Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

351

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Виходячи з онтологічного поділу буття на трансцендентне

(божественне) і посейбічне (матеріальне), Вишенський розгля%

дав Бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпоряд%

коване усе в світі, як об’єктивний закон буття. Мислитель трак%

тував Бога як вічний самочинний початок, невичерпний розум,

абсолютну істину. На його думку, Бог – це найвища істина,

тобто сама в собі розкривається, ні від кого і ні від чого не за%

лежить, є вічною, об’єктивною, абсолютною.

Вишенський робив наголос на онтологічних проблемах,

пов’язаних із сутністю Бога, якій властива троїстість, а саме

єдина божественна сутність у трьох «іпостасях» (особах) – отця

(безпочаткового, вічного, першопочатку), сина – лотоса (слова,

абсолютного сенсу) і святого духу (початку життєвої динаміки).

Християнська трійця – це стосунки любові, яка вимагає

безумовної рівності осіб. В онтологічному плані кожна іпостась

має відповідну характеристику: 1) «безпочаткова», вічна іпо%

стась – отець є, безумовно, праоснова буття; 2) «слово» як мов%

чання – логос, смислове оформлення буття; 3) «дух» – нежит%

тєтворна зустріч мовчання і слова, початок любові. Специфіка

християнської трійці в тому, що іпостасі зберігають особистіс%

ну самостійність і водночас «неподільні» у любові, яка їх єднає.

Це особисте ставлення, «любов», яка і є внутрішньою сутністю

християнського Бога.

Матерія, за Вишенським, оживає лише завдяки дії активно%

го духовного початку; без Божої волі вона пасивна, інертна,

мертва. Природа, життя, рух – творіння Бога як доприродної і

надприродної сили.

Бог не тільки творець світу, людини, усього буття та його за%

конів. Він є ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, доско%

налості, ідеал усіх найвищих моральних чеснот та принципів сус%

пільного буття, які наставляють людину й до яких вона повинна

прагнути, їх пізнавати й осягати, щоб її земне життя було правед%

ним та благородним і тим самим готувало її духовне безсмертя.

Вишенський дав онтологічну характеристику матерії і духу

як різних сфер буття: небесного (духовного) як вічного і буття

земного (матеріального) як тимчасового. Він розробив концеп%

Є. А. Подольська «Філософія»

352

цію людини як єдності духу і тіла, висунув основоположну

ідею співвідношення духу і тіла у нерозривному зв’язку з пи%

таннями добра і зла.

Носієм зла є не матеріальний світ, а зневічене розуміння

його ролі, місця і значення в житті людини. Зло виникає не з

матеріальної дійсності, а спричинюється людською зіпсовані%

стю. Диявол постійно діє на людину, деформує її мислення,

руйнує моральні засади і робить це за допомогою фальшивого

уявлення щодо цінності матеріальних речей.

Оскільки тілесне життя минуще, людина, віддавши себе

лише земному життю, прирікає себе до тимчасовості, а отже до

загибелі. Тільки в дусі, наділеному вічністю, безсмертям, вона

може знайти вічне блаженство, підпорядковуючи себе пошукам

земного життя. Духовний ідеал повинен освітлювати земне

життя людини, але й земне життя повинне спрямовуватися на

осягнення цього ідеалу.

У трактуванні Вишенського, суть буття людини – в її

щасті, що визначається духовними цінностями, досягаєть%

ся шляхом пізнання божественних істин та духовного по%

долання «мирського» зла. Наділена свободою волі, людина

обирає свій життєвий шлях свідомо, надаючи перевагу або

духу, або тілу.

Буття, спасіння, щастя людини нерозривно поєднує Ви%

шенський з осягненням і сприйняттям Божих істин. Неод%

мінно постає питання і про пізнання цих істин. Гносеолог%

ічна концепція Вишенського органічно випливає з його

онтологічного розуміння буття. Поділяючи світ на транс%

цендентний (Бог) і посейбічний (матерія), він відповідно

розрізняв Божий розум, де є вічні, абсолютні істини, і людсь!

кий «розум», «від стихій світу обретений», який охоплював

знання про зовнішній світ.

Згідно з цим мислитель визначив і філософію – внутріш%

ню і зовнішню. Перша з них оперує божественними істинами,

відбиваючи світ духу; а друга – матерією, відбиваючи мирське

існування людини, тобто світ тіла. Перша, за Вишенським, грун%

тується на вірі, а друга – на знанні.

353

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Істина народжена Божим розумом і зафіксована в єван%

гельскому розумі. Справа в тому, як її пізнати. Оскільки у

пізнанні істини вихідним є людина, постає питання про

співвідношення людського і Божого розуму, тобто про

можливість пізнання божественних істин людським розу%

мом. Дійти божественних істин – значить пізнати «таїн!

ство правди», яке, на думку Вишенського, в силу своєї над%

природності недосяжне для людського ока. Він відстоював

надприродне споглядання, осяяння душі як шлях єднання

з Богом.

У гносеологічній концепції Вишенський не залишав

поза увагою й пізнавальні можливості людського розуму.

Він чітко наголосив на потребі пізнавати і розуміти Божий

розум. Людський розум та знання, що на ньому грунтують%

ся, на думку Вишенського, можуть претендувати на

істинність, але можуть бути і помилковими. Оскільки

людський розум нижчий від божественного, підпорядкова%

ний йому, на істинність може претендувати тільки таке

людське знання, яке містить у собі принаймні відблиск бо%

жественної мудрості.

Непохитний борець за істину, Вишенський і інших зак%

ликав до непримиренної боротьби проти неправди. Він ра%

див розбивати ідейних ворогів переконливим словом, рішу%

че викривав основи хибних теорій. Полеміст вірив, що

істина – на боці старої православної віри, яка є антиподом

католицької церкви, яка в самій основі розійшлася з боже%

ственною мудрістю, а тому усіх папських прислужників

чекає повна поразка.

У контексті розгляду Вишенським істини, знання боже%

ственного і земного важливе місце посідає питання про

мудрість і глупоту. На його думку, справжня мудрість характе%

ризується вічністю, тобто йдеться про божественну мудрість.

Але є й інша мудрість – тимчасова. Вона походить від людей і

є земною, людською. Божественна мудрість, як він вважав, –

безмежна, невичерпна, вічна, абсолютна і досконала, а тому

людська мудрість є мізерною.

Є. А. Подольська «Філософія»

354

Полеміст був переконаний, що християнська віра у своїй

духовній чистоті містить демократичні засади рівності й братер%

ства, свободи і справедливості, а несправедливість і насильство,

деспотизм і тиранія походять від абсолютизації принад і спо%

кус світського життя, від жадоби до багатства і розкоші, необме%

женої влади і сваволі панування. Вишенський висунув концеп%

цію соборності правління християнською церквою, що

грунтувалася на ідеї рівності всіх людей. Ніхто не має права са%

мовільно ставати над іншими, поневолювати інших і деспотич%

но ними правити, бо всі люди за своєю духовною сутністю

зрівняні Богом і рівні перед ним як верховним втіленням прав%

ди, справедливості і свободи. Принципи соборності знайшли

відбиття, на думку Вишенського, у демократичних засадах ран%

нього християнства: Христос ніколи не підносив себе над інши%

ми, а вважав себе слугою всіх.

Керуючись своєю концепцією соборності, Вишенський трак%

тував і земне, тобто суспільне, буття людини: на рівності, сво%

боді, справедливості, братерстві повинна грунтуватися вся жит%

тєдіяльність людини і народу. Тому Вишенський прагнув

довести, що лише дотримання принципу соборності забезпе%

чить рівність усіх людей як у церковно%релігійному, так і в сус%

пільно%політичному житті, усуне несправедливість, гноблення,

визискування, тиранію і всіляке інше зло.

В умовах боротьби проти католицизму та уніатства важ%

ливе значення мало викриття основоположних принципів,

на яких грунтувалося гноблення трудящих мас. Виходячи

з демократичних засад соборності, Вишенський відкидав як

безпідставну, нічим не обгрунтовану та не виправдану тео%

рію абсолютного централізму духовної та світської влади

Папи Римського. У тих історичних умовах це були корінні

питання, навколо яких розгорталася гостра ідеологічна бо%

ротьба між українськими полемістами та католицькими кле%

рикалами, що зачіпала не тільки релігійно%церковні, а й сус%

пільно%політичні відносини.

До блискучої плеяди релігійних полемістів належить також

Захарій Копистенський (помер 1627) та Стефан Зизаній

355

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

(близько 1570–1621) –полум’яні проповідники та захисники

українського православ’я.

Своїми виступами в церквах, на ярмарках та шляхах вони

привертали на свій бік простих людей. У боротьбі проти като%

лицизму Зизаній використовував навіть протестантську теорію

про «папу%антихриста», за що був засуджений уніатським со%

бором і виправданий православ’ям.

Видатним релігійним філософом того часу в Україні був

Кирило Ставровецький (помер 1646), перу якого належать тво%

ри «Зерцало богослов’я», «Учительне євангеліє», «Перло бага%

тоцінне». У них проглядає цілісний світогляд і спроба його

наукового викладення. Погляди Ставровецького дуалістичні.

Він різко протиставляє невидимий світ (Бога) та видимий. На

його думку, видимий світ складається з чотирьох елементів,

кожному з яких, як і у Арістотеля, відведене своє власне місце

у світі: в центрі знаходиться земля, навкруги неї – повітря і

вода, зовнішню сферу займає вогонь.

Тіло людське також складається з чотирьох елементів види%

мого світу, а невмируща і невидима душа живе в тілі як Бог у

світі. Як у небі живе Бог, так і у верхній частині людини живе

розум. Двоїстим є і психічне життя людини, бо людські душевні

здатності (воля, радість, любов) підкорені розуму.

У цих поглядах Ставровецького є зародок ідей, що

пізніше розвинули українські мислителі. Тут і уявлення про

людину як мікрокосм, і думка про двоїстість психічної сфе%

ри людини, і уявлення про те, що знання породжуються ду%

шею із самої себе. Звісно, джерело цих думок – святе писан%

ня і антична філософія.

Отже, можна з упевненістю зробити висновок, що в XVI ст.,

якщо ще не в XV, в Україні відбулося зародження професійної

філософії. Однак, на думку дослідника історії філософії в Ук%

раїні Д. Чижевського, «... самостійної філософської творчості цей

період не надав. Але саме засвоєння хоч якихось засад філо%

софської науки, традицій філософської освіти, філософського

мислення самого по собі є велика цінність» [39].

Такими є основні риси українського Ренесансу XV–XVI ст.

Є. А. Подольська «Філософія»

356

 

 

 )V** – )V*** .

0 %

На початку XVIII ст. в

Україні вже мали місце еле%

менти капіталістичних відно%

син. Це, звичайно, вплинуло і

на духовне життя суспільства,

сприяючи розвитку ідей Про%

світництва, оскільки політичний і економічний розвиток потре%

бував більшої кількості освічених людей.

Просвітництво – антифеодальна ідеологія періоду станов%

лення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відно%

син і встановлення нового суспільного устрою можливо за до%

помогою реформи і освіти.

Раннє Просвітництво в Україні зародилося як синтез двох

суспільно%політичних рухів: гуманізму та Реформації. Поступо%

во формуються його специфічні риси: розмежування сфери духов%

ного впливу філософії і релігії, посилений інтерес до природо%

знавства, відхід від спекулятивного осмислення природи.

Зароджується і міцніє одна з основних ідей Просвітництва – ідея

залежності суспільного прогресу від розповсюдження освіти.

У II половині XVIII ст., в епоху зрілого Просвітництва, яскра%

во виділяються такі його риси, як ідея цінності людини, концепція

просвітницького абсолютизму, співчування за долю Вітчизни,

бажання підвищити самосвідомість та самоствердження особи.

У розвитку духовного життя України II половина XVII ст. –

це період формування світогляду Просвітництва. Це час актив%

ного засвоєння і осмислення вікових досягнень західноєвро%

пейської культури, створення власних наукових традицій для

розвитку філософії і науки Нового часу.

15 жовтня 1615 р. було засновано Київську Братську шко%

лу, звідки почалися витоки вищої освіти в нашій країні. Восе%

ни 1631 р. у Києві з’явилася ще одна школа, Лаврська. Засну%

вав її архімандрит Києво%Печерського монастиря Петро

Могила (1596–1647).

Братство і Лаврська школи об’єдналися і почали діяти з 1

вересня 1632 р. на території і в приміщенні Братської школи під

назвою колегії, а з 1701 р. – академії.

357

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Києво!Могилянська академія функціонувала як загальноосв%

ітня вища школа до 1817 р. – до реформи в Росії, яка полягала

у відокремленні світської освіти від церковної. У 1819 р. вона

була реорганізована в Київську духовну академію, а світською

вищою школою в Києві з 1834 р. став університет.

У другій половині XVII ст. Києво%Могилянська академія

стає головним центром культури й освіти в Україні, центром

основних наукових сил, що ідейно боролися проти католициз%

му, уніатської церкви. У філософії неподільно панували ідеї

Арістотеля, який вважався найвищим авторитетом в усій кла%

сичній західноєвропейській філософській літературі. Увівши до

своїх курсів філософії як ідеалістичні, так і матеріалістичні еле%

менти вчення Арістотеля, київські вчені доповнювали, узгоджу%

вали, а іноді просто підмінювали%його погляди християнською

теологією. Певну матеріалістичну тенденцію, що пробивалася

крізь ідеалізм київських курсів філософії, можна пояснити як

відбиття боротьби між номіналізмом і реалізмом.

Найбільш визначними діячами колегії, які читали курс філо%

софії в різні роки XVII ст., були Йосиф Кононович/Горбацький,

Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Лазар Баранович та

Стефан Яворський. Курс філософії в Києво%Могилянській ко%

легії поділявся, як і в Арістотеля, на три частини: логіку, фізику

й метафізику. Проте читали переважно логіку й натурфілосо%

фію, метафізиці приділяли значно менше уваги. Досить широ%

ко викладали Арістотелеву метеорологію.

Центральними проблемами логіки були «три дії розуму»:

поняття, судження, висновок. У першому розділі логіки, присвя%

ченому поняттю, київські професори розглядали властивості

термінів, дотримуючись підручника схоласта XIII ст. Петра

Іспанця «Логічні трактати». Далі вони грунтовно викладали

вчення Арістотеля про категорії. Багато уваги приділялось, особ%

ливо у «великій логіці», універсаліям та їх видам. У цьому пи%

танні київські вчені йшли за номіналістами Скоттом та Окка%

мом. Це наближало їх погляди до матеріалістичних і було

певною мірою проявом опозиції ідеалістичному «реалізмові»

католика Фоми Аквінського.

Є. А. Подольська «Філософія»

358

Другий розділ логіки, присвячений судженню, викладали за

текстом Арістотелевого трактату «Про судження», у якому

дається визначення імені, мови, висвітлюється питання про

матерію і форму судження, ділення суджень, кваліфікуються

логічні визначення. Третій розділ логіки був, звичайно, присвя%

чений «третій дії розуму», або «доказам та їх видам» і розгля%

дав питання про силогізм та його фігури.

Логіка Арістотеля була в свій час величезним досягнен%

ням філософської думки людства. Вона не втрачала свого

значення протягом більше як двох тисяч років. Зокрема, вона

відіграла позитивну роль у розвитку філософської думки в

Україні. На противагу їй, натурфілософія Арістотеля з само%

го початку виявляла наукове, фантастичне уявлення про

природу та її закономірності. Однак для прогресивного роз%

витку науки важливими у фізиці Арістотеля були матеріал%

істичні елементи, а не спекулятивні конструкції Всесвіту та

апріорні роздуми про природу речей.

Взагалі значення Арістотелевської натурфілософії набагато

принижувалося тим, що київські професори часто перемішува%

ли її з біблійними текстами та ідеями. Арістотель, наприклад,

заперечував можливість створення світу з нічого, а Стефан

Яворський вводив в його натурфілософію ідею творення.

Філософські курси, що їх читали в Києво%Могилянській

академії в першій половині XVIII ст., за незначним винят%

ком, були повторенням того, що читалось у XVII ст. Як тоді,

так і тепер панувала Арістотелева філософія саме в тому

схоластичному вигляді, якого їй надало середньовіччя. Про%

те, оскільки викладання філософії було більш%менш

вільним, кожний професор мав право складати свій оригі%

нальний курс, внаслідок чого в академічних філософських

курсах почали з’являтися прогресивні думки окремих киї%

вських професорів. Найвидатнішими викладачами філо%

софії у цей період були Феофан Прокопович, Сильвестр

Поповський, Іларіон Левицький, Амвросій Дубневич, Ієро/

ним Миткевич, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинсь/

кий, Георгій Кониський.

359

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Близько п’ятнадцяти років з викладацькою роботою в Киє%

во%Могилянській колегії був зв’язаний Лазар Баранович

(1620–1693). Його філософські погляди характеризуються яс%

краво вираженою теологічною спрямованістю. Віддаючи пере%

вагу релігії перед філософією, він у полеміці зі своїми против%

никами говорив: «Ти маєш достатньо часу бути філософом, але

не маєш часу бути християнином: краще бути божеським філо%

софом, бути божеським пророком, не шукаючи, а слідуючи за

Богом, бо на страшному суді, мовляв, не допоможуть ні Пла%

тон, ні Арістотель». Перевага, яку він надає релігії, базується

на тому, що релігія, на його думку, глибше проникає в суть

світу: «І де же мира философ устрашися, тамо апостол святий

сокровище обрете».

У розв’язанні суто філософських питань Баранович висту%

пає як об’єктивний ідеаліст. Першим філософським «ступенем»

(категорією) він вважає «субстанцію, сутність». Таких суб%

станцій, на його думку, дві: перша – духовна («еже йме первоє

у себе душу») і друга – тілесна. Визнання двох субстанцій (пер%

шопочатків) – духовного та матеріального – було даниною

Арістотелю. Проте первинною, визначальною Баранович вва%

жає субстанцію духовну, отже, основне питання філософії він

розв’язує ідеалістично.

Метою людського пізнання є, за Барановичем, пізнання Бога.

Шлях пізнання Бога лежить через пізнання перш за все само%

го себе. Проте раціональне пізнання Бога не може бути повним

і закінченим. Духа святого не може «розумом охопити люд%

ство»; Бог відкривається повністю лише через віру, бо на відміну

від «природних» душевних та тілесних сил віра є «надприрод%

ним даром», «з неба даною доброчесністю». Міркування Бара%

новича про будову Всесвіту також пройняті теологізмом.

Визначним українським письменником і філософом XVII ст.

був Іоаникій Галятовський. Його погляди є характерними для

філософського світогляду, що панував у XVII ст. Основне пи%

тання філософії Галятовський розв’язував ідеалістично. Його

ставлення до природи, людини та людського суспільства – ор%

тодоксально%теологічне.

Є. А. Подольська «Філософія»

360

Первинний та всестворюючий початок, за Галятовським, – це

Бог. Характеризуючи його як основоположну субстанцію, Галятовсь%

кий вказує, що «Бог тіла не має, але є безтілесний», «Бог є дух», «Бог

невидимий і несмертний», «Бог має розум і волю». Породжуючи

всю різноманітність світу, Бог залишається внутрішнім змістом усь%

ого сущого. «Бог єсть неразделенньй, –пише Галятовський, – й на

каждом месте увесь є, на небе увесь, на земле увесь, на море увесь,

й по всему свету Бог увесь знайдется».

З такого, по суті, пантеїстичного погляду деякі мислителі, як

наприклад, Джордано Бруно, робили матеріалістичні висновки.

Ототожнюючи Бога з природою і розчиняючи його в ній, вони

відкидали надприродне начало. А. Галятовський, навпаки, дово%

дить існування всієї природи в Богові, не заперечуючи існуван%

ня Бога як самостійної і до того ж первинної субстанції.

Ідеалістичне розв’язання основного питання філософії Галя%

товським виразно виявляється в поясненні взаємовідносин душі

з тілом. Людина, за Галятовським, складається з двох частин – тіла

й душі, які перебувають у тісному істотному зв’язку. Окремо ж

взяті, тобто самі по собі, душа і тіло є нібито недосконалими сут%

ностями. Душа, твердить Галятовський, є дух, вона розумна, «не%

видима й несмертельна», вона є суттю людини, пронизуючи все її

тіло. Душа є тією визначальною ознакою, яка поєднує людину з

Богом. Головне, превалююче в людині – це душа.

У вченні про душу та тіло, як і в усій системі філософських

поглядів Галятовського та його колег, відчувається значний вплив

Арістотеля. Відношення душі й тіла, за Галятовським, – це відно%

шення пасивної матерії й активної форми. З двох частин люди%

ни «одна, тіло, є матерія, а друга частина, душа, є форма», пише

він. Арістотелеве вчення про форму як внутрішню сутність, як прин%

цип кожної реальної речі, як силу, що визначає конкретність інерт%

ної матерії, застосовувалося Галятовським також для тлумачення

природних біблійних питань. Галятовський прагне, хоч і нерішуче,

непослідовно, відокремити теологію від філософії, віру – від розу%

му, причому перевагу надає вірі. У «священному письмі», відзна%

чає Галятовський, є багато місць, які не можна пояснити розу%

мом, проте це не повинно нас бентежити.