективного неврозу

(«Майбутнє однієї ілюзії», 1927). Сублімація – центральне по%

няття у Фрейда у його психологічній трактовці культури, що

розглядається як наслідок обов’язкового компромісу між стих%

ійними потягами і вимогами реальності («Незадоволеність у

культурі», 1930).

Психіка людини потенційно завжди знаходиться в

конфліктній ситуації. Розв’язання внутрішніх конфліктів може

досягатися трьома способами. Перший – безпосереднє задово%

лення бажань, другий – задоволення бажань через їх витіснен%

ня у сферу несвідомого, а потім – сублімація (від лат. sublimo –

високо піднімаю, підношу), тобто перетворення енергії несвідо%

мих потягів, переключення їх на «загальноприйняті» типи соц%

іальної діяльності і культурної творчості. Тут має місце симво%

лічна реакція потягів. Третій – свідоме оволодіння бажаннями.

203

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

Саме цей шлях розгортається у психоаналітичній, системі Фрей%

да, адже психоаналіз і призначений для надання допомоги тим,

хто потребує переводу несвідомого у свідоме. Технічними засоба%

ми психоаналізу є виявлення і аналіз патогенного матеріалу, що

можна одержати в результаті розшифрування «довільних асоці%

ацій», тлумачення снів, вивчення помилкових дій та інших

«дріб’язків життя», на які звичайно не звертають увагу.

$" "

Психіка людини, за Фрейдом, скла%

дається з трьох шарів: несвідоме, підсвідо!

ме, свідомість. Несвідоме є мовби гли%

бинною основою психіки, яка визначає

все свідоме життя людини і навіть долю

окремої особи і цілих народів.

Отже, структура особи, за Фрейдом,

складається з трьох частин: «Воно»

(цб,тобто Id) – архаїчна безособова час%

тина психіки; «Над%Я» (Super%Еgо) або

«цензор» – установки суспільства; «Я»

(Еgо). «Я» – свідоме, «Воно» – несвідоме. Свідомість «Я» вис%

тупає як поле боротьби між «Воно» і «цензором», який витіс%

няє егоїстичні імпульси із сфери свідомого, обмежує їх вільний

прояв, заганяє у сферу підсвідомого.

Стосунки між «Я» і «Воно» можна порівняти з вершником

і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає

напрям руху коня до певної мети. Інколи вершник буває зму%

шений спрямовувати свого коня в напрямку, в якому той сам

хоче йти, інколи ці напрямки співпадають. Отже, свідомість є

чимось другорядним щодо «несвідомого».

Досліджуючи несвідоме, Фрейд наштовхується на «пер%

винні потяги». «Первинні потяги», за Фрейдом, – сексуальні

потяги. За доказом цього видатний психоаналітик звертається

до міфологічних сюжетів, до міфу «Про царя Едіпа». Хлопчик

завжди тяжіє до матері і вбачає в батькові суперника. Міфи

зберігаються в родовій пам’яті (онтогенезі – розвитку людини

і філогенезі – розвитку суспільства). За Фрейдом, велика

кількість людей потребує влади, якій вони можуть підкорюва%

Є. А. Подольська «Філософія»

204

тись, захоплюватись, яка панує і погано обходиться з ними. Ця

потреба – нудьга за батьком, що живе всередині нас, у підсвідо%

мості з дитинства.

Отже, основу психіки, за Фрейдом, становить підсвідоме, й

«цензор» – психічна інстанція, що утворюється під впливом

системи суспільних заборон. У конфліктних ситуаціях несвідо%

ме (у своїй основі сексуальні потяги) обходить заборони цен%

зора і постає перед свідомістю у вигляді сновидінь, помилок на

слові тощо.

Досліджуючи ці явища суб’єктивними методами (методи дов%

ільних асоціацій, тлумачення сновидінь), Фрейд намагається знай%

ти їхній «істинний» сенс, тобто дати їм сексуальну інтерпретацію.

Виходячи з аналізу сновидінь, він формулює основний, на

його думку, принцип конфліктності механізму. Конфлікт між

несвідомою сферою і свідомістю призводить до компромісних

утворень, які несуть у собі знак подвійності, поєднуючи відтис%

нення примітивних асоціальних потягів з їх символічним за%

доволенням. Такі механізми, за Фрейдом, виступають всюди, де

послаблюється контроль свідомості. Сновидіння для Фрейда –

не лише «королівські ворота у несвідоме», але й сполучна лан%

ка між нормою і патологією. Сни – це неврози звичайної лю%

дини, які виконують, насамперед, захисні функції.

За вченням Фрейда, тільки з’ясувавши це, можна психоте%

рапією зняти конфлікт напруження між «цензором» і підсвідо%

мим. До цієї думки Фрейд приходить, вивчаючи форми істерії,

які, як і багато психічних захворювань, не мали видимої матер%

іальної причини («фізичної травми»). Але ж причина існує,

оскільки безпосередньо віднайти її не вдається, то, на думку

Фрейда, необхідно йти шляхом опосередкування, відтворення

(реконструювати цю причину через наслідок).

Безпосереднім чинником людської дії є щось ідеальне (ба%

жання, задуми, мета тощо). Фрейд ототожнює чинник з причи%

ною і приходить до висновку, що саме ідеальне є детермінан%

тою людської поведінки.

Раціональне «свідоме», за Фрейдом, це лише «поверхневе»

в наших бажаннях і потягах, лише своєрідна «маска».

205

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

Якщо уважно вдуматися в зміст того, що нас безпосередньо

спонукає до того чи іншого вчинку, міркує Фрейд, і зіставити

цей зміст з раціональним поясненням вчинку, то перше з дру%

гим не співпаде. Наше пояснення завжди виявляється і «вкла%

данням» у певні рамки, які встановлені і освячені існуючою

системою моралі, релігії, права.

Раціональна «маска» нашого вчинку – це завжди «виправ%

довування». Справжній зміст людської поведінки – досвідомий,

«несвідомий». Оскільки ж несвідомі потяги аморальні та іррац%

іональні, вони можуть реалізовуватися, лише прибираючи зовні

прийнятну для середовища раціональну форму.

Сублімація, за Фрейдом, особливо проявляється у творчості.

З позиції сексуальних поглядів Фрейд аналізує творчість Лео%

нардо да Вінчі, Гете, Шекспіра, Достоєвського. Однак з ним не

погоджувались його послідовники К. Юнг, А. Адлер, В. Райх,

К. Хорні, Е. Фромм.

У наступних працях Фрейда сексуальні потяги змінюють%

ся поняттям лібідо, яке охоплює всю сферу людської любові,

включаючи любов до батьків, дружбу. В кінцевому підсумку

Фрейд висуває гіпотезу, що діяльність людини обумовлена

наявністю як біологічних, так і соціальних потягів, де домі%

нуючу роль відіграють «інстинкт життя» – ерос і «інстинкт

смерті» – танатос.

Позиції Фрейда виявляються дуже близькими до «філософії

життя» та ірраціоналізму. Однак Фрейд та його послідовники

стверджували, що вони розширили сферу наукового пізнання,

даючи раціональне пояснення таким явищам, як сновидіння або

симптоми душевних хвороб, які раніше наука не спроможна

була пояснити, а тому ігнорувала. Фрейд намагався дати раціо%

нальне тлумачення ірраціонального. Суперечність самої його

системи виявилась у тому, що поряд з положенням про пану%

вання в людині ірраціонального початку, психічне життя тлу%

мачиться як постійна боротьба свідомого і несвідомого. У сис%

темі психотерапії свідоме «Я» виступає активним і

організуючим першопочатком особистості, хоч це важко сумі%

стити з виведенням свідомих факторів з ірраціональних і

Є. А. Подольська «Філософія»

206

сліпих «підземних джерел», з тлумаченням свідомих мотивів як

ілюзій, які приховують справжні мотиви поведінки.

З самого початку свого існування фрейдизм не був чимось

єдиним: сам Фрейд у несвідомому одночасно бачив джерело як

творчих, так і руйнівних сил, тенденцій, а це дало можливість

різного, інколи прямо протилежного тлумачення принципів

його вчення. Якщо у Фрейда основним рушійним фактором

психіки визнається енергія несвідомих психосексуальних потягів,

то у «індивідуальній психології» А. Адлера цю роль виконує

комплекс неповноцінності і прагнення самоутвердитися; у

школі «аналітичної психології» К. Г. Юнга першоосновою вва%

жається колективне несвідоме і його архетипи, а для О. Ранка

(Австрія) вся людська діяльність виявлялась підкореною подо%

ланню первинної «травми народження».

 & /

Учень Фрейда Карл Густав Юнг

(1875–1961) розійшовся зі своїм вчите%

лем у розумінні природи несвідомого.

Швейцарський психолог і психіатр

вважає, що Фрейд несправедливо звів

усю людську діяльність до сексуальних

потягів, тоді як інстинкти людини ма%

ють не біологічну, а повністю символі%

чну природу.

У праці «Метаморфози і символи

лібідо» (1912) Юнг досліджував спон!

танну появу мотивів, аналогічних фоль%

клорним і міфологічним, у снах і фанта%

зіях пацієнтів. Юнг припускає, що

символіка є складовою частиною самої психіки і що несвідоме

виробляє певні форми, або ідеї, що носять схематичний харак%

тер і складають основу всіх уявлень людини. Архетипи (загаль%

нолюдські першообрази), на думку Юнга, є формальними зраз%

ками поведінки, або символічними образами, котрі відповідають

у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини (на%

приклад, образи матері%землі, героя, мудрого старця, демона), їх

динаміка лежить в основі міфів, символіки художньої творчості,

207

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

снів та ін. Архетипи недоступні для безпосереднього сприйман%

ня і усвідомлюються через їх проекцію на зовнішні об’єкти.

Центральне місце серед архетипів Юнг відводив «самості»

(Selbst) як потенційному центрові особи на відміну від «Его»

(«Я») як центру свідомості.

Юнг проводить чітку диференціацію між «індивідуальним»

і «колективним» несвідомим. «Індивідуальне» несвідоме відби%

ває досвід окремої людини, складається з переживань, які були

свідомими, які позбулися свідомого характеру через забуття або

пригнічення. «Колективне» несвідоме – це загальнолюдський

досвід, расовий і національний, навіть досвід долюдського, тва%

ринного існування.

У Юнга, як і у Фрейда, несвідоме складає внутрішню ос%

нову психічного світу людини. Він розробив теорію вироблен%

ня кожною людиною штучного комплексу поведінки, що при%

ховує несвідомі глибини її «Я». Раціональний образ, що

складається в процесі пристосування до зовнішніх обставин,

Юнг називає Реrsоnа (так у Римі називали маску, яку надягав

актор, виходячи на сцену). Реrsоnа одночасно ховає дійсну

особистість і виявляє її. Отже, раціональний зміст людської

свідомості є специфічним засобом пристосування до зовніш%

нього середовища, не відбиттям його, а скоріше своєрідним

«механізмом захисту» від нього.

Інтеграція змісту колективного несвідомого – мета проце%

су становлення особи (самореалізація, індивідуалізація). Основ%

не завдання психотерапії – налагодити порушені зв’язки між

різними рівнями психіки завдяки міфам, обрядам, ритуалам, що

вважаються засобами активізації архетипів.

Юнг розробив типологію характерів («Психологічні

типи», 1921), у підґрунті якої лежить виділення домінуючої

психічної функції (мислення, почуття, інтуїція, відчуття) і

переважаючої спрямованості на зовнішній або внутрішній світ

(екстравертивний та інтравертивний типи). Ідеї засновника

«аналітичної психології» значно вплинули на порівняльне

вивчення релігій, міфології, фольклору (К. Керен’ї, М. Еліаде,

Р. Вільгельм, Г. Ціммер), міжнародний журнал з проблем куль%

Є. А. Подольська «Філософія»

208

тури «Eranos – Jahrbuch», а також на естетику та літературно%

художню критику.

Різні напрями фрейдизму намагалися доповнити його філо%

софським і методологічним обґрунтуванням положень вчення

Фрейда. Виділилася біологізаторська течія, що хилилася в бік

позитивізму і біхевіоризму (розуміння поведінки людини і тва%

рини як сукупності рушійних, вербальних і емоційних реакцій

на стимули зовнішнього середовища), і особливо поширилась

у США. Вона значно вплинула на розвиток психосоматичної

медицини, у якій особлива увага при поясненні хвороби звер%

тається на роль психічних факторів у виникненні, протіканні і

кінці соматичних захворювань. Психосоматика виникла на ос%

нові застосування теорії і техніки психоаналізу до тлумачення

і терапії так званих неврозів органів і органічних захворювань.

До цього ж напряму примикають і досліди поєднання фрейдиз%

му з рефлексологією, кібернетикою і т. ін.

Досить широко розповсюдився і соціальний фрейдизм, що

тлумачить культурні, соціальні і політичні явища як результат

сублімації психосексуальної енергії, трансформації первинних

несвідомих процесів, що відіграють у фрейдизмі роль базису

відносно соціальної і культурної сфери.

У кінці 30%х років XX ст. виник неофрейдизм, що намагався

перетворити доктрину, пориваючи при цьому з концепцією

несвідомого і з біологічними передумовами вчення Фрейда.

Найбільше розповсюдження він одержав у США після Другої

світової війни (Е. Фромм, К. Хорні, Г. Саллівен).

З критикою Фрейда виступив Еріх Фромм (1900–1980) –

німецько%американський філософ, соціолог, психолог. Фромм

відходить від біологізму Фрейда, наближаючись за своїми по%

глядами до антропологічного психологізму та екзистенціалізму.

На відміну від Фрейда, Фромм розглядає мотиви людської

діяльності не як біологічні компоненти «людської природи», а

як наслідок соціальних процесів. Відкинувши біологізм Фрей%

да, Фромм переглядає символіку несвідомого, переносить ак%

цент з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, що

зумовлені соціокультурними причинами, впроваджує поняття

209

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

«соціального характеру» як сполучної ланки між психікою інди%

віда та соціальною структурою суспільства.

Він виводить характер людини з дихотомій людського існу!

вання («екзистенціальних» і історичних). До «екзистенціаль!

них» дихотомій він відносить, по%перше, дихотомію між життям

і смертю. Людина кинута в цьому світі у випадковому місці і

видирається з нього сама, випадково. Людина усвідомлює об%

меженість свого існування і ніколи не буває вільною від дихо%

томії. По%друге, існує дихотомія між тим, що кожна людина є

носієм усіх закладених в неї потенцій і неможливістю їх реалі%

зувати через короткочасність свого буття.

Зовсім іншу природу мають історичні дихотомії, вони ство%

рюються самою людиною і вирішуються в процесі її індивіду%

ального життя або в наступні періоди історії. До історичних

дихотомій Фромм відносить суперечності між досягненнями

наукового прогресу та їх використання на користь людства.

Вирішити історичні дихотомії можна лише шляхом побудови

«гуманістичного суспільства». «Екзистенціальні» дихотомії по%

в’язані із самим фактом людського існування, їх можна виріши%

ти лише шляхом розкріпачення внутрішніх здібностей людини

до кохання, віри і роздумів. У книзі «Революція надії» (1961)

Фромм показує своє бачення гуманізації існуючої соціальної

системи – шляхом підвищення соціальної активності індивіда

та гуманізації методів управління.

Таким чином, до числа суперечностей Фромм відносить такі

дихотомії людського існування: патріархальний і матріархаль%

ний принципи організації життя людей; авторитарна і гумані%

стична свідомість; експлуататорський і рецептивний (слухня%

ний) типи характеру; оволодіння і буття як два способи

життєдіяльності індивіда; екзистенціальне і історичне існуван%

ня людини; негативна% «свобода від» і позитивна «свобода для»

у процесі розвитку особи.

Дійсною цінністю людини Фромм вважає здатність до ко%

хання. Кохання, в його розумінні, є критерієм буття і дає

відповідь на проблему людського існування. Кохання змінює

характер людини, формує повагу до життя, зацікавленість у

Є. А. Подольська «Філософія»

210

єднанні зі світом, сприяє переходу від егоїзму до альтруїзму, від

«кібернетичної релігії» до нового гуманістичного духу завдяки

створенню «нерелігійної релігії».

Зв’язок між психікою індивіда і соціальною структурою

суспільства виявляє, за Фроммом, соціальний характер, у фор%

муванні якого особлива роль належить страху. Страх при%

гнічує і витісняє у несвідоме риси, що несумісні з пануючими

у суспільстві нормами. Типи соціального характеру збігаються

з різними історичними типами самовідчуженої особи (нако%

пичувальний, експлуататорський, «рецептивний» (пасивний),

«ринковий»).

Різні форми соціальної патології у сучасному західному

суспільстві Фромм також пов’язує з відчуженням. Критикую%

чи капіталізм як хворе, ірраціональне суспільство, Фромм ви%

сував утопічний проект створення гармонічного «здорового

суспільства» за допомогою методів «соціальної терапії».

Заперечуючи уявлення психоаналізу про внутрішньо%

психічні структури, неофрейдизм замінює їх вченням про за%

хисні форми поведінки у дусі біхевіоризму. Неофрейдизм

або ж взагалі заперечує роль несвідомого, або ж розглядає

його як сполучну ланку між соціальними і психічними струк%

турами («соціальне несвідоме» Фромма). Показовою для

неофрейдизму є загальна концепція міжособових стосунків,

яку розвиває Саллівен: у психіці немає нічого, крім стосунків

між особами і відношень до об’єктів і зміни міжособових

ситуацій. Існування особи розглядається як міф або ілюзія,

а особа – лише як сума відносин між викривленими і фан%

тастичними образами («персоніфікаціями»), які виникають

у процесі соціального спілкування.

Проблеми психопатології одержали у неофрейдизмі найб%

ільший розвиток у Хорні, який рушійною силою неврозу вва%

жає стан «основного страху», що породжується ворожим сере%

довищем. Як реакція на страх виникають різні захисні

механізми: раціоналізація або перетворення невротичного стра%

ху у раціональний страх перед зовнішньою небезпекою, що

завжди пропорційно зростає; подолання страху, коли він