Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

301

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

критиці релігію, висунули низку важливих ідей в галузі соціо%

логії, естетики, етики.

Бєлінський, виступаючи за знищення кріпацтва, у «Листі до

Гоголя» стверджував, що пробудження Росії можливе тільки на

шляху революційної боротьби. Виходячи з положення, що жит%

тя вище за мистецтво, яке його відбиває, він заперечує «мис%

тецтво для мистецтва».

Герцен та Огарьов закликали до ліквідації самодержавства

шляхом селянської революції, вбачали в селянській общині за!

родок соціалізму, їхні соціально%політичні погляди вплинули на

формування ідеології народників. У «Листах про вивчення

природи» Герцен, розвиваючи матеріалістичні погляди, висту%

пив з критикою ідеалізму, обстоював первинність матерії, вис%

ловлював думку про те, що свідомість притаманна тільки лю%

дині. Герцен та Огарьов високо цінували діалектику Геракліта,

Бруно, Гегеля. Природа, згідно з їх поглядами, знаходиться у

вічному оновленні. Діалектика – це «алгебра революції», онов%

лення суспільного життя.

М. Г. Чернишевський також стверджував, що природа існує

незалежно від свідомості і передує їй. Всі речі знаходяться в

русі. Критикуючи агностицизм, він слідом за Герценом і Ога%

рьовим стверджував, що людина може пізнати оточуючу

дійсність. Його філософія була антропологічною. Услід за Фей%

єрбахом він стверджував, що в центрі філософії повинна бути

людина, а людина є частинкою природи.

Естетичні погляди Чернишевського грунтувалися на запере%

ченні теорії «чистого мистецтва». Мистецтво виникає не тільки з

естетичних потреб, а й із практичного життя. Воно повинне не

тільки відображати життя й виховувати людей. Мистецтво, на думку

Чернишевського, має три завдання: відображати, пояснювати, ви%

носити вирок життю. Призначення мистецтва виходить далеко за

рамки прекрасного, воно є сама дійсність. «Прекрасне є життя», –

стверджує Чернишевський. Життя завжди є вищим за мистецтво,

воно є джерелом його розвитку. Але з вислову «прекрасне є жит%

тя» не випливає, що все життя прекрасне. Говорячи так, Черни%

шевський хотів сказати, що прекрасне витікає з самого життя.

Є. А. Подольська «Філософія»

302

У другій половині XIX ст. в Росії відбувається бурхливий

розвиток релігійної філософії, зумовлений кількома причинами.

По%перше, в межах цієї філософії підводилися підсумки багато%

вікової історії Росії, в якій православ’я було державною релігією,

по%друге, релігійна філософія була «відповіддю» на революцій%

но%визвольний рух, по%третє, протистояла ідеям марксизму, які

набували поширення в Росії.

У другій половині 50%х – на початку 60%х років для російського

православ’я почався новий етап еволюції, який відобразився, по%

перше, в тенденціях соціального пояснення православ’я, по%друге,

в зверненні до проблем людини, по%третє, в спробах переусвідо%

мити вчення про царство Боже, православну доктрину і Бога та

інші більш або менш спеціальні теологічні проблеми.

+ (

Не дивлячись на різноманітність

політичних поглядів російських релігій%

них ідеалістів початку століття: від чор%

носотництва і монархізму до буржуазно%

го лібералізму і дрібнобуржуазної

революційності, простежується тенден%

ція до об’єднання на грунті світогляду.

«Віхи» – збірка статей релігійних філо%

софів якраз і стала закликом до об’єднан%

ня. Персональські традиції розвивали

О. О. Козлов (1831–1901), Л. М. Лопатін

(1885–1920), М. Бугаєв (1837–1902), П. Астар’єв (1846–1893),

С. Бобров (1867–1933). Неокантіанство пов’язане з діяльністю

О. Введенського (1856–1925), релігійні філософські традиції

відстоював П. Флоренський (1882–1964), С. Франк (1877–

1950), В. Кожевніков (1850–1917), Л. Карсавін (1882–1952),

В. Ерн (1882–1917) та інші.

Творчість Лева Миколайовича Толстого (1828–1910) – ви%

датного російського письменника і мислителя відбила епоху після%

реформеного розвитку Росії (1861–1905), її суперечності. Звідси і

суперечність його поглядів: з одного боку – нещадна критика ка%

піталізму, офіційної церкви, антинародної сутності держави, а з

іншого – проповідь покірливості, непротивлення злу насильством.

303

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

Основні філософські погляди викладені в творах «Дослід%

ження догматичного богослов’я» (1880), «Сповідь» (1880–1884),

«В чому моя віра» (1882–І884), «Царство боже усередині нас»

(1891), «Шлях життя» (1910).

В основі вчення мислителя – поняття віри, яку він ро%

зуміє з етико%раціоналістичних позицій: віра є знання того,

шо таке людина і в чому полягає сенс її життя. Сенс життя,

згідно з Толстим, – у подоланні відчуження і вільному об%

’єднанні людей на основі любові, у злитті їх з Богом шляхом

усвідомлення кожним в собі розумного Божого початку. Це

і є ідеал, що досягається через особисте вдосконалення. Він

полягає в тому, щоб звільнити від історичних перекручень

вчення Христа, яке включає і безсмертя духовно%розумного

життя. На його думку, держава як форма насилля, приватна

власність перешкоджають втіленню цього ідеалу, а тому Тол%

стой заперечує державу (стає на бік анархізму), цінності на%

уки, ідеалізує селянську працю, общину.

Людина, на думку Толстого, вільна лише в особисто%духовній

сфері, в служінні Богу (добру). Соціально!історичний процес

спрямовується волею Бога і здійснюється через діяльність на%

роду; окрема особа, навіть цар, є знаряддя історії.

У працях з естетики [«Що таке мистецтво» (1897–1898)] він

виступає проти декадентства. Толстой розуміє мистецтво як засіб

спілкування людей, передачі почуттів, як діяльність, що об’єднує

людей, допомагає перемогти зло, покращити себе. Оскільки Тол%

стой вбачав вищу мету людства у встановленні «царства Божо%

го» на землі, він робить висновок, що основою для мистецтва по%

винна бути ідея морально%релігійна, а не естетична.

Толстой вважав, що сучасна наука втратила усвідомлення

щодо призначення людини. Народна мудрість і релігійна віра

дають відповідь на питання про призначення людини. Головний

же гріх церкви мислитель вбачає в тому, що вона бере участь у

суспільному житті, яке побудоване на насильстві і гнобленні.

Толстой стверджував, що насильство у відносинах між

людьми може бути переборене тільки «непротиставленням»,

моральним самовдосконаленням кожної окремої людини.

Є. А. Подольська «Філософія»

304

Визначне місце в історії російської ре%

лігійної філософії посідає Федір Михайло/

вич Достоєвський (1821–1881). У його

творчості можна виділити два періоди: пер%

ший – до появи «Записок із підпілля» і

другий – після їх публікації.

У перший період, коли Достоєвський

писав «Бідних людей», «Принижених і

скривджених», він ще був наївним гуман%

істом, знаходився під впливом ідей

" *4

Бєлінського, Гюго, Діккенса. У той час пафос Достоєвського

полягав у співчутті, жалю до людини, до всіх пригнічених та

скривджених. 1847 р. письменник залучився до гуртка петра%

шевців, потім його було заарештовано. У Сибіру погляди Дос%

тоєвського змінилися, він прийшов до заперечення революцій%

них методів боротьби з соціальною нерівністю, до думки про

протилежність доль Росії та Заходу. Але він зберіг відданість

гуманістичним ідеалам братерства народів, соціальної гармонії,

що грунтувалася б на досконалості і щасті кожної окремої лю%

дини. Ці погляди спричинилися до так званого «почвенниче%

ства» – близької до слов’янофільства концепції. Соціалізму і

революції Достоєвський протиставляє мирне об’єднання вищих

верств суспільства з «грунтом» – російським народом. У авто%

рові «Записок із підпілля» відчувається людина, котра пізнала

добро і зло, пройшла через роздвоєння. Письменник став воро%

гом старого гуманізму, викривачем гуманістичних утопій та

ілюзій. У ньому поєдналися людинолюбство та людиноненавис%

ництво, співчуття до людини та жорстокість.

Ідея людино!Бога – суттєвий момент у геніальній діалектиці

Достоєвського про людину та її шляхи. Бого!людина та людино!

Бог – це два шляхи від Бога до людини та від людини до Бога.

Тим же методом іманентної діалектики розкриває Достоєвсь%

кий Божі основи людини, образ Божий в людині, в силу чого

не «все дозволено». Тема про те, чи все дозволено, а саме які грані

й можливості людської природи, дуже цікавила Достоєвського,

і він звертався до неї і в образі Раскольнікова, і в образі Івана

305

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

Карамазова. Ні Раскольніков, людина думки та дії, ні Іван Ка%

рамазов, виключно людина думки, не змогли переступити

межу, вони трагедією свого життя шдтвердили, що не все доз%

волено. Із виключної цінності кожної людської душі виводить

письменник переконання, що не все дозволяється: не дозво%

ляється нехтувати, зневажати людську особистість, обертаю%

чи її у простий засіб. Достоєвський завжди стверджував не%

скінченну «божу цінність» людської душі, людської

особистості. Його цікавило питання про безсмертя душі, але

в антропологічному аспекті, бо це було для нього питанням

про природу людини та про її людську долю.

Бог у Достоєвського розкривається в глибині людини і че%

рез людину. Бог та безсмертя розкриваються через любов лю%

дей, ставлення людини до людини. Але сама людина у нього

страшенно підвищена у ранзі, піднесена на небувалу висоту, бо

через долю людини у цьому світі готовий був Достоєвський не

прийняти царства Божого.

Життя міста деформує особистість людини, отруює її ду%

ховно і фізично, псує почуття та пристрасті – це висновок,

якого Достоєвський дійшов ще у повістях 40%х років. В умо%

вах Петербурга, як і іншого великого міста, нормальні по%

чуття й пристрасті гублять свій «нормальний» масштаб,

стають хворими та «фантастичними». Несподіване зіткнен%

ня, змішування протилежних ідей та прагнень стають тут

правилом, нормою, входять у повсякденне життя людей. Те,

що в інші епохи, коли ритм суспільного життя був більш

повільним, а їх складні форми були усталеними, здавалось

відхиленням від норми, в післяреформену епоху стало жит%

тєвою нормою. Світ, змальований Достоєвським, – це світ,

який відноситься до післяреформеної епохи російського

життя, де в різних верствах населення з особливою силою

виявилося бурхливе піднесення почуттів особистості. Дос%

тоєвський ще в «Бідних людях» та інших перших своїх тво%

рах показує пробудження людської особистості навіть в

такій людині, що цілком позбавлена індивідуальності та об%

крадена життям.

Є. А. Подольська «Філософія»

306

Морально%естетичні погляди Достоєвського надзвичайно

глибокі, звідси теза – «красота врятує світ». Разом із Со%

ловйовим письменник дав поштовх для розвитку релігійно%

філософських поглядів на початку XX ст. (Д. С. Мережковсь%

кий, Л. Шестов, В. Іванов, М. Бердяєв, С. Булгаков). На

Заході ідеї Достоєвського стали одним із джерел розвитку

ідей екзистенціалізму.

0"$ 

Володимир Сергійович Соловйов

(1853–1900) народився в сім’ї видатного

історика С. Соловйова, який був ректором

Московського університету, автором 29%

томної «Історії Росії з прадавніх часів».

У своїй філософії, що заперечувала

матеріалізм революційно%демократичної

думки, Соловйов зробив спробу об’єдна%

ти у «великому синтезі» християнський

платонізм, німецький класичний ідеалізм

(головним чином, Шеллінга) та науковий

емпіризм. Соловйов пов’язував філософську творчість з пози%

тивним вирішенням питання «бути чи не бути правді на землі»,

розуміючи правду як реалізацію християнського ідеалу. За соц%

іалістичним вченням він визнавав лише відносну суспільно%

історичну правду.

Його філософія «боголюдства» була філософією порятунку

людства [«Читання про Боголюдство» (1877–1887)]. На цих

читаннях були присутні Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У подаль%

шому розвитку вчення Соловйова вилилося в теократичну уто%

пію, внаслідок якої виникла ідея союзу між римським папою та

російським царем як правової гарантії «боголюдської справи».

Крах цієї утопії виражений у філософській сповіді Соловйова

«Життєва драма Платона» та в «Трьох розмовах» (1900). Гар%

монізації вихідних тем В. Соловйова – космічної і соціальної –

мають слугувати його метафізика та власне філософська докт%

рина «всеєдності», а також релігійно%поетичне вчення про Со%

фію. Однак всеєдність не тільки осмислювалась філософом, а й

поетизувалась, ставала перед ним в обличчі Софії – «вічної

307

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

жіночності», лірико%містична любов до якої ніби освячувала

еротичну утопію Соловйова. Вірші еротичного змісту, які

ввійшли до «Софійського циклу», пізніше потрапили до цент%

ру уваги російських символістів. Поезія Соловйова, яка продов%

жувала традиції Ф. Тютчева, А. Фета, Л. Толстого, відзначаєть%

ся тоном напруженої містично%філософської сповіді і

елементами нової, специфічної символічності (символізму).

Особистість Соловйова – його життєва безпорадність, подвиж%

ництво робили філософа в очах символістів героєм легенд, сим%

волом переломної епохи. Соловйов стоїть біля витоків нової ре%

лігійної свідомості початку XX ст. – богошукання і релігійної

філософії Булгакова, братів Трубецьких, Флоренського та

інших мислителів.

Ідея всеєдності є центральною у філософії Соловйова. У філо%

софії всеєдності мова йшла про єднання Бога і людства, ідеальних

і моральних початків, раціонального та емпіричного, інтуїтивно%

містичного знання, науки, релігії, естетики, моралі. Філософія, на

думку Соловйова, виникає в період кризи, коли релігійна, соціаль%

на ворожнеча розриває людську єдність, свідомість.

Соловйовська філософія починається з поняття не буття, а

сущого. Абсолютним первопочатком у Соловйова є абсолютно

суще, Бог. Таким чином, в абсолютно сущому розрізняють два

полюси: перший – самоутвердження абсолютного початку і

другий – першоматерія. Для першоматерії, що виявляє поча%

ток різноманітності, вводиться поняття Софії. Першоматерія

Соловйова не має нічого спільного із теперішнім науковим

поняттям матерії. Софія, ототожнена зі світовою душею, здатна

і на спотворення, якщо світова душа буде аж надто самостійною

і не буде приймати від об’єднуючої дії логосу. Внаслідок цього

розірваність буде мати перевагу над єднанням, але це аномаль%

но. Софія є матерія абсолютно сущого, що пройшла шлях, на

якому вона максимально реалізувала властиву їй різно%

манітність і разом з ним одухотворилась, обожествилась. Софія

в такому значенні – улюблене поняття Соловйова.

Є. А. Подольська «Філософія»

308

В ідеї Софії, що є представницею ма%

теріального світу, але світу, який нама%

гається одухотворитися, велике місце зай%

має ідея людини. Для Соловйова Софія є

ідеальне, ідеалізоване людство. Одне з го%

ловних завдань філософії «всеєдності» –

виробити моральні принципи, за допомо%

гою яких суспільство має перейти до

втілення на практиці ідеї єдності приро%

ди, Бога і людини, до визнання залежності

0 ,-

соціальних сил від надприродного. Духовне – суспільство – цер!

ква, – пише Соловйов, – мусять підкорити собі суспільство

мирське, одухотворюючи його. Церква, з точки зору філософа,

має об’єднати людство і природу в одному «бого!людському

організмі». Через удосконалення моральних установок, на дум%

ку Соловйова, суспільство зможе досягти ідеального стану. Ні

в якій іншій формі, крім «вільної теократії», – стверджував в

праці «Читання про Боголюдство» Соловйов, – людина і люд%

ство не зможуть знайти необхідного втілення віками виробле%

них ідеалів свободи, рівності і братства. «Всеєдине людство» є

істота%двійник: вона має в собі і божественний початок, і при%

родне буття, але ні тим, ні іншим не визначається повністю.

Властивий їй божественний початок звільняє людину від при%

родної залежності, а та, в свою чергу, робить його вільним

відносно божества. Людина отримує свободу тільки ціною по%

вного підкорення Богові. Щастя людини неможливе без віри в

Бога. Христос, духовна людина, одна боголюдська особистість,

яка втілює два початки: Божий і людський. Якраз на основі

суміщення двох початків і двох воль стає можливим шлях до

«всеєднання». Підтримка моральних принципів Христа і при%

веде до встановлення на землі справедливості, рівності, братер%

ства. Соловйов визначає, що право – «нижня межа», «визначе%

ний мінімум» моральності. Для правильної поведінки, крім

жалю і співчуття, потрібен ще й сором – найважливіший пер%

шоелемент моралі, людяності взагалі. «Я соромлюсь – значить

309

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

існую», – говорить Соловйов. Сором утримує людину в рамках

помірності і моральності.

Соловйов створив всеосяжну філософію кохання як вищої

духовної потенції людини. Кохання, – говорить він, – це подолан%

ня егоїзму, зміст його – створення нової людини, її перетворення.

Одним із представників «нового релігійного пізнання» був

Василь Васильович Розанов (1856–1919). Визнаючи Бога і бо%

жественність світу, землі, він не ототожнює Бога з природою, а

вбачає єдність Бога і світу через стать, через акти народження і

«поєднання». Народження, за Розановим, – це таємничий і нез%

багненний акт, що надходить від Бога і релігійно освячений.

Головною стихією життя він вважав стать, розглядаючи

сім’ю, кохання, дітонародження як джерело енергії особи, її без%

смертя і духовного здоров’я нації.

Розанов виробив вчення про «світ із свічкою». «Бог – це

добре, – говорив він, – але бог десь, а свічка поряд. Підійди до

неї і запали, світ одразу ж оживе». «Світ із свічкою» – це надія

на самовідродження. В умонастроях Розанова мимохідь відби%

валися ідеї російського космізму.

З кінця ХІХ ст. орієнтація на проблеми людини, науку, ми%

стецтво стає домінантною у російській філософії, яка характе%

ризується своєрідним антропоцентризмом, персоноцентриз%

мом, навіть «христоцентризмом». Ця тенденція доповнювалась

також широкими гуманістичними поглядами на універсум, що

виявились у російському космізмі – філософському явищі, яке

зародилося у ХІХ ст., а все його значення стало зрозумілим

тільки в ХХ ст.

У космізмі вирізнялися три течії: природничо%наукова, ре%

лігійно%філософська і поетично%художня. У природничо!науковій

формі ідеї космізму розвивалися М. Умовим, К. Ціолковським,

Н. Холодним. У працях цих учених виявлена потреба в роз%

робці нової картини світу. Існує, принаймні, дві точки зору на

світ: згідно з однією, світ є космос, згідно з другою – історія.

Якщо світ – це космос, то в ньому уже все було, і кругообіг

подій не залишає людині надії на майбутнє, тобто надії на те,

що в цьому світі за моєю участю щось вперше може з’явитись.

Є. А. Подольська «Філософія»

310

Якщо світ – це історія, то в ньому ще не все виявлено і є надія

на майбутнє. Для стародавніх греків світ був космосом, для

перших християн%історією. В космізмі відроджується космоцен%

тризм стародавніх греків.

Релігійно!філософський напрям космізму зв’язаний насампе%

ред з ім’ям М. Ф. Федорова. Його хвилює доля людини, яка

знаходиться в ритмі нескінченного становлення історії. Якщо

будь%яке теперішнє виявляється лише сходинкою до майбутнь%

ого, то низка цих сходинок ніколи не закінчиться, історія не

здійсниться і залишиться нескінчено нездійсненною. Історія має

сенс, якщо вона скінченна, тобто виконується. Тільки кінцево%

му властива повнота. З цієї точки зору кінцевий і космос. Для

того щоб побачити «космос», історії потрібно стрибнути із схо%

динок прогресу, який перетворює теперішнє в засіб для майбут%

нього, тобто, згідно з Федоровим, воскресити все, що будь%коли

жило, і перемогти смерть як умову нескінченного прогресу

історії. Вівторок не прогресивніший за понеділок, а жовтень не

вищий за лютий. І якщо сьогодні хтось народився, то не через

те, що вчора хтось помер. Смерть не умова життя, вона – про%

блема історії, а не космосу.

Поетично!художній напрям у космізмі репрезентований

В. О. Левшиним, С. П. Д’ячковим, В. Ф. Одоєвським. У їх

творчості відображені пошуки зв’язків між істиною і сенсом

людського існування. Зв’язки буття, що реалізують сенс буття,

складають «космос» історії. Розуміння космічності життя харак%

терне і для Ф. М. Достоєвського.

Крім етичних наслідків руйнування зв’язків людини зі своїм

лоном (Всесвітом), космізм вказує на екологічні наслідки цьо%

го розпаду. Екологічні проблеми виявляють нам не світ як істо%

рію, а світ як космос. Невипадково С. Л. Франк запроваджує

до наукового обігу спеціальний термін «ноократія» для визна%

чення нового етапу в стосунках людини з природою. Пізніше,

під впливом лекцій В. Вернадського про біосферу, дещо под%

ібне зробить французький філософ Е. Леруа. Він створить

термін «ноосфера». У 1922 р., учень В. І. Вернадського Ферс%

ман поставить питання про межі розвитку людської культури