Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

531

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

Конкретною формою свого існування одинична річ зобов’%

язана тій системі закономірних, усталених зв’язків, усередині

яких вона виникла й існує у своїй якісній визначеності. Над

одиничним панує загальне, ця «влада» загального не є чимось

надприродним. Але, існуючи і розвиваючись за законом загаль%

ного, одиничне разом з тим є передумовою загального. Наприк%

лад, у розвитку живої природи організм шляхом індивідуаль%

ної мінливості набуває якої%небудь нової ознаки, а потім ця

одинична ознака може бути передана далі і з часом стати озна%

кою вже не окремої особи, а їх ряду, тобто стати властивістю

різновиду в рамках даного виду. Далі цей різновид теж перетво%

рюється на новий вид. Отже, ознака з одиничної стає загальною,

видовою. В розвитку організмів відбуваються і прямо протилежні

процеси, коли та або інша видова ознака починає відмирати,

атрофуватися. Така ознака стає властивістю лише небагатьох

організмів, а потім може існувати тільки як виняток – у вигляді

атавізму. Тут загальне перетворилось на одиничне. Дія загально!

го як закономірності виявляється в одиничному і через одиничне.

Правильне врахування діалектики одиничного, особливого,

загального має величезне практичне значення. Дослідження в

науці може йти двома шляхами: шляхом сходження від одинич%

ного як відправного пункту руху думки до особливого і від

останнього до загального, а також сходження від загального до

особливого і від останнього до одиничного. Принципове вирі%

шення питання про діалектику одиничного, особливого і загаль%

ного вказує шлях пізнання, руху думки від конкретної, одинич%

ної властивості, боку предмета, явища до виявлення загального.

Встановлення загального – одна з найважливіших цілей нау%

кового пізнання, бо форма «загальності» у природі – це закон,

тобто закон завжди виявляється в загальному, через загальне,

за допомогою загального. У цьому полягає гносеологічний зміст

пізнання загального.

Отже, пізнання рухається від одиничного (конкретного) до

особливого і далі до загального (наукової абстракції), до встанов%

лення закону, потім навпаки, виходячи із загального, до пояснен%

Є. А. Подольська «Філософія»

532

ня і уточнення особливого і одиничного. Знання загального за%

кону, його зв’язку з одиничним відкриває можливість для нау%

кового передбачення. Воно є необхідною умовою для цілеспря%

мованого дослідження і успішного розвитку науки.

Врахування діалектичної взаємодії одиничного, особли%

вого має важливе значення і в осмисленні суспільного жит%

тя. Абсолютизація загальних істин, невміння конкретно ана%

лізувати і враховувати особливості кожного об»єкта

приводить до догматизму.

Таким чином, діалектичний взаємозв’язок одиничного, особли!

вого і загального виявляється в таких моментах:

 По%перше, кожний предмет, явище є єдність одиничного,

особливого і загального. У підґрунті цього явища лежить

матеріальна єдність світу, загальний зв’язок речей, неви%

черпність структури і властивостей навколишньої

дійсності. Однак над одиничними і особливими рисами

в конкретній речі начебто «панує» загальне.

 По%друге, загальне не існує без зв’язку з одиничним, ок%

ремим і виявляється тільки через нього. Біологічні види

тварин світу існують у конкретних індивідах.

 По%третє, одиничне не існує інакше, як у тому зв’язку, що

веде до загального.

 По%четверте, будь%яке загальне приблизно охоплює окремі

предмети, а будь%яке окреме неповно входить у загальне.

Окреме входить у загальне лише основними рисами, вла%

стивостями, закономірностями. Тому окреме багатше,

різноманітніше від загального, але останнє глибше, суттє%

віше для розуміння одиничного.

 По%п’яте, у процесі розвитку світу спостерігається пере%

творення одиничного на загальне, а загального – на оди%

ничне.

Сутність і явище – це категорії, які виявляють різні сторони

речей, ступені пізнання, різний рівень глибини розуміння об’єкта.

Рух людського пізнання йде від зовнішньої форми предмета до

його внутрішньої організації. Пізнання об’єкта починається з

533

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

установлення зовнішніх властивостей предмета. Встановлення

їхніх причин та інших глибинних, закономірних відношень і

властивостей і є переходом до розкриття сутності. Логіка роз%

витку пізнання і потреби суспільної практики привели люди%

ну до необхідності суворо відрізняти те, що становить сутність

об’єкта, від того, яким він нам здається.

Що означає зрозуміти сутність якого%небудь об’єкта? Це

значить зрозуміти причину його виникнення, закони його існу%

вання, властиві йому внутрішні суперечності, тенденції розвит%

ку, його визначальні властивості. Категорія сутності виявляє

головне, основне, визначальне у предметі, таке, що зумовлене гли%

бинними, необхідними, внутрішніми зв’язками й тенденціями

розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення. Сутність

того чи іншого процесу можна розкрити з різними ступенями

повноти. Наше мислення рухається не тільки від явища до сут%

ності, а й від менш глибокої до дедалі глибинної сутності.

В античній філософії сутність тлумачилась як «початок»

розуміння речей і разом з тим як джерело їх реального генези%

су, а явище – як видимий, ілюзорний образ речей або як те, що

існує лише «на думці». Згідно з Демокрітом, сутність речей

невіддільна від самої речі і походить з атомів, з яких вона скла%

дається. За Платоном, сутність («ідея») не зводиться до тілес%

но%чуттєвого буття, тобто сукупності конкретних явищ; вона

має надчуттєвий нематеріальний характер, вічна і нескінченна.

У середньовічній філософії сутність різко протиставляється

явищу: носієм сутності виступає Бог.

Ідеалісти або взагалі заперечують реальне існування сут%

ності, або відкидають її матеріальність. Не визнавали існуван%

ня сутності, наприклад, Берклі, Мах, Авенаріус, а також сучасні

філософи%неопозитивісти: Рассел, Шіллер та ін. Рассел, наприк%

лад, так міркує з приводу того, має людина сутність або не має.

«Що собою являє містер Сміт?» – питає він. І відповідає: «Коли

ми дивимось на нього, ми бачимо ряд фарб, коли ми слухаємо

його, ми чуємо серію звуків і вважаємо, що, як і ми, він має

думки і почуття. Але що таке містер Сміт поза цих явищ? Про%

Є. А. Подольська «Філософія»

534

сто уявний гачок, на який, як передбачається, навішані явища.

Фактично явища не потребують цього гачка».

Ряд ідеалістів, наприклад Платон, Гегель, Сантаяна, Уайтхед,

визнають об’єктивне реальне існування сутностей, але вважа%

ють їх ідеальними. У Платона і Сантаяни ці сутності утворю%

ють особливий світ, що є істинною реальністю, яка складає вище

Буття. У Гегеля сутність є поняттям того або іншого предмета,

що зберігає себе за умов усілякої мінливості. Долаючи мета%

фізичне протиставлення сутності і явища, Гегель стверджував,

що сутність являється, а явище є виявленням сутності. Разом з

тим у діалектичному ідеалізмі Гегеля явище тлумачиться як

чуттєво%конкретний вияв «абсолютної ідеї», що викликало су%

перечності, які неможливо розв’язати.

Агностицизм розриває діалектичний зв’язок сутності і яви%

ща, розглядає сутність як непізнаванну «річ у собі», що не роз%

криває себе у явищах. Кант, визнаючи об’єктивність сутності

(«речі у собі»), вважав, що сутність принципово не може бути

пізнавана людиною у її неповторному існуванні. Явище, згідно

з Кантом, є не виявлення об’єктивної сутності, а лише спричи%

нене нею суб’єктивне уявлення.

У західній філософії XX ст. категорії сутності і явища одержу%

ють ідеалістичне тлумачення: неопозитивізм відкидає об’єктивність

сутності, визнаючи реальними тільки явища, «чуттєві дані»;

феноменологія розглядає явище як буття, що самовиявляється,

а сутність – як чисто ідеальне утворення; у екзистенціалізмі

категорія сутності витісняється поняттям існування, явище ж

трактується у суб’єктивістському дусі; у постпозитивізмі кате%

горія сутності релятивістичне інтерпретується як теоретичний

конструкт, зручний для систематизації фактів.

Сутність тіл і процесів, як правило, прихована, недоступна

для безпосереднього спостереження, живого споглядання. Од%

нак через явища вона виступає на поверхню і може бути

сприйнята органами чуття і за допомогою приладів. У різних

умовах сутність виражається по%різному, виявляючи себе в

тому або іншому явищі. Та особлива реальність, яка становить

535

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

ніби «основу» об’єкта і виступає як щось стійке, головне в ма%

терії, і є сутність, що виявляється вузловим пунктом внутріш%

нього у зв’язку вузлових моментів, сторін об’єкта. З категорією

сутності тісно пов’язана категорія загального. Те, що є сутністю

певного класу предметів, є водночас спільністю їх.

Суттєве означає важливе, визначальне в об’єкті. Коли ми го%

воримо про сутність, то маємо на увазі якраз закономірне. На%

приклад, періодичний закон Менделєєва виявляє суттєвий

внутрішній зв’язок між атомною вагою елемента і його хімічни%

ми властивостями. Сутність і закон не тотожні. Сутність ширша.

А що таке явище? Це зовнішнє виявлення сутності, форма її

прояву. На відміну від сутності, яка прихована від людини, яви%

ще лежить на поверхні речей. Сутність як внутрішнє протиста%

виться зовнішній, змінній стороні речей. Коли говориться, що

явище – це щось зовнішнє, а сутність внутрішня, то мається на

увазі не просто нове відношення, а об’єктивна значущість внут!

рішнього і зовнішнього для характеристики самого предмета.

Явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без

сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи іна%

кше. Але явище яскравіше за сутність хоча б тому, що воно інди%

відуалізоване, пов’язане з неповторною сукупністю зовнішніх

умов. У явищі істотне пов’язане з неістотним, випадковим.

Сутність виявляється і в безлічі явищ, і в одиничному явищі.

В одних явищах сутність виступає повно і «прозоро», а в інших

завуальовано.

Сутність може розкриватися в явищі адекватно і неадекват%

но. Єдність сутності і явища не означає їхнього збігу; це єдність

відмінного; сутність завжди прихована за явищами. При

пізнанні сутності відбувається перехід від чуттєвого сприйнят%

тя, зовнішньої констатації та опису явищ до абстрактного мис%

лення і створення теорії. У взаємовідношенні сутності і явища

розкривається діалектика зовнішнього і внутрішнього, одинич%

ного і загального, відносно істинного і абсолютно істинного.

Відмінність істотного від неістотного не абсолютна, а віднос%

на. У свій час, наприклад, істотною властивістю хімічного еле%

Є. А. Подольська «Філософія»

536

мента вважалась атомна маса. Потім з’ясувалось, що такою вла%

стивістю є заряд ядра атома. Властивість атомної маси не пере%

стала бути істотною. Вона істотна в першому наближенні, бу%

дучи сутністю менш глибокого порядку, і своє пояснення вона

дістає через заряд ядра атома. Сутність виявляється в багатьох

її зовнішніх проявах. Разом з тим, у явищах сутність може не

тільки виявлятися, а й маскуватися. В процесі чуттєвого пізнан%

ня ми нерідко стикаємось з тим, що явища здаються нам не

такими, якими вони є насправді. Це – видимість, або прозорість.

Але видимість не є народженням нашої свідомості. Вона вини%

кає в результаті впливу на суб’єкт реальних відносин в

об’єктивних умовах спостереження. Ті, що визнали обертання

Сонця навколо Землі, сприймали видиме явище за дійсне. Та%

ким чином, щоб правильно зрозуміти ту чи іншу подію, розіб%

ратися в ній, необхідна критична перевірка даних безпосеред%

нього спостереження, чітке розрізнення уявного і реального,

поверхового й істотного.

Історія науки свідчить про те, що розуміння сутності немож%

ливе без урахування й аналізу різних форм її прояву. Разом з

тим різні форми вираження сутності не можуть бути правиль%

но осмислені без проникнення в їхню «основну» сутність.

Сутність і явище – співвідносні категорії. Вони характери%

зуються одне через інше. Коли сутність є щось загальне, то яви%

ще – одиничне, що виражає якийсь момент сутності; якщо

сутність є щось глибинне і внутрішнє, то явище – зовнішнє,

більш багате і яскравіше; якщо сутність є щось стійке, необхід%

не, то явище – більш минуще, мінливе, випадкове.

Неспівпадання явища і сутності пояснюється тим, що

сутність як загальне у свою чергу не повно охоплює окремі

явища. Більшість особливостей і властивостей конкретних

предметів сутність не виявляє. Вирішальну роль у науковому

поясненні самих явищ відіграє теоретичне мислення, яке, спи%

раючись на дані органів чуття, спостереження, досвід, за цією

різноманітністю явищ відкриває їх внутрішні, глибинні зв’язки,

тобто сутність.

537

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

Пізнання сутності тіла, явища людиною являє собою процес

нескінченного заглиблення від явища до сутності, від сутності

першого рівня до сутності другого рівня і так далі.

Отже, сутність і явище – універсальні об’єктивні характе%

ристики предметного світу; у процесі пізнання вони виступа%

ють як ступені пізнання об’єкта. Категорії сутності і явища зав%

жди нерозривно пов’язані: явище являє собою форму виявлення

сутності, а вона розкривається у явищі. Однак єдність сутності

і явища не означає їх співпадання, тотожності. Якби форма

виявлення і сутності речей безпосередньо співпадали, то наука

була б непотрібною.

Явище більш багате, ніж сутність, бо містить у собі не тільки

виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв’язків об’єкта, але

й усякі випадкові відношення, особливі риси останнього. Яви%

ща динамічні, мінливі, у той час як сутність утворює дещо збе%

режене за усіх змін, хоча сутність стійка відносно явища, сама

вона теж мінлива.

Теоретичне пізнання сутності об’єкта пов’язане з розкрит%

тям законів його розвитку, адже думка людини заглиблюється

від явища до сутності, від сутності першого порядку до глиб%

шої сутності і так без кінця.

Специфічною формою взаємовідношення сутності і яви%

ща, що фіксує їх суперечливий зв’язок між собою, виступає

видимість. Утворення різноманітних ілюзорних форм знан%

ня і пізнання відбувається з причини ототожнення види%

мості і сутності, нерозуміння місця і ролі видимості у про%

цесі виявлення сутності. «Осліплення світом видимого» (К.

Маркс) є позиція некритичної, апологетичної свідомості,

що має свої гносеологічні і соціально%практичні засади.

Тому розуміння діалектичного взаємозв’язку сутності і яви%

ща має принципове методологічне значення у зв’язку з ос%

мисленням шляхів формування наукового світогляду, пере%

будови свідомості, для виявлення ролі і місця в цих

процесах філософської теорії і спеціальних наук, їх необхі%

дної взаємодії.

Є. А. Подольська «Філософія»

538

Більш глибокому розумінню системного, процесуального

характеру сутності служать категорії «зміст – форма», де

зміст фіксує особливу міру, стан сутності, що розкривається,

а форма вказує на спосіб утримання цього змісту як конкрет%

ної визначеності.

Категорії діалектики «зміст» і «форма» відображують діа%

лектичну єдність суттєвих сторін, явищ дійсності як певних

систем у процесі їхнього функціонування й розвитку, сукуп%

ності елементів і процесів, притаманних системі, та способу

їхньої організації.

Зміст – це склад елементів об’єкта, єдність його властиво%

стей, внутрішніх процесів, зв’язків, суперечностей і тенденцій

розвитку. Наприклад, змістом організму є не просто су%

купність його органів, а весь реальний процес його життєді%

яльності, який відбувається у певній формі. Зміст атому скла%

дають ядро, електрони, взаємодії між ними, а також його

реально існуючі зовнішні взаємодії. Зміст молекули води – це

два атоми водню і один атом кисню, їх взаємодії одного з

іншим, а також взаємодія цієї молекули з іншими такими са%

мими молекулами, які приводять за певних умов до утворен%

ня найбільш стійкої асоціації. Зміст способу виробництва ма%

теріальних благ складають його взаємодіючі елементи –

продуктивні сили і виробничі відносини, які у своїй єдності

визначають соціальне, політичне і духовне життя людей. Зміст

творів мистецтва є відображення дійсності опосередковано

ідеєю, темою і оцінкою, що взяті у їх єдності.

Форма – це спосіб зовнішнього виявлення змісту відносно

стану, визначеність зв’язку елементів змісту і їхньої взаємодії,

тип і структуру змісту. Форма речі є організація стійких

зв’язків між її елементами. Наприклад, згідно з моделлю Уот%

сона і Кріка, формою молекули ДНК (дезоксирибонуклеїнової

кислоти – «охоронця» генетичної інформації) є її організація у

вигляді довгої подвійної спіралі, а також її зв’язки між основа%

ми, за допомогою яких ланцюги ДНК утримуються разом. Фор%

мою способу виробництва матеріальних благ виступає система

539

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

зв’язків між його елементами, тобто той зв’язок, що виявляєть%

ся у законі відповідності виробничих відносин продуктивним

силам. Форма твору мистецтва – це насамперед його компози%

ція, сюжет, мова.

Будь%яка система має як зміст, так і форму. Ні за яких ре%

альних умов, ніде і ніколи не існує неоформленого змісту і без!

змістовної форми. Знаходячись у органічному зв’язку, зміст і

форма являють собою протилежні сторони речі. Визначною

тенденцією змісту є тенденція мінливості, а визначною ж тен%

денцією форми – тенденція усталеності.

Отже, елементи і процеси, притаманні системі, є її змістом.

Форма є завжди формою певного змісту, його внутрішньою

структурою і зовнішнім виявленням. Будь%який живий організм

може бути розглянутий з боку його змісту, як утворений з пев%

них елементів, клітин, органів і процесів (обміну речовин, му%

тацій тощо). Способом же зв’язку і організації цих елементів,

завдяки якому вони є певним змістом, виступає форма.

Зміст і форма – це філософські категорії, у взаємозв’язку

яких зміст як провідна сторона цілого являє собою єдність усіх

складових елементів об’єкта, його властивостей, внутрішніх

процесів, зв’язків, суперечностей і тенденцій, а форма є спосіб

існування і виявлення змісту.

Між змістом і формою немає безодні, вони можуть перехо%

дити одне в одне. Форма і зміст у кожному конкретному об’єкті

невіддільні одна від одного. Форма не є щось зовнішнє, покла%

дене на зміст. Наприклад, рідина в стані невагомості, кинута

напризволяще, набирає форми кулі. Найпрекрасніша ідея не

стає твором мистецтва, якщо вона не втілюється у відповідну

художню форму, у художні образи.

Форма – це єдність внутрішнього і зовнішнього. Як спосіб

зв’язку елементів форма є щось внутрішнє. Вона становить

структуру об’єкта і стає ніби моментом змісту. А як спосіб зв’яз%

ку даного змісту із змістом інших речей форма є щось зовнішнє.

Так, внутрішньою формою художнього твору є насамперед сю%

жет, спосіб зв’язку художніх образів, ідей, що становлять зміст

Є. А. Подольська «Філософія»

540

твору. А зовнішня форма – це чуттєво сприйманий образ, тоб%

то твір, зовнішньо оформлений.

Виявлення форми необхідне для розуміння змісту, як і на%

впаки, тільки через зміст існує і розкривається форма. Форма

ніби вносить у зміст, через зміст певну єдність. Лише завдяки

діалектиці змісту і форми вони і є змістом і формою.

Категорії змісту і форми об’єктивні за змістом і суб’єктивні

за формою. Це звучить тавтологічно, але тут категорії застосо%

вуються самі до себе.

Проблема співвідношення змісту і форми по%різному ви%

рішувалась представниками різних філософських напрямів.

Якщо матеріалісти розглядали свідомість як особливу фор%

му виявлення матеріальних відношень, як їх продукт, то

ідеалісти надавали формі вирішального значення. Наприк%

лад, Платон розглядав форму (ідеї) як загальне і дійсно

суще, що є прообразом окремих речей, які виникають і зни%

кають. У модернізованому вигляді ця концепція розвиваєть%

ся нині неотомізмом. За Арістотелем, зміст і форма первіс%

но існують як щось самостійне, незалежне одне від одного і

тільки згодом, при утворенні якої%небудь речі, вони вступа%

ють у тісний зв’язок між собою. У вченні Арістотеля вияв%

ляється метафізичний підхід до цих категорій. Діяльним,

активним першопочатком, за Арістотелем, є лише форма.

Вона передує матерії – першопочатку змістовному, але па%

сивному і інертному. Активна форма може поєднатися з

пасивною матерією, і тоді з’явиться будь%яка конкретна річ.

Такі погляди не могли не привести Арістотеля до ідеалістич%

ного висновку про існування світового духу, що виступає

в ролі «форми усіх форм».

У середні віки саме ця частина вчення Арістотеля була за%

позичена і розвинута італійським домініканцем, великим схо%

ластом і теологом Фомою Аквінським. Згідно з його вченням,

форми, існуючі у матерії, походять з форми без матерії. Як

сутність, так і саме існування речей виникають з форми, при%

рода утворена «із нічого» Богом, а саме Бог є «чистою формою».