Савчук Б. Українська етнологія

Подождите немного. Документ загружается.

культури, тож в етнології доцільніше говорити про «етнокуль-

турний стиль», під яким розуміємо одну з форм існування за-

гальної етнічної традиції. В етнології житла стиль виступає од-

ним з головних атрибутів загальної типологізації цього виду

матеріальної культури.

У давніх спільнот житло завжди перебувало у примиренні

з екологічним середовищем, тісно пов'язувалося зі способом

життя, тож і його зведення й удосконалення відбувалися в на-

прямі пристосування природних матеріалів до захисту людини

та створення оптимальних умов для її життєзабезпечення. Го-

ловну самобутню рису житлобудування східнослов'янських на-

родів визначають каркасна («стовпова») та зрубна конструкції

(пов'язані з рубкою й горизонтальним укладанням колод) стін,

які зсередини, а іноді й ззовні обмазували глиною. За цією оз-

накою воно відрізняється, наприклад, від стилю валькованого

житла з плоским дахом, властивого середньоазійським наро-

дам, від юртоподібного житла кочовиків тощо. Характерно, що

підлога (долівка) у традиційній українській хаті спочатку була

земляна, а приблизно з XII—XIV ст. аж до початку XX ст. —

винятково глиняна. Окремі, але доволі стійкі та виразні

відмінності у стовповій техніці існували і серед окремих сло-

в'янських народів, зокрема росіяни закладали колоди «в паз»,

білоруси «с шулой» та ін.

Широкий комплекс самобутніх рис українського житла роз-

криває стиль його планування. Давньослов'янське помешкан-

ня являло собою наближену до квадрата або чотирикутну од-

нокамерну напівземлянку, заглиблену в землю на ЗО—80 см,

що зумовлювалося природно-кліматичними особливостями: за

холодних зим та спекотного літа це сприяло збереженню теп-

лового балансу. Подальші тенденції в еволюції житлового пла-

нування проявляються у збільшенні кількості житлових при-

міщень (кімнати, що називалися «хата», «велика хата», «хижа»)

та їхньому відокремленому розташуванні щодо сіней («хоро-

ми») і комори («комірчина», «хатчина», «клітчина»).

На плануванні житла дедалі помітніше позначалися соціаль-

не розшарування суспільства, а також іноетнічні впливи, які зу-

380

мовлювали його регіональні відмінності. На Наддніпрянщині

зберігся «класичний» трикамерний зв'язок: житлова хата через

сіни поєднувалася з коморою. На Поліссі та Слобожанщині ус-

кладнення житлопланування проявлялося в тому, що хижа по-

чала відокремлюватися піччю від сіней або сіни повністю при-

єднувалися до опалювального житлового комплексу. Такі ана-

логії знаходимо у білоруських хатах «з жилим простєнком» та

в російських «ізбах с прирубом». У карпатському житлі «хата»

і комора мали окремі прямі виходи на вулицю, а сіней часто не

було зовсім. З іншого боку, такі елементи житлобудівного сти-

лю, як ґанок («крильце»), значне винесення стріхи, видовжен-

ня будови («довга хата»), зустрічаємо в багатьох, навіть не по-

в'язаних між собою історико-етнографічних реґіонах, тому їх

можна вважати загальними ознаками українського житла «дру-

горядного характеру».

Комплекс важливих характеристик традиційного житла пов'я-

заний з його інтер'єром, під яким розуміють взаєморозташуван-

ня та культурно-символічну (побутово-вжиткову й сакрально-об-

рядову) значущість розміщених у внутрішньому просторі пред-

метів. Одним з найважливіших його елементів є піч. Перші відо-

мості про неї на території України знаходимо ще в мустьєрсько-

му періоді (близько 45 тис. тому). Поступово витіснивши вогни-

ще, у давньослов'янському житлі піч розташовувалася переважно

в його північному куті. Здебільшого печі були кам'яні (складали-

ся з валунів), хоча у волинян переважали глиняні, а в полян та

білих хорватів також існували кам'яно-глиняні. Конструкція печі

постійно змінювалася і вдосконалювалася. Спосіб виведення

диму був настільки важливий, що ще до початку XX ст. визначав

тип хати: «курна» або «чорна», «напівкурна», «біла».

Піч певною мірою визначала весь внутрішній інтер'єр житла.

Вже у ранньослов'янські часи (VI—VII ст.) склалася традиція

розташовувати діагонально від неї «красний» кут («покуть»,

«покуття»), де було місце для спання. Біля печі, що ототожню-

валася із північчю чи заходом, зосереджувалися різні демонічні

сили, тому протилежне від неї південно-східне покуття вважа-

лося святим місцем, тут містилися християнські предмети культу,

381

зокрема й ікони, які у світські оселі проникають вже в XI—XII ст

Ця риса інтер'єру до XX ст. залишалася однією із самобутніх

етновизначальних рис української хати, що вирізняла її серед

інших народів. Протягом останнього тисячоліття традиційний

інтер'єр українського житла зазнав незначних змін. Його голов-

ними елементами були піч, що поступово перемістилася до

ближнього від входу кута, низька лежанка-піл, що займала

простір між піччю і протилежною стіною, мисник біля входу та

ін. (М. Сергеева). Завдяки органічному поєднанню житлового,

виробничого і деяких допоміжних комплексів він становив

цілісний і неподільний простір.

Самобутніх рис українському житлові додавала і традиція

декоративно-монументального розпису стін. Завдяки архаїч-

ності походження він розглядається як образно-символічний ряд

знаків, що відображають найбільш значущі для людини певної

епохи елементи довколишнього світу (Т. Космина), отже, і її уяв-

лення про етнічну картину світу. Найдавніші його зразки дають

глиняні моделі трипільського житла, що фіксують декоративну

насиченість розпису стін, долівки, віконних і дверних отворів.

Учені виявили генетичну спорідненість обмазування і побілки

давньослов'янського зрубного і каркасного житла з орнаменти-

кою давньоруських рукописів, фресковим живописом храмів та

настінними розписами української хати XVIII—XIX ст, де також

переважали композиції рослинного характеру. В орнаменталь-

но-декоративній формі вони фіксують елементи глибоко тра-

диційних аграрних уявлень, властивих усій індоєвропейскій куль-

турі.

Таким чином, ми підійшли до з'ясування однієї з головних про-

блем етнології українського традиційного житла, яка полягає

у визначенні при-

таманного йому

комплексу за-

гальноетнічних

самобутніх рис.

Сучасні етнологи

різних шкіл і на-

Динаміка розвитку димаря в «курному» (1), «напівкурно-

му» (2) та «білому» (3) житлі. Реконструкція М. Сергєєвої

382

прямів указують на низку спільних ознак східнослов'янської оселі,

коріння яких слід шукати в будівельних традиціях Київської Русі.

Вони проявляються у структурі житлового планування (камерність

і типи зв'язку: хижа + неопалювані сіни); у використанні будівель-

них матеріалів (глина, дерево, солома тощо), у способах їхньої

обробки тощо. Не лише серед східних, але й західних слов'ян

зустрічаємо схожі прийоми декорування житла. Писемні твори

зафіксували спільну для них будівельну термінологію — «хоро-

мини», «хлевинка», «сіни», «кліть», «світлиця», «покої» та ін.

Поряд з цим зазначмо, що навіть російські вчені визнають,

що вже у давньоруському періоді за особливостями плануван-

ня відбувся розподіл житла на «український», «російський» та

«білоруський» типи з численними локальними варіантами:

«південноруський», «поволзький» та ін. Важливу роль у цьому

відіграли особливості зернового землеробства. Зокрема в ук-

раїнській житловій традиції не відбулося тісного злиття житла

та хліва, тоді як у північній частині східноєвропейського регіону

таку найбільш оптимальну форму житла виявилося важче реа-

лізувати на практиці. Через нестабільні умови землеробства та

розвиток стійлового тваринництва у росіян сформувався зовсім

інший тип садиби.

Таким чином, можемо говорити про існування окремого ук-

раїнського традиційного житлового стилю, що проявляється

у притаманних лише йому особливостях планування, будівни-

чої технології, інтер'єру, зовнішнього і внутрішнього художнього

оформлення, а також у поширенні відкритого типу садиби тощо.

Археологічні й етнографічні матеріали дозволяють простежити ево-

люцію житла від ранньослов'янських старожитностей до XVII ст.,

коли на основі постійного розвитку та вдосконалення місцевих

традицій сформувався такий його тип, який можна назвати «ук-

раїнським». Статус канонізованого етнічного символу отрима-

ла традиційна для центральних районів України хата-мазанка

з оштукатуреними глиною та чисто побіленими стінами, чоти-

рисхилим солом'яним дахом та симетрично розташованими

обабіч вхідних дверей коморою і житловим приміщенням

з двома вікнами. Попри всі етнокультурні зміни і трансформації

383

українська «біла хата» залишалася найбільш образним і рель-

єфним символом української етнонаціональної самобутності.

Славетний кінорежисер Олександр Довженко оспівав її як «білу,

з теплою солом'яною стріхою архітектурну праматір пристани-

ща людського, незамкнену, вічно відкриту для всіх».

Водночас традиційне українське житло еволюціонувало

в залежності від природно-географічного середовища, тому його

загальна однотипність ніяк не суперечить наявності регіональ-

них відмінностей. На основі різних ознак виокремлюються

Традиційний інтер'єр поліської хати

північний, центральний (лівобережний), західний (правобереж-

ний), південний типи житла. Вони своєю чергою поділяються

на низку локальних варіантів, які, органічно відповідаючи місце-

вим екологічним умовам, господарським потребам і культурно-

естетичним смакам, відображають невичерпний творчий потен-

ціал народної архітектури. Втім і загальне поняття «українська

хата» в різних реґіонах відображається у своїх окремих назвах

— «хатина» на Лівобережжі, «хижа», «халупа» у західних райо-

нах, «горішник» (помешкання на горі) у гірських районах При-

карпаття та ін.

384

Типово-генетичні ознаки та локально-етнографічні комплекси

житла дозволяють простежити напрями й ареали його поширен-

ня, що має важливе значення для вивчення міжетнічних зв'язків

і взаємовпливів. Українська хата стала одним із найпрезентатив-

ніших і глибоких символів української народної культури. Такого

роду еталони етнологи називають «ідеальним помешканням», бо

саме вони служать «прототипом» для зведення переселенцями

на чужині своїх осель. Українські емігранти, які опинялися в Ка-

наді та інших частинах світу, завжди намагалися відтворити тра-

диційний тип української хати, де стилістична прихильність до

минулого поєднувалася з атрибутами сучасного комфорту. В цьо-

му відношенні дане явище можна порівняти з довгим «німецьким

домом», який зустрічаємо від Лотарингії і Бургундії на заході до

сибірських поселень німецьких колоністів на сході.

З українською хатою пов'язаний широкий комплекс етнічно

канонізованих символів і світоглядних уявлень, що проявляється

у складній і цілісній системі традиційних звичаїв та обрядів.

Низка обмежень і заборон, з одного боку, та прикмет і поба-

жань, з іншого, реґламентувала процес зведення помешкання

від вибору місця під забудову до новосілля. Оскільки, як уже

відзначалося, житло уявлялося як зупинка в русі, воно ніколи

не ставилося на дорозі або там, де були знайдені кістки, де

відбувалися збройні сутички чи стояли жертовники; табу накла-

далося і на місця, що асоціювалися з пошестями та різними

антисоціальними явищами. Помешкання завжди було зорієн-

товане на певні сторони світу, зокрема вхід переважно розта-

шовувався з південної або східної сторін, навпроти сонця.

Утім зведене житло протягом усього часу тісно пов'язувало-

ся із сакральним світом людини. Воно завжди служило симво-

лом життя, тому серед багатьох спільнот побутувало розуміня,

що живі повинні входити до нього через один вхід (двері),

а мерці «виходити» через інший (вікно, спеціальний пролом).

Пов'язані з цим звичаї й ритуали зустрічаємо в окремих реґіо-

нах України, хоча загалом вони не були поширені. В різних куль-

турах житло асоціюється з жінкою, отже, сучасний стереотип,

що вона є оберегом домашнього вогнища, має глибоке істо-

385

ричне коріння. На цій основі жінка нібито протиставлялася чо-

ловікові, який був тісніше пов'язаний з дорогою.

Глибока магічна та етнічна символіка захована у тричленній

системі української хати. Це проявилося в особливостях її пла-

нування (житлова кімната + сіни + комора), у загальній конст-

рукції (призьба, стіни, дах), а також трисмуговому розмальову-

ванні стін, складанні вікон із трьох шибок та багатьох інших еле-

ментах. Цей феномен триподільності поки що не розшифрова-

ний ученими. В інших народів не зустрічаємо таких самобутніх

стильових ознак, як білі стіни з малюнками, що несли знакову

інформацію про мешканців хати (наприклад, квіти або зоо-

морфні зображення означали, що в оселі є парубок чи дівка на

виданні) або ж про більш абстрактні явища, пов'язані з кален-

дарними святами, релігійним чи сімейним життям.

Отже, традиційний тип української хати пройшов тривалу

й складну еволюцію. Самобутніх етнокультурних ознак праукраїн-

ське житлобудування набрало вже у VIII—IX ст. З часів Давньої

Русі українська хата з її каркасно-стовповою конструкцією, обма-

заними глиною побіленими стінами, солом'яним дахом та інтер'є-

ром, що цілісно поєднував увесь внутрішній життєвий простір, ста-

ла стильовим виразом самобутньої традиції житлобудування, яка

чітко вирізняється у загальнослов'янському етнічному масиві, що

простягався від Дону до Ельби. Це дало тривке підґрунтя для її

збереження у подальший півтисячолітній період. З XII по XVIII ст.

двокамерна будова (хата + сіни) зазнала незначних змін, перетво-

ритись на трикамерну (комора + хата + сіни), хоча в багатьох місце-

востях залишилася стара конструкція. Лише у XX ст. під впливом

міської культури почали поширюватися багатокамерні помешкан-

ня. За своєю природою житло є чи не найбільш «етноконсерва-

тивним» елементом матеріальної культури, що становить непо-

дільну цілісність із духовним життям українців.

Одяг (костюм)

Філософсько-соціологічну суть одягу французькі дослідники

визначили як «космічні рум'яна на людському тілі». В цій мета-

386

форі образно відобразилася його роль та значущість у розвит-

ку людської цивілізації. Українські етнографи своєю чергою роз-

глядають Народний костюм як етнічний знаковий символ сус-

пільних відносин та ет-

носоціальний паспорт,

що містить важливу

інформацію про націо-

нальну належність,

місце походження,

стать, вік, сімейний

статус людини (Г. Щер-

бій, Н. Гурошева). Ви-

конуючи низку життєво

важливих функцій —

захисну, естетичну,

соціальну, статевовіко-

ву, оберегову, обрядо-

ву та інші, одяг слугує джерелом вивчення етногенетичних про-

цесів та еволюції матеріальної і духовної культури.

Така багатофункціональність одягу набрала виразних рис уже

на рівні родоплемінних об'єднань. У часи Київської Русі були

закладені основи етнічного костюма українців, а в добу Геть-

манщини, передусім у межах Запорізької Січі, визначилися його

національні характеристики, які ввібрали й чимало іноетнічних

елементів (Т. Ніколаєва).

Головними складниками, що становлять цілісну характе-

ристику одягу, є матеріал (сировина), техніка виготовлення

(плетення, в'язання, ткацтво та ін.), конструкція (способи

з'єднання деталей крою) і техніка пошиття (ручна, машин-

на), способи носіння тощо. У вітчизняній та зарубіжній літе-

ратурі поряд із терміном «одяг» уживають поняття «костюм»,

яке ширше за смислом, бо, крім тканинного вбрання люди-

ни, охоплює ще й такі його елементи, як прикраси, зачіска,

косметика тощо. Слово «костюм» французького походжен-

ня, в українській мові його відповідниками є «стрій», «шати»,

«ноша», «вбрання».

Тричленна система української хати

387

З точки зору контактів особи з природним і суспільним сере-

довищем костюм ніби відіграє роль її «зовнішнього тіла». Це

зумовило багаторівневу класифікацію різних форм, типів і видів

убрання, які відрізняються залежно від статі й віку людини, кліма-

тичних умов, соціального статусу тощо. За способом носіння та

матеріалом виготовлення виокремлюють такі групи одягу (кос-

тюма): натільний, поясний, нагрудний, плащовий, а також верхнє

вбрання з тканини і хутра.

Сировиною для виготовлення традиційного українського одягу

слугували рослинні волокна, вовна і шкіра, також використовували-

ся дерево й метали. При її виборі вирішальну роль відігравали при-

родні умови, які значною мірою визначили етнографічні особливості

костюма окремих регіонів України. Не менш важливий вплив на ці

процеси мала багатотисячолітня традиція ткацтва, основи якого

закладені ще в період трипільської культури. Його розвиток засвід-

чують такі давньоруські терміни, як «полотно», «шерсть», «ткань»

та ін. Прикметною архаїчно-самобутньою рисою української тради-

ційно-побутової культури стала присутність майже в кожній се-

лянській родині саморобного ткацького верстата.

Нагрудний одяг (закриває верхню частину тіла) поширений

у двох формах — з рукавами і без рукавів. До кінця XIX ст. на

всій території України він представлений виключно сорочкою

завдовжки до колін. її носили навипуск, підперезавшись поясом.

У Давньоруській державі вона означала верхнє вбрання чи одяг

узагалі, тому термін «сорочка» набрав загального поширення.

Ранньослов'янських часів сягає традиційно-еталонний білий

колір сорочки. Етнокультурна самобутність українського наро-

ду та його регіональна субетнічність яскраво відбилися в особ-

ливостях її крою. Зокрема відомі ще давнім слов'янам сорочки

з плечовими вставками незабаром стали важливим елементом

українського жіночого костюма, що відрізняло його від убрання

фіно- і тюркомовних сусідів. Орнамент сорочки чи не найвираз-

ніше відображає оберегові функції одягу, його розміщення на

горловині, грудній частині, манжетах рукавів, тобто в місцях,

що відкривали доступ до тіла, свідчить про намагання захисти-

ти таким чином людину від небажаних впливів.

388

Основу жіночого поясного одягу становила спідниця.

Відсутність у ньому безрукавого одягу яскраво свідчить про різні

напрями еволюції цього давнього виду костюма українців та

росіян, які носили безрукавний довгий глухий сарафан. Безру-

кавне нагрудне вбрання серед українців розвинулося у зовсім

інших формах. Прикладом цього слугують західноукраїнська

камізелька, наддніпрянські корсетки. Існування в Україні такого

безрукавного одягу пов'язують із впливами кавказьких народів.

Самобутні риси мав і чоловічий поясний одяг. Поширені до

XV ст. дещо вузькі штани («гачі», «ногавиці) все-таки були по-

мітно ширші, ніж західноєвропейські штани-панталони (шоси).

Тенденція до їхнього розширення зумовлювалася впливом ко-

зацьких шароварів (термін перського походження), так що ши-

рокий крій залишався панівним у Східній Україні до кінця XIX ст.

Низка характерних ознак властива верхньому тканинному

одягу українців, який від, російського відрізнявся такими конст-

руктивними особливостями, як однобортність, відрізання ниж-

ньої частини, вшивання клинів із боків і ззаду та ін. Різні варіан-

ти старовинного верхнього вбрання (капот, жупан, кунтуш, кур-

та, черкеска та ін.), які здебільшого мали глухий комір, на по-

чатку XX ст майже зникають з ужитку.

Неповторна самобутність хутряного одягу, який на території Ук-

раїни почав використовуватися ще за доби палеоліту, найяскра-

віше проявилася у традиційних виробах з овечої шкури, що відзна-

чаються широкою варіативністю конструкцій та художнього декору.

Довгий час шуби носили хутром усередину, звідси й походить назва

«кожух». Як і в багатьох інших, особливо північних народів, хутря-

ний одяг в українців наділявся багатьма магічними функціями, став-

ши невід'ємним атрибутом різних обрядів. Вивернений кожух вва-

жався символом урожаю і достатку, тому на ньому благословляли

молодих. Хутряні речі передавалися з покоління в покоління, сим-

волізуючи безперервність традиції народного костюма.

В етнології одягу найбільше символічне навантаження несе

головний убір. Це передусім проявляється у такій його кон-

структивній особливості, як вмісткість, що в енергетичному

плані тісно пов'язана із внутрішнім тілом людини. Наприк-

389

лад, в ірановірменському та елліно-скіфському світі голов-

ний убір сприймався як «хатина для волосся», в українців

схожі асоціації викликають такі його типи, як кучма (цилінд-

рична хутряна шапка), малахай (кругла хутряна шапка з на-

вушниками) та ін.

Еволюція головного убору нерозривно пов'язана з волоссям

і зачісками. їхня символічна функціональність має багато схо-

жого серед різних спільнот. Символіка волосся як «відокрем-

люваної» частини організму передусім указує на зміну соціаль-

но-сексуального статусу особи. У багатьох народів воно також

асоціюється з плодючістю, тому у фольклорі поширене порівнян-

ня волосся з хлібним колоссям. Попри все розмаїття дівочих

і жіночих зачісок та головних уборів вони вирізняються однією

важливою закономірністю. Дівочість здебільшого «маркується»

розпущеним або ж заплетеним у косу волоссям, а також відкри-

тою маківкою голови, що в різних натурфілософських традиці-

ях пояснюється тим, що через тім'я енергетична субстанція про-

никає у молодий «дозріваючий» організм. У східнослов'янській

традиції це, наприклад, проявляється у дівочих вінках, а серед

кавказьких, середньоазійських та інших народів побутують дівочі

головні убори без дна. На противагу цьому вважалося, що фор-

мування тіла заміжньої жінки вже завершилося, тому вона має

носити підібране волосся під закритим головним убором.

Протягом тисячоліття зберігалася традиція, коли українські

дівчата носили розпущене, розділене посередині волосся, лише

в другій половині XIX ст. його почали заплітати в коси. У той же

час «засвітити волосся» заміжній жінці вважалося великим

гріхом, з яким пов'язували неврожаї та пошесті. Своєрідною

межею між статусом дівчини і жінки можна вважати обряд ве-

сільного, «покривання», що має дуже давнє походження. Тра-

диційними дівочими головними уборами були начільні стрічки

зі шкіри чи тканини, а також налобні вінкоподібні убори, які сим-

волізували цнотливість. Вінкоподібне вбрання, вірогідно, заро-

дилося зі звичаю «квітчатися», тобто вкладати квіти за коси чи

зачіску. З поширенням у другій половині XIX ст. хусток дівчата

пов'язували їх навколо голови, щоб було видно тім'я.

390

Найдавнішими типами чоловічих головних уборів були капе-

люхи та шоломи із сукна чи овечого хутра. Під впливом півден-

них й азійських народів серед українців набули популярності

солом'яні брилі з широкими крисами та зрізаним конусоподіб-

ним верхом. Самобутня традиційність та іноетнічні елементи

почергово переважали і в чоловічих зачісках. Перша риса про-

являлася у високо підстриженому волоссі навколо голови

(«у кружок», «під макітру»). Іншими поширеними типами зачі-

сок були «підворота», коли на потилиці залишали довше во-

лосся та «чуб» (перське «чоб» — китиця, пасмо) — китицю во-

лосся спереду. Це було відлунням традиції залишати на пого-

леній голові славнозвісний «оселедець», якого закручували за

вухо. До речі, цей елемент козацької культури доволі архаїч-

ний. Схожі зачіски зустрічаємо серед багатьох народів світу —

стародавніх єгиптян, Вірменіє, осетин, скандинавських вікінґів,

різних релігійних груп Індії та ін.

В еволюції одягу етнологи відзначають одну важливу зако-

номірність: розвиток та ускладнення головного убору відбували-

ся паралельно з модернізацією взуття, яке водночас вважається

найбільш консервативною складовою костюма. Історично взут-

тя досить пізно почали поділяти на ліве та праве,

а також на жіноче та чоловіче. Проте воно завжди несло велике

символічне навантаження, що проявлялося у весільних, похо-

ронних, польових та інших ритуальних обрядах. З часів Київсь-

кої Русі в традиційному орнаменті взуття були присутні солярні

знаки у вигляді кіл, прошви з темних ниток і зелених завитків, що

відповідно симво-

лізувало дорогу

та життя. Техніка

його виготовлен-

ня з кори і стебел

рослин та шкір

домашньої худо-

би зберігала бага-

то архаїчних еле-

Жіноче вбрання голови (за Ф. Вовком) МЄНТІВ

391

Низку важливих функцій ужиткового і сакрально-оберегово-

го характеру виконували пояси, які також несуть важливу етно-

культурну інформацію. В українців вони тривалий час побуту-

вали у вигляді довгого прямокутного шматка тканини, який

з'єднував верхній і натільний одяг, хоча серед інших, зокрема

балтських, народів тканина такої форми використовувалася

лише як наплічне покривало. Традиція зображати на поясі зна-

ки-обереги, символи та емблеми, що існувала ще зі слов'янсь-

ких часів, збереглася до XX ст. у вигляді багатої орнаментації,

серед якої іноді вміщувалися дані і про самого власника. Від

часів козацтва поширився звичай закладання у пояси різних

дрібних речей (гроші, кресало, тютюн тощо), який запорожці

запозичили від татар.

Величезне етнокультурне навантаження несла кольористи-

ка одягу, що виступала засобом вираження народного світо-

гляду, психології й естетичних уподобань. Перебувачи у гармонії

з природою цей компонент відбивав усталені уявлення про неї.

Колір нерідко виступав головною ознакою, що визначала функ-

ціональність костюма, зокрема зміна кольористики окремих

елементів повсякденної ноші могла перетворити її на атрибут

ритуально-обрядового характеру. В українців, як і в інших на-

родів, простежується явище, коли символічна знаковість одно-

го кольору в процесі тривалого розвитку набирала іншого, час-

то зворотного значення. Таким чином, кольористика жалобно-

го одягу українців під впливом християнства змінювалася від

білого до синього, а відтак до чорного.

Вже в давньослов'янському вбранні почали переважати білий

та червоний кольори, які в художній орнаментації домінували до

початку XX ст. Це явище, з одного боку, мало глибокий сакраль-

ний зміст, а, з другого, — було наслідком збереження давніх тра-

дицій виготовлення натуральних барвників. Червоний колір сприй-

мався як колір-оберіг, тому він переважав у вишивках, а також

був завжди присутній у поясах, дівочих стрічках, намистах тощо.

Слово «красний» стало синонімом таких понять, як «гарний»,

«вартісний», «найкращий» і т. ін. Українські ремісники-фарбуваль-

ники досягли високого рівня майстерності в отриманні широкої

392

гами кольорів: червоний добували з червцю (яєчок хробаків), чер-

воно-коричневий — із гречаника, звіробою, кори дикої яблуні,

темно-малиновий — з листя дикої яблуні тощо.

З-поміж різних елементів матеріальної культури одяг найбільше

пов'язаний із сакральним світом людини, завдяки чому він відіграє

важливу роль у формуванні етнокультурних стереотипів, а його

знаково-символічне навантаження охоплює мало не всі сфери

життєдіяльності. Ця властивість виразно проявляється при пере-

ході від повсякденної до святкової ноші, а відтак до обрядового

строю. В українській, як і в традиціях інших народів, вкоренився

стереотип, що відтворення архаїчних властивостей одягу надає

йому більшої магічної сили. Слов'яни теж вірили, що вона зростає

за умови, якщо одяг виготовлений власними руками.

В культурах багатьох народів світу існують традиції ритуаль-

ного оголення тіла, що, як правило, відображало дві протилежні

тенденції — захист від нечистої сили або ж, навпаки, «зближен-

ня» людини з нею (задобрювання демонів). В українців як хлібо-

393

робського народу часткове чи повне ритуальне оголення зде-

більшого жінок, а іноді й чоловіків, переважно було пов'язане

з магічними дійствами, спрямованими на захист від пошестей,

хвороб або ж супроводжувало виконання певних польових робіт,

зокрема сівбу льону. Однак більш значущими стали морально-

етичні норми, які засуджували публічну появу без певних еле-

ментів одягу. Серед українців непідперезана людина вважалася

оголеною. Такою ж, до речі, у монголів сприймалася особа без

взуття, тому навіть дитина тут не виходила з юрти боса.

В надзвичайно складній системі уявлень про одяг серед ук-

раїнців, як і багатьох інших європейських народів, не існувало

розуміння дитячого костюма, тому від дорослого він відрізняв-

ся лише розмірами. Тлумачення деякими вченими цього яви-

ща відсутністю в середньовічній ментальності поняття про ди-

тинство лише частково пояснює проблему. Коріння її вирішен-

ня слід шукати у нерозвиненості знакової символіки, яка б мог-

ла передати конкретне функціональне навантаження дитячого

костюма.

З XVI—XVII ст. під впливом мануфактурного виробництва се-

ред міського населення починають поширюватися уніфіковані

моделі одягу, які істотно відрізнялися від традиційного українсь-

кого вбрання. Костюм міської верхівки на Лівобережній Україні

видозмінюється під впливом іноземної, насамперед польської,

російської та угорської моди, у чому важливу роль відіграло роз-

ширення імпорту тканин з країн Сходу та Західної Європи. По-

літика європеїзації побуту, яку, починаючи від Петра І, проводи-

ли московські володарі, призводила до поглиблення відміннос-

тей між різними соціальними верствами та послаблення міжпо-

колінних зв'язків. Так, підтиском соціального чинника костюм за-

можної верхівки «відривається» від етнічного середовища. Яск-

равий приклад таких швидких змін дають родинні козацько-стар-

шинські портрети: на одному з них полковник Семен Сулима зі

своєю дружиною зображені як представники заможного козаць-

кого роду в барвистих коштовних строях, а на іншому їхній син

з невісткою вже вбрані у типовий дворянський костюм. За пану-

ючих тоді суспільно-політичних умов дотримання народної тра-

394

диції часто сприймалося як вияв етносоціального протесту (зга-

даймо Т. Шевченка: «щирий пан» «у свиті ходить між панами, Та

п'є горілку з мужиками, Та вільнодумствує в корчмі»).

Схожі процеси відбуваються і на Правобережжі, де одяг пе-

ретворюється на виразний індикатор етносоціальної ідентифі-

кації. Зокрема польська шляхта намагалася всіляко виокреми-

тися з інших, навіть вищих верств населення, тому сучасники

безпомилково впізнавали її за яскраво-червоним убранням,

прикрашеним золотом і коштовностями.

На такому тлі сформувалося уявлення про «типову модель»

українського національного костюма, основою якого став козаць-

кий стрій, що ввібрав у себе як елементи традиційного народ-

ного вбрання, так і іноетнічні компонети. Таке ж його розуміння

поширювалося і на жіночий стрій. Це з першого погляду пара-

доксальне явище (бо більше підстав на таку роль мало селянсь-

ке вбрання) пояснюється як загальним статусом козацтва, так

і механізмом формування етнічних стереотипів, що поширюва-

лися й на матеріальну культуру. Одяг запорожців ніколи не був

одноманітним, а його наслідування в різних регіонах України,

нашаровуючись на місцеві традиції, викликало ще більше роз-

маїття козацького костюмного комплексу. Завдяки фольклорній

традиції він отримав найвиразніше втілення в образі козака

Мамая, так що його головними елементами стали розшита со-

рочка, яскравого кольору широкі шаровари, підперезаний по-

ясом жупан та інша символічна атрибутика —довгі вуса, люль-

ка, оселедець на голові. Незважаючи на європейські впливи,

в костюмі української знаті також затрималися риси національ-

ної культури. Одним із проявів цього стала мода наносити різно-

кольоровий орнамент на коштовні тканини в дусі києворуської

традиції. Архаїчна самобутність притаманна і для вбрання ду-

хівництва, яке, зберігаючи форму давньоруської ризи, відзна-

чалося багатством золотого ткання та культової атрибутики.

З кінця XIX ст. традиційний костюм починає виходити з ужит-

ку, хоча продовжує використовуватися в ритуальній сфері. Фаб-

рична продукція поступово «зодягає» не лише міське,

а й сільське населення України, так що на зміну трудомісткому

395

самобутньому народному строєві приходять уніфіковані машин-

ним виробництвом форми штанів, сорочок, спідниць, пальт, го-

ловних уборів тощо.

Пройшовши понад тисячолітню еволюцію, український на-

родний одяг сформувався в яскраве, самобутнє і складне ет-

носоціальне явище, в якому переплелися художні традиції, ес-

тетичні уподобання та світоглядні уявлення народу. Вивчення

еволюції костюма можна образно порівняти з перегортанням

сторінок великої «етноісторичної книги», яка послідовно й сис-

тематично розкриває різні етапи етнокультурного розвитку ук-

раїнства. Символіка народного костюма передає важливі нор-

мативні установки, пов'язані з естетичними уявленнями та сма-

ками як усього етносу, так і його окремих субетнічних та со-

ціальних груп. У науково-теоретичному плані складним зали-

шається питання щодо статусу «українського національного

костюма», в літературі він пов'язується то з козацтвом, то з се-

лянством, що може бути виправдане в обох випадках.

Глина і посуд

Порівняно з іншими елементами матеріальної культури ке-

рамічні вироби, передусім посуд, завдяки своїй знаково-сим-

волічній інформативності дозволяють простежувати етнокуль-

турний розвиток народів від найбільш глибоких часів. У них, як

і в одязі, найтісніше переплелися вжиткові та сакральні функції,

що відображають як технологічну еволюцію гончарства, так

і зміни у світосприйнятті й естетичних смаках різних спільнот.

З часу появи в період неоліту керамічні вироби відігравали роль

стабільного маркера етнокультурного розвитку та етнічної іден-

тифікації окремих груп, племен і цілих народів.

Будучи «носієм» таких стабільних критеріїв, як матеріал (гли-

на), обробка, технологія виготовлення, форма й орнаментиза-

ція, посуд відіграє роль важливого джерела вивчення проблем

етногенезу, міжетнічних стосунків, традиційно-побутової куль-

тури та багатьох інших аспектів життєдіяльності етносу. Зокре-

ма слов'янському керамічному комплексові властива така до-

396

мінуюча форма, як горщики, рідше — сковорідки з бортиками

та корчаги (велика місткість для зберігання сипучих тіл). Це слу-

гує важливою ознакою, яка відрізняє слов'янські племена від

інших, насамперед від кочових народів, що користувалися

підвішеним над вогнем котлом. Набір керамічних старожитнос-

тей на території формування праслов'янського етнічного маси-

ву свідчить, що в перші століття після Н. X. тут йшли процеси

поглиблення етнічної консолідації. Постійно розширювалася

сфера призначення як столового (горщики, глечики, горнята,

кухлі, миски), так і господарського (корчаги для зберігання при-

пасів) посуду, який почав виконувати ритуальні функції.

Технологія ліпної кераміки на українських землях залишала-

ся майже незмінною до виникнення Давньоруської держави. За

таких умов гончарний посуд (виготовлений на гончарному крузі,

який винайшли у IV тис. до Н. X.) пережив складну суперечливу

еволюцію, почергово переважаючи та поступаючись ліпній ке-

раміці, яка остаточно втрачає позиції лише у X—XI ст. У готово-

му досконалому вигляді на території України гончарні вироби

вперше з'явилися в середині І тис. до Н. X. в колоніях Причор-

номор'я, їхня поява на Закарпатті у кінці І тис. до Н. X. пов'я-

зується з кельтською культурою, а на Прикарпатті у І—II ст. —

з дакійськими старожитностями Румунії. В усій Південній та

Південно-Східній Європі виразно простежується схожість гон-

чарних печей, а також техніки виготовлення посуду та його форм

і орнаментації. Виходячи з цього, вчені вважають, що техноло-

гія гончарного виробництва привнесена на територію України

ззовні, найвірогідніше ремісниками-торгівцями з римських при-

дунайських провінцій. Це зумовило широкий асортимент сто-

лового керамічного посуду, представленого глечиками, миска-

ми, келихами, кухлями та ін.

Традиційний ліпний посуд, що побутував серед черняхівсь-

кої людності (III—V ст.) ідентифікується переважно з абориген-

ними (праукраїнськими) племенами. На цій основі вони відрізня-

ються від прибулих іноетнічних спільнот, у яких переважали гон-

чарні вироби, виготовлені ремісниками, полоненими в дунайсь-

ких провінціях, про що свідчать вміщені на них грецькі літери.

397

який також орнаментувався дрібною насічкою та вдавленням.

У культурах VIII—X ст. відбувається уніфікація форм ліпних

і керамічних виробів, які часто прикрашалися круглими штам-

пами чи лінійно-хвилястим декором. Водночас розширюється

їхній асортимент: у кухонному начинні слов'ян зростає кількість

горщиків з відігнутими вінчиками та сковорідок для випікання

коржів чи млинців. Незважаючи на такі модернізаційні процеси,

у другій половині І тис. зберігалися традиції давньослов'янсь-

кого посуду, які через слов'янські союзи племен передалися дав-

ньоруській людності. Його самобутні риси виразно простежу-

ються до XIV—XV ст, коли зі зміною ручного на більш доскона-

лий ніжний гончарний круг посилюються впливи чужих культур.

У виготовленні посуду найтісніше переплелися технологічна

і сакральна сфери, які в традиційних культурах узагалі важко

розділити. Це передусім було пов'язано зі знаково-символічни-

ми функціями глини та особою архаїчного майстра. Вже нео-

літична людина давала глині велике магічно-символічне наван-

таження. Згідно з давніми уявленнями людина була створена

Богом, що часто поставав у вигляді першого гончаря, з глини

(землі). Він вдихнув у неї душу, як творець-майстер через во-

гонь вдихає душу (оживлює) у зроблений ним посуд. Так у «на-

родженні» керамічних виробів відобразилася міфологічна кар-

тина світотворення, про що свідчить і східнослов'янський фольк-

лор. У свідомості людини допускалася можливість оживлюван-

ня виліпленого майстром посуду, тому його поява і час існуван-

ня уподібнювалися з людським народженням і життям. Посуд

міг «жити» і приносити користь доти, доки служив умістилищем

для «душі», а втрата «фізичної» цілісності означала і її втрату.

Розбитий посуд, як і померла людина, потрапляв у ззмлю, отже,

вони поверталися туди, звідки прийшли.

Глина наділялася універсальною магічною силою, що захи-

щала людину як за життя, так і після смерті. Ця властивість

проявлялася в архаїчній традиції обмазування нею стелі, стін

і долівки житла, що таким чином утворювало замкнене

внутрішнє середовище, яке оберігало людину від небезпечних

зовнішніх сил та створювало сприятливі умови для її життєді-

399