Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

551

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

рення. Прикладом зовнішніх причин може бути зіштовхуван%

ня двох тіл, що рухаються в протилежних напрямках, а потім

змінюють свій напрям руху і швидкість. Звичайно, визначну

роль у виникненні й розвитку матеріальних об’єктів відіграють

внутрішні причини, а зовнішні – тільки впливають на процес.

Розрізняють також причини загальні і найближчі. Наприк%

лад, літак падає і розбивається. Загальна причина тут – сила

земного тяжіння, але в руслі її є й конкретна, найближча: якісь

неполадки в літаку, недосвідченість пілота та ін.

Між причиною і наслідком існує складний діалектичний взає!

мозв’язок. Він виявляється таких моментах:

 по%перше, в тому, що причина і наслідок виступають як

єдність протилежностей. Причому причина є пануючою,

визначальною стороною, а наслідок – підкореною. Проте

одна протилежність (наслідок) існує тільки завдяки існу%

ванню іншої (причини);

 але, по%друге, наслідок теж не є пасивним відносно при%

чини, що його викликала. Він здійснює зворотний вплив

на причину (ідеї відображують буття, але, виникнувши,

активно впливають на зміни суспільного буття через прак%

тичну діяльність людей);

 по%третє, діалектика причини і наслідку полягає в тому,

що одне й те саме явище в одному відношенні виступає

як причина, а в іншому – як наслідок. Наприклад, дощ –

наслідок певних метеорологічних умов, але він може ста%

ти причиною високого врожаю, врожай – причиною

зміцнення економічної могутності держави. І так виникає

причинно%наслідковий ланцюг явищ. Однак, якщо ми

розглядаємо тільки два окремих явища, то вони не можуть

мінятися місцями, у цьому розумінні причина і наслідок

незворотні.

Поняття причинно%наслідкового зв’язку виконує важливу

методологічну функцію, орієнтуючи дослідника на прогресив%

ний рух пізнання за причинно%наслідковим ланцюгом – від

випадковості до необхідності, від явища до сутності.

Є. А. Подольська «Філософія»

552

Знаючи причину і умови, за яких виникає певний наслідок,

людина не тільки передбачає виникнення його, але й здатна

породжувати той наслідок, який для неї необхідний. Це дозво%

ляє людині пізнати минуле і передбачити майбутнє.

Необхідність і випадковість – це філософські категорії для

позначення двох протилежних форм зв’язку між явищами

дійсності. Необхідність відображає внутрішню закономірність у

зв’язках між явищами; необхідністю є те, що неодмінно має ста!

тися у даних умовах і певним чином. Необхідність – це сталий,

істотний зв’язок явищ, процесів, об’єктів дійсності, зумовлений

усім попереднім ходом їхнього розвитку. Необхідне випливає із

сутності речей і за певних умов повинно обов’язково статись.

Категорія необхідності відображує загальне, типове,

внутрішнє, те, що переважно випливає з глибинних, суттє%

вих, повторюваних зв’язків і явищ дійсності. Отже, не%

обхідність зумовлена внутрішніми законами розвитку за да%

них конкретних умов. Саме закон, як відомо, зумовлює

суворо визначений порядок розвитку явища. Під необхідні%

стю розуміють те, що підготовлено попереднім ходом розвит%

ку явища, що природно випливає з його внутрішньої приро%

ди і обов’язково, повинно здійснитися.

Але чи все, що з’являється в світі, виникає як щось необхі%

дне? Ні, в світі є й випадкові, не необхідні явища, події. Випад/

ковість виявляє зовнішню зумовленість явищ, те, що може ста!

тись або не статись, відбутися так чи по!іншому, що в даних

умовах може бути, а може й не бути.

Категорія випадковості відображує моменти дійсності, які ви%

тікають переважно з зовнішніх умов, поверхових, нестійких зв’язків

і побічних для даного явища обставин. Випадковість виявляє на%

самперед одиничне, що є несуттєвим для даного явища.

Розглядаючи зв’язок необхідності і випадковості, особливо

важливо підкреслити значення при цьому зовнішніх умов. Важ%

ливо також сказати, що було б неправильно, як це іноді робить%

ся, пояснювати необхідність тільки з внутрішніх, суттєвих

зв’язків, а випадковість – тільки з зовнішніх, побічних.

553

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

Слід зупинитися на досить розповсюдженому положенні:

«Наука – ворог випадковості», що нерідко сприймається як

виявлення непримиренності науки і випадковості взагалі. Таке

розуміння потребує певного уточнення. Найважливішою метою

науки є відкриття і пізнання законів матеріального світу. Саме

вони виявляють глибокі, корінні, необхідні взаємозв’язки явищ.

Випадковість є формою виявлення і доповненням необхідності.

Оголосити науку ворогом випадковості значить обмежити її

лише вивченням необхідності, тобто звузити сферу її дослід%

ження. Правильне розуміння взаємозв’язку необхідності і ви%

падковості, їх місця і ролі в розвитку явищ – основа науки і

практики.

У рамках релігійного світогляду існує концепція, згідно з

якою у світі, в житті суспільства, окремої людини все наперед

визначено Богом, або світовим духом, але сила яких неминуча.

Віра в долю, в приречення – це фаталізм.

У філософії було і протиставлення необхідності випадко%

вості: одне нібито виключає інше. Так, Демокріт твердив, що все

відбувається тільки з необхідністю. «Люди вигадали ідол (об%

раз) випадку, щоб користуватися ним як приводом, який при%

ховує їхню власну нерозсудливість» [1]. Майже всі мислителі,

які заперечували випадковість, ототожнюють її з відсутністю

причин. Звідси й випливає хибний висновок: оскільки все, що

відбувається, має свою причину, то випадковість неможлива.

Ми нібито називаємо випадковими явища, причини яких ми

ще неспроможні з точністю встановити й передбачити, тоді як

самі по собі ці явища не випадкові, а необхідні.

Спіноза вважав, що в природі речей немає нічого випадко%

вого, але все визначено до існування і дій за відомим образом

з необхідністю. Французькі матеріалісти XVIII ст. також твер%

дили, що все відбувається з абсолютною необхідністю і в світі

взагалі немає випадковості. Все наше життя, за словами Голь%

баха, – це лінія, яку ми повинні за велінням природи описати

на поверхні земної кулі. Абсолютизація необхідності і запере%

чення випадковості випливають з механістичного світогляду.

Є. А. Подольська «Філософія»

554

Існування необхідності в природі і суспільстві заперечу%

ють сучасні позитивісти. Так, на думку неопозитивіста

Вітгенштейна, існує тільки логічна необхідність – не%

обхідність настання одного судження з іншого, при цьому

логічна необхідність не відображає ніякої об’єктивної зако%

номірності, а виникає з природи мови.

Метафізичне мислення дає хибну альтернативу: або в світі

панує тільки випадковість – і тоді немає необхідності, або нія%

кої випадковості в світі немає – і тоді все здійснюється з не%

відворотною неминучістю.

Необхідне і випадкове відрізняються між собою насамперед

тим, що поява і буття необхідного зумовлені суттєвими, а ви%

падкового – найчастіше несуттєвими факторами.

Неправильною є думка, ніби явища можуть бути або тільки

необхідними, або тільки випадковими. Діалектика необхідності

і випадковості полягає в тому, що випадковість виступає як

форма прояву необхідності і як її доповнення.

Випадковість у ході розвитку може перетворюватись у не!

обхідність. Так, закономірні ознаки того або іншого біологіч%

ного виду спочатку з’являються як випадкові відхилення і на%

громаджуються, і на їхній основі формуються необхідні якості

живого організму.

Розрізняють динамічні і статистичні закономірності.

Динамічні закономірності – це така форма необхідного

зв’язку, при якому взаємовідношення між причиною і наслідком є

однозначними; іншими словами, знаючи початковий стан тієї або

іншої системи, ми можемо точно передбачити її наступний роз!

виток. Так, передбачення явища сонячного і місячного затем%

нень грунтується на врахуванні динамічних закономірностей,

руху небесних тіл.

Статистична закономірність, на відміну від динамічної,

являє собою діалектичну єдність необхідних і випадкових ознак.

Наприклад, якщо ви купили лотерейний білет, це не означає,

що ви обов’язково виграєте. Ви можете і виграти і програти. Ви

кидаєте монету. Ви не знаєте – буде «орел» чи «решка». Виг%

555

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

раш у лотерею або підкидання монет і випадання «орла» – це

типові приклади випадкових явищ. Міра здійснюваності тієї чи

іншої випадкової події і характеризується поняттям імовірності.

Якщо подія ніколи не відбувається, то її імовірність дорівнює

0. Коли вона відбувається обов’язково, то її імовірність дорів%

нює 1. Всі випадкові події характеризуються імовірністю, якщо

містяться між 0 і 1. Чим частіше відбувається випадкова подія,

тим більша її імовірність.

Характерною особливістю статистичних законів є й те, що

вони грунтуються на випадковості, що має сталість. Це означає,

що вони застосовуються тільки до великих сукупностей явищ,

кожне з яких має випадковий характер.

Таким чином, якщо необхідність являє собою неминучий,

закономірно випливаючий з сутності внутрішній зв’язок, то ви%

падковість є необов’язковий, зовнішній зв’язок, що не випливає із

сутності. Отже, необхідність – це змістовна сторона сутності,

тенденція (закон) розвитку, умови і спосіб їх опанування. Ви!

падковість – це історично першопочаткове виявлення необхі%

дності, а також процес породження нової дійсності.

Основна мета пізнання – виявити закономірне, необхідне.

Через аналіз різних випадкових, одиничних фактів наука ру%

хається до розкриття того, що лежить в їхній основі, до певної

необхідності.

Можливість і дійсність – категорії діалектики, що відоб%

ражують внутрішній зв’язок між двома послідовними станами

становлення явищ, двома основними формами їхнього буття.

Як відомо, з нічого не може виникнути щось; нове може виник%

нути тільки з певних передумов, закладених у лоні старого.

Буття нового в його потенціальному стані і є можливістю.

Можливість – об’єктивно існуюча тенденція виникнення

предмета, що зумовлюється певною закономірністю. Будучи

реалізованою, вона перетворюється на дійсність. Дійсністю

називають реалізовану можливість, все те, що має наявне бут!

тя. Під дійсністю в широкому розумінні слова мають на увазі

все актуально існуюче – і в зародковому, і в зрілому, і в стані

Є. А. Подольська «Філософія»

556

згасання. Це єдність одиничного і загального, сутності і різно%

манітних форм її прояву, необхідного і випадкового. У світі

немає нічого, чого не було б або в можливості, або в дійсності,

або на «шляху» від одного до іншого.

Отже, дійсність виступає як «актуальне буття», вона ви%

являє суперечливість між формою наявного буття речі і її сут%

ністю, що розвивається. Можливість є аспектом, стороною

дійсності, це «потенційне буття», бо виявляє напрям перетво%

рення предмета. Процес розвитку – це діалектична єдність

можливості і дійсності. Можливість органічно пов’язана з

дійсністю. Вони взаємопроникають, адже можливість – це одна

із форм дійсності в широкому розумінні слова, внутрішня, по%

тенціальна дійсність. Сама можливість є тільки одним з мо%

ментів того, що вже існує як реальна дійсність.

Існують різні види можливості. Можливості можуть бути

загальними і одиничними. Загальна можливість виявляє пе%

редумови спільних сторін одиничних предметів і явищ, а оди%

нична можливість – передумови одиничних сторін та інди%

відуальних особливостей явищ. Загальна можливість

зумовлена закономірностями розвитку дійсності, а одинич%

на можливість – специфічними умовами існування і дії цих

загальних закономірностей. Можливості можуть бути реаль!

ними (конкретними) і формальними (абстрактними). Ми на%

зиваємо можливість реальною, коли вона виявляє законо%

мірну суттєву тенденцію розвитку об’єкта, а в дійсності

існують необхідні умови її реалізації.

Формальна можливість виявляє несуттєву тенденцію роз%

витку об’єкта, і в дійсності відсутні умови, необхідні для її

реалізації. Формальна можливість сама по собі не суперечить

об’єктивним законам. І в цьому розумінні вона докорінно

відрізняється від неможливості, тобто від того, що принципо%

во, ні за яких умов не може бути реалізовано. Формальна мож%

ливість може перетворитись в реальну. Наприклад, можливість

польоту людини в космос була колись тільки формальною, а

тепер вона стала реальною.

557

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

У часі можливість, як уже відмічалось, передує дійсності. Але

дійсність, будучи результатом попереднього розвитку, є водно%

час вихідним пунктом наступного розвитку. Можливість вини!

кає в даній дійсності і реалізується в новій дійсності. Щоб мож%

ливість перейшла в дійсність, необхідні відповідні умови.

Існує істотна відмінність у процесі перетворення можли%

вості в дійсність у природі і в людському суспільстві. В природі

перетворення можливості в дійсність відбувається в цілому

стихійно. Історію ж роблять люди. Від їхньої волі, свідомості,

активності залежить дуже багато в процесі реалізації закладе%

них у суспільному розвитку можливостей. Перетворення мож%

ливості на дійсність пов’язане з діалектикою необхідності і ви%

падковості. У кожній наявній ситуації існує певний набір

реальних, у тому числі протилежних можливостей, реалізація

однієї з яких означає усунення інших. Тому дійсність завжди

являє собою діалектичну єдність зовнішнього і внутрішнього,

сутності і явища, необхідного і випадкового.

Таким чином, діалектика підходить до вивчення предметів

і явищ з точки зору іх виникнення та розвитку, вона допома%

гає знаходити нові грані речей, нові повороти, зв’язки, способи

усвідомлення дійсності і тим самим відтворювати її в своїй

складності, суперечливості, багатогранності. Діалектика має ка%

тегоріальний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відоб%

ражають у мисленні зміни і взаємопереходи, оскільки самі є

рухливими і мінливими.

558

 



  

Розділ восьмий

СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА

ПІЗНАВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Питання про пізнаванність

об’єктивного світу і його закономірнос%

тей є одним з корінних питань філо%

софії. Це врешті%решт питання про те,

як відносяться наші думки до навко%

лишнього світу, чи здатне наше мислення правильно відобража%

ти явища об’єктивного світу. Саме це філософське питання як

ніяке інше органічно пов’язане з практичною діяльністю люди%

ни, з необхідністю пояснювати явища природи і суспільства.

Наука, яка вивчає сутність знання, закономірності його фун%

кціонування і розвитку, називається теорією пізнання, або гно!

сеологією. Основною проблемою гносеології є проблема відно%

син об’єкта пізнання – навколишнього світу і суб’єкта

пізнавальної діяльності – людини.

Питання про пізнаванність світу виникло на найранніших

ступенях розвитку суспільства. Первісна людина цікавилась

тим, що являють собою навколишні її предмети, які сили керу%

ють ними, які причини лежать в основі різних природних явищ.

В античності центральною в теорії пізнання була проблема

співвідношення думки і знання, істини і помилки. Виходячи з того,

що знання – це своєрідна копія предмета, антична філософія

насамперед цікавилася процесом, який опосередковував пере%

ведення предмета у стан знання. Теза про єдність знання і пред%

мета при цьому специфічно узгоджувалася з нерозумінням

активності суб’єкта в процесі пізнання: істина може бути тільки

«даною» суб’єкту; усі продукти його пізнавальної діяльності –

лише хибна, помилкова думка.

Вперше в історії філософії саме у Демокріта з’являється

розгорнута теорія пізнання, заснована на розумінні чуттєвого і

розумового. Чуттєвого досвіду недостатньо, бо він дає лише

«темне», неповне, невірогідне знання, яке удосконалюється зав%

559

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

дяки розуму. Чуттєві сприймання пояснювались Демокрітом,

Емпедоклом як витікання, які потрапляють на органи чуття і

несуть певну інформацію. За Епікуром, критерієм істини є уз%

годженість між чуттєвими сприйманнями і заснованими на них

загальними уявленнями.

Багато геніальних думок з питань пізнання світу висловлю%

вав Арістотель, «знати» для нього означає «знати перші при%

чини, або елементи» речі. Вищі принципи (



) науково%філо%

софського знання, як вважав мислитель, бездоказові і

пізнаються безпосередньо інтелектуальною інтуїцією або (час%

тково) – шляхом індукції (



). Знання універсалів не є

вродженим, бо вони постійно «вбачаються» на ступенях пізнан!

ня: відчуття, пам’ять, досвід, наука.

Представник східного арістотелізму, філософ, лікар Ібн Сіна

(Авіценна) в XI ст. підкреслював зв’язок абстрактного мислення

з чуттєвим досвідом, а в класифікації наук – зв’язок теоретич%

них дисциплін з практикою. Арабський філософ Ібн Рошд (Авер%

роес) у XII ст. стверджував, що істина – одна, і осягається вона

філософами, які здатні узгодити з положеннями філософії будь%

які догми релігії шляхом їх алегоричного тлумачення.

Важливий крок у розвитку теорії пізнання було зроблено

європейською філософією XVII – XVIII ст., головними для якої

були проблеми зв’язку «Я» і зовнішнього світу, зовнішнього і

внутрішнього досвіду. У цей період на противагу середньовічній

схоластиці гносеологічна проблематика займала центральне

місце у філософії, робилися спроби пошуку абсолютно вірогід%

ного знання, яке було б вихідним пунктом і одночасно гранич%

ною основою усієї сукупності знань. Френсіс Бекон, наприклад,

розробив докладну класифікацію наук, дав типологію помилок

(ідоли розуму), обгрунтував емпіричний метод і описав різні

види дослідного пізнання, різні модифікації експерименту,

сформулював індукцію як метод дослідження природних явищ.

Англійський філософ%просвітник

Джон Локк розробив емпіричну теорію пізнання. Він до%

водив, що не існує вроджених ідей і принципів – ні теоретич%

них, ні практичних (моральних), включаючи ідею Бога, а все

Є. А. Подольська «Філософія»

560

людське знання походить з досвіду – зовнішнього (відчуття)

і внутрішнього (рефлексії). Метод пізнання у Гоббса являє

собою поєднання раціоналізму з номіналізмом. Перехід від

одиничного до загального, від чуттєвого сприймання до по%

нять відбувається у Гоббса на підґрунті номіналістичної кон%

цепції, згідно з якою загальні поняття – лише «імена». Гоббс

розрізняв два методи пізнання – логічну дедукцію механіки і

індукцію емпіричної фізики.

Значний крок у розвитку матеріалістичної теорії пізнання

був зроблений французькими матеріалістами Дідро, Гольбахом,

Гельвецієм та ін. Вони стверджували, що істинна наука є відоб%

раженням у свідомості людей природи і її закономірностей, що

всі наші знання виникають у результаті впливу явищ природи

на наші органи відчуття, обґрунтовують безмежність пізнання.

Так, теорія пізнання Дідро, Гольбаха, Гельвеція спиралась на

матеріалістично тлумачений сенсуалізм, на визнання первин%

ності матерії. Вони були супротивниками агностицизму, відсто%

юючи здатність людського розуму пізнавати світ і його закони.

Однак не дивлячись на нерідко висловлювані положення

про активність суб’єкта, його діяльну участь у формуванні

об’єкта, все ж провідним для французьких матеріалістів було по%

ложення про пасивність суб’єкта, про споглядальний характер

відображення суб’єктом об’єкта. Кондільяк, наприклад, уявляв

пізнаючого суб’єкта у вигляді нерухомої статуї, яка набуває

органів чуття і вбирає інформацію, що надходить із зовнішньо%

го світу. Гельвецій теж розумів об’єкт поза активністю суб’єкта.

Він говорив: «У нас є дві здібності, або ... дві пасивні сили...

Одна – здатність одержувати різні враження, які викликають в

нас зовнішні предмети; вона називається фізичною чуттєвістю.

Друга – здатність зберігати враження, які викликають у нас

зовнішні предмети. Вона називається пам’яттю» [10].

Другою обмеженістю цих філософських систем була їх не!

здатність справитися з діалектикою пізнавального процесу, з

багатоаспектністю і складністю пізнання.

На відміну від споглядального матеріалізму, ідеалізм

підкреслював роль активності суб’єкта у пізнанні об’єкта, у його