Рябець К.А. Екологічне право України

Подождите немного. Документ загружается.

421

Спеціальна частина

Конвенція щодо співробітництва по охороні та ста-

лому використанню ріки Дунай (1994 р.). Договірні сто-

рони цієї Конвенції докладають всіх зусиль для контролю

можливої небезпеки, що виникає внаслідок аварій, вклю-

чаючи речовини, небезпечні для води, а також повені і кри-

ги ріки Дунай. Крім того, вони докладають зусилля щодо

зменшення навантаження забруднення Чорного моря від

джерел на водозбірній площі (ч. 1 ст. 2 Конвенції щодо

співробітництва по охороні та сталому використанню ріки

Дунай).

Європейська ландшафтна конвенція (2000 р.). Кож-

на сторона згідно зі ст. 5 даної Конвенції зобов’язується:

a) визнавати ландшафти у законі як суттєвий компонент

оточення людей, як вираження різноманітності їхньої

спільної культурної та природної спадщини, та як

основу їх ідентичності;

b) встановлювати та впроваджувати ландшафтну політи-

ку, спрямовану на охорону, регулювання і планування

ландшафту шляхом прийняття конкретних заходів;

c) встановлювати порядок участі широкого загалу, місце-

вих і регіональних органів влади та інших сторін, за-

інтересованих у визначенні та впровадженні ландшаф-

тної політики, згаданої у пункті b вище;

d) включати ландшафт до власної регіональної і міської

планової політики та до її культурної, екологічної,

сільськогосподарської, соціальної та економічної по-

літики, а також до будь-якої іншої політики, що може

безпосередньо або опосередковано впливати на ланд-

шафт.

Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток

Карпат (2003 р.). На підставі ст. 2 цієї Конвенції сторони

проводять всебічну політику та співпрацюють для охорони

та сталого розвитку Карпат з метою, зокрема, поліпшення

422

Екологічне право України

якості життя, зміцнення місцевих економік та громад, збе-

реження природних цінностей та культурної спадщини.

Для досягнення зазначених цілей сторони вживають

відповідні заходи у сферах, охоплених у статтях 4-13 даної

Конвенції, підтримуючи:

a) принципи запобігання та застереження;

b) принцип «забруднювач платить»;

c) участь громадськості та залучення заінтересованих ор-

ганізацій;

d) транскордонну співпрацю;

e) інтегроване планування та управління земельними та

водними ресурсами;

f) програмний підхід;

g) екосистемний підхід.

Вищезазначені переліки джерел міжнародного еколо-

гічного права є невичерпні.

§ 3. Міжнародна відповідальність за екологічні

правопорушення. Вирішення міжнародних

екологічних спорів

Проблема міжнародної відповідальності в галузі еко-

логії є однією із складних в міжнародному праві та не має

однозначного вирішення в практиці міжнародного спілку-

вання.

Поняття міжнародно-правової відповідальності за

екологічні правопорушення можна розглядати у широ-

кому та вузькому розумінні. Так, у широкому розумінні

змістом цього поняття є юридичний обов’язок суб’єкта пра-

вопорушення ліквідувати наслідки шкоди, завданої іншому

суб’єкту міжнародного права в результаті порушення норм

чинного міжнародного екологічного законодавства. У свою

чергу, у вузькому розумінні – це юридичні наслідки, що на-

стають для суб’єкта міжнародного права в результаті по-

рушення ним міжнародних еколого-правових зобов’язань.

423

Спеціальна частина

Суб’єктами відповідальності в міжнародному еко-

логічному праві є держави (безпосередньо винні, співучас-

ники, пособники); міжурядові організації; спеціальні суб’єкти

міжнародного права; фізичні особи, які мають офіційний

державний статус.

Для міжнародного екологічного права характерна неве-

лика кількість міжнародних конвенцій, договорів та угод,

які передбачають міри відповідальності. Як правило, в них

не встановлюють конкретні санкції за вчинене екологічне

правопорушення. Проте деякі міжнародні акти в галузі еко-

логії достатньо ґрунтовно врегульовують відповідальність.

Так, Брюссельська конвенція про цивільну відпові-

дальність за шкоду від забруднення нафтою (1969 р.)

установила об’єктивну відповідальність судновласників за

шкоду від забруднення нафтою, яку заподіяно у територі-

альних водах прибережної держави суднами, що належать

державі, яка підписала Конвенцію. Власник судна відпові-

дає за всяку шкоду, яка виникла від забруднення моря (ви-

тік або злив нафти).

Дана Конвенція передбачає обов’язкове страхування

відповідальності за збиток від забруднення під час пере-

везення судном більше 2000 т нафти наливом. Альтерна-

тивою страхуванню може бути банківська гарантія або сві-

доцтво, видане міжнародним компенсаційним фондом, на

суму, що відповідає межі відповідальності, яка встановлена

Конвенцією. Кожному судну, що виконало цю вимогу, ви-

дається свідоцтво. При його відсутності судну може бути

заборонено заходити або залишати порт держави – учасни-

ці Конвенції.

У Брюссельській конвенції встановлена межа відпові-

дальності рівна 210 млн. умовних золотих франків (2 тис.

франків за 1 зареєстровану тонну вмісту судна). Власник

судна може бути звільнений від відповідальності, якщо до-

веде, що збиток: а) є результатом воєнних дій, ворожих дій

424

Екологічне право України

або стихійного явища; б) був цілком викликаний дією або

бездіяльністю третіх осіб з наміром завдати шкоди або був

цілком викликаний недбалістю чи іншою неправомірною

дією уряду або іншого органу влади, відповідального за до-

держання в порядку вогнів і інших навігаційних засобів.

Згідно із Конвенцією про цивільну відповідальність

за шкоду від забруднення нафтою в результаті роз-

відки або розробки мінеральних ресурсів морського дна

(1976 р.) «оператором» визнається особа, яка має чи не має

ліцензію, призначена в якості оператора в цілях Конвенції

контролюючою державою, а при відсутності такого призна-

чення здійснює загальний контроль за діяльність, що про-

водиться на установці. Оператор має право обмежити свою

відповідальність відповідно до Конвенції по відношенню

до кожної установки та кожного інциденту сумою в 30 млн.

визначених грошових одиниць.

Ст. 3 Конвенції про додаткове відшкодування за

ядерний збиток (1997 р.) регламентує кошти, якими за-

безпечується відшкодування ядерного збитку за кожний

інцидент, а саме:

a) i) відповідальна за установку держава забезпечує на-

явність 300 млн. СПЗ

або більшої суми, яку вона могла кон-

кретно вказати депозитарію в будь-який час до ядерного ін-

циденту, або перехідної суми відповідно до підпункту «ii»;

ii) договірна сторона може встановити максимум на 10

років від дня відкриття для підписання даної Конвенції пе-

рехідну суму не менш 150 мільйонів СПЗ відносно ядерно-

го інциденту, що відбувся в цей період.

b) понад суму, яка надається відповідно до підпункту

«a», договірні сторони виділяють державні фонди відповід-

но до формули, наведеної в статті IV.

«Спеціальні права запозичення» (СПЗ) – це розрахункова

одиниця, яка визначається Міжнародним валютним фондом та ви-

користовується ним для власних операції та угод.

425

Спеціальна частина

Женевська конвенція про цивільну відповідальність

за шкоду, спричинену під час перевезення небезпечних

вантажів автомобільним, залізничним і внутрішнім

водним транспортом (1989 р.), установила, що за шкоду,

спричинену будь-яким небезпечним вантажем у ході його

перевезення, з моменту інциденту відповідальність несе

перевізник. Як відповідно і до Брюссельської конвенції,

перевізник звільняється від відповідальності, якщо дове-

де, що збиток є результатом воєнних дій, ворожих дій або

стихійного явища; викликаний діями третіх осіб з наміром

завдати шкоди.

Спори, які виникають у практичній діяльності міжна-

родного співтовариства, вирішуються Міжнародним еколо-

гічним судом. Рішення про його створення було прийняте

групою юристів на конференції в Мехіко в листопаді 1994

року

. Перший склад суддів включив 29 юристів-екологів

із 24 країн.

Діяльність Міжнародного екологічного суду регулю-

ється його статутом, згідно з яким суд вирішує міжна-

родні спори у галузі екології трьома шляхами: а) шляхом

консультування заінтересованих сторін за їх проханням

на основі юридичного аналізу конкретної ситуації; б) шля-

хом примирення сторін, між якими виник спір, на основі

прийнятого компромісного рішення спірної ситуації, яке

влаштовує обидві сторони; в) шляхом проведення повно-

цінного судово-арбітражного процесу за взаємною згодою

сторін з винесенням рішення, яке сторони наперед визна-

ють для себе обов’язковим.

Розгляд спорів в Міжнародному екологічному суді за-

снований на принципах третейського суду. Сторони самі

приймають рішення про звернення до суду та обирають із

його складу трьох чи більше суддів для розгляду справи.

Колбасов О.С. Международный экологический суд // Государ-

ство и право. – 1996. – № 5. – С. 158.

426

Екологічне право України

Коло осіб, які можуть звертатися до Міжнародного еко-

логічного суду, необмежене.

Міжнародний екологічний суд розглядає різноманітні

спори. Наприклад, спори пов’язані із забрудненням навко-

лишнього природного середовища сусідньої держави та від-

шкодуванням екологічної шкоди, недопущенням, призупи-

ненням чи припиненням екологічно шкідливої діяльності.

Він розглядає також спори, які стосуються використання

та охорони природних ресурсів, які розділяються двома і

більше державами. У числі деяких інших – спори про за-

хист екологічних прав громадян.

Розгляд справ у Міжнародному екологічному суді здій-

снюється на підставі міжнародного екологічного права, на-

ціонального законодавства сторін, прецедентів.

Контрольні питання

1. Дайте визначення поняттю міжнародне екологічне

права.

2. Назвіть суб’єкти міжнародних екологічних відносин.

3. Що є об’єктами міжнародного екологічного права?

4. Викладіть принципи міжнародного екологічного права.

5. Сформулюйте поняття джерел міжнародного еколо-

гічного права.

6. Охарактеризуйте джерела міжнародного екологічного

права.

7. Розкрийте зміст поняття міжнародно-правової відпо-

відальності за екологічні правопорушення.

8. Які нормативно-правові акти регламентують притяг-

нення винних до міжнародно-правової відповідаль-

ності за екологічні правопорушення?

9. Яким органом вирішуються міжнародні екологічні

спори?

427

Рекомендована література

1. Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч.

посібник для юридичних факультетів вузів. – К.: Вен-

турі, 1996. – 208 с.

2. Баб’як О.С., Біленчук П.Д., Чирва О.Ю. Екологічне пра-

во України: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000. – 216 с.

3. Балюк Г.І. Екологічне право України: Конспект лекцій

у схемах (Загальна і Особлива частини): Навч. посіб-

ник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 192 с.

4. Гетьман А.П., Здоровко Л.М. Регіональний екологіч-

ний контроль: теорія правового регулювання: Моно-

графія. – К.: Інститут законод. передбачень і правової

експертизи, 2004. – 216 с.

5. Джигирей В.С. Екологія та охорона навколишнього

природного середовища. – К.: Знання, 2000. – 203 с.

6. Дмитренко І.А. Екологічне право України: Підручник.

– К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.

7. Добровольський В.В. Екологічні знання: Навч. посіб-

ник. – К.: ВД «Професіонал», 2005. – 340 с.

8. Екологічне право України. Академічний курс: Підруч-

ник / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: ТОВ «Вид-

во «Юридична думка», 2005. – 848 с.

9. Екологічне право України: Підручник для студентів

юрид. вищ. навч. закладів / А.П. Гетьман, М.В. Шульга,

В.К. Попов та ін.; За ред. А.П. Гетьмана та М.В. Шуль-

ги. – Х.: Право, 2006. – 384 с.

10. Екологічне управління: Підручник / В.Я. Шевчук,

Ю.М. Саталкін, Г.О. Білявський та ін. – К.: Либідь,

2004. – 432 с.

11. Законодавство України про державний контроль за

використанням та охороною земель: Зб. нормат.-прав.

428

Екологічне право України

актів: Станом на 30 березня 2007 р. / Уклад.: В.І. Кури-

ло та ін. – К.: Магістр – ХХІ ст., 2007. – 384 с.

12. Законодавство України про землю: Земельний кодекс

України. Нормативно-правові акти з земельних пи-

тань. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.

13. Ільницька Н.В. Основи екологічного права. – Львів,

1997. – 124 с.

14. Кобецька Н.Р. Екологічне право України: Навч. по-

сіб. / Н.Р.Кобецька. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.:

Юрінком Інтер, 2008. – 352 с.

15. Комарницький В.М., Шевченко В.І., Єлькін С.В. Еко-

логічне право: Навч. посібник. – 3-е вид. – К.: Центр

навчальної літератури, 2006. – 224 с.

16. Корнєєв Ю.В., Мацелик М.О. Земельне право: Навч.

посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 240 с.

17. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології: Навч. по-

сіб. – 3-тє вид., перероб. і доп.

– К.: МАУП, 2002. – 296 с.

18. Костицький В.В. Екологія перехідного періоду: дер-

жава, право, економіка (економіко-правовий меха-

нізм охорони навколишнього природного середови-

ща в Україні). – 2-ге вид. – К.: Укр. інф.-прав. центр,

2001. – 390 с.

19. Курило В.І., Моторіна Т.С. Основи земельного права

України: Навч. посіб. / За заг. ред. В.З. Янчука. – К.:

Магістр-ХХI сторіччя, 2006. – 160 с.

20. Курило В.І. Адміністративні правочини у сільському

господарстві України: сучасна парадигма: Монографія

/ За заг. ред. В.К. Шкарупи. – К.: Магістр – ХХІ сторіч-

чя, 2007. – 312 с.

21. Лазор О.Я. Державне управління у сфері реалізації

екологічної політики в Україні: організаційно-правові

засади: Монографія. – Львів: Ліга-Прес, 2003. – 542 с.

22. Малишко М.І. Екологічне право України: Навч. посібник.

– К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2001. – 392 с.

429

Рекомендована література

23. Мачуська І.Б. Земельне право: Навч. посіб. – К.: КНЕУ,

2007. – 280 с.

24. Науково-практичний коментар Земельного кодексу

України / Кол. авт.: Л.О. Бондар, А.П. Гетьман, В.Г.

Гончаренко та ін.; За заг. ред. В.В. Медведчука. – К.:

Юрінком Інтер, 2004. – 654 с.

25. Природноресурсове право України: Навч. посіб. / За

ред. І.І. Каракаша. – К.: Істина, 2005. – 376 с.

26. Рябець К.А. Адміністративні правовідносини в галузі

екології: актуальні проблеми: Монографія / К.А. Ря-

бець; за заг. ред. В.І. Курила. – К., 2008. – 180 с.

27. Семчик В.І. Земельне право України: Підруч. для студ.

юрид. спец. вищ. навч. закл. / В.І. Семчик, П.Ф. Кулинич,

М.В. Шульга. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2008. – 600 с.

28. Стійкий екологічно безпечний розвиток і Україна: Навч.

посіб. / Ф.В. Вольвач, М.І. Дробноход, В.Г. Дюканов та

ін.; За ред. М.І. Дробнохода. – К.: МАУП, 2002. – 104 с.

29. Тищенко Г.В. Екологічне право: Навч. посібник для

студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: ТП Пресс,

2003. – 256 с.

30. Шеремет А.П. Земельне право України: Навчаль-

ний посібник. – К.: Центр навчальної літератури,

2005. – 632 с.

430

Зміст

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ І. Предмет, метод, принципи та система

екологічного права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6

§ 1. Історія розвитку екологічного права на Україні . . . .6

§ 2. Поняття екологічного права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17

§ 3. Предмет і метод екологічного права . . . . . . . . . . . . . 22

§ 4. Об’єкти екологічного права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26

§ 5. Принципи та система екологічного права . . . . . . . . 32

Контрольні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

Розділ ІІ. Джерела екологічного права . . . . . . . . . . . . . 41

§ 1. Поняття та види джерел екологічного права . . . . . 41

§ 2. Зміст екологічного законодавства . . . . . . . . . . . . . . . 45

§ 3. Конституційні основи екологічного права . . . . . . . . 48

§ 4. Законодавчі і підзаконні нормативно-правові

акти як джерела екологічного права . . . . . . . . . . . . . 50

Контрольні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56

Розділ ІІІ. Управління природокористуванням

та охороною довкілля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57

§ 1. Поняття та зміст управління в галузі екології . . . . 57

§ 2. Принципи державного управління в галузі

екології . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60

§ 3. Методи державного екологічного управління . . . . 63

§ 4. Функції державного управління в галузі

екології . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65

§ 5. Система органів екологічного управління

та їх компетенція . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73

§ 6. Правові засади державної екологічної політики . . 84

Контрольні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87