Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

371

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

познать и уразуметь точного человека есть труд и обман его от

его тени, на которой все останавливается. А ведь истинный

человек и Бог есть тоже».

Науку про людину і її щастя Сковорода вважав головною і

вищою з усіх наук. Безпосереднім суб’єктивним проявом

людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, серце.

Досягти щастя можна, лише слідуючи почуттям внутрішньої

натури. За більш конкретного розгляду проблеми виявляється,

що внутрішня натура є спорідненість із визначеним видом

праці. Як виразник інтересів селянства, Сковорода сенс буття

бачив у праці («жизнь и дело есть то же»), а істинне щастя – у

вільній праці за покликанням.

Сковорода відрізняв процес праці та її результат. Внаслідок

праці створюються продукти для живлення, які мають просте

призначення – підтримувати життя. Насолода процесом жив%

лення не є істинною людською насолодою. Істинна насолода –

в насолоді самим процесом праці, бо приносить тільки «срод%

ний труд». Таким чином, у своїй філософській концепції спор!

ідненої праці Сковорода за основу людського щастя вважав пе%

ретворення праці в первинну потребу і у вищу насолоду.

Розглядаючи проблему рівності людей, Сковорода визнавав

лише одну нерівність – нерівність в обдарованості і покликанні в

одному й тому ж виді діяльності, що має не соціальне, а природне

походження. Звідси принцип «неравного равенства». «Бог, – пи%

сав він, – богатому подобен фонтану, наполняющему различ%

ные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сия:

«Неравное всем равенство... Меньший сосуд менее имеет, но в

том равен єсть большему, что равно есть полный».

Участь «в сродном труде», на думку Сковороди, визначає

міру реалізації людиною особистого покликання і суспільної

користі, бо «мертва совсім душа человеческая, неотрешенная к

природному своєму делу, подобна мутной й смердящей воде, в

тесноте заключенной».

Характерною ознакою щастя в розумінні Сковороди є його

органічний зв’язок із внутрішнім світом особи, але це не озна%

чає, що воно антисуспільне, егоїстичне по своїй суті. Щастя

Є. А. Подольська «Філософія»

372

суспільства, як стверджував Сковорода, є наслідок індивідуаль%

ного самопочуття кожного з його членів, а тому істинне щастя

не любить самотності, йому властиве бажання мати спільників.

Людина може досягти свого щастя, залишаючись бідною.

Щастя – це суб’єктивне переживання. І як таке воно залежить

(при наявності мінімуму зовнішніх умов) від внутрішньої оці%

нки ставлення до дійсності. Виходячи з цього положення, Ско%

ворода робить висновок, що за бідності є більше шансів досяг%

ти щастя, ніж за багатства, оскільки, маючи останнє, людина

більш залежна від зовнішніх умов, а це не додає їй щастя.

Той, хто володіє собою, хоча й бідний, насправді багатший за

царів, а той, хто володіє світом, не володіючи собою, потерпає за

своє багатство і не може почувати себе щасливим. Тому «не тот

скуден, кто убогий, а тот, кто желает многого», бо це призводить

до внутрішнього спустошення душі. Однак не можна сказати, що

Сковорода негативно ставився до матеріальних потреб у житті

людини і закликав до загального аскетизму. В цьому питанні

мислитель дотримується поради Сократа, який говорив, що їсти

слід для того, щоб жити, але не жити заради їжі.

Із вченням про «сродный труд» тісно пов’язані і педагогічні

ідеї Сковороди. Принцип відповідності природі проголошуєть%

ся мислителем як основа виховання щасливої і суспільне ко%

рисної людини. Він стверджує, що виховання «истекает от при%

роды», що природа є вищим учителем, що вона потребує тільки

не заважати їй виявити себе. Метою виховання Сковорода вва%

жає не тільки вміння знаходити істину, пізнавати явища при%

роди, а насамперед, опанування благородних почуттів, таких, як

любов, дружба, вдячність.

Із вченням про людину як мікрокосм у філософії Сковоро%

ди тісно пов’язане вчення про третій – символічний світ. Най%

частіше Сковорода ототожнює його з Біблією, але до цього

«світу» він залучає також міфологію і народну мудрість. Біблія

складається з «двох натур» – внутрішньої і зовнішньої, які

співвідносяться між собою як зміст та знак. Сковорода запере%

чує істинність зовнішньої сторони Біблії, що має безліч неправ%

доподібних і фантастичних з точки зору істини і здорового

373

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

глузду історій і оповідей. Він висміює цей «историальный

вздор» у численних афористичних виразах. Роль Біблії у пізна%

вальному аспекті Сковорода вбачав у тому, що вона допомагає

пізнавати етичні цінності людського життя.

Сковорода розвиває ідею про те, що тільки вічне, необхід%

не, постійне, – усе те, що має джерелом невидиму «натуру», –

є істинним джерелом краси, а не зовнішнє, випадкове, занесе%

не в природу.

Починаючи із Сковороди, можна чітко розрізнити науково!

освітній і етико!гуманістичний напрями у філософів Про%

світництва в Україні. Якщо філософські курси Академії явля%

ють перший з них, що продовжується далі філософами і

природознавцями Київського і Харківського університетів, то

праці Сковороди є лише яскравим прикладом другого напря%

му. Тут переважає розробка суспільно%політичних ідей і підви%

щення суспільної свідомості українського народу.







 )*) .

Інтерес української філо%

софії до проблем людини, її ду%

ховного світу, свободи набуває

своєї специфіки у формі типо%

вих рис передромантичної свідомості. Він стає пружиною філо%

софсько%теологічної думки, яка веде до формування українсько!

го романтичного світогляду.

У суспільній свідомості визрівають ідеї нового світосприй%

мання, що відповідало духовним потребам суспільства. До ідей

передромантичної свідомості можна віднести ідеї історизму,

нації, героїчної особи.

Ідея історизму в європейській культурі започатковується у

XVIII ст. Українські філософи Козельський, Десницький, Гама%

лея розповсюджували праці Монтеня, Монтеск’є, Вольтера,

Декарта, Гольбаха, Вольфа, Руссо, Маблі. Засвоюються ідеї Гер%

дера про те, що основна цінність історичних епох – у їх націо%

нальній культурній самобутності.

Саме у творах народу і професійного мистецтва, які є вия%

вом душі народу, культурних традицій і духовності, відбиваєть%

ся специфіка українського світосприймання, основні риси на%

Є. А. Подольська «Філософія»

374

ціонального світогляду. Назва її – філософія серця. У основних

рисах вона виникла у Сковороди, сформувалась остаточно у XIX

ст. у П. Юркевича, закріплюється як стійка світоглядна позиція

в українському романтизмі, виявляючи себе у творчості М. Го%

голя, П. Куліша, Т. Шевченка, у працях М. Максимовича. Її

вплив на українську духовність, культуру настільки великий, що

в певній трансформації вона знайшла виявлення у літературі і

мистецтві XX ст. Секрет такого впливу в тому, що основи цього

філософського світогляду грунтуються на характерних особли%

востях національної психології і світосприймання українців.

П. Д. Юркевичу вдалося виявити ці особливості світосприй%

мання і світогляду, бо вони вдало поєдналися з ерудицією, го%

стрим розумом мислителя і філософською традицією, започат%

кованою Г. С. Сковородою.

Характеризуючи особливості світосприймання П. Юркеви%

ча, російський філософ В. Соловйов, який вважав себе його

учнем, відмічав, що той «за походженням українець, назавжди

зберіг у характері і мові яскравий відбиток свого походження».

Його характер «формувався на загальному фоні української

природи, їй відповідала його задумливість, поглинання в себе,

чуттєвість, впертість та відокремленість».

П. Д. Юркевич (1827–1874) народився в Полтавській гу%

бернії в сім’ї священика. У 1847 р. закінчив Київську духовну

академію, в якій протягом декількох років працював, а потім

розпочав свою філософську кар’єру. З 1863 по 1871 р. він був

професором філософії в Московському університеті.

Популярність Юркевичу приносять не його філософські

праці, а полеміка в журналах відносно праці М. Г. Чернишевсь%

кого «Антропологічний принцип у філософії». В останні роки

життя Юркевич розробляє педагогічні проблеми, які викла%

дені в працях «Читання про виховання» та «Курс загальної

педагогіки».

Філософія Юркевича знаходилася під впливом «філо%

софії серця» Сковороди і дуже вплинула на становлення

поглядів Вол.Соловйова. Гуманізм творчості Юркевича ви%

ражений в основній його ідеї: людина починає свій мораль!

375

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

ний розвиток із руху серця, вона завжди хоче зустрічати

радісні істоти, кохати і бути коханою, зігрівати і самій

зігріватися дружбою і взаємною повагою. («Серце і його

значення в духовному житті людини згідно з вченням сло%

ва Божого».)

Аналіз філософських систем Платона і Канта, зроблений

Юркевичем, можна вважати одним з найглибших («ідея»,

«розум» згідно з вченням Платона і «досвід» згідно з Кан%

том). У дусі платонізму Юркевич намагається за явищами

природи, які вічно змінюються, але сприймаються нашими

органами чуття, знайти незмінну ідею об’єкта. Відповідно до

його вчення, у цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина

відшукується не тільки мисленням, а й «серцем», бо пошук

її пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями, по%

риваннями людини. У цьому процесі досягнення істини

знання поєднується з вірою. Юркевич розділяє пізнання не

на ступені, а на напрями: досвідне, розумове, естетичне. Спо%

чатку людина спостерігає, потім міркує (під час міркування і

народжується «віра в Бога, яка заспокоює серце») і, зрештою,

пізнає красу, витонченість, благородство.

Формами пізнання Юркевич вважає уявлення, поняття та

ідеї. В уявленні виявляється ставлення людини до речей, че%

рез поняття вона об’єктивно усвідомлює явища, а в ідеї «ро%

зум чи думка визначаються об’єктивною сутністю речей».

Як і в Сковороди, у Юркевича символ «серце» багатоз%

начний. Одне з його значень – серце як душевний стан лю!

дини. Це одночасно факт і свідомості, і чуттєвої сфери,

врешті%решт це виявлення духовності людини. «Загальний

стан душі» неповторний і ідеальний. Ця позиція близька до

тлумачення Ф. Брентано і Е. Гуссерлем поняття «феномен».

Стан душі – це чуття чогось.

Інший видатний представник українського і російсько%

го романтизму – М. Гоголь. Його пошуки правди – це заг%

либлення в себе, у свою душу, бо через неї лежить шлях у

світ. Світ відкривається людині у правді тільки завдяки його

духовному відродженню, активності, а не раціональному

Є. А. Подольська «Філософія»

376

( 3<

пізнанню. Душа людини для Гоголя є не

стільки шляхом пізнання, скільки його

глибинним витоком. Як Сковорода і

Юркевич, так і Гоголь називає душу

«серцем». Серце людське – це безодня

незвідана, тут ми кожної хвилини по%

миляємось. Єдиний шлях самостверд%

ження, самоудосконалення, що допо%

може уникнути помилок, – улюблена

справа людини, що поглинає всю її. Близько до ідеї Сково%

роди про «сродний труд», Гоголь стверджує неповторність

людини, її право на власний моральний шлях у житті. Ми%

хайло Драгоманов називав Гоголя «батьком новітнього ук%

раїнського народолюбства» [36].

Значний внесок у розвиток філософської думки в Україні

вніс Т. Г. Шевченко (1814–1861). Він народився в бідній ро%

дині на Київщині, залишився 11 років сиротою, відчув на собі

тяжке життя безправного кріпака. Тільки у віці 23 роки зусил%

лями представників прогресивної російської інтелігенції він був

викуплений із неволі і як обдарований художник зачислений

до Академії мистецтв.

Шевченко продовжував кращі традиції суспільної думки

філософа і поета Г. Сковороди, письменників Котляревсько%

го, Гребінки, які вже зробили перші кроки у бік реалізму і на%

родності. Поет цікавився ідеями російських демократів, ча%

сто читав «Колокол» Герцена, «Полярну зірку», спілкувався

з Чернишевським.

Усі перші твори Шевченка просякнуті мотивами бороть%

би за «волю» проти кріпацтва. Оспівуючи «вільне життя», він

звеличив патріотизм пригнобленого народу в боротьбі про%

ти польських, турецьких, татарських поневолювачів. У поемі

«Гайдамаки» поет стає на шлях революційного демократиз%

му. Поема звучить як заклик до насильницької розправи над

поміщиками і царем.

Головну причину поневірянь народних мас Шевченко

вбачав у кріпацтві і гнобленні самодержавства. Революцій%

377

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

ний демократизм Шевченка з особливою силою виявився

в його поезії, починаючи з 1844 р. В поемі «Сон», у вірші

«У всякого своя доля» поет показав історію України як істо%

рію закабалення селянства. Він саркастично висміяв дво%

рянських писак, які ідеалізували селянське життя. Він зне%

важав лібералів, котрі на словах вимагали: «Волі. Волі. І

братства братського», а насправді, прикриваючись ім’ям

Бога, продовжували драти з «братів%гречкосіїв три шкури».

Т. Шевченко називав їх «палачами, людоїдами». Виявляю%

чи антинародний характер царської влади, Шевченко вис%

тупив проти ілюзій, поширених у народі, розвінчав міф про

«добрих царів». Поборник революційного знищення кріпацт!

ва, він першим в Україні звертається до народу із закликом

до повстання. Його творчості притаманна віра в рево%

люційні сили народу. «Заповіт», у якому Шевченко звер%

тається до народу із закликом до боротьби, відомий усім:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

У 1858 р., під час підготовки селянської реформи, поет%

революціонер, виявивши неабияку передбачливість у ро%

зумінні суті історичних подій, звертається до народу із зак%

ликом не чекати «добра» від царя, а братися до «сокири»

як єдиного засобу звільнення від кріпацтва. Шевченко у

своїй поезії приходить до висновку, що кривава боротьба

була і раніше, буде й надалі, поки існуватиме гноблення. Ке%

рівників селянських повстань поет називає народними ге%

роями (Разін, Кармелюк). На протилежність шовіністичній

царській політиці, яка натравляла одну націю на іншу, поет

виступає гарячим поборником братського єднання і друж%

би російського, польського, українського народів, пропагує

дружбу усіх слов’янських народів.

Соціологічні погляди Шевченка пройняті ідеєю розвит!

ку. На протилежність реакційній ідеології, що стверджува%

Є. А. Подольська «Філософія»

378

ла непохитність устроїв експлуататорського суспільного

ладу, він розглядав суспільство в змінах. Погляди людей він

також не вважав незмінними, вони, на його думку, залежать

від умов соціальної сфери.

Шевченко не ідеалізував капіталістичне суспільство.

Його революційно%демократичні погляди тісно пов’язані з

його філософськими поглядами – матеріалістичними у

своїй основі. Поет обстоював думку про безкінечність і

вічність матерії. Поема «Гайдамаки» починається філо%

софськими роздумами про те, що в світі все рухається, все

змінюється. Старе, пише поет, помирає, нове народжується,

а світ вічний і безкінечний. Природу Шевченко називав

«безсмертною», в ній керує не хаос, а закономірність. Мис%

литель не має сумнівів у тому, що людина здатна пізнавати

світ. Поезії Шевченка властиві елементи діалектичного

підходу до явищ природи і суспільства. Він розглядав при%

роду в постійному розвитку, а суспільне життя – як бороть%

бу пригноблених проти пригноблювачів. Поет стверджував,

що перехід до нового життя відбувається не мирно і плав%

но, а через революційні зміни. Початком для митця він вва%

жав прекрасне в житті, а не ідею, прекрасного, виступав

проти «безжиттєвих вчених естетики», таких собі «хірургів

прекрасного», які вигадали з мистецтва реальність і

життєвість, уявляючи красу в чистій, вічній формі. Поет%

мислитель обстоював правдиве реалістичне мистецтво. Він

визнавав важливу роль фантазії в творчості. Істинне мис%

тецтво, на його думку, благодійно діє на життя, поезія ж

покликана до того, щоб «розтопити людям серце». Від

творів мистецтва Шевченко вимагав ідейної змістовності,

яскравої художньої форми, він справедливо вимагав, щоб

вірш поета легко і глибоко «лягав на серце», а творіння

живопису зберігали «соковитість і свіжість життя».

Виступаючи проти «чистого мистецтва», Шевченко бо%

ровся за те, щоб література і мистецтво слугували простому

народові. Він демонстративно і з гордістю називав себе му%

жицьким поетом.

379

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Непримиренний ворог кріпацтва і царизму, борець проти

соціального і національного гноблення, за свободу, за щастя

людини праці і за дружбу народів, поет%мислитель зробив ве%

ликий внесок у скарбницю прогресивної соціологічної і філо%

софської думки людства.

Його філософію можна характеризувати як «філософію тра!

гедії». Мається на увазі не створення позиції дослідника трагі%

чних подій, а стан душі страждучого, виявлення усвідомлення

ним трагедії як власної долі. Т. Г. Шевченко ніби прийняв на

себе усю трагедію українського народу.

Україна в творчості Шевченка – це і світ наявного буття, що

є дисгармонійним і конфліктним, і екзистенційні стани буття,

де тільки й можливо досягти ідеального існування, і джерело

народної культури, що дозволяє виявити власну філософію

життя. Це перш за все мотив долі, лихої та доброї, правди, сла%

ви, теми сирітства, чужини, ностальгії за рідним краєм. Все це

дозволяє стверджувати, що філософія Т. Шевченка, втілена у

його творчості і власному життєвому шляху, являє собою

дійсну духовну квінтесенцію культури українського народу.

Видатним представником «філософії серця» був письмен%

ник, критик та історик Пантелеймон Куліш (1819–1897). При%

рода, на його думку, «влаштована божественною мудрістю», а

свідомість існує незалежно від матерії, тому можливе безсмер%

тя душі, потойбічне життя.

Виходячи з визнання національного духу як основи суспіль%

ного розвитку, Куліш створив теорію про особливості української

душі, яка має дві сторони: внутрішню – серце (почуття) і зовніш%

ню – мислення (розум). Внутрішньою стороною українець пов’я%

заний тільки з Україною, а зовнішньою – з іншими народами.

Своєю внутрішньою стороною, сутність якої складає національ!

ний дух, українець відрізняється від інших народів. Саме вона,

тобто національні почуття і національний дух, об’єднує «панів і

мужиків у один загал», тобто в єдине ціле. Зовнішня сторона,

розум, що пророкує українцям необхідність мати зв’язки з інши%

ми народами і сприймати кращі сторони їх життя, заважає

внутрішній. Куліш вважав, що український народ повинен роз%

Є. А. Подольська «Філософія»

380

виватися своїм, самобутнім шляхом, зберігати хутірський харак!

тер життя – показник вищої моралі і цілісності народної душі.

' $

Історик і письменник, автор про%

грамного документа Кирило%Мефодії%

вського братства «Книга буття українсь%

кого народу», Микола Іванович

Костомаров (1817–1885) у праці «Дві

руські народності (росіяни та українці)»

вперше зробив спробу показати «модель

українського національного характеру».

Як відзначає Д. Чижевський у своїх

«Нарисах історії філософії на Україні»,

основні відмінності росіян і українців, на думку М. Костомаро%

ва, починають формуватися ще в XII ст. і полягають у тому, що:

1) у росіян панує загальне (Бог, цар) над особою; українець

цінує вище окрему людину, ніж загальне; 2) росіяни «нетерп%

лячі» до «чужих» віросповідань, до яких вони ставляться з

презирством, до чужих звичаїв та ін. в Україні люди звикли з

давніх давен чути в себе чужу мову, ворожнеча до іноземців

виникла лише тоді, коли останні скривджували власні святині

українського народу; 3) російський народ «матеріальний», ук%

раїнці намагаються «одухотворити» весь світ; 4) росіянин мало

цінує природу, українець її любить, тому%то українська поезія

невідривна від природи, вона оживляє її; 5) любов до жінки –

матеріальна у росіян і духовна в українців; 6) у релігії – увага

росіян спрямована на зовнішнє, на форму; в українців немож%

ливо, щоб з’явився якийсь розкол з причин обряду, букви, їх

релігійність – внутрішня [16].

У цілому Костомаров пропагував ідею месіанства українсь!

кого народу. «І повстане Україна із своєї домовини і знову звер%

неться до всіх братів своїх Слов’ян і почують крик її, і повстане

Слов’янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні царівни,

ні князя, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні у Мос%

ковщині, ні у Польщі, ні в Україні, ні у Чехії, ні у Хорватії, ні у

Сербів, ні у Болгар. І Україна буде незалежною Річчю Поспо%

литою у союзі Слов’янському. Тоді скажуть усі мови, вказуючи