Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

541

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

В історії філософії поняття «форма» виступало в єдності

з поняттям «матерія», що означало незмінний субстрат. У

Новий час Ф. Бекон, виходячи з багатоякісності матерії,

стверджував примат її над формою. Категорії змісту і фор%

ми детально розроблялися представниками німецького кла%

сичного ідеалізму. Кант тлумачив їх як форми розсудку, які

необхідні для упорядкування відчуттів людини «синтезу%

вання» матерії, вони не мають об’єктивного змісту. Гегель

розкрив діалектичний характер змісту і форми як єдності

протилежностей. Гегель вважає, що в стосунках матерії і

форми є момент зовнішності, байдужості одного до іншого,

а тому це відношення не є істинним. Зміст, за Гегелем,

вміщує в собі і форму, і матерію. Позитивною стороною ге%

гелівського розрізняння понять змісту і форми є те, що в

ньому підкреслюється безпідставність ототожнення змісту

з речовиною, з матеріальним субстратом досліджуваного

об’єкта, що є особливо важливим при аналізі соціальних і

духовних явищ.

Форма і зміст – це протилежності, які перебувають в

єдності, це різні полюси одного і того самого. Нерозривна

єдність їх виявляється в тому, що певний зміст «втілюється»

у певній формі. Головною стороною є зміст, а форма органі%

зації залежить від того, що організується. Не якась зовнішня

сила, а сам зміст формує себе. Між формою і змістом є

внутрішні суперечності. Виникнення, розвиток і подолання

суперечностей між змістом і формою речей, процесів є одним

з найбільш істотних і загальних проявів розвитку шляхом

боротьби протилежностей.

Єдність форми і змісту передбачає відносну са!

мостійність їх і активну роль форми щодо змісту. Відносна

самостійність форми виявляється, наприклад, у тому, що

вона може дещо відставати від розвитку змісту. Зміна фор%

ми являє собою перебудову зв’язків всередині предмета.

Відставання форми від змісту веде% до невідповідності од%

ного другому. Відносна самостійність форми і змісту вияв%

Є. А. Подольська «Філософія»

542

ляється і в тому, що той самий зміст може набувати різних

форм. Разом з тим, одна й та сама форма може мати різний

зміст; так однією й тією ж формулою можна виявити зако%

ни різних за своєю природою явищ.

Отже, відносна самостійність форми виявляється, по%перше,

при наявності однієї форми й різного змісту; по%друге, при

відставанні або випередженні формою розвитку змісту; по%

третє, при зворотній дії форми на зміст.

Зміст і форма знаходяться в діалектичному відношенні. Це

значить, що:

 по%перше, вони не існують одне без одного, тобто знахо%

дяться в нерозривній єдності;

 по%друге, в певному відношенні вони можуть переходити

одне в одне, тобто форма виступає як зміст, а зміст – як

форма;

 по%третє, один і той же зміст (у головному, визначально%

му – інакше це буде різний зміст) може мати різні фор!

ми, і навпаки. У цьому випадку форми розглядаються як

види, різновиди змісту (різні жанри, види мистецтва).

Таким чином, методологічне значення категорії «зміст»

полягає у розкритті таких моментів:

1) по%перше, зміст – це стан субстрату в процесі його непе%

рервної зміни; по%друге, зміст – це сукупність усіх скла%

дових елементів (властивостей, зв’язків, відношень і т. ін.)

об’єкта;

2) форма розуміється при цьому як, по%перше, структура

(внутрішня форма), що твориться і розвивається, і по%дру%

ге, як будова і поведінка системи (зовнішня форма). Ме%

тодологічна цінність цієї категорії виявляється в тому, що

форма є способом утримання змісту як конкретної визна!

ченості.

Вважаючи будь%яку річ як єдність і взаємопроникнення

змісту й форми, означає розглядання її як цілого. Але в процесі

пізнання цілісного стану речі ми неминуче зіштовхуємось з

необхідністю пізнання частин, що складають ціле, елементів, що

543

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

утворюють завдяки відповідному взаємозв’язку між собою пев%

ну систему.

Частина – це порівняно самостійний компонент, що вхо%

дить до складу системи. Ціле – це будь%яка певна система, яка

складається із взаємопов’язаних частин і має такі властивості,

що відсутні в частин. Так, частинами молекул води як цілого є

два атоми водню і один атом кисню. Ціле ж не зводиться до

простої сукупності його частин. Відомо, що водень горить, ки%

сень підтримує горіння, але вода горінню перешкоджає.

Існує три різні типи цілісності: механічне ціле (купа піску,

каміння, бо їх частини входять у ціле, практично не змінюю%

чись); організоване ціле, коли частини видозмінюються; органі!

чне ціле, коли частини саморозви%ваються (живі організми).

Відносно неподільна частина цілого називається елементом.

Поняття частини за своїм обсягом ширше поняття «елемент»,

що є не будь%яка частина, а тільки відносно неподільна. Причо%

му «частина» співвідноситься з поняттям цілого, тоді як понят%

тя елемента – з поняттям структури. Саме структура кожної

системи перш за все залежить від складових елементів. У свою

чергу і властивості елементів значною мірою обумовлюються

структурою цієї системи, яку вони утворюють. Поняття струк%

тури є підсумком розвитку і конкретизації категорії форми.

Форму визначають як структуру змісту.

Щодо мислення проблема взаємовідношення змісту і фор%

ми розглядається на підґрунті принципу, згідно з яким мислен%

ня відображує об’єктивний світ як змістом, так і формою. Зміст

мислення – це результат відображення в сукупній духовній

культурі людства природних і соціальних явищ. У зміст мис%

лення входять різноманітні визначення дійсності, що відтворю%

ються свідомістю, у тому числі її загальні зв’язки і відношення;

ці останні за певних умов набувають специфічні логічні функції,

виступають як форми мислення. Категоріальна структура мис%

лення розвивається в міру розвитку пізнання, і чим повніший,

глибший і всебічніший зміст мислення, тим у більш розвину%

тих і конкретних формах він виявляється.

Є. А. Подольська «Філософія»

544

Абсолютизація форми, ситуація, коли перевага надається

формі перед змістом у різних сферах діяльності людини, веде

до формалізму (від лат. formalis – стосується форми). У сфері

людських стосунків формалізм виявляється в безумовному

дотримуванні звичаїв, правил етикету, обряду, ритуалу,

навіть у тих випадках, коли життєва ситуація робить це без%

глуздим, нісенітним, комічним і навіть драматичним. Інтере%

сам дотримування формальних правил тут приносяться в

жертву інтереси змісту людського спілкування. У сфері соц%

іального управління формалізм виявляється у бюрократизмі,

схилянні перед буквою закону при повному зневаженні до

його смислу і духу. Сутність бюрократії полягає якраз у го%

ловуванні форми над змістом діяльності, у відриві центрів

виконавчої влади від волі і рішень більшості членів цієї

організації, у підкоренні правил і завдань функціонування

організації меті її збереження і зміцнення; веде до виникнен%

ня привілейованого прошарку, що відірваний від мас і стоїть

над ними. В історії мистецтва формалізм виявляється у

відриві художньої форми від змісту, у визнанні її єдино

цінним елементом мистецтва і відповідно у зведенні худож%

нього освоєння світу до абстрактної формотворчості.

Причинність одна із форм загального зв’язку явищ. При/

чина (лат. – causa) – філософська категорія для позначення мо!

менту універсальної взаємодії предметів і явищ матеріально!

го світу, яка полягає в утворенні або породженні одними

предметами і явищами (причинами) інших (наслідків). Дія

причин спричинює, визначає, утворює, змінює інше явище,

предмет, що є наслідком.

На відміну від об’єктивного ідеалізму, що зводить причину

до духу, «абсолютної ідеї» або суб’єктивного ідеалізму, який вба%

чає в причині звичайну для людини послідовність відчуттів

(Д. Юм) чи апріорну форму організації досвіду (І. Кант), матер%

іалізм стверджує, що причинні зв’язки об’єктивні, властиві самим

речам. Всупереч метафізиці, яка або розриває взаємозв’язки між

причиною і наслідком, або заперечує наявність якісної межі між

545

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

ними, діалектичний матеріалізм розкриває як тотожність причи%

ни і наслідки, так і їх суперечливість.

Причина і наслідок перебувають у єдності: однакові причи%

ни за однакових умов спричинюють ті ж самі наслідки. Причи%

на і наслідок – співвідносні поняття. Явище, що викликає до

життя інше явище, виступає відносно нього як причина. Резуль!

татом дії причини є наслідок. Причинність – це такий

внутрішній зв’язок між явищами, при якому щоразу, коли існує

одне, за ним іде інше. Наприклад, нагрівання води є причиною

її перетворення у пару, бо щоразу, коли відбувається нагріван%

ня, виникає процес пароутворення.

Поняття про причину і наслідок виробилися в процесі сусп%

ільної практики і пізнання світу. У них мислення відобразило

найважливішу закономірність об’єктивного світу, знання якої

необхідне для практичної діяльності людей. Пізнаючи причини

виникнення явищ і процесів, людина дістає можливість вплива%

ти на них, штучно відтворювати їх, викликати до життя, або,

навпаки, запобігати їх утворенню. Незнання причин, умов, які

спричинюють явища, робить людину безсилою, безпорадною

перед ними. І навпаки, знання причин відкриває перед людьми,

перед суспільством можливість діяти із знанням справи.

Причина у часі передує наслідкові і зумовлює його. Але це

не означає, що будь%яке явище, яке передує наступному, пере%

буває з ним у причинному зв’язку. Ніч передує ранкові, але

вона не є причиною ранку. Не можна плутати причинний зв’я%

зок з часовою послідовністю явищ. У «Слові про полк Ігорів»

розповідається про затемнення сонця, яке відбулося перед по%

ходом Ігоря. Але це не означає, що затемнення сонця було вже

причиною поразки. Не можна вважати причиною війни коме%

ту, що з’явилась перед початком війни, сонячне затемнення або

інше природне чи соціальне явище.

Причину треба відрізняти від приводу. Привід – це подія,

яка безпосередньо передує іншій події, робить можливою її виник!

нення, але не породжує і не визначає її. Так, приводом до повстан%

ня на броненосці «Потьомкін» у червні 1905 р. була їжа з тух%

Є. А. Подольська «Філософія»

546

лого м’яса, яку видали матросам, а причиною повстання було

загострення суперечностей між царським ладом і народом.

Видача матросам неякісного м’яса стала лише приводом, по%

штовхом до повстання, але вона пов’язана з повстанням зовн%

ішньо, випадково.

Причинно!наслідковий зв’язок як одна з форм всесвітнього

зв’язку характеризується такими суттєвими рисами:

 по%перше, він має об’єктивний характер, бо притаманний

усім явищам і речам об’єктивної дійсності, і доводиться ця

об’єктивність усім ходом розвитку природничих і суспіль%

них наук і насамперед самою практикою;

 по%друге, причинно%наслідковий закон закономірний і не!

обхідний і виступає як закон, адже кожна причина за пев%

них умов обов’язково необхідно викликає якийсь на%

слідок, тобто причина і наслідок пов’язані так, що якщо

з’являється причина, неминуче виникає і наслідок; якщо

відсутня причина, відсутній і наслідок, – це зако%

номірність;

 по%третє, цей зв’язок загальний та універсальний. Це оз%

начає, що у світі немає жодного явища, яке б не підкорю%

валось б закону причинно%наслідкового зв’язку. Будь%яка,

навіть незначна подія, явище мають свою причину і, на%

впаки, кожна причина породжує свій наслідок. Якщо,

наприклад, причини деяких явищ іще невідомі, це не оз%

начає, що їх немає. Хоча онкологи ще не знають дійсних

причин ракових захворювань, але вони є, тільки ще не

пізнані;

 четвертою рисою причинно%наслідкового зв’язку є його

сувора послідовність у часі: причина в часі завжди пере%

дує наслідку і спричинює його. Наслідок не може виник%

нути раніше від дії причини;

 по%п’яте, причинно%наслідковий зв’язок %лише частинка

всесвітнього зв’язку, адже у світі існують і просторові, і

часові, і необхідні, і випадкові зв’язки, відношення сут%

ності і явища, форми і змісту тощо;

547

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

 шостою особливістю причинно%наслідкових зв’язків є те,

що вони різноманітні за формою, бо в явищах фізики при%

чинність виявляється в одних формах, у хімії – в других,

у суспільних науках – у третіх тощо.

Отже, причинний зв’язок явищ має об’єктивний, універсальний,

загальний характер.

Усі явища в світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають

внаслідок дії певних причин. У світі немає і не може бути без%

причинних явищ. Будь%яке явище неминуче має свою причину.

Положення, що всі явища в світі причинно зумовлені, виявляє

закон причинності. Філософів, які визнають цей закон, поширю%

ють його дію на всі явища, називають детерміністами. Філосо%

фи, що заперечують закон причинності, – індетерміністи.

Детермінізм (від лат. determinare – визначаю) – філософське

вчення про об’єктивний закономірний взаємозв’язок та взаємоо!

бумовленість речей, процесів та явищ реального світу.

В історії філософії детермінізм нерідко обмежувався однією

причинністю, що трактувалась чисто механічно. Визнаючи

лише однозначну, сувору детермінацію явищ, механістичний

детермінізм надавав універсального характеру законам механі%

ки, заперечував існування випадковості в природі, а тому ви%

дався безсилим у поясненні біологічних і соціальних явищ.

Сучасний детермінізм передбачає наявність різноманіт%

них об’єктивно існуючих форм взаємозв’язку явищ, багато з

яких не містять у собі моментів породження, утворення од%

ного іншим. Сюди входять просторові і часові кореляції, фун%

кціональні залежності, відношення симетрії, взаємодія частин

(елементів) у системах, взаємодетермінація частин і цілого,

зв’язок станів у русі і розвитку та інше. Особливо важливи%

ми у сучасній науці виявляються імовірнісні співвідношен%

ня, що формулюються на мові статистичних розподілів і ста%

тистичних законів.

Детермінізму протистоїть індетермінізм, що відмовляється

від визнання об’єктивності причинного зв’язку. Іншою формою

заперечення детермінізму є ідеалістична телеологія, що прого%

Є. А. Подольська «Філософія»

548

лошує, наче хід усіх процесів зумовлюється дією нематеріаль%

ного «цілепокладаючого першопочатку».

В історії філософії з запереченням об’єктивності при%

чинного зв’язку виступав англійський філософ Девід Юм.

Положення Юма про те, що знання про причинний зв’язок

явищ ми дістаємо з досвіду, правильне, проте наступний хід

його міркувань помилковий. Річ у тому, що Юм зводив

досвід до суб’єктивних відчуттів і заперечував у ньому

об’єктивний зміст. Ми спостерігаємо, що одне явище йде за

іншим, але, як вважав Юм, по%перше, у нас немає підстави

вважати, що попереднє може бути причиною наступного,

по%друге, немає підстав, виходячи з минулого і теперішньо%

го досвіду, робити висновки про майбутнє. Висновок Юма

такий: причинність – це тільки певний послідовний звичай%

ний зв’язок відчуттів і ідей, а передбачення на його основі

є очікування цього зв’язку. Іммануїл Кант не погоджував%

ся з Девідом Юмом у тому, що причинність є тільки зви%

чайним зв’язком відчуттів. Він визнавав існування причин%

ного зв’язку як необхідного за своїм характером, але не в

об’єктивному світі, а в нашому розумі. На думку Канта, при%

чинний зв’язок не встановлюється в досвіді, причинність

існує як апріорна вроджена категорія розуму, на основі якої

різні сприйняття зв’язуються в судження. Ернст Мах твер%

див, що в природі немає ні причини, ні наслідку, а всі фор%

ми причинності випливають з суб»єктив%них прагнень.

Деякі ідеалісти підміняють причинний зв’язок логічним

зв’язком підстави і наслідку.

У першій чверті XX ст. у зв’язку із зростанням ролі статис%

тичних закономірностей з новою силою стали розвиватися інде%

терміністичні погляди. Однак розвиток квантової механіки, що

розкрила нові види об’єктивного причинного зв’язку явищ у

мікросвіті, матеріалістична і діалектична трактовка співвідно%

шення випадковості і необхідності показали безпідставність

спроб використати факт наявності імовірнісних процесів у

фундаменті мікросвіту для заперечення детермінізму.

549

Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток

Еволюційна теорія Дарвіна, що дала матеріалістичне пояснен%

ня відносної доцільності у живій природі, розвиток кібернетики,

яка створила вчення про саморегульовані системи, підтвердили

принципові положення сучасного детермінізму і заперечили іде%

алістичну телеологію, фаталізм та вчення про передумовленість.

Причинність – це зв’язок не думок в умовиводі, а зв’язок ре!

альних явищ, при якому одне явище зумовлене іншим. Логіч%

ний зв’язок думок у нашому судженні є відображенням відно%

шень речей у дійсності, у тому числі і їхньої причинної

зумовленості.

Взаємодія причини і наслідку означає постійний вплив їх

одне на інше, в результаті чого відбувається зміна як причини,

так і наслідку. На взаємодію причин і наслідку впливають на%

вколишні явища, сукупність яких має назву умов.

Умови – це такі явища, які необхідні для настання даної

події, але самі по собі її не зумовлюють. Одна і та ж причина за

певних умов спричинює різні наслідки. Так, певний збудник

хвороби як причина може викликати відповідне захворюван%

ня залежно від умов, в які він потрапляє, тобто від стану орган%

ізму. Серед умов можуть бути такі, які сприяють виникненню

наслідку, а можуть бути й такі, що запобігають дії причин. За%

лежно від умов те саме явище може породжуватись різними

причинами, і навпаки, та сама причина приводить до різних

наслідків. Різниця між причиною і умовою відносна. Кожна

умова в певному відношенні є причиною, і кожна причина у відпо!

відному відношенні є наслідком.

Відправним пунктом аналізу поняття причини є саморух

матерії, що виступає як взаємодія. Сукупність різних взаємодій

речей і процесів природи складає загальну (універсальну) взає%

модію. Причина і наслідок виступають окремими сторонами,

моментами, ланками універсальної взаємодії. Тільки уявно ізо%

люючи окремий її акт і абстрагуючись від зворотного впливу,

що проведений на джерело породження, можна говорити про

однобічну дію причини на наслідок. У реальних процесах на%

слідок не є пасивним, він може впливати на свою причину.

Є. А. Подольська «Філософія»

550

У природі і суспільстві існує численна різноманітність форм

взаємодії, взаємозв’язку і взаємообумовленості явищ і відпові%

дно – різномаїття причинно%наслідкових залежностей. У су%

часній науці класифікація причинно%наслідкових зв’язків про%

водиться за різними ознаками. Так, за ознакою природи

відношень причинно%наслідкові зв’язки поділяються на матер%

іальні та ідеальні, інформаційні та енергетичні, фізичні, хімічні,

біологічні, соціальні; за характером зв’язків – на динамічні і ста%

тистичні; залежно від кількості і зв’язності впливів – на прості,

складові, однофакторні, багатофакторні, системні, позасис%

темні. Причинно%наслідкові зв’язки поділяються також на

зовнішні і внутрішні, головні і неголовні, об’єктивні і суб%

’єктивні, загальні, особливі, одиничні та ін.

Основна причина зумовлює весь процес у цілому, вона

лежить у самій сутності явищ. Головна – визначає розвиток

об’єкта на певному етапі. Неголовна причина має значення

лише допоміжної, прискорюючи розвиток процесу. Неоснов!

на причина часто виступає як привід, бо не спричинює на%

слідку, але сприяє його появі. Наприклад, розвиток суспіль%

ства зумовлюється рядом причин: чисельністю

народонаселення, географічним середовищем, способом ви%

робництва, рівнем науки, свідомістю і культурою людини.

Але головною причиною є матеріальне виробництво. Ще

приклад. Хід і результат війни залежить від багатьох при%

чин: економічних, соціально%політичних, морального духу

війська та народу, взаємовідносин ворогуючих держав з

іншими державами, кількості і якості зброї, стану і рівня

науки та ін. Але з усіх цих причин основною і головною є

економічна і соціально%політична.

Внутрішньою причиною є взаємодія між елементами, сторо%

нами усередині матеріальних утворень, а зовнішньою – взаємо%

дія між різними матеріальними утвореннями, що зумовлюють

відповідні зміни в них. Наприклад, взаємодія між атомами на%

трію і атомом хлору в молекулі кухонної солі є внутрішньою

причиною виникнення і існування цього матеріального утво%