Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

261

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

Американський філософ Пауль Фоєрабенд (народився в

1924 р.), намагаючись поліпшити теорію «критичного раціона%

лізму», висуває принцип «теоретичного плюралізму», або про!

ліферації (розмноження) теорій, що є істотною рисою розвитку

наукового знання. Він твердить, що вчені повинні намагатися

створювати теорії, несумісні з існуючими і визнаними теорія%

ми. Створення таких альтернативних теорій сприяє їх взаємній

критиці і прискорює розвиток науки. Принцип проліферації

покликаний обгрунтувати, за Фоєрабендом, плюралізм у мето%

дології наукового пізнання.

Історик і філософ науки заперечує існування теоретично

нейтральної емпіричної мови, вважаючи, що всі наукові термі%

ни «теоретично навантажені». Значення наукових термінів де%

термінується тією теорією, до якої вони входять, а тому за умов

переходу терміна від однієї теорії до іншої його значення по%

вністю змінюється; кожна теорія створює свою власну мову для

описування фактів. Звідси Фоєрабенд приходить до тези про

непорівнюваність альтернативних теорій, що конкурують і

змінюють одна одну, їх не можна порівнювати як відносно до

загального емпіричного базису, так і з точки зору загальних

логіко%методологічних стандартів і норм, оскільки кожна теорія

встановлює свої власні норми.

Фоєрабенд пропонує свій шлях гуманізації науки, так зва%

ний «методологічний анархізм». Але критикуючи емпіризм, він

заперечує будь%який регулюючий вплив емпіричного матеріа%

лу на відбір теорії. Не існує такої ідеї, хай найдавнішої, найаб%

сурднішої, яка не була б спроможна удосконалювати наше знан%

ня. Позиція П. Фоєрабенда мало чим відрізняється від

«принципу терпимості» Р. Карнапа.

Кожний вчений може розробляти свої власні теорії, не звер%

таючи уваги на недоречності, критику і суперечності. Діяльність

вченого не підлягає ніяким раціональним нормам, тому розви%

ток науки, за Фоєрабендом, ірраціональний: нові теорії перема%

гають не внаслідок більшої раціональної обгрунтованості, а зав%

дяки пропагандистській діяльності їх прихильників. Оскільки

наука ірраціональна, то вона нічим не відрізняється від міфу та

Є. А. Подольська «Філософія»

262

релігії і являє собою одну з форм ідеології. Тому Фоєрабенд

вимагає звільнити суспільство від «диктату науки», відокреми%

ти науку від держави і надати науці, міфу, магії, релігії рівні

права у суспільному житті. Звичайно, така концепція, що спи%

рається на агностицизм і прагматизм, суперечить реальній нау%

ковій практиці і історії науки.

Таким чином, постпозитивізмові як певному етапу в ево%

люції філософії науки притаманні такі загальні риси:

 постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну

логіку і звертаються до історії науки; їх все більше ціка%

вить відповідність розумових моделей реальному науково!

му знанню і його історії;

 якщо логічний позитивізм головну увагу звертав на аналіз

структури наукового знання, то постпозитивізм головною

проблемою філософії науки робить розуміння розвитку

наукового знання;

 постпозитивізм пом’якшує дихотомію емпіричного – тео!

ретичного, зникає протиставлення фактів і теорій, контек%

сту відкриття і контексту обгрунтування;

 постпозитивісти відмовляються провести чітку лінію між

ненаукою і філософією. Вони визнають осмисленість філо!

софських положень і неусуненість їх з наукового знання.

Фоєрабенд, наприклад, взагалі відмовляється бачити будь%

яку різницю між наукою, міфом і філософією;

 представники постпозитивізму головним об’єктом своєї

уваги зробили розвиток знання, а для цього вони змушені

були звернутися до вивчення історії виникнення, розвит%

ку і змін наукових теорій і ідей;

 постпозитивізм поставив під сумнів тезу логічних пози%

тивістів про безперечний прогрес науки і став вимагати

доказів прогресивного розвитку наукового знання;

 усі представники концепції постпозитивізму так чи інакше

відштовхуються у своїх міркуваннях, у постановці і вирішенні

методологічних проблем від позитивістської методології.

Такими є деякі особливості філософських побудов постпо%

зитивізму.

263

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

У середині 70%х років ХХ ст. зусиллями Фоєрабенда вияви%

лось, що створення загальновизнаної теорії, що описує будову

і розвиток науки, – справа безнадійна. Представники логічно%

го позитивізму були впевнені в тому, що філософія науки сама

є наукою, а отже, повинна існувати одна загальновизнана мето!

дологічна концепція. Постпозитивізм породив багато таких кон%

цепцій, але «правильною», адекватною вважав лише одну. Од%

нак виявилося, що для філософії науки характерний плюралізм

і що не може бути в ній загальновизнаних концепцій і рішень.

Так закінчився етап постпозитивізму, залишивши такі методо!

логічні проблеми: фальсифікації, правдоподібності наукових те%

орій, раціональності, розуміння, соціології знання. Ці проблеми

пригортають усе більшу увагу, однак їх обговорення вже вихо%

дить за межі постпозитивізму.

( –



"$  ;

Релігійна думка і пов’я%

зана з нею філософія нале%

жать до традиціоналістсько%

го, догматичного типу

мислення. Однак і в руслі

релігійної думки народжу%

валися видатні філософські

вчення, які значно вплива%

ли на культуру людства. Це

і концепції Августина,

Фоми Аквінського, і ідеї ка%

толицьких філософів

Ж. Марітена, Е. Жільсона,

Г. Марселя, Тейяра де Шар%

дена, філософа іудаїзму

М. Бубера, протестантських авторів К. Варта, П. Тілліха, Р. Нібу%

ра. В ісламському світі широко відомі імена Джемела ад%Діна ал%

Афгані, поета і філософа Мухаммада Ікбала.

Одним з напрямів релігійної філософії є неотомізм, що сфор%

мувався в 70%ті роки XIX ст. під впливом рішень І Ватикансь%

кого собору (1869–1879 рр.). Неотомізм відроджує схоластич%

ну систему філософа XIII ст. Фоми Аквінського. Відродження

Є. А. Подольська «Філософія»

264

томізму було проголошено Енциклікою папи Лева XIII в 1879 р.

Нині неотомізм – офіційне філософське вчення Ватикану.

У неотомізмі чітко розрізняються дві течії: одна з них – «су%

ворий томізм» – претендує на збереження недоторканим вчен%

ня Фоми, вважаючи, що в ньому містяться відповіді на всі філо%

софські питання; друга – власне неотомізм – дотримується

гасла «старе збагачується новим». Йдеться не про те, щоб узя%

ти систему святого Фоми і внести її такою, як вона є, у потік

сучасної релігійної думки, а модернізувати її шляхом звернен%

ня до вчення Канта та інших новітніх шкіл західної думки.

Нині неотомізм набув великого поширення в усьому світі,

особливо у католицьких країнах – Італії, Франції, Іспанії, Німеч%

чині, країнах Латинської Америки. Розробкою і пропагандою

неотомізму займається Академія св. Фоми у Ватикані, католиць%

кий інститут у Парижі, Пуллахський інститут поблизу Мюнхе%

на, інститут Нотр%Дам у США та ін. Видаються журнали

«Томіст» та «Божественний Фома». Основні представники

неотомізму: Е. Жільсон, Ж. Марітен, А. Сертийянж (Фран%

ція), І. Бохенський, А. Демпф, І. Лотц, К. Ранер, М. Грабман,

Й. де Фріз (Німеччина), Д. Мерс’є, А. Дондейн, Л. де Рейме/

кер, Ф. Ван%Стеєнберген, А. Сертилланж (Бельгія), Ф. Оль/

джаті, У. Падовані, К. Фабро (Італія), а також професійний

філософ (Іоан Павло II), що написав книгу «Діюча особа».

Після II Ватиканського собору (1962–1965), який узяв курс

на оновлення («аджорнаменто»), відбувається асиміляція

інструментарію і категоріальних засобів феноменології, екзис%

тенціальної герменевтики, персоналізму.

Представники неотомізму виступають проти поділу філо%

софії на два протилежні напрямки – матеріалізм та ідеалізм.

Свою доктрину вони називають «реалістичною» на тій підставі,

що вона визнає зовнішній матеріальний світ як частину більш

широкого загального буття (Бога). Матеріальний світ залежить

не від людської свідомості, а від абсолютного буття.

Свою відданість томізму сучасні західні філософи доводять,

коли говорять про призначення філософії. Згідно з неотомістсь%

кою концепцією, філософія повинна служити теології. Вища

265

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

мета філософських досліджень – обстоювати несхибність хри%

стиянського вчення, істинність богослов’я. Якщо система знань

людства – це піраміда, то теологія знаходиться на її вершині,

філософія – посередині, а всі інші науки є її підвалиною. Отже,

офіційній релігійній філософії притаманний теоцентризм, тоб%

то концентрація усіх ідей про людину, світ, усіх етичних про%

блем навколо проблеми. Бога. Основний зміст неотомізму –

догми про існування Бога, безсмертя душі, свободи волі.

Неотомістська концепція буття не монотеїстична, а дуалі!

стична. Вона протиставляє абсолютне, надприродне буття і

буття конкретних речей. Буття саме по собі – це чисте буття

(Бог). Неотомізм проголошує існування аналогії між Богом і

його творінням: Творець протилежний світові, але його творін%

ня дозволяє судити про нього. Буття Бога доводиться на

підставі створених ним речей. В основі теорії буття лежать ідеї

креаціонізму, про виникнення органічного і неорганічного світу

внаслідок акту «божественного творіння». Звідси випливає, що

матерія не вічна, вона другорядна. Питання про те, що таке

буття, вирішується таким чином: «бути значить бути створеним

Богом, бути значить бути в Богові».

Гносеологія неотомізму базується на поглядах Фоми Акві%

нського про наявність форм речей у розумі Бога, про їх втілен%

ня у конкретних речах у світі, а також про існування їх у виг%

ляді абстракцій в інтелекті,

Неотомісти розрізняють онтологічну і логічну істини. Перша –

продукт відповідності речі задуму Бога. Логічна істина – ре%

зультат пізнавальної діяльності людини.

Кожний матеріальний об’єкт може розглядатися під різни%

ми кутами зору. Звідси твердження про можливість взаємодо%

повнення повсякденного, наукового, філософського і реально%

го бачення одних і тих же речей.

Пізнання – процес дематеріалізації змісту. Першим етапом

пізнання вважається чуттєво!теоретичне освоєння світу, коли

природничі науки фіксують феномени, а далі філософія приро%

ди, що синтезує дані природничих наук. Друга сходинка – ма!

тематика – знання про чисту кількість, третя – метафізика

Є. А. Подольська «Філософія»

266

(універсальна філософська теорія буття), що вивчає буття в

цілому. Теологія є єдністю пізнавального і практичного ставлен%

ня до дійсності. Отже, неотомісти розрізняють три види пізнан%

ня: чуттєве – це пізнання окремого, теоретичне – пізнання за%

гального і, нарешті, пізнання за аналогією, яке відноситься до

абсолютного буття і включає пізнання кінцевого сущого.

Творець є протилежним світові, його творіння дозволяють

судити про нього самого. Людина, пізнаючи матеріальний світ,

пізнає його творця – Бога. Людина створена «за образом і по%

добою» божественної особистості. Природа людини двоїста

(вона має тіло і душу). Людина – це єдиний носій духу в мате%

ріальному світі. Дух з’являється в результаті акту творення. Бог

створює кожну душу індивідуально.

Багатовіковий конфлікт між прихильниками науки і релігії –

наслідок трагічного непорозуміння, яке виникло через суто осо%

бисті, суб’єктивні причини: по%перше, «нетерпимість» окремих

церковників, з одного боку, і «недипломатичність» деяких уче%

них у взаєминах з церковниками – з іншого. Католицька церква

переглянула «Індекс заборонених книг» і визнала вчення Галі%

лея, Коперника та інших, дозволивши в XX ст. пропагувати їх.

Друга причина – це непорозуміння, пов’язані з алегоричним

характером змісту «святого письма». Текст священних книг не

можна тлумачити буквально. Оберігаючи акт творення світу

Богом, неотомісти говорять, що Бог, відкриваючи таємницю

творення, мусив пристосуватися до примітивного рівня свідо%

мості людей. Говорячи про «дні» творення, слід мати на увазі

мільярди і мільйони років, цілі геологічні епохи, протягом яких

народжувався світ.

Неотомісти намагаються довести, ніби релігія і наука не про%

тилежні, а доповнюють одна одну. Для цього вони використо%

вують ідею «гармонії віри і розуму». Поєднавши філософію Ар%

істотеля з католицькою теологією, Фома Аквінський зумів

уникнути крайнощів ірраціоналістичного заперечення науково%

го знання на користь віри, раціонального їх протиставлення як

двох незалежних одне від одного джерел істини (теорія двої!

стої істини). Філософські істини не можуть суперечити істинам

267

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

віри. Розвиваючи ідеї Фоми, неотомісти твердять, що розум

вільний у своїх міркуваннях доти, доки він не суперечить вірі;

наука не має права висувати і розв’язувати світоглядні пробле%

ми, це прерогатива віри.

З моменту творення душа створює субстанційну єдність

людини. Єдність душі і тіла існує тільки в земному бутті люди%

ни. Душа людини безсмертна. Неотомізм відстоює права люди%

ни на буття, на поліпшення умов свого життя, право на вряту%

вання душі (виконання релігійних обрядів).

Людина має не тільки розум, а й волю. Там, де немає свобо%

ди вибору, немає й моралі. Найвища норма моралі – служіння

Богу, сенс людського існування – у служінні Богу. Вчення про

свободу волі пов’язане з вченням про теодицею. Якщо все в

світі створене Богом, всемогутнім, всесильним, то чому у світі

існує зло? Хто винен у цьому? Відповіді на ці запитання нео%

томісти пов’язують зі свободою волі. Сама свобода волі – ве%

лике благо, подароване Богом, але людина зловживає ним. Ось

у чому корінь зла. Однак не можна дорікати Богові за те, що

він дарував людині свободу волі, можна лише йому за це дяку%

вати. Людина не вміє правильно розпорядитися цим благом.

Католицизм відходить від протестантської етики, де всі люди

відповідальні за «першорідний» гріх Адама і Єви, він стверд%

жує, що кожна людина має свободу волі. Зло – це відходження

від сущого. «Гріховність» не випливає з необхідністю з приро%

ди людини, яка призначена Богом творити добро.

У неотомізмі звучить заклик приймати світ таким, який він

є, дякуючи і звеличуючи Бога. Але приймати світ таким, який

він є, значить приймати його, включаючи і притаманне йому

зло, оцінюючи саме зло як благо. Лише завдяки стражданням,

шляхом прийняття зла людина досягає ствердження, стає більш

довершеною, наближається до свого ідеалу.

Релігійній філософії притаманний провіденціалізм (від лат.

рrovidentia – передбачення, провидіння), що є характерним для

розуміння причин розвитку суспільства як прояву волі Бога.

Сутність суспільного життя тлумачиться як боротьба сил доб%

ра і зла. Суспільство – це «град земний». Неотомізм виступає

Є. А. Подольська «Філософія»

268

за третій шлях розвитку, критикуючи як капіталістичний інди%

відуалізм, так і «марксистський колективізм». Діалог церкви –

«граду Божого» і суспільства – «граду земного» полягає у при%

внесенні вищих релігійних моральних цінностей у культуру

суспільства. Євангелізація розглядається як вирішальний засіб

вирішення суперечностей, що існують у суспільстві.

Неотомізм не є сьогодні єдиною релігійною філософією.

«Діалектична теологія» – панівний напрям сучасної протестан%

тської теології, який виник у 20%х роках XX ст. під впливом

к’єркегорівського екзистенціалізму.

Основні представники цього напрямку К. Барт, Е. Брун/

нер, П. Тілліх, Р. Нібур. Вони висунули песимістичну теорію

«діалектичної теології», в центрі якої – протилежність між Бо%

гом і людиною, священною історією – і світськими діяннями,

вірою і реальним життям.

Для всіх представників цього напряму характерні відмова

від модернізму в релігії і проповідь повернення до ортодоксаль%

ного вчення М. Лютера і К. Кальвіна (звідси ще й інша назва –

«нооортодоксія»), ідея вічності кризи людського буття через

нерозв’язаність суперечності між абсурдним, позбавленим сен%

су, гріховним світом людини і Богом (звідси ще одна назва

напряму – «теологія кризи»), зображення людського життя як

вузла постійних суперечностей, що можуть бути розв’язані

тільки через протиставлення, вибір за принципом «або» – «або»

(звідси – ще одна назва – «діалектична теологія»).

Історичний процес – антигуманний, людина безсила пе%

реобладнати світ, сама сутність людини – розірвана. Причи%

ною цього є першородний гріх людини, який відділив її від

Бога, а також спроба в епоху Відродження поставити в

центрі світу людину.

Духовна криза сучасного суспільства пов’язана з гріховні%

стю людей, відчуженістю від добра та істини. Сутність людини

розірвана між двома сферами – соціальною та служінням Богу.

Людина може оволодіти наукою, підкорити природу, удоскона%

лити саму себе, покращити політичну організацію суспільства,

але все це не зменшує її розриву з Богом і не врятовує її. Соц%

269

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

іальна сфера віддаляє людину від Бога. Людина, отримуючи

успіхи, починає думати про свою автономність, про можливість

перебудувати своє життя. Світське життя – гріховне, віддаляє

людину від Бога, штовхає її на «бунт проти Бога».

У підґрунті філософії «теології кризи» лежить протестантське

вчення про гріховність людини, божественну обумовленість розвит%

ку суспільства. Всі зміни в суспільстві обумовлені Богом, людина

не може нічого змінити, її доля також визначається Богом. Людина

повинна служити Богу – в цьому її основне призначення.

Саму релігію представники «діалектичної теології» вважають

хибною, оскільки вона намагається пов’язати те, що не

з’єднується: «не наочного» і «не речового» Бога з наочним і

речовим світом людського інтелекту і уявлення. Релігія тлума%

читься як ілюзія, завдяки якій людина у вигляді Бога одержує

власний містифікований образ. Однак, заперечуючи релігію як

суму предметних уявлень і дій, діалектична теологія стверджує

віру в Бога, що є абсолютно трансцендентним (від лат.

transcendens – що виходить за межі) відносно всього людства.

Бог є «критичне заперечення» усього, суддя, небуття світу. У

підґрунті такої концепції лежать ідея Кальвіна про позамежну

«величність Божу» та вчення Лютера про Бога як вогняне море

гніву, що винищує все людське. Саме у гніві Бога діалектична

теологія вбачає єдину можливість милості, люб’язності Бога, а

у його немислимості, неймовірності – єдину можливість його

мислити. Людина може «знайти ставлення до Бога» лише на

межі свого буття, лише у стані «знятості» Богом у діалектич%

ному запереченні, що відбувається через Голгофу.

У 30%ті роки XX ст. К. Барт і П. Тілліх стали провісниками

християнського опору гітлеризму, а Гогартен, навпаки, прилучив%

ся до пронацистської течії так званих «німецьких християн».

Взагалі, течія «діалектичних теологів» виявилась досить

розгалуженою, плюралістичною: Бультман проголосив «деміфо!

логізацію» християнського вчення, Тілліх намітив можливості

відмови від імперативу віри в Бога, Бруннер перейшов до по%

будови нової «природної теології», а Нібур розгорнув критику

теологічного лібералізму і соціального оптимізму.

Є. А. Подольська «Філософія»

270

Найбільш впливовим сучасним релігійним вченням є також

тейярдизм. Засновник християнського еволюціонізму П’єр Тей/

яр де Шарден (1881–1955) – відомий французький палеонто%

лог і антрополог, член ордену ієзуїтів.

Тейяр де Шарден став на шлях «виведення» основних

принципів теології з наукових знань, насамперед геології, па%

леонтології, антропології, переосмислення теології в дусі ево%

люції. Пояснення дійсності він намагається вивести з досягнень

конкретних наук. Завдання філософії – виробити правильне ба%

чення світу, в якому вірно визначене місце людини в космосі,

намічені шляхи її діяльності. Завдання філософії – показати, як

людина залучається до об’єктивного процесу еволюції світу.

У своїх працях «Гімн Всесвіту», «Феномен людини» Тейяр

де Шарден намагається погодити релігійний світогляд з досяг%

неннями сучасної науки. Його не влаштовує томістська концеп%

ція сталої картини світу, в якій немає розвитку. Він розглядає

дійсність як світ, що розвивається.

Головним у вченні Тейяра де Шардена є вчення про винят%

ковість людини як свідомого продовжувача справи еволюції.

Діяльність людини в процесі еволюції розглядається не тільки

як спосіб єднання людини з світом, а як вихід за межі свого «Я»

для приєднання до Христа. Людину з притаманною їй духовн%

істю, складним світом свідомості він розглядав як заздалегідь

запланований Богом висновок еволюції космічного цілого. Оскіль%

ки Бог розлитий, розчинений у світі, то цей духовний першо%

початок спрямовує розвиток універсуму. Для доказу існуван%

ня психічного змісту усіх феноменів матеріального світу Тейяр

де Шарден використовував поняття «енергія», яке він тлума%

чить як невід’ємну властивість самої матерії, що одночасно ви%

ступає як духовна, рушійна сила, що задає імпульс еволюції

космосу. Таким чином, психологічний енергетизм французький

теолог використовував з метою обгрунтування божественного

витоку космічної» еволюції.

Еволюція, на його думку, є основою розвитку. Процес космо%

розвитку (космогенез) проходить три етапи: дожиттєвий, життя,

думка. На першому етапі відбувається еволюція хімічних еле%