Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

401

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

' !"4

У кінці XIX – на початку XX ст. вели%

кого поширення на Україні набувають ідеї

екзистенціалізму і так звана «нова релігій!

на свідомість». Представник релігійного

екзистенціалізму Микола Олександрович

Бердяєв (1874–1948) походив із дворянсь%

кої родини. Навчався у Київському універ%

ситеті. У студентські роки брав участь у

соціал%демократичних рухах, піддягав реп%

ресіям (виключенню з університету, зас%

ланню). Виступав у програмних збірках російських ідеалістів:

«Проблеми ідеалізму» (1902), «Віхи» (1909), «З глибини»

(1918), був організатором і керівником «Вільної академії духов%

ної культури», що існувала у 1918–1922 рр. У 1922 р. його було

вислано за кордон.

Бердяєв був фундатором релігійно%філософського журналу

«Шлях». Замолоду належав до легальних марксистів, прагнув

погодити марксизм з неокантіанством, розвивав теорію етич%

ного соціалізму. У жовтні 1905 р. приєднався до богошукання.

Боротьба і взаємодія двох принципів екзистенціалістсько%

го утвердження – нічим не обмеженого духовного творчого

початку особи і християнського мотиву співчуття – визнача%

ють його філософські позиції і філософські симпатії.

Бердяєв утверджує безумовність свободи, її примат над бут%

тям (і Богом) і з цього наслідок – непідвладність людини боже!

ственній волі, говорить про відсутність Бога в світі.

Разом з цим він переймається також концепцією історії в

провіденціальному дусі християнської есхатології.

З головною темою – проблемою особи – пов’язана увага

Бердяєва до філософії історії. Бердяєв не визнає за історією

прогресивного руху, вважаючи, що її шлях – це відкриття

протилежностей добра та зла і трагічна боротьба між ними,

яка закінчується виходом в «метаісторію» («царство Боже»).

У сучасності Бердяєв знаходить ознаки «варваризації» євро%

пейської культури, початок її стосунків, що пов’язані з народ%

женням «масової культури». Бердяєв був одним з перших

Є. А. Подольська «Філософія»

402

критиків сучасної цивілізації як цивілізації технічної, яка з’я%

вилась внаслідок «панування буржуазного духу». Бердяєв

закликав до «врятування» через індивідуальний творчо%мо%

ральний акт (жертовність любові тощо) до «персоналістичної

революції» замість соціальної.

Ідейний ворог Жовтневої революції (і будь%якого соціаль%

но%політичного перевороту взагалі), М. О. Бердяєв у книзі

«Філософія нерівності» (написаній 1918 року, виданій 1923 р.)

опустився до виправдання жорстокості «органічного» історич%

ного процесу, порушенням якого вважає революцію. Однак у

подальшому виправдання історичної дійсності як розумної і

необхідної він став вважати злочином; залишаючись ідеологом

«аристократії духа», прагнув звільнити своє розуміння аристок%

ратизму від усіляких станово%ієрархічних характеристик [«Про

рабство і свободу людини» (1939), «Самопізнання» (1949)].

Бердяєв вплинув на розвиток французького екзистенціалі%

зму і персоналізму, одержав визнання на Заході як головний

виразник традицій російської релігійно%ідеалістичної філософії

та ідеології антикомунізму.

Разом з Булгаковим, Струве, Франком він бере участь у

виданні збірки «Віхи». Тут автори виступають як справжні

ідейні керівники цілого ідейного напряму, подаючи в стислому

описі цілу енциклопедію з питань філософії, релігії, політики,

публіцистики, оцінки всього визвольного руху і всієї історії

російської демократії.

Бердяєв був одним з авторів збірки «Із глибини», що місти%

ла праці про російську революцію, написавши статтю «Духи

російської революції», в якій говорить про згубну роль російсь%

кої революції: «Російська революція антинаціональна за своїм

характером, вона перетворила Росію в бездиханний труп».

Релігійна філософія М. О. Бердяєва була однією зі спроб

пристосувати християнство до сучасності, подивитися на соц%

іальні суперечності двадцятого сторіччя з релігійних позицій.

Розглядаючи історію першої в світі соціалістичної держави,

де церква і релігія позбулися своєї панівної ролі, а розповсюд%

ження наукового атеїзму загострило і поглибило загальну кри%

403

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

зу християнства, він зрозумів, що християнська релігія втрачає

свій вплив на сучасну людину, яка вирішила влаштувати своє

щастя на землі без Бога, без допомоги потойбічних сил

;

без надії

на безсмертя. Релігійна філософія Бердяєва протиставила ідеа%

лам комунізму релігійні «цінності».

Джерелом стихійно%атеїстичної свідомості, згідно з Бердяє%

вим, є неправдива людська віра в Бога. Йому здається, що за%

перечують не релігію, не Бога взагалі, а лише неправдиву ідею

Бога, звідси суд не над Богом – суд над людським перекручен%

ням, спотворенням образу Божого.

Бердяєв заперечує традиційно%теологічне вчення про Бога,

бо воно, на його думку, недостатньо розкрило християнську

антропологію. Він вважає, що в процесі історії християнство

зазнало перекручень, отже, було змінено саму ідею Бога. Філо%

соф робить висновок, що ідея Бога повинна бути очищена від

перекручень, і хоче повернутися до первісних засад християн%

ства. Бога не можна розглядати за аналогією з природою, сусп%

ільством, людиною. Бога можна розглядати тільки за аналогією

з внутрішнім духовним життям людини, яке начебто не має

ніякої постійної сутності, ніяких констант. Про Бога, таким

чином, нічого не можна сказати визначеного. Бог є таємницею.

Бердяєв заперечував розуміння Бога як керівника і промис%

лителя, вважаючи, що Божий промисел можна зрозуміти тільки

в духовному значенні. У священному письмі є два аспекти Бога

– Бога як сили, влади, судді і Бога як любові, жертви, надії. В

сучасних умовах, вважав Бердяєв, «тільки новозаповітний ас!

пект Божества як любові і врятування здається прийнятним».

Релігійний філософ не уявляє собі існування людства без Бога:

«Якщо розділити і розірвати Бога і людину, то все заглиблюєть%

ся у пітьму і викликає жах». Християнський екзистенціалізм М.

Бердяєва постає як заклик до співробітництва з Богом, бо

тільки релігія може дати задовільне вирішення тих болючих

проблем, які стоять перед сучасною людиною.

Родоначальником так званої «нової релігійної свідомості»

виступив Сергій Миколайович Булгаков (1871–1944). У праці

«Два гради» він відзначає, що релігія є фермент суспільності,

Є. А. Подольська «Філософія»

404

той «базис», на якому здіймаються різноманітні надбудови.

Релігія є універсальний єднаючий початок, людина є істотою

суспільною лише настільки, наскільки вона є «істотою релігій!

ною». У 1918 р. Булгаков приймає сан священика.

Мислитель був представником релігійно%ідеалістичної ме!

тафізики всеєдності, засновником якої в XIX ст. був Володи%

мир Соловйов. Проблема онтологічного початку в булгаківській

філософській системі пов’язана з висвітленням питання про

абсолют або божественне ніщо: «Про абсолютне не можна ска%

зати, що воно є, також не можна сказати, що його немає: тут

замовкають людські слова, залишається тільки філософсько%

містичний жест...» Абсолютне – це не Бог, а «трансцендентний

фон Бога», божественне ніщо; небуття є лише супутник буття,

а ніщо – тінь і як самостійне поняття зовсім не існує. Суттє%

вим компонентом системи Булгакова є вчення про слово, дум%

ку і мову. Слово, згідно з Булгаковим, – це світ, бо це «він себе

думає і говорить», але світ не є слово, вірніше, не є тільки сло%

во, бо є ще буття безсловесне. Слово – космічне у своєму бутті,

бо належить не тільки пізнанню.

У «Філософії християнства» Булгаков зробив спробу дати

релігійне обгрунтування взаємовідносинам людини і світу як

об’єкту трудової діяльності. Внутрішній зв’язок людини і світу,

створеного Богом, мислиться ним перш за все як світова душа,

що переходить в Софію – «премудрість божу», яка в свою чер%

гу виявляється в світі і людині, роблячи їх причетними до Бога.

Лев Шестов (Шварцман) (1866–1938) у своїх працях роз%

горнув своєрідний варіант екзистенційної «філософії абсурду»,

яка в подальшому вплинула на екзистенціалізм Камю.

Основним фактом людського існування у світі для Шесто%

ва виступає трагізм життя, шо спричиняється неминучістю

смерті на землі, безглуздіетю і випадковістю її настання. Він

сформулював своєрідну «філософію трагедії», згідно з якою, не

слід тікати від трагізму буття або закривати на нього очі: траге%

дію належить стоїчно зустрічати віч%на віч. Шестов обстоює

«божественну» основу буття. Його Бог – це старозавітний,

жахаючий Бог.

405

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Цікаву сторінку в історії філософської соціологічної дум%

ки України ХІХ ст. становлять погляди діячів так званих гро!

мад, до складу яких входили різні за характером своїх ідей%

но%політичних позицій представники інтелігенції.

Найвизначнішими ліворадикалами, які перебували ще в

складі «старої громади», були Олександр Потебня, видатний

вчений%мовознавець, що дав ім’я цілому напряму у розвитку

суспільного знання (потебніанство), і Михайло Драгоманов,

вчений%історик, етнограф, літературний критик.

7" )

Олександр Опанасович Потебня

(1835–1891), професор Харківського

університету, член%кореспондент Пе%

тербурзької академії наук, свої наукові

розробки починав з відповіді на запи%

тання, поставлені в німецькій філо%

софії й мовознавстві. Головне з них –

питання про відношення мови до мис!

лення. Він доводить хибність теорій

свідомо%умисного створення мови і її

божественного походження. Думка, діяльність цілком внут%

рішня і суб’єктивна, в слові стає чимось зовнішнім і відчут%

ним, стає об’єктом. При цьому думка не втрачає своєї суб%

’єктивності. Мова – необхідна передумова думки окремої

людини, навіть, коли вона перебуває в повному відлюдді.

Мова – це засіб не стільки виражати готову істину, скільки

відкривати раніше невідому. У слові людина усвідомлює

свою думку. Слово в однаковій мірі належить і промовцю, і

слухачу, воно має певний сенс.

Потебня підкреслював невичерпність, нескінченність приро%

ди. Матеріалістична лінія у Потебні пов’язана з аналізом об%

’єктивних витоків мови і мислення, продуктів поетичної і нау%

кової діяльності. Він дійшов висновку, що «у мові людина

об’єктивує свою думку і, завдяки цьому, має можливість затри%

мувати перед собою і надавати обробці цю думку» [31]. Вивча%

ючи історію мови, засновник Харківської лінгвістичної школи

підкреслював думку про те, що мова, як суспільне явище зна%

Є. А. Подольська «Філософія»

406

ходиться у постійній змінюваності і розвитку. «Ніщо в ній, –

писав він, – не повинно розглядатися як щось нерухоме» [32].

Однією з фундаментальних ідей філософії слова О. По%

тебні є думка про те, що мова є особливою формою людсь%

кої діяльності. Друга плідна думка – про вплив мови на

міфологічну свідомість. Внаслідок наукового студіювання

Потебня доходить висновку, що міфологічне мислення на

певному щаблі розвитку єдино можливе, необхідне, воно

формальне, тобто не включає жодного змісту: ні релігійно%

го, ні філософського, ні наукового. Мова є головний і пер%

шообразний засіб міфологічного мислення. Міф – вихідний

пункт, початок всієї подальшої еволюції духовності: міф –

поезія – проза.

Потебня досліджує питання у співвідношенні віри і знан%

ня. Віра стає неправдою, коли силкується зберегти пануван%

ня у тих сферах, де може дати відповідь знання. Вихідним

пунктом є знання і метою – знання. Віра потрібна для розу%

міння, сама є до певної міри розуміння. Наукові здогадки і

припущення, які близькі до віри, будуть існувати завжди,

тому ми не можемо уявити собі часу, що збіднів би на зав%

дання. Ще важче можна уявити собі наукову будову, яка

була б завершена раз і назавжди.

Народ творить мову. Мова народжує народний дух, народ%

ний дух – національну ідею, національна ідея – національне

прагнення, воно – національну волю і дію. Мова є не тільки одна

із стихій народності, але й її найдосконаліше єство. Тому сфор%

мульована вченим проблема «мова і народ» має виняткове зна%

чення для розвитку української держави як єдиної підвалини

у здійсненні національної ідеї. Ті нації, котрі втрачають рідну

мову і приймають чужу, не мають духовної самостійності, зав%

жди йдуть «на помочах» і тому не виявляють ініціативи, цієї

важливої умови духовного і матеріального поступу взагалі.

Вчений рішуче протестує проти Указу 1876 р., внаслідок якого

українська мова і українська нація опинилися під тягарем смер%

тного присуду. Денаціоналізація, на думку Потебні, полягає в

такій зміні народного життя, коли традиція народу, яка закла%

407

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

дена передусім у мові, переривається до такого рівня, що постає

лише другорядним чинником перетворення.

Україна завжди була ареною боротьби між Заходом і Схо%

дом у національному питанні, тому конкретними формами де%

націоналізації в Україні постали, з одного боку, колонізація, а з

іншого – русифікація. Потебня робить висновок, що денаціо%

налізація прирікає народ на неповне користування готовими

засобами виховання, засвоєння та впливу, на ослаблення

енергії думки, на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з

дорослими; на дезорганізацію суспільства, аморальність. Дена%

ціоналізація призводить до економічної і розумової залежності

і стає джерелом страждань.

Потебня дійшов висновку, що двомовність гальмує поступ

дитини в шкільній науці, тому що здорове засвоєння чужих мов

повинне випливати з потреб практичних (таких цілей у ран%

ньому віці немає). Мати повинна говорити з дитиною рідною

мовою. Це, на думку Потебні, буде найліпша підготовка до

життя, найраціональніша підготовка мислення вченого чи прак%

тичного діяча. Для усвідомлення позасвідомих підвалин украї%

нської національності треба, насамперед, добре пізнати і засвої%

ти українську мову.

Плекання національної ідеї призводить цілу націю до кон%

солідації своїх внутрішніх сил, спонукає волю, скеровує дію.

Сила нації може постати лише як наслідок сили одиниць.

Михайло Драгоманов (1841–1895) після закінчення Киї%

вського університету в 1863 р. працював у ньому приват%до%

центом, одночасно був лідером київської Громади (пізніше

названої «Старою»).

Світогляд Драгоманова базувався на ідеї поступу, яку він

вважав за найвищий здобуток європейської науки. У творі

«Шевченко, українофіли й соціалізм» він визначає своїх духов%

них провідників: Сен%Сімона, Прудона, Канта, Фейєрбаха. Ана%

лізуючи їх філософські погляди на всесвітню історію, вчений

робить висновок про «безупинний поступ громадський». Ме%

тою цього поступу є здійснення ліберальних та соціалістичних

ідеалів, а найвищим ідеалом, до якого усе людство має прийти

Є. А. Подольська «Філософія»

408

у сфері суспільного, політичного ладу, є «безначальство», тобто

добровільна асоціація гармонійно розвинутих осіб з обмежен%

ням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті. Шлях

до цього ідеалу – федералізм із властивою для нього децентра!

лізацією та самоврядуванням громад і областей.

Драгоманов був соціалістом і в основу свого вчення клав

мужикофільство, що прагнуло винайти такий суспільний лад,

у якім би кривда була зведена до мінімуму. Основною одини%

цею своєї будови вважав громаду як найменшу суспільно%

політичну організацію. Він вважав, що формування «громаді%

вництва» спирається на основні права людини: свободу думки

і слова, зборів та коаліції, толерантність до політичних та рел%

ігійних переконань.

На противагу усякому слов’янофільському містицизму і

соціал%демократичному фаталізму Драгоманов висунув прин!

цип культурності і освіти. Він заперечував утопічну теорію за%

гальної соціальної революції. На публіцистичному рівні він

виступив як державник, що в національній державі визнає

духовне та політичне верховенство однієї нації, а прагнення

інших націй вимірює потребами усієї держави. В основу май%

бутнього державного устрою він не наважився покласти на%

ціональний принцип, а намагався замаскувати його принци%

пом обласних автономій.

Драгоманов стверджував, що всі народи повинні будува%

ти майбутню федеративну державу, яка є вищою формою дер%

жавного влаштування. Він відкидав ідеал української націо%

нально%політичної самостійності, оскільки ідея української

самостійної держави на майбутнє непотрібна, а для загально%

го «поступу» – навіть шкідлива. Державний лад у майбутньо%

му має заступити анархія.

Драгоманов був космополітом, тому вважав, що не по%

трібно Україні відриватися від Росії ані в політиці, ані в науці,

ані в літературі.

З одного боку, можна дорікати Драгоманову за те, що він не

був борцем за створення української національної держави, од%

наче, з іншого боку, необхідно зважити на те, що як прибічник

409

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

позитивізму, він шукав реальні політичні сили для здійснення

цього завдання й зробив висновок, що грунту для політики дер%

жавного сепаратизму – відриву України від Росії – немає.

Отже, стоячи на філософській основі позитивізму й поділя%

ючи соціально%політичні погляди Прудона, Драгоманов не про%

сто прагнув, а й робив усе можливе, щоб в Україну прийшла

справжня освіта, європейська освіченість та культура.

Вячеслав Казимірович Липинський (1882–1931) закінчив

університетські студії з історії і агрономії у Кракові та Женеві.

1918 р. його призначено послом Української держави у Відні.

У 1926–1927 рр. в еміграції він керував кафедрою історії украї%

нської державності в Українському науковому інституті в

Берліні, з його ініціативи була створена політична організація

орденського типу «Український Союз Хліборобів – Держав%

ників» (УСХД), але через конфлікт із Скоропадським у 1930 р.

він проголосив УСХД розпущеним.

За своїми поглядами Липинський був народником і демокра%

том. Для нього характерним є не мрійлива закоханість в народ, а

нагальна потреба служити мешканцям української землі. Історія,

на його думку, свідчить, що повним національним життям наш

народ жив тільки тоді, коли користувався на своїй землі повно%

тою своїх суверенних прав, тобто за часів Київської держави.

Боротьбу за державний суверенітет українського народу

по всій Україні Липинський вважає вихідною точкою пол%

ітичної програми.

На думку Липинського, можна виділити такі причини по%

разки Української держави у 1917–1920 рр.:

1) боротьбу за створення Української держави провадили

люди, які в державну незалежність України не тільки пе%

ред тим ніколи не вірили, але й до самої ідеї незалежності

ставилися з погордою і вороже;

2) монополізація тільки для себе української національної ідеї;

3) українська інтелігенція була посередником між Російсь%

кою державою і українськими народними масами; зруй%

нування Російської імперії було катастрофічною неспод%

іванкою для української інтелігенції;

Є. А. Подольська «Філософія»

410

4) канцеляристи і писарі за фахом, демагоги за тактикою

й кар’єристи за духом, які очолювали уряд, були тільки

здатні знищити власну українську державно%творчу

аристократію;

5) нація, яка не має власної армії, власної організації праці

у формі окремого господарського апарату, буде нацією,

залежною від чужої армії й чужого господарського апа%

рату, отже буде нацією не владовільною, а нацією по%

неволеною; відродження нації, яке відбувається без на%

ціонального ідеалізму, без любові до цілої нації в усіх її

класах і групах, без національного запалу, завзяття, є

мертвим лушпинням без зерна;

6) знайти і залучити до державної праці найкращих організа%

торів не може навіть найліпша виборна влада, бо вона пе%

редусім мусить зважати не на таланти, а на партійний ценз

людини; до того ж вона зацікавлена в тому, щоб ніхто більш

здібний, дійсно талановитий поряд з нею не опинився.

Будь%яку виборну владу репрезентує політик, який думає

тільки про наступні вибори; той же, хто стоїть понад вибора%

ми, понад різними партіями, – державний муж: тільки він дбає

про майбутнє, тільки він зацікавлений у зростанні, у зміцненні

держави, і тільки він бере на себе за цю державу не тимчасову,

а постійну, аж до смерті і по смерті, перед своїми нащадками

відповідальність.

Липинський робить висновок, що саме відсутність абсолют%

ної монархії на терені України спричинила те, що протягом

сторіч власна державна організація не була сформована. Мо%

нархіст Липинський вбачив у Хмельницькому першого украї%

нського монарха, який створив українську гетьманську динас%

тію. Але всі зусилля Богдана наперед були приречені, тому що

монархічної традиції на той час на Україні не існувало, син

Хмельницького загинув, кожного гетьмана старшина хотіла

тільки обирати. На цій підставі народницька школа, особливо

Грушевський, бачили в гетьманах запорізького війська прези%

дентів республіки, а Липинський у декотрих з них угледів риси

абсолютного монарха.