Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

391

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

лень». Посилаючись на Сєченова, він писав, що наші знання

виникають внаслідок дії зовнішнього світу на органи чуття і

через них – на головний мозок.

Особливе значення для формування науково%матеріалі%

стичного світогляду в Україні мали труди і педагогічна

діяльність професора фізіології Харківського університету

Василя Яковича Данилевського (1852–1939), який застосову%

вав закон збереження енергії до фізіологічних процесів у тва%

ринному організмі. Він закликав відмовитись від вчення

віталістів, від різних «життєвих духів», від уявлень про поход%

ження м’язової (і нервової) сили з абстрактних засад і стати

на грунт точних наукових методів і положень у непорушній

впевненості, що «явища органічного життя цілком підкорю%

ються загальним космічним законам». Причинність та зако!

номірність, на думку Данилевського, не вносяться людиною у

навколишні явища, а властиві, притаманні самому об’єктивно%

му світу. У статті «Почуття і життя» вчений розглядає зако%

ни логіки як «відображення законів природи». Органічну при%

роду Данилевський розглядав з позицій дарвінізму,

підкреслюючи безперервну «диференціацію примноження та

ускладнення відмітних ознак». Обумовлюючою силою в цьо%

му розвитку є зовнішнє середовище. У своїй праці «Досліджен%

ня впливу головного мозку на дихання і кровообіг» Дани%

левський доводить, що психічне є лише суб’єктивною формою

фізіологічних процесів, які відбуваються у вищих відділах

нервової системи за типом рефлексів.

Матеріалістичну традицію розвивали і вчені%природознавці:

у Харківському університеті – Т. Ф. Осиповський (1765–1832),

П. М. Шумлянський (1750–1821), О. І. Стойкович (1773–1832),

Л. С. Затеплінський (1796–1834), В. І. Лапшин (1809–1888),

А. Ф. Павловський (1787–1857), Н. М. Архангельський (1787–

1857); у Київському університеті – М.І.Козлов (1814–1889),

М.О.Максимович (1804–1873).

Природодослідники О. І. Стойкович, М. О. Максимович та

інші, вирішуючи філософські проблеми природознавства, запе%

речували релігійні вчення про Землю як центр світобудови.

Є. А. Подольська «Філософія»

392

Вони обстоювали думку про принципову можливість пізнан%

ня людиною оточуючого світу.

Отже, передові вчені України обстоювали і розвивали ма%

теріалістичні традиції у природознавстві. У другій половині

XIX ст. в Україні з’явилася ціла плеяда видатних мислителів,

які на рівні знань свого часу зробили свій внесок у розвиток

передової філософської думки.

+

 

-

  

)*) – )) 

Поряд з творами передових

мислителів, що розповсюджува%

лися університетськими філосо%

фами, окремими кафедрами вузів

та літературно%науковими журна%

лами («Украинский вестник»),

певне значення у поширенні та

пропаганді ідей філософсько%соціологічного характеру мала усна

поетична творчість українського народу і ті нечисленні твори,

які належали вільнодумцям з глибин народних мас.

Яскравим прикладом рукописного філософського твору є

«Исторический рассказ природных, или коренных, жителей

Малороссии Заднепровской» селянина Семена Микитовича

Олійничука, який за розпорядженням царя був ув’язнений у

Шлісельбурзьку фортецю і там загинув. У цьому творі, що є

зразком народного вільнодумства, Олійничук пише про діалек%

тичну природу світу, зокрема суперечливість речей. Він вважає,

що необхідно, пізнаючи явища дійсності, враховувати всі їх

сторони. Творцями історії, на його думку, є народні маси, тому

знати її необхідно задля того, щоб розуміти минуле і прозира%

ти у майбутнє

Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) був одним

з перших українських діячів, які звернули увагу на пролетарі%

ат, показали тяжке економічне становище робітничого класу.

Він особисто був знайомий з Марксом і Енгельсом. Разом з

О. Терлецьким Подолинський у Відні друкує соціалістичну літе%

ратуру, серед інших – і свої власні твори: «Про бідність», «Па%

рова машина». У другій половині 70%х років у Женеві виходять

його праці, в яких висвітлюються докорінні проблеми соціаль%

393

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

ного розвитку України, а також загальні питання соціологи

(«Ремесла і фабрики на Україні», «Життя і здоров’я людей на

Україні». «Про багатство та бідність» тощо). Виступаючи за

знищення експлуататорської держави, революційний демократ

не поривав з утопічним соціалізмом; вважаючи селянство го%

ловною революційною силою, не визнавав необхідності вста%

новлення диктатури пролетаріату.

Подолинський визнавав матеріальну єдність світу і вічність

Всесвіту. У природі, вважав він, існують тільки ті сили, які нау%

кою зводяться до різних форм руху матерії. Як матеріаліст По%

долинський надавав великого значення закону збереження і

перетворення енергії, еволюційній теорії Дарвіна, засуджував

мальтузіанство. Він виступав проти реакційних ідеологів, які

пропагували «корисність» війни, був пов’язаний з утопічним

соціалізмом та народництвом. Майбутнє суспільство уявляв як

федеративний союз окремих громад, що мають самоврядування.

Поет, байкар та мислитель Павло Арсенійович Грабовський

(1864–1902) засуджував експлуатацію та грабіжницьку політи%

ку відносно селянства, виявляв класові антагонізми в українсь%

кому суспільстві, критикував ідеалістичні абстракції, релігійні

погляди, позитивно оцінював англійський та французький ма%

теріалізм. Явища природи та суспільства він розглядав у пост%

ійному розвитку. Історію розумів як закономірний процес по%

ступового руху.

Іван Якович Франко (1856–1916) був видатним письмен%

ником, вченим%літературознавцем, істориком, економістом та

# 

філософом. 1893 року у Відні йому було

присуджено ступінь доктора філософії, а

1906 року Вчена рада Харківського уні%

верситету надала йому почесного звання

доктора російської словесності.

Постать Франка дійсно є видатною, а

світоглядна позиція досить складною.

Філософські, соціально%політичні, етичні

та естетичні погляди Франка грунтують%

ся на виборі новітніх наукових фактів,

Є. А. Подольська «Філософія»

394

використанні ідей представників позитивізму, раціоналізму, ан%

тропологічного напряму в теорії культури, ідей американсько%

го економіста Генрі Джорджа, економічних ідей Маркса та про%

грами галицьких соціалістів.

Франко був переконаний в однобічності як матеріалізму,

так і ідеалізму, авторитетом для нього в царині філософії є

«позитивна філософія, що базується на найцікавішому при%

родному знанні».

Він скептично ставиться до філософських вчень Гегеля,

Шопенгауера, Ніцше, вважаючи їх суто розумовими конструк%

ціями, які не базуються на наукових фактах, емпіричних досл%

ідженнях. Маркса ж цінує не як філософа, а як вченого%еконо%

міста, котрий дослідив економічні підвалини капіталістичного

суспільства, виділивши в ньому істотні предметні зв’язки –

економічні відносини.

Сам Франко визначає свою світоглядну позицію як раціо%

налізм, тобто такий підхід до речей, явищ дійсності, коли факти

позитивних наук вважаються достатнім підґрунтям для їх існу%

вання і розвитку. На думку Франка, матерія є первинною, а

свідомість – вторинною. Попри всю свою різноманітність при%

рода – єдина, у ній відбувається лише перехід однієї форми ма%

терії в іншу. Визначаючи якісну різницю між органічним та не%

органічним світом, Франко показував їх єдність. Для пояснення

явищ природи не потрібно залучати ніякі надприродні містичні

сили, бо вона підкоряється об’єктивним законам розвитку.

Франко виступав проти твердження ідеалістів про неза%

лежність людської свідомості (душі) від матерії (або тіла), дово%

див, що індивідуальна свідомість (одиниця) передує колек%

тивній свідомості (здруження), що свідомість є наслідком

діяльності центральної нервової системи. У матеріалістичному

дусі вирішував Франко і питання про пізнаванність світу.

Пізнання він розумів як відображення зовнішнього світу лю%

дини, засуджував агностицизм.

У працях «Що таке прогрес?», «Роздуми про еволюцію в

історії людства» він намагався простежити розвиток від живої

природи, від простих частинок живої матерії до людини. Ідею

395

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

розвитку він поширював і на суспільство, де один суспільний

лад змінюється іншим, більш прогресивним.

Франко визнавав об’єктивну закономірність суспільного роз!

витку. Історія, писав він, «має свої закони, по яких котиться

вічно і неоглядне». Він засуджував суб’єктивно%ідеалістичні,

волюнтаристичні погляди на історію суспільства як наслідок

діяльності видатних осіб, вважаючи, що «великі королі, пол%

ководці і завойовники не тільки не «робили» і не «роблять»

історію, а навпаки, історія породила їх самих». Творцями

історії Франко називав трударів. Викладаючи своє розуміння

розвитку людського суспільства, Франко бере за основу «за%

гальні закони еволюції в органічній природі». Франко вважав,

що у суспільстві боротьба за існування відбувається у двох

формах – «одиничній» і «дружній», як наслідок здруження

«одиниць» і «спільності праці».

В умовах соціального і національного гноблення населення

України Франко спрямовує свою діяльність на підвищення

національної самосвідомості народу. Він хотів бачити Україну

серед розвинутих висококультурних націй Європи. Слід відзна%

чити, що, приділяючи велику увагу національному питанню у

розвитку суспільства, Франко ніколи не протиставляв українсь%

ку націю іншим, у його творчості й натяку немає на якусь її

«винятковість» або «місію».

Моральним ідеалом для Франка є всебічно вихована осо!

бистість, її повна свобода. Заперечуючи «всяку владу людини

над людиною», він стверджує природне прагнення людини до

добра. Гуманізм і солідарність, на його думку, характеризують

моральний прогрес.

Як публіцистичні, так і художні твори Франка просякнуті

атеїзмом. У церковниках він вбачав розповсюдників темряви

та неуцтва, душителів науки і культури. У статті «Католичний

панславізм» він називає католицизм заклятим ворогом слов’%

янства. Він доводить, що релігія виникла на певному етапі сус%

пільного розвитку, коли люди повністю залежали від стихійних

сил природи.

Є. А. Подольська «Філософія»

396

+ =1

розвитку утопічних поглядів, теорій і показує, що вони народ%

жені абстрактним розумінням людьми матеріального світу, що

їх оточує, і свідчать про відрив мислення від дійсності; неспро%

стовним доказом правильності матеріалістичного світорозумі%

ння є трудова діяльність.

Визнаючи матерію первинною, незалежною від людей і

людського «Я», Леся Українка вважала свідомість, дух вторин%

ним, залежним від матерії. Причому свідомість породжується

матерією, є її продуктом. Вона відкидає релігійно%ідеалістичне

вчення про «божественне» походження свідомості, про Бога як

першооснову всього існуючого. Поглядам Лесі Українки влас%

тиві елементи діалектики, яку вона розглядала як метод підхо%

ду до вивчення явищ світу, метод розкриття істини шляхом

суджень і пізнання. Обґрунтовуючи, наприклад, у праці «Ста%

родавня історія східних народів» єдність мови і мислення, пись%

менниця показує її нерозривний зв’язок з трудовою діяльністю

людей. Взаємний зв’язок явищ дійсності, на думку Лесі Украї%

нки, зумовлюється тим, що одні явища виступають як причи%

на, а інші – як наслідок. Кожний попередній ступінь суспіль%

ного розвитку є, за твердженням письменниці, причиною

подальшого, більш високого етапу розвитку суспільства.

Леся Українка виступає проти метафізичних теорій, які

вважають «мертвою матерію, твердять, ніби вона не розвиваєть%

ся», і протиставляє їм діалектичний погляд, відповідно до яко%

го все в природі і суспільстві вічно рухається і змінюється. Рух

має еволюційну і революційну форму. У статті «Утопія в бе%

Леся Українка – Лариса Петрівна Ко%

сач (1871–1913) посідає гідне місце серед

українських письменників, бо зробила

значний внесок у скарбницю української

філософської думки, сягнувши вершин

людського духу. Характерними особливо%

стями її світогляду є віра в пізнавальні

можливості розуму, історичний оптимізм.

У статті «Утопія у белетристиці» Леся Ук%

раїнка аналізує причини виникнення і

397

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

летристиці» надається великого значення еволюційній теорії

Дарвіна для подальшого розвитку розуміння дійсності. Коли

еволюційна теорія стала панівною в науці, тоді в белетристичній

утопії, говорить Леся Українка, спущені «з неба... райські краї

вже нікого не цікавили серйозно...» Разом з тим, вона відзна%

чає обмеженість еволюційної теорії і показує, що розвиток на%

вколишнього світу не зводиться до еволюційної форми, він

починається тільки з неї і завершується докорінними якісними

змінами. Розвиток і мінливість матерії означає, на думку Лесі

Українки, безперервне відмирання старого і виникнення ново%

го, передового, однак це нове виникає в надрах старого. В «За%

мітках з приводу статті «Політика і етика» вона звертає увагу

на те, що розвиток і якісні зміни не відбуваються водночас:

поступово відмирає старе, народжується нове і це стосується

всіх явищ природи і суспільного життя. При цьому, говорить

вона, «не всі частки організму індивідуума і громади народжу%

ються, розвиваються і вмирають рівночасно і рівномірно».

Леся Українка стверджувала: матерія, що є об’єктивною ре%

альністю, існує вічно, знаходиться в безперервному русі і якіс%

ному змінюванні. Це означає, що вона розвивається за своїми

законами, незалежними від людини і людства, і тому для її по%

яснення не потрібно залучати ні містику, ні інші вигадки мета%

фізиків та ідеалістів.

Пізнавання навколишнього світу є, на думку Лесі Україн%

ки, процес відображення в свідомості людини предметів і явищ

матеріальної дійсності. Правильність наших знань про навко%

лишню дійсність, вірогідність теорій контролюється життєвою

діяльністю людей. Трудова діяльність не тільки перевіряє пра%

вильність теорій, а є і початком пізнання.

Письменниця доводить, що у кайдани рабства заковано дух

народу, що раб змирився зі своїм ганебним становищем, своєю

долею невільника і навіть не протестує. Рабство свідоме – раб%

ство найганебніше. Вона вірить у нездоланність людського духу,

у визволення від рабства, покладаючи надії на соціальне і на%

ціональне визволення саме українського народу. Цій ідеї виз%

волення людини від духовного і соціального рабства і повинне

Є. А. Подольська «Філософія»

398

слугувати поетичне слово (цикли «Відгуки», «Ритми»). Вона

намагалася поєднати красу з реальним життям, естетизувати

буття, піднести дух люпини, її творчість, що здійснюється за

законами прекрасного як розумного необхідного. Вирішальна

умова створення невмирущих художніх цінностей, на думку

Лесі Українки, полягає в соціальній активності, свідомій цілес%

прямованості, поєднанні особистого з суспільним. Вона вказу%

вала на вічну суперечність між високими покликаннями люди%

ни і тією буденщиною, яка часто руйнує поезію людської душі.

Мистецтво повинне відображати реальність. Одним з головних

естетичних принципів Леся Українка вважала народність, вба%

чаючи її в тому, щоб заглибитись в сутність народного життя, в

буття і психологію трудящих. Народним вона вважала таке

мистецтво, яке відображає дійсне життя, інтереси, прагнення,

ідеали широких трудових мас. Ідеалом художнього твору для

Лесі Українки є гармонійне поєднання поетичної мрії і правди

життя в єдину гармонію. Справжній художній твір має бути «з

тілом і кров’ю, з серцем і душею». Оскільки форма не є чимось

байдужим до змісту, а сила і виразність змісту перебувають у

прямій залежності від форми, та особливого значення набува%

ють зусилля митця щодо втілення змісту в адекватну форму.

Прийшовши до марксистського розуміння розвитку суспіль%

ства, Леся Українка єдиним засобом знищення експлуататорсь%

кого ладу вважала соціальну революцію, була переконана в

тому, що мирною проповіддю нічого досягти не можна.

Розвиваючи ідею національного визволення пригнічених

народів шляхом боротьби, вона обґрунтувала думку про те, що

з метою повсюдного знищення соціального і національного

гноблення необхідно об’єднати зусилля пригнічених мас усіх

народів. Особливо багато уваги Леся Українка приділяла дружбі

слов’янських народів.

Наприкінці XIX ст. «одвічні» проблеми людського буття на%

бувають особливої гостроти і соціального звучання. У цей час

митці виявляють виняткову зацікавленість до переживань, вра%

жень, потаємних закутків душі окремої людини. В їхніх творах

соціальні проблеми відбиваються у духовному світі людини, а

399

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

узагальнена філософська інтерпретація суспільних явищ, осмис%

лення людиною «одвічних» проблем свого життя починає

відігравати провідну роль.

Почуття занедбаності, страху, безнадії, зануреності у свій

внутрішній світ, відчуженості від проблем дійсності і прагнен%

ня злитися зі світом природи характерні для творів П. Кар%

манського, одного з визначних поетів мистецького гуртка

«Молода муза».

Прикладом українського мистецького бунту є творчість

М.Семенка (1892–1937) і В.Поліщука (1897–1942). Бунтові

мистецькому імпонував бунт соціальний. Бунтівна душа шука%

ла порідненості як у природі, так і в спільності.

Основний лейтмотив творів М. Куліша (1892–1934) – «мир

у людях і людяність». Експресіонізм і актуальність піднятих про%

блем, абсурдна дійсність нової соціальної системи і нестримне

прагнення до її вдосконалення, моральна чистота людини й мо%

ральна потворність системи – типові риси Кулішевих п’єс.

За символічною насиченістю творів, філософським узагаль%

ненням образів твори М.Куліша близькі до новел В. Стефа/

ника. Для «малої» людини Стефаника на перше місце висува%

ються не духовні, а «брутальні вимоги», у його новелах діти

також часто постають як концентроване вираження безневин%

ного страждання людини. Буття людини наповнюється змістом

саме через дію. Через справу воно досягає гармонії зі світом.

Праця і свобода, на думку письменника, нерозривні, тому сво%

боду він не відділяє від причетності людини до світу речей.

Тільки з втратою своєї справи, зв’язків із іншими людина втра%

чає свою свободу. Без переживання дійсності свого життя, яке

є щоденною справою, немає справжньої свободи.

Гідність простих людей виявляється не тільки через бунт

проти несправедливості, а й у тому, що це люди, «котрі смерті

не бояться» (оповідання «Камінний хрест», «Сини», «Мати»).

У глибинах душі «малої» людини приховується складний і ба%

гатий духовний світ, де живе тяжка тисячолітня історія наро%

ду, його культура. ІІри першому ознайомленні з новелами Сте%

фаника вражає безвихідь, у якій перебувають його персонажі.

Є. А. Подольська «Філософія»

400

Складається враження, що над людиною тяжіє приреченість,

щось на зразок зашморга. Але далі відкривається парадоксаль%

ний збіг: ця приреченість є приреченість на життя, що рівноз%

начне смерті. Для людини Стефаникових новел проблема ви%

бору життя і смерті не є дилемою. Автор ставить питання: чи

варто жити таким життям, яким живуть його персонажі, і як

треба жити, щоб бути собою? Справжнє існування людини

виступає як гармонія «малого» і «великого» світів, де символом

«великого» світу є саме земля: для селянина вона є колискою

всього сущого – і домівкою, і матір’ю%годувальницею, і гордістю,

і батьківщиною, без неї немає життя.

У новелі «Новина» смерть як наслідок вчинку підкреслює

значущість життя окремої людини, бо виявляє межі людського

буття, його можливості і мету. Смерть як вихід із ситуації дис%

гармонії «малого» і «великого» світів, незалежно від причин і

характеру, є неминучістю, великим горем і водночас піснею

життя, вираженням того, що істинність буття в гармонії.

Таким чином, в українській філософії XIX – початку XX ст.

і в теоретичній філософії, і природознавстві, і літературі на пер%

ший план висуваються науково%освітні проблеми, питання сен%

су людського життя, наукової та практичної діяльності.

У той же час у другій половині XIX – початку XX ст., як

відзначає Д. Чижевський, спостерігається певний «спад» у роз%

витку української наукової філософії, що виявляється насампе%

ред у розповсюдженні ідей механістичного вульгарного матер%

іалізму, «вульгарного позитивізму» (ствердження неможливості

будь%якого власного філософського пізнання) і «спеціалізму»,

що вимагав, щоб філософія займалась лише осмисленням про%

блем спеціальних наук [42].

Але і в цей період багато українських вчених зробили

значний внесок у розвиток вітчизняної суспільної думки.

Це і видатний економіст М. Туган%Барановський (1865–

1919) та юрист Богдан Кістяківський (1868–1920), а також

вчені І. М. Сєченов, І. І. Мечников, М. О. Умов, О. О. Кова%

лівський, М. М. Бекетов та інші, що в різні часи працювали

в навчальних закладах України.