Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

331

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

любов до Бога є істинна філософія» [1]. У праці «Утруднення

відносно першопочатків і розв’язання їх» філософ%неоплатонік

підкреслював невиявленість і непізнаванність першоєдиного.

Згідно з Дамаскіним, після понадбуттєвого перш єдиного ідуть

понадбуттєве єдине – багато і ліпше – єдине, і тільки після

цього ступеня можливий перехід до сфери буття. Новизною є

5 вчення Дамаскіна про думку, яка трактується ним як єдина

сутність, що самовизначається в межах наданого їй виду буття.

Ідеї грецького філософа, останнього схоларха платонівської

Академії були розвинуті і в слов’янській літературі. Так, у «Про%

сторовому житті», складеному Климентом Охридським, філо%

софу Константину (Кирилу) приписуються слова, що філосо%

фія – це «пізнання божественних і людських речей, яке вчить,

наскільки людина може наблизитися до Бога і як завдяки спра%

вам стати образом і подобою того, хто її створив» [38]. Витри%

мана у цілому в дусі Дамаскіна, ця думка містить один суттє%

вий нюанс – філософія, на думку Кирила, вчить людину, як

«завдяки справам» уподобитися Богу. Саме цей «діяльний ас%

пект» у розумінні філософії, що несумісний з абстрактним тео%

ретизуванням, дуже характерний для стилю філософського

мислення Київської Русі: головне завдання філософії вбачаєть%

ся в обгрунтуванні реальної діяльності.

Переклади візантійських творів не лише знайомили любомудрів

Русі з філософською культурою цієї держави. Вони слугували важ%

ливим джерелом інформації щодо ідей античної філософії, на грунті

якої формувалась візантійська філософська думка. Найбільш відо%

мими на Русі античними мислителями були Арістотель і Платон.

В Ізборнику 1073 р. вміщено ідеї з «Категорій» Арістотеля. Завдя%

ки цьому трактату давньоруський читач мав відомості щодо тлума%

чення таких фундаментальних філософських категорій, як

«сутність», «випадковість», «кількість», «якість», «суперечність». У

збірці «Бджола» було вміщено уривки з праць Плутарха, Діогена,

Сократа, Піфагора, Епікура, Арістотеля. Надзвичайно багатим на

античні джерела був слов’янський переклад «Хроніки» Іоана Ма%

ламе, а ідеї античної філософії знаходимо в творах Дамаскіна, в

поширеному на Русі перекладі «Діоптри» Філіпа Філософа.

Є. А. Подольська «Філософія»

332

Значне поширення у Київській Русі ідей античних філо%

софів призвело до двох тенденцій у ставленні до них: перша –

це заперечення античної філософської думки; друга – пропо%

зиції щодо обмеженого її використання.

Крім зв’язків з Візантією, існували ще зв’язки з Болгарією.

Слов’янські просвітителі Кирило і Мефодій не тільки створили

«книжну словесність», а й започаткували в слов’янській писем%

ності філософську термінологію.

Духовна культура Київської Русі формувалась також на

грунті контактів із західноєвропейською, сирійською («Повість

про Акіра Премудрого») та грузинською («Сказання про іверсь%

ку царицю Динару») культурами.

Важливе місце у філософських, поглядах, які поширювались

на території Київської Русі, посідали уявлення про Бога і

Всесвіт. Вони засвідчували протиборство різних систем світо%

розуміння.

У межах «моделі світу», яка сформувалась у народній куль%

турі на грунті міфологічних уявлень, світ людини виступає як

світ природи. Не лише людина осмислює себе нероздільною з

природою, а й світ божественний постає для неї як реально існу%

ючий у природі. Природа не протистоїть Богові, Бог не творить

природу, а упорядковує її.

Християнство подвоювало світ на наявний і бажаний. Оскіль%

ки, за догматами християнства, світ створений з нічого, то він

може в ніщо й перетворитись. Тим самим природа позбавляєть%

ся самостійної цінності. Людина покликана володіти природою.

У «Києво%Печерському патерику» (творіння Феодосія Пе/

черського) світ земний сприймається передусім як світ зла, що

протистоїть трансцендентному світові божественного. Смисл

життя – розрив зі світом зла (пости, молитви). Логічним вис%

новком з такої позиції є погляд на земне життя як таке, що виз%

начається прагненням до смерті. Лише у смерті стає можливим

остаточний розрив зі світом земним, «гріховним». Смерть є тим

моментом, коли «праведник» досягає остаточної реалізації сво%

го життєвого покликання. Смерть праведника – радісна подія,

належне завершення його земного покликання.

333

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Але, підкреслюючи протистояння двох світів, мислителі все

ж намагались максимально пом’якшити розірваність світу. Ак%

цент переноситься на ідею причетності земного до божественно!

го, як творіння – до творця. Світ земний тим самим зображаєть%

ся не як пристановище «зла», «гріха», що протистоїть ідеальному

першопочатку, а як співпричетний до добра, що з’єднує цей світ

з його творцем. Про це йдеться в «Шестидневі» Іоана Болгарсь/

кого, «Повчанні» Володимира Мономаха. У «Повісті временних

літ», розповідаючи про міжусобиці руських князів, навалу по%

ловців, літописець пояснює, що країну, яка впала в гріх, карає Бог.

Зло тут є наслідком діяльності людей, які відступили від Божих

заповідей і «впали в гріх». Посилаючи зло на землю як кару за

гріхи людей, Бог тим самим демонструє зразки найвищого лю%

динолюбства, оскільки звільняє того, хто здійснив гріх, від відпо%

відальності за це в потойбічному житті.

У «Шестидневі» Іоана Болгарського міститься думка про роль

ангельського чину. Увесь світ, кожна людина довірені управлінню

і піклуванню певного ангела. З цим же пов’язаний і особливий

культ Божої матері в духовному житті Київської Русі. «Володи%

мирська Богоматір» вважається заступницею Землі Руської.

«Шестиднев» Іоана Болгарського спирається на Арістотеля.

Світ матеріальних речей вважається створеним із чотирьох пер%

шоелементів: води, повітря, землі, вогню. Сторони світу вияв%

ляються координатами, що визначають орієнтацію людини, яка

усвідомлює себе нероздільною з навколишнім середовищем.

Будинок «красним» боком завжди орієнтований на схід. Церк%

ва вівтарем теж повернута до сходу. Коли людина помирає, її

кладуть ногами на захід, щоб обличчям своїм вона зустрічала

початок дня – схід Сонця. Отже, простір є не щось абстрактне,

а індивідуалізоване і якісно різноманітне. Це реальність, як і інші

речі. Він є замкненою системою зі священним центром і мирсь%

кою периферією. Космос – ієрархізований і організований.

Простір вимірюється людиною. Вихідною одиницею виміру

архітектурних споруд, наприклад, вважається сажень, що виз%

начається розмахом рук людини, та «косий сажень», що є роз%

міром людини від землі до кінцівок витягнутих пальців.

Є. А. Подольська «Філософія»

334

З релігійно%моральними характеристиками пов’язані й уяв%

лення про географічний простір. Граничними точками руху мис%

ляться «пекло» і «царство небесне». Ці погляди близькі до нату%

ралістичних. Пекло і рай часто уявляються цілком конкретним

географічним пунктом, куди людина може звернутися ще за зем%

ного життя. Такий погляд суперечить вихідним постулатам ор%

тодоксального християнства. Навіть архієпископ Новгородський

Володимир розповідав, що його люди ходили до раю, а рай уяв%

ляється як місце, де не буває зими. Володимир Мономах пише в

«Повчанні» про птахів, які навесні повертаються з раю. У

«Ходінні Богородиці по муках» детально визначаються коорди%

нати пекла. Натуралізація картини потойбічного світу вміщена

в «Ізборнику» 1076 р. – «грішні душі перебувають у пеклі».

У філософській думці східних слов’ян періоду Київської

держави і після її розпаду наявні в зародковому стані дві тісно

переплетені між собою тенденції – містична та раціоналістич!

на. Так, містична тенденція простежується у «Посланні» Киї%

вського митрополита до великого князя Володимира Монома%

ха. Цей твір спирався на філософію Платона, якій притаманне

було дуалістичне трактування світу й людини. Митрополит

Никифор також розглядав людину як істоту, що складається з

двох частин: невидимої душі і видимого матеріального тіла..

Тіло, за Никифором, є джерело пристрастей людини, які вона

може подолати щоденним постом і обмежуванням природного

потягу. Душу людини, на відміну від тіла, він трактував як без%

смертну, створену Богом. Складається вона з трьох частин: ро%

зумної, чуттєвої, воліючої. Кінцевою метою розуму Никифор

вважав пізнання Бога і його творінь. Усі розваги й насолоди в

житті, на його думку, людина повинна дозволяти собі лише в

тому разі, коли вони приводять до вищої організації людського

духу. З цього Никифор робив висновок, що найкраща насоло%

да – це страждання заради слави Божої і зближення людини з

Богом. У дусі християнської етики питання про джерела добра

і зла трактуються і в «Повісті временних літ».

Раціоналістичну тенденцію давньоруської філософської дум%

ки знаходимо в «Молінні Даниїла Заточеника». Джерелом

335

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

добра і зла в цьому творі визначається життєвий досвід і ро%

зум людини. Автор розглядає добро і зло в їх діалектичному

зв’язку з досвідом: «Зла не бачивши, добра не осягнеш, не бив%

шись із псом об один моклок, добра не побачиш, лиха зимні не

терпівши, тепла не відчуєш. Злато бо спокутується вогнем, а

людина халепами».

Помітне місце в системі філософсько%світоглядних уявлень

Київської Русі посідає гносеологічна проблематика, де про%

сліджується культ книжного знання. «Книжність» осмислюєть%

ся як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості.

Поряд з похвалою на честь книги у творах давньослов’янських

мислителів міститься детальне керівництво, як читати книгу.

Аби збагнути сенс написаного, повчають вони, треба кожний

розділ книги прочитати тричі, поступово заглиблюючись у

зміст. Читання книги розглядається не як розвага, а як надзви%

чайно серйозний і важливий акт інтелектуальної діяльності,

який збагачує і підносить людину. Книга уявляється як не про%

сто важливий, а й необхідний чинник, завдяки якому людина

оволодіває мудрістю. Книга розглядається не тільки та й не

стільки як джерело інформації, а їй надається певного магічно%

го значення. Можна було вилікувати людину, поклавши книгу

їй на голову, на книзі ворожили. Читання книги уподібнюва%

лось священнодійству, воно нагадувало певною мірою молит%

ву. У «Пролозі» до «Шестидневу» Іоана Болгарського книжна

мудрість оцінюється як вища цінність. Щасливим у земному

житті, радісним і великим є той, хто, пояснює Іоан, насолод%

жується думками і спогляданням божественних справ, а не той,

хто насичується питвом та їжею. Кирило Туровський пояснює,

що «книжний розум» є «сокровище вічного життя».

Такі погляди спричинилися до значного поширення освіти

в давньоруській державі. Створюється система шкіл у Києві,

Новгороді. Високоосвіченими були не лише представники ви%

шого духовенства, а й давньоруські князі Володимир Святос%

лавович, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах. Грамотність

була досить розповсюджена серед різних верств давньорусько%

го населення, про що свідчать письмові пам’ятки – письмо на

Є. А. Подольська «Філософія»

336

бересті, графіти, написи ремісників. З повагою на Русі стави%

лись до Кирила і Мефодія.

Наведені факти досить грунтовно підтверджують високу

повагу до книги, книжного навчання як провідну тенденцію в

культурі Київської Русі. Але був і протилежний підхід, коли

читання книг не вважається благом. Однак ця тенденція не

була провідною.

Місце гносеологічної проблематики в філософській культурі,

що розвивалась під впливом ранньохристиянської догматики,

визначалось поглядом на пізнання як на важливий етап на шля%

ху до остаточної мети людського буття – «спасіння». Сенс жит%

тя людини полягає в трьох основних аспектах: пізнанні, шану%

ванні, служінні. Але які можливості має людина у пізнанні Бога?

Якими засобами їй користуватись, щоб досягти мети в процесі

пізнання? Відповідь на це питання не була однозначною. Існу%

вала агностична позиція, що взагалі заперечувала можливість

досягнення остаточної мети пізнання – осягнення Бога й боже%

ственного в світі. У межах цієї тенденції знання протиставляєть%

ся вірі. Але цій, до речі, менш яскраво виявленій у давньоруській

культурі тенденції, протистоїть інша, що виходить із більш опти%

містичного погляду на можливість людського пізнання. «Слово

Боже» несе істину, а пізнання – це витлумачення істини, прого%

лошеної, але «сокровенної» в Слові. Книга несе слово істини: без

володіння словом не мислиться саме життя. Діяльність книж%

ників підноситься до рівня божественного творення. Слово ос%

мислюється як зв’язок земного з божественним.

Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні

нових, незнаних істин. Істина є єдиною, всеохоплюючою, вва%

жається давно встановленою і викладеною в «богонатхненних»

книгах. Проблема в тому, що текст, який містить істину, – тає%

мничий і багатозначний. Адже одкровення, згідно з Біблією, є

водночас і сокровенням. Тому пошук істини, до чого спрямо%

вується пізнання, – у витлумаченні тексту з тим, щоб проби%

тись крізь товщу таємниць, загадок, символів.

Істина не відбиває реального ходу земних справ, зміст її

визначається божественним промислом.

337

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Наступним результатом описаної позиції є принципове

визначення пізнавального примату загального над частковим.

Загальне, а не конкретне, визначається об’єктом пізнання, ме%

тою, до якої спрямований пізнавальний процес.

Прагнення осмислити роль суттєвого знаку в пізнанні транс%

цендентної істини відбивалося і в спробах осягнути явища ма%

теріального світу як чудо чи знамення. Чудо, тобто щось надпри%

родне, відбувається тут, на землі, хоча покликане потойбічними

силами. Воно засвідчує волю трансцендентного Бога, завдяки

знаменню людина може передбачити «волю Божу». У «Повісті

временних літ» «знамення» бувають на зле і добре. Способом

пізнання «божественного» через знамення виступає «притча».

Визначається три джерела знань: досвід (чуттєве знання) ,

розум (знання інтелектуальне), одкровення. Роль відчуттів,

вірогідність їх свідчень, які здобуваються в досвіді, загалом

ніким не заперечується, але неприпустимо їх абсолютизувати.

Речі поділяються на чуттєві і «невидимі». Для переважної

більшості книжників віра і розум не сприймаються першопо%

чатками, що заперечують одне одного. Розум і відчуття як різні

здатності душі зіставляються і в посланні Никифора Володи%

миру Мономаху: пріоритет віддається «розумові» – «словесній

душі». Що ж до п’яти відчуттів: зору, слуху, нюху, смаку і доти%

ку, то вони є лише слуги душі, яким можна довіряти, тільки

перевіряючи їх за допомогою розуму.

У «Молінні Даниїла Заточеника» говориться: розум є

цінність, що вища за багатство, воїнську доблесть і владу. До

поняття мудрості залучається уявлення про єдине, узагальнене

знання, яке інтегрує всю інформацію про світ. Але мудрість – це

не лише інтеграція знань, їй відводиться досить вагома роль у

сфері, що опосередковує співвідношення трансцендентного

«божественного» світу із світом «земним», забезпечуючи зв’я%

зок між ними. Характерно, що образ Премудрості – Софії збли%

жується з образом Богоматері, яка мислиться не лише пасив%

ним, сприймаючим лоном, «дзеркалом слави Божої», але й як

активний, творчий першопочаток. Богоматір відносно земного

світу виступає будівницею дому, захисницею «граду земного»

Є. А. Подольська «Філософія»

338

перед Богом. Дім, церква – це уособлення обжитого, що відго%

роджується від Хаосу.

Мудрість – це розум, який впорядковує світ природи і

світ людського життя. Знання людської природи – не са%

моціль. Воно необхідне як запорука, основа доброчинності,

моральності людини.

Згідно з Никифором, душа складається з трьох першопо%

чатків: словесного (розум), шаленого (стихійні пристрасті), ба%

жаного (воля).

Мудрість передбачає не просто поєднання розуму з морал%

лю, але й їхню взаємозалежність. Щоб морально діяти, необхід%

но знати природу людську. Розум може спрямовувати людину

як на добре, так і на зле. Не тільки мораль треба пояснювати

розумом, а й розум має спиратися на вимоги моралі. Тому за%

порукою мудрості людини є розвиток її власних розумових

здібностей, збагачення знань шляхом навчання. Але не слід

сприймати навчання як самоціль. Важливе не знання як таке,

а здатність людини втілювати в життя істинні настанови, одер%

жані під час навчання. Через це необхідно ретельно обирати

вчителів, які здатні навчити на добро, а не на зло. Ті, хто на%

вчає істини, повинні триматися її, додержуватися її і в житті.

Співвідносячи «істинне» слово і «добре діло», попри всю

повагу до першого пріоритет слід надавати другому. Отже, філо%

софія в Київській Русі мислилася нерозривною із книжним

знанням, а філософ у давньоруській культурі – це вчений,

книжник. Будь%який філософ – книжник, але не всякий книж%

ник гідний звання філософа, а тільки той, хто не тільки знає, а

й використовує знання. Філософ – це вчитель.

Філософія мислиться як знання і повчання на основі знан%

ня. Вона тлумачиться не просто як абстрактне теоретизування,

а як практична мораль.

Отже, для філософії Київської Русі були характерними, по%пер%

ше, плюралістичність, по%друге, етизація філософських проблем.

Вона являє собою морально!філософсько!теологічний синкретизм.

Філософія цього періоду була не тільки теологічною, а й

спрямованою на захист князівської влади. Центральне місце в

339

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

ній посідали проблеми філософії, історії та проблеми людсько%

го існування, особливо сенсу людського життя.

-

  + 

 )*** .- /

 )V** .

Український Ренесанс у

цілому і пожвавлення філо%

софсько%гуманістичної думки

припадає на литовсько%

польську добу в історії Украї%

ни. В Україні Відродження

прийшло з півночі Європи, де проходило у формі Реформації,

що розповсюдилось спочатку на Річ Посполиту, а звідти – на

Україну. Протестантський рух вимагав обмеження привілеїв

духівництва. Ідеї протестантизму охопили частину як шляхет%

ства, так і духівництва. Розповсюдився кальвінізм, а саме –

заклики до простоти життя і економності, вимоги секуляризації

церковних земель, встановлення контролю за його діяльністю.

З XV ст. шляхетська та міщанська молодь усе більше на%

вчається в німецьких та італійських університетах, засвоюючи

в них елементи гуманізму та Ренесансу. Українці одержували

освіту в Празі, Кракові, Лейпцигу, Парижі, Римі та інших нау%

кових та культурних центрах Західної Європи, привозили із

собою в Україну західно%європейські ідеї, бібліотеки, конспек%

ти лекцій західних філософських шкіл. Вихідці з України вик%

ладали в університетах за рубежем: Юрій Котермак – у Бо%

лонському та Краківському університетах, а Мартин

Шмиглецький – у Відні.

 

У цей історичний період зростає інте%

рес до соціально%політичної та гуманістич%

ної тематики, що викликаний встановлен%

ням у 30%ті роки XVI ст. Київського

удільного князівства. Це привело до

відродження міст цього князівства, які ста%

ли центрами культури України. Книжни%

ки повертаються в цей час до ранньохрис%

тиянської богословської літератури,

активно перекладають деякі світські твори,

що проводять ідеї сили людського розуму,

Є. А. Подольська «Філософія»

340

пристосування світу до потреб людини. Разом з тим не згасає

інтерес до античної філософії, з’являються переклади Платона,

Арістотеля, Демокріта, Епікура.

Усі ці ренесансні явища в культурі України кінця XV – по%

чатку XVI ст. мали наднаціональний характер, адже носії духов%

ної культури спирались насамперед на загальні ідеї, відроджували

античну культуру, використовували латинську мову, орієнтува%

лись на створення єдиної міжнародної «держави вчених».

Одним із перших білорусько%українських мислителів епохи

Відродження був Франциск Скорина (близько 1490–1551). Він

навчався в Краківському університеті, вивчав праці Арістоте%

ля, досократиків та стоїків, а потім продовжив навчання в

різних західноєвропейських країнах, де сформувались його ідеї

Відродження і Реформації. Він був впевнений, що український

народ зможе відновити славу Київської Русі через просвіту,

центром якої була Біблія. Тому свою подальшу діяльність він

присвятив перекладу і виданню книг Святого писання рідною

мовою. Результатом його праці була «Біблія Руська, викладена

доктором Франциском Скориною із славського міста Полоць%

ка, Богу до почитання та людям посполитим до добра та научен%

ня». Переклад Святого писання сам по собі був великим по%

штовхом до розвитку духовного життя в Україні. Характерною

рисою цього видання є демократична інтерпретація Біблії.

У Біблії, вважав він, схоплена уся Соломонова та Арістоте%

лева божественна та життєва мудрість. На першому місці в ньо%

го знаходиться теологія як найвища мудрість. Вона охоплює

такі таємниці, які перевищують можливості розуму людини.

Наприклад, питання створення світу з нічого. Святе письмо, на

думку Ф. Скорини, виконує науково%освітню функцію, містить

у собі граматику, логіку, риторику, музику, геометрію, арифме%

тику, астрономію. Скорина говорив не про універсальність

Біблії взагалі, а тільки про наявність у ній «богооткровенних

знань», чого немає в інших книгах. Звідси він виводить двоїсту

сутність Біблії – божественну та людську.

Протягом 1517–1519 рр. Франциск Скорина переклав

зрозумілою для простих людей давньослов’янською мовою