Савчук Б. Українська етнологія

Подождите немного. Документ загружается.

Борис САВЧУК

УКРАЇНСЬКА

ЕТНОЛОГІЯ

Рекомендовано Міністерством

освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

Зміст

Переднє слово 9

Розділ І. Теоретичні основи науки про етнос 12

Тема 1. Предмет і завдання української етнології 12

Проблема предметного поля етнології, антропології,

етнографії, українознавства 12

Джерела і методи етнологічних досліджень 18

Тема 2. Етнічна мозаїчність людства в основних

поняттях етнології 26

Етнічність (етнічне) 26

Етнос та етногенез: концепції і теорії ЗО

Структура етнічних утворень 40

Типи етнічних спільнот 44

Нація. Співвідношення етнічного і національного 49

Розділ II. Етногенез та етнономіка українського етносу 56

Тема 1. Проблема українського етногенезу

(україногенезу) 56

Концепції етногенезу та формування українського етносу ... 56

Проблема періодизації 62

Основи україногенезу та його «магістральна лінія» 64

Етноніми (етноніміка) 67

Тема 2. Населення України в добу неоліту та енеоліту 73

ББК

63.5

(4 УКР)

С12

Гриф Міністерства освіти і науки України

за № 14/18.2—1871 від 02.08.2004

У навчальному посібнику викладені теоретичні основи науки про етнос.

Розглядається проблема етногенезу, етноніміки та головні етапи формуван-

ня українського етносу. Висвітлюються особливості етнічної культури, психо-

логії, мови, релігії українців, що яскраво засвідчує їхню самобутність та ок-

ремішність.

Призначений для студентів, аспірантів, викладачів навчальних закладів,

учителів.

РЕЦЕНЗЕНТИ: Карпенко 3. С. доктор психологічних

наук, професор.

Реєнт О. П. доктор історичних наук,

член-кореспондент HAH

України, професор.

Автор висловлює щиру подяку за увагу та сприяння у виданні цієї книги

глибокошановній родині Винницьких — д-рові Іванові Винницькому

та м-ру Іроїді Лебідь-Винницькій (Торонто, Канада).

ОвТрМНвВДМ8

ISBN 966-688-073-4 ®

Б Савч

текст

2004

Передумови етнічного розвитку на території України .р

за неолітично-енеолітичного періоду 73

Землероби Лісостепу. Трипільська протоцивілізація 78

Скотарські та мисливські спільноти.

Здолання кризи землеробства 88

Проблема індоєвропейців 92

Тема 3. Етнічні процеси у скіфо-сарматський період 104

Суспільні зміни 104

Кіммерійці та етнічні спільноти Лісостепу (протослов'яни). 105

Місце скіфів в україногенезі 109

Племінні об'єднання сарматів 116

Тема 4. Україна в слов'янському етногенезі 122

Основи слов'янського етногенезу 122

Концепції походження слов'ян 129

Етапи слов'янського етногенезу: 135

Венедський — зарубинецько-черняхівський (І—IV ст.) 135

Антсько-склавинський (V—VII ст.) 144

Союзи слов'янських племен (VIII—IX ст.) 158

Україна в процесах євразійської етнічної пертурбації 168

Велике розселення слов'ян 169

£9 .... «яініп BHdneçiToh&M.) отой єт veewtoHïeq^v каонзО

Іноетнічні впливи у слов яногенезі 173

Тема 5. Етнічний розвиток в Давньоруській державі 184

Концепції походження Русі та її назви 184

Етнічні процеси в Давньоруській державі 193

Проблема давньоруської народності 205

Формування східнослов'янських народів 215

Тема 6. Етноісторичний розвиток українців у XIV—XX ст. .. 221

Етнонаціональні процеси в Україні

у XIV — першій половині XVII ст. 221

Походження назв «Україна», «Малоросія»,

«Великоросія», «Росія» 229

Збереження української етнічності у другій половині

XVII—XIX ст. 239

Етнодемографічний розвиток України в XX ст. 252

Тема 7. Українці за межами етнічної території (діаспора)... 265

Поняття «еміграція» і «діаспора» 265

Західна діаспора 271

Українське автохтонне населення і діаспорні групи

в Східній і Центральній Європі 280

Є>0£ зхвплмох йюіеіоябдопооі-ондут<ту»

Східна діаспора 285

ар^ впопохмоп бнмінтЗ .IV підсоЯ

Розділ III. Антропологічні риси українського народу 292

Роль антропології у вивченні україногенезу 292

Антропологічна історія українців 295

Антропологічний склад українського народу 302

Розділ IV. Мова та етнос 311

Мова як ознака етносу та її етносоціальні функції 311

Проблема походження і становлення української мови 317

Міжмовні контакти 325

Діалекти української мови 332

Мова і суспільство 338

РОЗДІЛ V. Етнологія традиційної (народної) культури 346

Тема 1. Феномен української духовної культури 346

Проблема етнічної і традиційної культури в етнології 346

Етнонормативна культура 354

Народні знання. Етнопедагогіка. Етнологія здоров'я 364

Тема 2. Етнологія окремих реалій матеріальної культури .. 376

Типологізація, символіка і функції матеріальної культури... 376

Житло 379

Одяг (костюм) 386

Глина і посуд 396

їжа 402

Культурно-господарський комплекс 409

Розділ VI. Етнічна психологія 418

Предмет, завдання і становлення етнопсихології 418

Міфологічне моделювання світу і формування

етнічних образів 422

Детермінанти українського етнічного

(національного) характеру 428

Системоутворюючі ознаки українського менталітету 436

Етнічна і національна свідомість (самосвідомість) 445

Розділ VII. Етнологія релігії 453

Взаємозв'язок етносу і релігії. Предмет етнології релігії 453

Етнотворчі функції релігії 460

Етапність і проблеми етнорелігієгенезу 465

Формування праслов'янських

язичницько-міфологічних уявлень 465

Особливості язичницького політеїзму 471

Християнізація і двовір'я 474

Реформаційні рухи та етноконфесійність 481

Контроверсійність етнорелігійного відродження 485

Релігійні вияви етнічного буття українців 490

Розділ

VIII.

Етнореґіональна мозаїчність України 499

Науково-теоретична контроверсійність етнореґіоналізму .. 499

Формування історико-етнографічної мапи України 505

Центральний (Центрально-Східний) надреґіон 506

Північний (Поліський) надреґіон: 510

Західний надреґіон 515

Південний надреґіон 540

ЛІТЕРАТУРА: 547

СЛОВО ПРО МЕЦЕНАТА —

ЯРОСЛАВУ ВИННИЦЬКУ (1905—2002 pp.) 558

Переднє слово

Пам'ятки вітчизняної писемності засвідчують, що осмислення

феномену етногенезу та етнічності українського народу триває

вже понад тисячоліття, а якщо брати до уваги іноземну, зокрема

античну літературу, то ця проблема має значно глибше коріння.

Після того, як чи не вперше прямо і конкретно вона була постав-

лена славетним Нестором у «Повісті минулих літ», багато по-

колінь дослідників, нагромаджуючи й аналізуючи величезний

емпіричний матеріал, висувало безліч гіпотез та пропонувало

численні теорії, що претендували на вирішення цього питання.

При цьому характер і спрямованість творчих пошуків визначали-

ся не лише суто науковим прагненням віднайти істину, але й ба-

гатьма суспільно-політичними й ідеологічними мотивами. Як на-

слідок — етнічна історія українців та їх етнокультурний розвиток

часто втискувалися у прокрустове ложе штучних теоретичних

конструкцій або ж піддавалися свідомій фальсифікації.

Чергове переосмислення феномену етнічності українців, що

розпочалося в 1990-х роках, також супроводжується чималими

труднощами і суперечностями. З одного боку, в наукових колах

та громадській ментальності важко долаються стереотипи, по-

роджені великодержавним російським та радянським доктринер-

ством, а, з другого, — на хвилі національно-патріотичних почу-

вань цей процес нерідко переплітається із новою міфотворчістю.

Актуальність, злободенність і практична значущість цієї про-

блеми зумовили введення в навчальні плани університетів Ук-

раїни такої нової навчальної дисципліни, як «Українська етно-

логія». Вивчення цього курсу ускладнюється тим, що етнологія

як наука понад півстоліття була практично заборонена в Україні

та в Радянському Союзі загалом, хоча вона активно розвива-

лася в країнах Європи і США. В 1990-х роках у пострадянських

країнах розпочалося відновлення етнологічних досліджень на

наукових, позбавлених ідеологічних нашарувань, засадах.

Таким чином, постає проблема визначення змісту навчаль-

ної дисципліни «Українська етнологія». При її вирішенні ми ви-

ходили з необхідності послідовного розкриття процесів і явищ,

що стосуються природи і сутності феномену українського етно-

су та етнічності. Це й зумовило структуру книги. При її підго-

товці ми вважали за доцільне насамперед з'ясувати предмет-

не поле наук про етнос, джерела і методи етнологічних дослід-

жень та розкрити суть основних категорій етнологічної науки

в світлі зарубіжної та української науки. Велика увага в цьому

навчальному посібнику приділяється розкриттю питань, пов'я-

заних з етногенезом, етнонімікою та основними етапами етніч-

ної історії українців. Увесь спектр загального та особливо їх жит-

тєвого буття розкривається через антропологічні, мовні, куль-

турологічні, психологічні, релігійні й інші характеристики україн-

ського етносу, а також внутрішню етнореґіональність України.

Прикметною особливістю книги є її проблемний характер. Ми

намагалися зібрати, узагальнити й систематизувати основні

концепції, теорії, версії, які протягом останнього століття вису-

вали різні дослідники для пояснення вузлових проблем виник-

нення і становлення українців, різні аспекти, що визначають їхні

самобутність та впливи на етнокультурний розвиток українсь-

кого народу, інших спільнот. Зважаючи на сучасний стан зару-

біжної та вітчизняної науки, такий підхід вважаємо найбільш оп-

тимальним, тим паче, що він сприятиме формуванню у студент-

ської молоді толерантного ставлення до різних думок, розвит-

кові творчого мислення та прагненню самостійно віднайти істи-

ну.

При вирішенні окреслених завдань автор вивчав і спирався

на творчі здобутки передусім таких українських і зарубіжних

дослідників, як О. Алексєєвої, Дж. Арона, І. Арутюняна, В. Ба-

рана, А. Бароніна, А. Байбуріна, В. Борисенко, О. Бочковсько-

го, М. Брайчевського, Ю. Бромлея, Г. Булашева, К. Бунятян,

І. Варзара, М. Вівчарика, Хв. Вовка, П. Гнатенка, В. Горленка,

Т. Грушевицької, М. Грушевського, О. Гуржія, К. Гуслистого,

Л. Ґумільова, В. Даниленка, Я. Дашкевича, Д. Джохансона,

В. Дяченка, Л. Залізняка, Ф. Заставного, Я. Ісаєвича, Ентоні Д.

Сміта, В. Євтуха, Р. Кирчіва, А. Колодного, Г. Ковпаненка,

П. Кононенка, М. Костомарова, О. Кортунова, М. Котляра,

В. Кубійовича, І. Кузича-Березовського, І. Кураса, Д. Ламберта,

Ю. Липи, Г. Лозко, С. Макарчука, В. Массона, Б. Мозолевського,

О. Моці, В. Мурзіна, В. Наулка, О. Нельги, Т. Ніколаєвої, М. Обуш-

ного, І. Огієнка, С. Падалки, В. Пашуто, Ю. Павленка, О Пав-

люка, Г. Півторака, В. Петрова, М. Покровського, А. Понома-

рьова, О. Пріцака, Б. Рибакова, А. Робінсона, В. Русанівського,

О Римаренка, О Рудницького, О. Русиної, А. Садохіна, О Се-

геди, В. Сарбея, В. Сергійчука, О. Симоненка, Г. Скрипник,

B. Скуратівського, В. Смолія, С. Соловйова, В. Степанкова,

М. Степико, А. Тереножкіна, М. Тиводара, В. Трощинського,

П. Толочка, Л. Филипович, Ф. Філіна, М. Чебоксарова, Т. Чухлі-

ба, Ю. Шаповала, О. Шахматова, А. Шевченка, А. Шлепакова,

C. Шелухин, Н. Яковенка та багатьох інших.

Розділ І.

Теоретичні основи науки про етнос

Для вивчення науково-теоретичних основ формування ук-

раїнського етносу важливе значення мають положення, викла-

дені у «Малій енциклопедії етнодержавознавства» (К., 1996),

у книзі «Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визна-

чення, персонали» (К., 1993), в «Етнічному довіднику: у 3-х час-

тинах» (К., 1996), а також у працях Л. Ґумільова, Ю. Бромлея,

Ентоні Д. Сміта, А. Пономарьова, О. Нельги, Я. Дашкевича,

B. Євтуха, І. Варзара, М. Обушного, М. Тиводара, І. Кураса,

C. Римаренка, А. Шевченка, О. Кортунова, В. Скуратівського,

Л. Залізняка, С. Макарчука, Г. Лозко, В. Борисенко, Дж. Арона,

С. Лур'є, С. Павлюка, О. Бочковського та ін.

Тема 1.

Предмет і завдання української етнології

Проблема предметного поля етнології, антропології,

етнографії, українознавства

Виникнення будь-якої галузі наукових знань зумовлювалося

практичними потребами людей, а її подальший розвиток, окрім

того, визначався комплексом багатьох факторів. Це повною

мірою стосується нагромадження відомостей про виникнення

і життєдіяльність різних етносів. Глибоке коріння формування

таких знань слід шукати в державах Давнього світу — Месопо-

тамії, Єгипті, Персії. В епоху античності давньогрецькі та римські

вчені вже намагалися привести до певної системи зібрані дані

про «чужі» довколишні народи, які завжди вирізнялися та про-

тиставлялися «своїм» — грекам і римлянам. Починаючи з часів

середньовіччя, осмислення проблем походження та взаємо-

відносин між різними спільнотами, що перебували на території,

яка нині становить геополітичний простір України, не переста-

вало турбувати літописців та дослідників. Вони й досі ламають

списи над поставленим славетним Нестором запитанням: звідки

пішла, як постала Руська земля?

Зародження і становлення науки про етноси має тривалу

й складну історію, що позначена своїми особливостями яку захід-

них країнах, так і в Україні. У Німеччині, де вона має глибокі тра-

диції, для опису елементів традиційної культури різних народів

письменик Й. Зоммер у 1607 р. вжив поняття етнографія (грец.

ethnos — народ, плем'я, група, зграя; grapho — пишу), що бук-

вально означає народоопис. У XIX ст. цей термін активно вико-

ристовується в європейських країнах, де з'являються етно-

графічні об'єднання та видання. Перше застосування у 1824 р.

поняття «етнографія» в українській суспільній думці вчені пов'я-

зують з іменем визначного мислителя В. Довговича, який у по-

леміці з угорськими шовіністами доводив етнічну самобутність

українського населення Закарпаття. В статті «Етнографія як засіб

до науки» він визначив її зміст і завдання. А в тій же Німеччині

наприкінці XVIII ст. сформувався науковий напрям «Volkerkunde»,

представники якого займалися вивченням неєвропейських

(«відсталих») народів. Для дослідження германомовних народів

тут згодом почали застосовувати термін «Volkskunde».

Поняття етнографія не стало універсальним у вивченні про-

блем, пов'язаних з розвитком окремих народів та загальної ет-

нічної картини світу. В англомовних країнах учення про народи

розвивалося як складова антропології (грец. anthropo — люди-

на, logos — вчення) — біологічної науки про походження та ево-

люцію фізичної організації людини. У Великобританії на її ос-

нові намагалися реконструювати історію людства та культури,

тому тут з'явився новий науковий напрям під назвою соціальна

антропологія (social antropology). У США наука про народи по-

значалася терміном культурна антропологія (cultural

antropology), бо тут її завдання поступово звузилися до вивчен-

ня культурних особливостей різних спільнот.

Поява у середині XIX ст. ще одного наукового напрямку — етно-

логії' (грец. ethnos — народ, logos — вчення) була викликана потре-

бою в теоретичному узагальненні та систематизації нагромадже-

ного емпіричного матеріалу про розвиток різних народів. Намаган-

ня пояснити расові, психолопчні, культурні та інші особливі й за-

гальні риси їхнього розвитку зумовило поширення у другій половині

XIX ст. різних концепцій, теорій, шкіл, які поступово почали склада-

тися в єдину етнологічну науку. Вважається, що термін «етнологія»

вперше вжив у 1784 р. А. Шаван для вивчення цивілізаційного роз-

витку народів. Його застосування як назви нової науки про народи

та культури пов'язується з іменем Ж. Ампера, який у розробленій

1830 року класифікації гуманітарних наук окремо визначив і етно-

логію, розташувавши її між історією та археологією. Утвердження

етнології як самостійної науки знаменував процес подальшого ство-

рення й активної діяльності численних етнологічних об'єднань у краї-

нах Європи та Америки. З того часу й досьогодні не припиняються

дискусії навколо проблем, пов'язаних з об'єктом, завданнями та

змістом науки етнологія, а також самої інтерпретації цього поняття.

Поряд із термінами етнографія та етнологія для означення

науки, що досліджує специфічні ознаки, функції та законо-

мірності становлення етнічних спільнот, використовується по-

няття народознавство. Не враховуючи деякої специфіки друго-

рядного порядку, терміни «народознавство», «етнографія»,

а значною мірою й «етнологія» звучать як синонімічні в назвах

багатьох слов'янських та інших народів, наприклад, у поляків

— Ludoznawstwo, словаків — narodopis, у росіян — народове-

дение, а в греків — лаографія (laos — народ, grapho — пишу).

У багатьох європейських країнах вживання одного з понять —

народознавство чи етнографія або етнологія — нерідко зале-

жить від суб'єктивного вибору дослідника. Часто їхній зміст

відповідає поняттю «народні традиції», як от у Франції —

«Tradition popularies», в Іспанії — «Tradiciones populäres» і т. ін.

Українським відповідником цієї європейської та, зокрема, сло-

в'янської термінології є поняття українознавство, яке також не має

єдиної дефініції. Виходячи з двохсотлітніх вітчизняних та зарубіж-

них народознавчих традицій, в 1990-х роках склалися два основні

підходи щодо розуміння його суті. Основна відмінність між ними

стосується різного бачення широти об'єкта дослідження.

Згідно з першим підходом українознавство розглядається як

галузь народознавства, що повинна вивчати формування само-

бутності української спільноти. Таким чином, його відповідником

у германомовному народознавстві стає категорія «Volkskunde»,

а в романомовних країнах—«народна традиція» (франц. «Tradition

popularies», іспан. — «Tradiciones populäres»). З таких позицій,

наприклад, написані два навчальні посібники під назвою «Україн-

ське народознавство» (автором першого є Г. Лозко (Київ, 1995),

другий з'явився за редакцією О Павлюка (Львів, 1997)). У них ук-

раїнознавство передусім ототожнюється з українською етногра-

фією, а частково — й етнологією. Подібним за змістом до назва-

ної літератури є посібник за редакцією Є. Макарчука «Етнографія

України» (Львів, 1994 p.), де, крім відомостей про матеріальну

і духовну культуру, вміщені розділи про походження та етапи етніч-

ного розвитку українців, про їхні антропологічні риси тощо. Про

фактичне ототожнення наукових здобутків української етнографії

й етнології та розбудови їх організаційної структури з розвитком

українознавства свідчить і таке авторитетне видання, як «Мала

енциклопедія етнодержавознавства» (К., 1996. —Є. 144—145).

Згідно з другим підходом українознавство визначається як

всеохоплююча система знань про всі сфери життєдіяльності

українського народу від часу виникнення й досьогодні. Таким

чином, його витоки і процес формування шукають в культурних

пам'ятках X—XI ст, у козацьких літописах XVIІ—XVIII ст, в ідеях

«громадівців» і «хлопоманів» XIX ст. Отже, в українознавстві

бачили новий «надетнографічний» науковий напрямок, до яко-

го включали українську історію, етнографію, мову, географію,

тому визначні українські вчені Д. Дорошенко, В. Вернадський,

С. Єфремов виступали за те, щоб запровадити українознав-

ство як спеціальну дисципліну в навчальні заклади. Сучасні при-

хильники такого підходу визначають предмет українознавства

як цілісне знання про Україну, що є унікальним етнонаціональ-

ним феноменом. Воно повинно вивчати Україну як суб'єкт у за-

гальному контексті світової історії, що розкривається через фун-

даментальні поняття: «український світ», «Україна в світі», «ук-

раїнська мова», «українська національна ідея» тощо (І. Бичко).

Ця точка зору утверджувалася під впливом методологічних

ідей французької школи «Аналів» (М. Блок, Л. Февр та ін.). Ці

вчені, виходячи з принципової різниці між фізичними та істо-

ричними фактами, вважали, що саме останні є психологічни-

ми, тобто людськими, фактами, тому саме люди виступають

головними суб'єктами (творцями) історії. З таких позицій україн-

ська етноісторія повинна трактуватися не лише як почергова

зміна подій у часі та просторі, а передусім як своєрідна філосо-

фія, як етнічний світогляд її народу, що, вбираючи через етніч-

ну пам'ять всі прояви минулого, формує сподівання майбутньо-

го. В сучасній науково-організаційній практиці цей другий підхід

значною мірою вкорінився під впливом українського зарубіжжя,

де в його утвердженні не останню роль відіграла десятитомна

«Енциклопедія українознавства» В. Кубійовича. Одним із про-

явів цього підходу в сучасній науково-організаційній практиці

є проведення конгресів українознавців.

Імовірно, що як перше, так і друге розуміння феномену ук-

раїнознавства важко визнати повністю прийнятливим. З одного

боку, воно не може і не повинно заміняти етнографії чи етно-

логії. З другого боку, визначення українознавства як всеохоп-

люючого синтетичного наукового напряму та навчальної дис-

ципліни призводить до дублювання предмета дослідження

з іншими науками, а також ускладнює визначення його методо-

логічної основи. Все це свідчить про необхідність подальшої

глибокої розробки концептуальної теорії українознавства.

Таким чином, рівень сучасних наукових досліджень, відобра-

жений у зарубіжній та вітчизняній літературі з питань етнічного

розвитку, поки що не дозволяє чітко розмежувати суть

і предмет дослідження етнографії, народознавства та етнології.

Наприклад, у таких авторитетних виданнях, як «Мала енцикло-

педія етнодержавознавства» (Київ, 1996) та у навчальному по-

сібнику «Українське народознавство» (Львів, 1997) вони фактич-

но визначаються як синонімічні. Така «синтетичність» і супереч-

ливість, з одного боку, зумовлюються характером становлення

наукового понятійно-категоріального апарату в європейських краї-

нах у XIX—XX ст. З другого боку, на перешкоді розвитку укра-

їнського народознавства та етнології стояли спочатку російська

великодержавна, а потім радянська «інтернаціоналістська» іде-

ології. Починаючи з 30-х і фактично до кінця 80-х років XX ст,

в радянській науці термін етнологія був оголошений «буржуаз-

ним», а поділ «єдиної галузі знань» на етнографію як описову та

етнологію як теоретичну дисципліни заперечувався як «методо-

логічно неправильний». Становлення української науки про ет-

нос у 1990-х роках певним чином відбувалося шляхом балансу-

вання між «радянською спадщиною» та «європейськими теорія-

ми», хоча останнім надавалася перевага.

Зважаючи на окреслені підходи і трактування, головний пріо-

ритет у дослідженні формування українського етносу належить

етнології. Виходячи зі світової та вітчизняної народознавчої (ет-

нологічної) традицій, українська етнологія повинна вивчати та-

кий комплекс проблем:

виникнення і формування українського етносу (етногенез) та

його місце в етнічній картині світу;

антропологічні особливості українського народу;

процеси розселення та міграції спільнот, що в різний час пе-

ребували на території України;

формування української етнічної території та її історико-ет-

нографічне районування;

розвиток матеріальної і духовної культури українського на-

роду, а також його психологічні особливості;

систему життєдіяльності та адаптацію етносу до природного

(екологічного) середовища;

систему взаємозв'язків та взаємозалежності українського

ентосу з іншими народами, а також загальне і специфічне

в їхній культурі та побуті;

демографічні процеси розвитку українського етносу (етноде-

мографія) та ін.

Спостерігаючи всю мозаїчність виявів етнічних процесів, ет-

нологія активно використовує наукові результати та методи

різних гуманітарних і природничих наук, а також має власну

методику дослідження. Вона володіє категоріальним апаратом,

здатним забезпечити адекватне відображення та глибоке

й об'єктивне вивчення такого складного, багатогранного і супе-

речливого феномену, як формування українського етносу.

Джерела і методи етнологічних досліджень

Предмет і завдання етнології зумовили специфічний харак-

тер джерел та методів дослідження етнічних процесів, зокрема

й тих, що застосовуються при вивченні проблеми формування

українського етносу. Для їхнього аналізу активно використову-

ються результати різних наук, передусім археології, історії,

лінгвістики, етнографії, психології, географії та ін. Це також сто-

сується різноманітних видів джерельної літератури — етногра-

фічних описів, нотаток мандрівників, фольклорних, статистич-

них і публіцистичних матеріалів тощо. Таке розмаїття джерель-

ної бази зумовлює необхідність застосування широкого арсе-

налу методів її опрацювання й аналізу, до якого насамперед

належать писемна література й усні оповідання, археологічні,

антропологічні й лінгвістичні матеріали, польові дослідження

та ін. Через специфічні завдання важливе значення для етно-

логів також мають методи, що використовуються у мовознавстві,

археології, статистиці, географії та багатьох інших науках.

Археологічні матеріали та методи. Протягом величез-

ного проміжку часу на території України існували численні

етнічні спільноти, які займалися різними видами виробницт-

ва, торгували, вели війни тощо. Результати і характер їхньої

життєдіяльності та взаємин із природою відбилися у матері-

альних залишках, пошуком, нагромадженням, розшифруван-

ням і класифікацією яких займається археологія. Ці старо-

житності становлять головне, а іноді й єдине джерело досто-

вірної інформації про етногенетичні процеси у найдовший пе-

ріод розвитку людства — «доісторичну» (неписемну) добу.

Без знань і уявлень про дописемні та зниклі народи, що меш-

кали тоді на території України, неможливе вивчення етноге-

незу українців.

Археологічні матеріали — надзвичайно широке поняття, до

якого часто включають усе, створене «доісторичною» людиною

в процесі її життєдіяльності, а також предмети, які оточували її

після смерті. Це насамперед знаряддя праці, зброя, побутові

й культові речі, поселення та могильники тощо. Цим зумовлюєть-

ся інформативна всеосяжність матеріальних старожитностей,

які дозволяють вивчати не лише рівень виробничої культури,

побуту, але й харатер та особливості світоглядних уявлень, віру-

вань, звичаїв і суспільної організації етнічних спільнот. Слід вра-

ховувати, що вони несуть інформацію у закодованому вигляді,

отже, потребують глибокого і творчого аналізу. Оскільки рівень

матеріальної культури відповідає певному періодові життя ет-

носу, її аналіз дозволяє об'єктивно відображати синхронність

етногенетичного розвитку різних народів.

У комплексі архаїчних старожитностей особливе значення

має посуд, який називають «прапором археологічної культури».

Його форма, орнамент, технологія виготовлення відзначалися

тривалою стійкістю та самобутністю в ареалах розселення ок-

ремих етнічних суспільностей і водночас зазнавали досить

швидких змін в епохи Глобальних етносоціальних катаклізмів.

Таким чином, керамічні вироби у концентрованому вигляді збе-

рігають і відображають естетичні смаки, звичаї, культурну тра-

диційність й етнографічну самобутність різних етнічних груп

і суспільностей. Все це надає посудові функцій важливого інди-

катора для етнічної ідентифікації та вивчення етнокультурного

розвитку різних народів.

Етнологія, як й історія, при дослідженні відповідних суспіль-

них явищ і процесів спирається на археологічну періодизацію*

Вона побудована за критеріями, які відображають послідовність

освоєння людиною природного середовища, характер викори-

стовуваних матеріалів і знарядь праці, зміни в технології ви-

робничої діяльності тощо. Для визначення етапів етногенезу та

ідентифікації різних спільнот, що брали участь у цьому процесі,

велике значення мають археологічні культури, які являють сис-

тематизацію археологічних джерел у діахронному та синхрон-

ному порядку, тобто є сукупністю матеріальних залишків на ок-

ремій території у відповідному часі. Поняття «археологічна куль-

тура» до певної міри умовне, що передусім проявляється в її

назвах. Вони здебільшого походять' від місцевостей, де впер-

ше знайдено пам'ятки відповідного типу (наприклад, трипільсь-

ка, черняхівська культури), від особливостей виготовлення та