Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

211

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

підмінюється іншими симптомами; «наркотизація» страху –

пряма (за допомогою алкоголю) або переносна – у вигляді бур%

хливої зовнішньої діяльності і т. ін. втеча від ситуацій, що вик%

ликають страх. Ці заходи психологічного захисту породжують

чотири «великих неврози» нашого часу: невроз прихильності –

пошуки любові і схвалення будь%якою ціною; невроз влади –

погоня за владою, престижем і володінням; невроз слухняності

(конформізм автомату) і, нарешті, не%вроізоляція, або втеча від

суспільства. Але ці ірраціональні способи вирішення конфліктів

лише поглиблюють, за Хорні, самовідчуження особи. Мету пси%

хотерапії неофрейдизм вбачає у виявленні дефектів у системі

соціальних зв’язків пацієнта з метою кращої адаптації його до

існуючого способу життя.

Специфічне тлумачення фрейдизм одержав у 60%ті роки у

ідеології «нових лівих» (Г. Маркузе та ін.) завдяки працям учня

Фрейда – австрійсько%американського лікаря і психолога

Вільгельма Райха (1897–1957). Він намагався об’єднати фрей%

дизм з марксизмом (так званий фрейдомарксизм), виступав з

проповіддю сексуальної революції як невід’ємного елемента

будь%яких соціальних реформ, з вимогою відміни усіх форм

«репресивної моралі». Згідно з поглядами Райха, які він висві%

тлив у праці «Масова психологія фашизму» (1933), будь%який

авторитарний суспільний устрій заснований врешті%решт на

сексуальному пригніченні, що стає підґрунтям характеру і слу%

жить масовим джерелом неврозів. Представник ліворадикаль%

ного фрейдизму Райх висунув ідею про вкорінювання паную%

чої соціальної системи у психічній структурі індивіда, яку

пізніше розвивали Фромм, Адорно та інші психоаналітики.

У вченні Райха характер трактується як своєрідне захисне

утворення («панцир»), що оберігає індивіда як від зовнішніх

впливів, так і від його власних пригнічених потягів. Стверджу%

ючи фізичну реальність психічної енергії, Райх значно поши%

рив поняття «лібідо» і розвинув своєрідне натурфілософське

вчення про універсальну космічну життєву енергію – «оргоне».

У 60%ті роки ідеї Райха були сприйняті на Заході рухом так

званих нових лівих, що оголосили його своїм ідеологом.

Є. А. Подольська «Філософія»

212

Вплив фрейдизму особливо виявився у соціальній психо%

логії, етнографії (американська культурантропологія тісно пов’я%

зана з неофрейдизмом), літературознавстві, літературній і ху%

дожній критиці. Поряд з цим фрейдизм значно вплинув на

теорію і практику різних сучасних художніх течій (сюрреалізм,

що претендує на поширення сфери мистецтва завдяки присто%

суванню несвідомого і т. ін.).

Вчення Фрейда значно вплинуло і на вітчизняну науку.

Уже на початку XX ст. у Фрейда були послідовники, а після

1917 р. створено Російську психоаналітичну спілку (І. Д. Єрма%

ков%Іверм, М. В. Вульф, С. Н. Шпільрейн, Р. А. Авербах,

А. Р. Лурія). Але в кінці 20%х – на початку 30%х років XX ст.

відбувся розгром психоаналізу в Радянському Союзі. У

1926 р. закрили психоаналітичний інститут, а в трудящих ви%

робляли негативне ставлення до психоаналізу. Два поколін%

ня психологів, соціологів, медиків, літературознавців вирос%

ли, не знаючи вчення Фрейда.

Нині відродження психоаналізу в світі співвідноситься з

висуненням різних теорій у межах численних філософських

шкіл, представники яких намагаються сумістити психоаналітич%

ний метод дослідження людини і культури з філософсько%ант%

ропологічним, екзистенціальним, структуралістським, герменев%

тичним, феноменологічним розглядом буття людини в світі.

Інтерес до психоаналізу проходить під знаком філософсь%

кого осмислення його основних ідей, про що свідчить розроб%

ка таких нових концепцій, як «психоаналітична філософська

антропологія» (Бінсвангер), «екзистенціальний психоаналіз»

(Сартр, Фромм), «синтетичні уявлення про людину, засновані

на сполученні ідей психоаналізу з феноменологією Гуссерля

(П. Рікьор) або феноменологічним вченням Гуссерля (Л. Рау%

хала), «психоаналітична герменевтика» (А. Лоренц, Ю. Хабер%

мас), «структурний психоаналіз» (Леві%Строс, Лакан) та ін.

Теїстичний напрям сучасної західної філософії – персо0

налізм (від лат. persona – особа) виник наприкінці XIX ст. у

США. Його засновниками стали Б. Боун, Дж. Ройс та їх по%

слідовники – У. Хокінг, М. Калкінс, Е. Брайтмен, Дж. Хауї/

213

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

сон, Р. Т. Флюеллінг, що об’єдналися навкруги журналу

«Personalis», заснованого в 1920 р. Французькі персоналісти

(П. Ландсберг, М. Недонсель, П. Рікьор) згрупувались під кер%

івництвом Е. Муньє та Ж. Лакруа навкруги журналу «Esprit»,

заснованого в 1932 р. Представниками нерелігійного персоналі%

зму були Б. Коутс (Англія), В. Штерн (Німеччина) та ін.

Поширення персоналізму – симптом кризи позитивістсько%

го світогляду і посилення тенденцій ірраціоналізму.

Представники персоналізму розглядали особу як первинну

реальність і найвищу духовну цінність, а світ – як вияв твор%

чої активності верховної особи – Бога.

Вони намагались поєднати сцієнтизм і антиспієнтизм, на%

уку і релігію.

Центральним поняттям у персоналізмі є поняття особи, яку

розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент»

буття, певну духовну сутність, якій властиві активність, воля,

самосвідомість. Природа являє собою сукупність духовних осіб,

яку увінчує верховна особа – Бог.

Філософія персоналізму намагається захистити цілісність

персональності, зберегти причетність її до прогресу культури.

Так, представники російського та українського персоналізму

(М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Лосський) вважали особу єдиним

суб’єктом історії і носієм культури, на протилежність народним

масам, і виступили одними з перших теоретиків масової куль%

тури і «масового суспільства». На думку Бердяєва і Шестова,

аналіз людини тільки у співвідношенні з природою і суспіль%

ством недостатній, однобічний, адже особа повинна ствердити

своє неповторне «Я».

Персоналізм розкриває поняття індивіда і особи. Якщо

індивід – це людина як частина суспільства, роду, «біологічний

або соціальний атом», то людина як особа стверджує себе тільки

на шляху вільного волевиявлення, бо воля долає і кінцевість

життя людини, і соціальні перепони як би зсередини людини.

Таким чином, у фундаменті вчення персоналізму лежить теза

про свободу волі. З позицій персоналізму питання про законо%

мірності соціального розвитку не може бути вирішене раціо%

Є. А. Подольська «Філософія»

214

нальним пізнанням. Рішення завжди походить від особи, перед%

бачає спрямованість волі, вибір, моральну оцінку.

Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок твор!

чої активності особи. Однак принцип раціоналізму в персо%

налізмі не заперечує, а навпаки, допускає віру в Бога. Розум

повинен іти слідом за вірою. Отже, наукові знання не супере%

чать даним релігії.

Персоналісти розмежовують сфери впливу релігії і науки.

Бог розглядається як джерело духовного багатства людської

особистості. Людина не тільки отримує свою творчу енергію

від Бога, але Бог немислимий без людини, бо його сутність

відкривається тільки в людському бутті; хоча персоналістсь%

кий Бог всемогутній, але тільки людина дає йому можливість

втілити цю всемогутність у реальну дійсність. Із надприрод%

ного абсолюту Бог у вченні персоналістів перетворюється в

діяльну сутність людини.

Зведення надприродної сутності Бога до природної сутності

людини є одночасно і реалізацією Бога, і усуненням його.

Персоналістське розуміння особи характеризується трьома

основними рисами у їх діалектичній взаємодії: екстеріоризація,

інтеріоризація, трансценденція. Екстеріоризація – це само%

здійснення людини зовні; інтеріоризація – внутрішня зосеред%

женість індивіда, його духовний світ. Ці дві взаємопов’язані

риси захоплені рухом трансцендування, спрямованим до вищих

божествених цінностей – істини, краси, блага.

Однією з центральних ідей у розумінні особи є думка про

залучене існування, що означає активний діалог християн із

сучасністю, залучення віруючих людей у соціальні рухи на сто%

роні прогресивних сил, де релігійне світосприймання поклика%

не відігравати роль конструктивного фактора у перетворенні

світу на людських засадах. Персоналісти акцентували виховну

функцію особистісної філософії, вбачали в ній педагогіку, спря%

мовану до пробудження особистісного першопочатку в людині.

Велике значення має особистісне спілкування, в якому при%

бічники персоналізму вбачають мету і призначення людського

існування (кожний індивід «має мету в собі і в той же час у

215

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

всіх»). Зустріч Ти і Я у Ми створює особливий персональний

досвід – комунікацію душ, коли відбувається об’єднання людей

«по ту сторону слів і систем».

На противагу капіталізмові і соціалізмові, персоналісти роз%

робляють проект нової цивілізації як третього шляху з орієнта%

цією на духовні цінності особи.

Американський філософ%ідеаліст Джосайя Ройс (1855–

1916) розробив концепцію «абсолютного волюнтаризму», згідно

з якою окремі особи в сукупності створюють «універсальну

спілку», що виконує волю «абсолютної особи», котра постійно

вабить їх у потойбічний світ «божественної гармонії». Індиві%

ди, за Ройсом, об’єднуючись у політичні, економічні та релігійні

спілки, утворюють «досконалий порядок». Американську бур%

жуазну державу Ройс вважав втіленням волі «абсолюту», а най%

вищою чеснотою%«лояльність» до існуючого устрою.

Головний представник французького персоналізму – Емма/

нюель Муньє (1905–1950) оголошує християнське вчення про

особу основою революційного перевороту в житті людства, що

дозволяє створити деяке «суспільство осіб» за подобою христи%

янської громади. Оскільки особа, згідно з персоналізмом, зна%

ходиться у ворожих стосунках з дійсністю, життя особи почи%

нається з того, що вона зламує контакт із середовищем; вона

повинна увійти в себе, «зосередитися». Внутрішні властивості

особи, «покликання», «інтимність» повинні, на думку Муньє,

застерегти особу і суспільство як від тоталітаризму, так і від

індивідуалізму, поєднати особи між собою. Головний спосіб

самоствердження особи – внутрішнє самовдосконалення.

Закликаючи до «персоналістської і громадської революції,

основний теоретик французького персоналізму вважав, що по%

трібно створити економічні і духовні умови для розвитку осо%

би і усунення конфліктів у суспільстві. Така революція тлума%

читься як результат розповсюдження персоналістського вчення

серед людей.

Персоналізм взагалі являє собою утопічну спробу конк%

ретизувати християнський ідеал особи в умовах сучасного

суспільства. У наш час персоналізм значною мірою втратив

Є. А. Подольська «Філософія»

216

свій вплив, його основна проблематика розробляється фе%

номенологією, екзистенціалізмом, філософською антрополо%

гією та герменевтикою.

"$" &

'  

 



Спроба уникнути соліпсизму

потребувала суб’єктивних іде%

алістів вносити у філософію еле%

менти об’єктивізму. Прикладом

цього стала феноменологія, зас%

новником якої вважають німець%

кого філософа Едмунда Гуссерля

(1859–1938). Феноменологія – один

із найбільш поширених і найбільш

суперечливих напрямів західної

філософії. У своїй двотомній праці

«Логічні дослідження» Гуссерль

визначив основний об’єкт філо%

софського дослідження – наукове

знання і пізнання. Його мета поля%

гала в тому, щоб побудувати на%

уку про «науковчення».

Головна проблема теорії пізнання – питання про «об’єктивність

пізнання». Феноменологія претендувала на побудову філософії

«як суворої науки» – наукової теорії, наукового знання.

Предметом феноменології є опис актів свідомості стосовно

об’єктів. Центральним поняттям феноменології є

«інтенційність», тобто спрямованість свідомості на об’єкт. Од%

нак інтенційні предмети, про які йдеться у феноменології, не

мають нічого спільного з реальними, які виключаються з розг%

ляду. Філософію як науку про «чисті сутності» феноменологи

протиставляють пізнанню реальних фактів. «Нова філософія»,

що мислилась Гуссерлем як науковчення, була зорієнтована на

вивчення науки, а не реальної дійсності.

Гуссерль вимагав від філософії послідовного переходу до

свідомості і суб’єктивності як останньої і єдиної основи

«дійсно» філософського аналізу. «Оскільки я думаю про світ,

217

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

пізнаю його, – продовжує Гуссерль, – то світ, який існує поза

мною, є суб’єктивним процесом, який протікає в мені».

У цілому сутність вчення Гуссерля можна звести до трьох

основних ідей:

1) філософія не має ніякого відношення ні до навколишнь%

ого світу, ні до наук про нього; предмет філософії – фе!

номени свідомості, які розглядаються як єдині і безпосе%

редньо дані;

2) феномени – це не психічні явища, а абсолютні сутності,

які мають загальне значення, не залежать від індивідуаль%

ної свідомості і в той же час знаходяться тільки в ній і не

існують поза нею;

3) вказані сутності не пізнаються шляхом абстрагуючої діяль%

ності розуму, а безпосередньо переживаються, а потім

описуються так, як вони осягаються в акті інтуїції.

На думку Гуссерля, філософія не повинна спиратися на

досвід, бо «бажання обгрунтувати або скасувати ідеї на засадах

фактів є дурницею». Необхідно перевести свідомість на

внутрішній світ. Таку підміну установки мислитель називав

«феноменологічною редукцією». Ми повинні, за Гуссерлем, «взя%

ти в дужки» навколишній світ і зосередитись на «феноменоло%

гічних залишках», які будемо вивчати. Таким чином, сутність

у концепції Гуссерля відокремлена від існування. Пізнання іде%

альної речі (янгол, круглий квадрат, будь%який абсурд) входить

до «поля феноменологічного дослідження» нарівні з істинами

математики та логіки.

Гуссерль вважає, що сутності (ейдоси) з’являються не в ре%

зультаті абстрагуючої діяльності, а як наслідок осягнення, спо%

стерігання сутностей. Предметом філософії стає, таким чином,

«безпосередньо дане», потік переживань без будь%яких раціо%

нальних зв’язків.

Трактування феноменології у Гуссерля витримало низку

змін. Якщо в працях першого періоду [«Філософія арифмети%

ки» (1891), «Логічні дослідження» та ін.] Гуссерль вбачає зав%

дання феноменології в аналізі структур «чистої свідомості», то

в останній період своєї творчості він багато в чому відмовляв%

Є. А. Подольська «Філософія»

218

ся від початкових, чисто логічних уявлень про сутність інтенц%

іональної свідомості і переходить на позицію, згідно з якою

«чиста (трансцендентальна) свідомість коріниться в життєвому

світі», у своєрідному універсальному полі дорефлексивних

структур, які виявляються атмосферою і підґрунтям як теоре%

тичної, так і практичної діяльності.

Переворот у філософії, як його проголошує Гуссерль у своїй

програмній статті «Філософія як сувора наука» (1910–1911),

пов’язаний з акцентом на методологію суворої науки про

свідомість, у підґрунті якої лежить нетеоретична вимога спрямо%

вувати рефлексію на смислоутворюючий потік свідомості і деск%

риптивно виявляти смислову діяльність переживання всередині

конкретного потоку – обрію смислів (значень). Суворість у

вченні про свідомість полягає, по%перше, у відмові, утриманні

(епохе) від висловлювань, у яких «просто», тобто без рефлексії

щось стверджується про існування предметів у їх просторово%

часових і причинних зв’язках; по%друге, відмова від висловлю%

вань відносно причинно%асоціативних зв’язків переживань.

За міркуванням Гуссерля, епохе і феноменологічна редук%

ція є висування на передній план смислового зв’язку свідомості

і світу і перегляд крізь нього усіх різноманітних відносин лю%

дини і світу. Лозунг Гуссерля «Назад, до самих предметів» –

це вимога утримувати увагу на смисловій спрямованості свідо%

мості до предметів, у якій предмети розкривають свій зміст без

відсилання до природних або рукодільних зв’язків з іншими

предметами. У цій процедурі немає нічого надприродного: дос%

татньо, наприклад, спрямувати увагу на будинок як на архітек%

турну споруду, що несе певний культурно%історичний або соц%

іальний смисл, «замкнути у дужки» будинок як перешкоду (або

мету) і будинок як результат діяльності будівельників.

Смисловий зв’язок реалізується у потоці феноменів, що не

містять у собі різниці між буттям і явищем: явище психічного і є

буття. Осягання смислових зв’язків Гуссерль називає «споглядан!

ням сутностей», де кожна сфера аналізу свідомості – вивчення

смислових відтінків сприймання, пам’яті, фантазії, сумніву, актів

волі і таке інше – порівнюється за обсягом з природознавством.

219

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

В останній за життя надрукованій праці – «Криза євро%

пейських наук і трансцендентальна феноменологія» Гуссерль

вирішує проблему парадоксу людської суб’єктивності, що є од%

ночасно і констатуючий світ суб’єкт, і існуючий у світі об’єкт, а

потім поширюється до парадоксу універсальної інтерсуб’єктив!

ності, котра як людство, що містить «усю сукупність об’єктив%

ного», є частина світу і в той же час конституює весь світ. За

Гуссерлем, метод розв’язання цих парадоксів – суворе, ради%

кальне епохе, вихідний момент якого – конкретне людське Я.

Наука, за Гуссерлем, не повинна дедуктивно виводити свої

положення із сфери буденного досвіду, але вона з необхідністю

торкається основного способу орієнтації у життєвому світі –

сприймання, бо саме сприймання – підґрунтя (фундуючий акт)

утворення абстракцій і кінцевий пункт верифікації або фаль%

сифікації теорії. Однак головне полягає в тому, що саме в жит%

тєвому світі суб’єктивність вченого набуває досвіду смисловід%

несеності до світу. У рефлексії цей досвід дає можливість

усунути невиявлені, тобто не співвіднесені з певним способом

смислопокладання передумови. Для Гуссерля криза європейсь%

кої культури взагалі – в об’єктивізмі, який притемнив дійсний

зміст раціоналізму, зміст «імманентної духовної історії Європи».

Гуссерль значною мірою вплинув на формування екзистен%

ціалізму, персоналізму, феноменологічної соціології (Шюц),

розвиток неотомізму і структуралізму, деяких шкіл у психології,

психіатрії, літературознавстві, методології науки.

Екзистенціалізм – один з відомих поширених модних на%

прямів сучасної західної філософії. Він виник після Першої

світової війни, коли було зруйновано ілюзії щодо нескінченно%

го прогресу, який гармонійно розгортається в історії. На зміну

цій ілюзії прийшло відчуття безглуздості людського існування,

безперспективності історичного процесу і водночас глибокого

безсилля. Вдвоє посилюється це відчуття під час Другої світо%

вої війни, воно володіє людьми і після неї.

Відчуття «безглуздості буття», «самовідчуження» людини

полягає в тому, що сама людина уявляється дедалі більше чу%

жою своїй власній сутності, причому в такій мірі, що піддає

Є. А. Подольська «Філософія»

220

сумніву саму цю свою сутність. Описати, а разом з тим і вип%

равити це становище найкраще зумів у сучасній філософії саме

екзистенціалізм як вчення, що найбільш наближене до проблем

людини. Екзистенціалізм намагається відновити онтологію на

противагу методологізму і гносеології, котрі розповсюджува%

лись у філософії на початку XX ст.

Головні представники екзистенціалізму в Німеччині –

Мартін Хайдеггер (1889–1976), Карл Ясперс (1883–1969); у

Франції – Габрієль Марсель (1889–1973), Жан Поль Сартр

(1905–1980) і Альбер Камю (1913–1960). На більш пізніх ета%

пах свого руху екзистенціалізм стає переважно течією літератур%

ною, проявившись у творчості численних західних письменників

середини й другої половини XX ст. Саме екзистенціалістами в

літературі були Жан Поль Сартр і Альбер Камю.

 ’4

Екзистенціалізм набуває значного по%

ширення в багатьох країнах світу: Н. Аб/

баньяно (1901–1977) – Італія; X. Ортега/

і/Гасет (1883–1955) – Іспанія; М. Бубер

(1878–1965) – Ізраїль; Л. Сенгор (1906) –

Сенегал; У Баррет – США; Нісіда, Ва/

судзі – Японія; Абд/аль/Рахман Бадаві,

Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль/Хадж в

арабських країнах. Близькими до екзис%

тенціалізму були погляди російських релі%

гійних філософів М. Бердяєва (1874–

1948) та Л. Шестова (1866–1938).

Екзистенціалізм спирається на погляди

датського теолога, філософа%ідеаліста, пись%

менника Серена К’єркегора (1813–1855).

У своїх творах «Або%або» (1843) «Страх і трепет» (1843),

«Філософські крихти» (1844), а також «Щоденник спокусни%

ка» К’єркегор висунув саме поняття екзистенції (від пізньолат.

еx (s) istentia – існування) і дослідив шляхи й засоби її досяг%

нення. Мислитель повинен розглядати дійсність суб’єктивно,

тобто тільки так, як вона відбивається у його індивідуальному

існуванні. Мислення ніколи не може пізнати дійсність. Те, що