Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

Готхольд Ефраїм Лессінг (1729–1781)

Лессінг був близьким по своїх суспільно-естетичних поглядах до Дідро, він

заклав основи реалістичної естетики. Своїми естетичними працями він проклав

нові шляхи для німецької літератури епохи Просвітництва. Трактат «Лаокоон»

(1766) явив собою перше велике дослідження Лессінга, що склало епоху в історії

естетичної й культурологічної думки Просвітництва. Тут Лессінг не лише

узагальнив величезний досвід мистецтв різних часів, але й визначив шляхи, якими

повинне йти мистецтво взагалі. Саме в «Лаокооне» позначилася боротьба

Лессінга за здійснення природних прав людини, за свободу особи й вираження

почуттів. У суспільних устремліннях автор «Лаокооні» був близьким до

французьких просвітителів (насамперед, Дідро, а в питаннях власне естетичних

часом ішов далі).

У «Лаокооні» поставлене завдання з’ясування меж між живописом, що

запам’ятовує життєві явища в статиці, і поезією, що показує характери й дійсність

у розвиткові. Однак, по суті, автор розглядав проблеми мистецтва в цілому,

вирішував питання про зміст і призначення прекрасного. Трактат носив

підкреслено полемічний характер: вістря своєї критики мислитель спрямовував

проти тих тенденцій у класицизмі, які перетворювали його на мертвий

догматизований стиль.

У своєму трактаті Лессінг виступав проти ідеального світу грецького

мистецтва, який проповідував Вінкельман. Тут Лессінг був прибічником реалізму.

Уже в передмові до «Лаокоону» Лессінг говорив про три можливі оцінки творів

живопису й поезії в порівняльному плані. Перша можливість – це визначення

видимого, як дійсного, тобто аматорський підхід до твору мистецтва. Друга – це

з’ясування внутрішніх причин задоволення, що доставляється красою, висновок

загальних правил відносно ідей і форм. Такий підхід до оцінки творів мистецтва

типовий для філософа. Третя можливість – це міркування про застосування

загальних правил у живописі й поезії. Цей спосіб судження з проблем

співвідношення естетичного й художнього характерний для критика.

Давши такий поділ, Лессінг далі говорив про відношення до мистецтва

прадавніх і нових поетів та художників. Перевага прадавніх, на думку Лессінга,

122

полягала в збереженні міри в мистецтві. Міри – не в смислі міщанської концепції

«золотої середини», а в тому, що справжній художник здійснював свій задум

відповідно до можливостей природи й законів мистецтва. Він давав можливість

глядачеві або читачеві помізкувати над твором, заповнити картину власною

фантазією. У цьому разі Лессінг приводив у приклад скульптуру Тимомаха, який

трактував образ, Медеї. Художник зобразив дітовбивцю не в момент або одразу після

здійснення злодіяння, а за декілька секунд до нього. Це надало йому можливість у

самому вигляді Медеї передати боротьбу двох почуттів – матері й месниці.

Для Лессінга література – мистецтво часу, своєї епохи. Предмет зображення

Лессінг чітко розмежовував у мистецтві просторовому (тіла в живописі й

скульптурі) і в поезії (де дії розвиваються в часі), тому остання значно розширює

сферу зображення, передає багатше життєву правду й динаміку подій. На думку

Лессінга, мальовничі засоби придатніші для зображення якої-небудь події в

цілому, тоді як поетичні наочніше демонструють його «покадрове» тимчасове

розгорнення.

Стосовно сучасного мистецтва, на думку Лессінга, не всі естетичні

принципи античності зберігають своє значення. Якщо прадавні наслідували

прекрасне у природі, то нові художники й поети значно розширили свої завдання.

Їхнє мистецтво наслідує «усю видиму природу, у якій краса становить лише малу

частку», тобто предметом їх художнього зображення стає як прекрасне, так і

потворне.

1.4. Світ культури у творчості Г. С. Сковороди

Творчість Г. С. Сковороди завершувало період бароко й починало епоху

Просвітництва в українській культурі. У цілому ідеї Сковороди, що ввібрали в

себе широкий спектр античних (Платон, Аристотель, стоїки, Плотін),

середньовічних (Батьки Церкви), новоєвропейських (Спіноза, Вольф, Декарт,

німецькі містики та ін.), розвилися в контексті ідей західноєвропейською

Просвітництва. З іншого боку, специфіка православної культурно-історичної

традиції, у якій протікали життя й творчість Сковороди, зумовлювала

оригінальність філософсько-культурологічних ідей «українського Сократа».

123

Серед широкого спектра філософських ідей Сковорода зосередився на

етико-гуманістичній проблематиці. Він звеличував істинно людське, духовне

начало особистості. Усе життя мислителя – це пошук шляхів досягнення

істинного людського щастя. Особливостями художньої й філософської творчості

Г. С. Сковороди є діалогізм і образно-символічний стиль мислення, співзвучний

його епосі.

У контексті традицій Київської Русі філософствування для Сковороди – це

любов до мудрості. А справжня мудрість – це спосіб життя, який базується на

пошуку істини й існування згідно з цією істиною.

Принцип самопізнання – центральний принцип філософії Сковороди.

Основуючись на східнохристиянських традиції, Сковорода розумів самопізнання

як процес реального наближення людини до Бога через занурення в себе. У

результаті цього процесу повинен змінитися навколишній світ, відбутися

перетворення й обожнювання людини. Самопізнання, на думку Сковороди, є

сенсом життя людини; у процесі самопізнання людина розкриває саму себе,

повертається до глибинних основ свого існування.

Із цим пов’язане акцентування уваги на ролі серця як центру душевного

життя людини, сили, яка рухає перетворенням людини. На думку Сковороди,

серце – істинно людське в людині, воно проводить людину шляхом

самовдосконалення. Учення Сковороди про дві натури і три світи лежить у

контексті його загальної проблематики, що стосується шляхів досягнення

істинного щастя. Визначальним для Сковороди є погляд на світ, що складається з

двох натур. Увесь світ, – писав він у діалозі «Наркисс», – складається з двох

натур: одна – видима, інша – невидима. Видима називається тварина, а невидима

– Бог. Ця невидима натура, або Бог, усю тварину пронизує і містить; скрізь і

завжди був, є, та буде». Ідея про дві нати світу, що мала свій початок у платонізмі

й розвинена в християнстві, проходила червоною ниткою через усі філософські

праці мислителя. У цьому розумінні смисл самопізнання існує в досягненні

істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: видимої й

невидимої, зовнішньої й внутрішньої, тілесної та духовної, тлінної і вічної,

обману й істини, тварини та Бога, матерії і форми. Значення цих нерозривно

124

існуючих натур неоднакове. Основою всіх речей, їхньою рушійною силою є саме

невидима натура – Бог. Бог уявлявся Сковороді як безпочаткове начало світу. Він

є вічною главою і таємним законом будь-якої тварини. Закон же цей –

божественна природа, незрима, нетлінна натура. Вона – основа всього, сама

безначальна, не обмежена ні простором, ні часом, ні статтю, ні іменем. Бог, згідно

з поглядами Сковороди, являє собою розлитий в універсумі дух, космічний розум,

добро й красу.

Видима натура, або тварина, протилежна Богові. Це – видимість речей, вона

минуща, тому не може бути істинною. Вона приховує від нас справжню основу

всього існуючого – невидиму натуру або істину. Дві натури протистоять одна

одній, але водночас вони нерозривно пов’язані між собою. Невидима натура

визначає основу всього сущого й існує лише в натурі видимій. Видима натура є

немов би тінню, яка нерозривно пов’язана з тим, відбитком чого вона є. А

оскільки невидима духовна натура не має обмежень ні в часі, ні в просторі,

остільки вічна і її тінь – матерія.

Співіснуючи поруч, невидима й видима натури перебувають у постійній

взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух – з тілом. У світлі концепції двох натур

культура виступає як сфера реалізації другої, невидимої натури, як сфера

реалізації духу. Культура має символічну природу, особливо це помітно у світлі

ідеї Сковороди про Біблію, як про символічний світ. Таким чином, Г. Сковорода

специфічно розумів суть двох натур. Специфічне й сковородинівське розуміння

Бога. З одного боку, Сковорода в пантеїстичному дусі називав Бога природою,

переносив Його з неба в світ речей. З іншого ж, він не менш рішуче розмежовував

духовне, божественне і тілесне начало. Для філософських поглядів Сковороди

характерне одночасне поєднання й розмежування Бога та природи. Бог, невидима

натура, за Сковородою, іманентний речам, усьому сущому і водночас не

переходить у них, не зливається з ними, залишаючись у них чимось, що «завесою

сокровенною и дверью затворенное». Щоб досягти Його, необхідно перейти

межу, яка відокремлює невидиму натуру від натури видимої. Учення про дві

натури органічно пов’язане з наступним, основоположним для творчості

Сковороди, вченням про три світи. Усе існуюче, на думку Сковороди,

125

розділяється на три специфічні види буття («світи») – великий (макрокосм),

малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

«Суть же тры мыры, – пояснював Сковорода в діалозі «Потоп зміін». –

Первый есть всеобщий и мыр обительный, где все рожденное обитает. Сей

составлен из безчисленных мыр-мыров и есть великий мыр. Другие два суть

частный и малые мыры. Первый микрокозм, сиречь -–мырик, мырок или человек.

Вторый мыр символичный, сиречь Библиа».

Це вчення виходило з обґрунтованої античними мислителями ідеї про

єдність людини й всесвітньої космічної субстанції, згідно з якою людина

розглядалася як малий світ, мікрокосм, який відтворює в собі, щоправда, у менш

доконаній формі, усі особливості, властиві макрокосму.

Погляд на людину як на мікрокосм активно розроблявся в епохи

Відродження й Бароко як у західноєвропейській (Н. Кузанський, Дж. Бруно й ін.),

так і у вітчизняній думці (С. Полоцький). Але на відміну від своїх попередників,

Сковорода виділив Біблію в окремий світ. Біблія – сутнісний прояв надприродної

реальності, яка створює символічний світ, через який можливе збагнення

невидимої натури – Бога. Символічний світ цілком можливо ототожнити з

культурою. За допомогою культури, отже, можливо підняти людину на рівень

духовної особистості, здатної осягти Бога.

У людині, згідно із Сковородою, також є дві істоти – тіло земне й тіло

духовне, таємне, вічне. Причому, останнє створює істинну людину. Людина – це

центр, у якому сходяться й набувають свого значення всі символи макрокосму та

Біблії. Сковорода, на відміну від своїх західноєвропейських сучасників, намагався

пояснити сутність людини не через пізнання природи, а через розуміння людської

суті зсередини. Процес самопізнання спрямований на збагнення в людині

невидимої натури, що, по суті, є збагненням Бога. Із цим і пов’язане навчання

Г.`С.`Сковороди про третій світ – світ символів, або Біблії. С символів, відповідно

навчанню Сковороди, є самостійною реальністю, яка забезпечує людині

можливість досягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Символічний

світ Сковороди можна трактувати як культуру. Культура – це сукупність символів

і загальний символ, за допомогою яких відбувається зустріч іманентного й

126

трансцендентного. Як Біблія вимагає символічного прочитання, так і культура

повинна виявити свій істинний смисл, схований за масивом символів. Мета

кожного символу Біблії – вести людину до пізнання невидимості. Перед очима

людини повинна впасти завіса буквального, історичного світу й відкритися

вічність. Таким чином, завдяки третьому символічному світу, невидимий світ

перетворюється на видимий і стає можливим для сприйняття.

Ідеї Г. Сковороди про дві натури і три світи не самодостатні у творчості

мислителя. Вони підпорядковані ідеї важливішій, що існує в контексті

загальнопросвітницьких ідей – з’ясуванню умов, при яких можливе досягнення

правди та справедливості, щастя й волі. Учення Сковороди мало яскраво

виражену етичну спрямованість. Воно націлене на інтенсифікацію внутрішнього

життя людини, яка не має опори в оточуючій дійсності. Тому шлях до щастя

пролягає, на думку Сковороди, через моральне вдосконалення людини. Таким

чином, буття для Сковороди виступає, насамперед, як моральна дія. Визначальне

значення в морально-етичному вченні Г. С. Сковороди належить обґрунтованій

ним концепції «спорідненої праці».

Шлях до щастя, згідно із Сковородою, – це пізнання людиною тієї ролі, яку

невидима натура – Бог, – що є режисером людської драми, призначив людині для

виконання. Успіх залежить не від розмірів ролі, а від відповідності її внутрішнім

здібностям людини, яка її відіграє. Гармонія людського буття залежить від того,

наскільки кожен дотримується принципу «спорідненості праці». Принцип

«спорідненості» – це принцип відповідності вищому, розумному й слушному

началу, яке визначає сенс людського існування.

З концепцією «спорідненості» пов’язаний і принцип «нерівної рівності» як

ідеалу міжособистісного спілкування. Полемізуючи із французькими

просвітителями, Сковорода протиставив вищезазначений принцип принципу

«рівної рівності». На його думку, через індивідуально неповторний зв’язок з

Богом кожна людина відрізняється від інших своєю внутрішньою природою. Ідея

рівності має сенс відповідно до створення достатніх передумов для кожного

реалізувати свою здатність до «спорідненого життя». Різні здібності людини

визначаються своєрідністю проявів Бога в кожній людині. Відповідність життя

127

людини моральному ідеалу, яку обґрунтовував Г. С. Сковорода, визначається не

лише особливостями, які є «спорідненими» для людини, а тим, наскільки він

здатен осягнути ці особливості й перебудувати своє життя відповідно до них.

Таким чином, стверджуваний Сковородою шлях до щастя, пролягає через

самопізнання, спрямоване на збагнення людиною власної сутності й Бога. А

органом самопізнання є серце, у ньому концентрується енергія саморозвитку

людини. Серце, як сукупність почуттів, бажань, прагнень, як осередок людини, є

та сила, у якій полягає життя людини. Серце, згідно з ученням Сковороди, є

духовною субстанцією, яка є основою людського буття й джерелом

життєдіяльності людини. Оскільки духовну субстанцію та джерело діяльності

створює в людині Бог, Г.`Сковорода часто ототожнював серце з Богом або Словом

Божим. У цьому й полягає метафізичний аспект розуміння серця. Досконале серце

властиве тій людині, яка вже здійснила перетворення, очистила від тління,

зайнята пошуками в собі істинного духовного начала.

Підсумком філософських і життєвих шукань Г. С. Сковороди є розроблене

ним учення про щастя. Щастя він розглядав, насамперед, як стан незалежності від

зовнішніх умов існування й стан душевного спокою. Уся філософія Сковороди

органічно пов’язана з його життям і спрямована на ствердження духовності як

адекватного середовища людського існування. Ідейну позицію Сковороди

відрізняло й специфічне ставлення до соціального світу, до сучасної йому

цивілізації. Сковорода проповідував духовну активність індивіда, але це зовсім не

означало його соціальну активність. Український мислитель був в опозиції до

сучасної йому соціальної організації й культури. Водночас він не збирався

змінювати існуючий порядок у цілому, підкоряти його певній ідеологічній

системі. Для нього коштовніший автономний індивід, що основується на

власному розумінні того, що відбувається навколо. У цьому індивідові й слід

розбудовувати все те, що належить до сфери духу, тобто культуру. Мета людини

– опанувати духовне багатство і через це досягти істинного щастя. Заперечення

Сковородою сучасної йому цивілізації – це неприйняття того зла, що панувало в

ній. Водночас це не втеча від реальності, а спроба формування, вирощування в

собі дійсної реальності – реальності духу, що і є культурою.

128

Контрольні запитання

1. Чому Просвітництво можна вважати окремим типом культури?

2. В творах якого французького просвітителя з’являється критика

цивілізації?

3. В чому полягають погляди просвітителів на культурний прогрес?

4. Проаналізуйте особливості ставлення просвітителів до релігії

5. Що означає просвітительська ідея «природної людини»?

Література

1. Асмус Б. Ф. Немецкая эстетика XVIII века / Б. Ф. Асмус. — М., 1963.

2. Вико Дж. Основания Новой науки об общей природе наций / Дж. Вико.

— М., 1994.

3. Вольтер. Философские сочинения / Вольтер. — М.: Наука, 1989. – 752с.

4. Гельвеций К. А. О человеке / К.`А.`Гельвеций / / Гельвеций К.А. Соч. в 2-

х т. Т. 2. — М., 1974.

5. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества / И. Г. Гердер. —

М., 1977.

6. Гоббс Т. Левиафан... О гражданине / Т.`. Гоббс / / Гоббс Т. Соч. в 2-х т. –

М., 1989.

7. Знамеровская Т. П. К вопросу об особенностях и историческом

месте XVII в. в развитии западноевропейской культуры / Т.`П.`Знамеровская / /

Вестн. Ленинградского университета. Вып. 4. – 1966. – № 20.

8. История зарубежной литературы XVIII века. – М., 1984.

9. Кондорсе Ж. А. Эскиз исторической картины прогресса человеческого

разума / Ж.А. Кондорсе. – М., 1936.

10. Лессинг Г. Э. Лаокоон / Г.Э. Лессинг. – М., 1982.

11. Монтескье Ш.-Л. Персидские письма / Ш.-Л. Монтескье. – М.`: Гос. изд-

во худ. лит., 1956. – 398 с.

12. Прокофьев Б. П. О трёх уровнях художественной культуры Нового и

Новейшего времён / Б.П. Прокофьев. – М., 1983.

13. Руссо Ж.-Ж. Избранные произведения в 3-х т. / Ж.-Ж. Руссо – М., 1961.

14. Сковорода Г. С. Повне зібр. творів у 2-х т. / Г.С. Сковорода. – К., 1973.

129

15. Философия культуры. Становление и развитие. – СПб., 1998.

16. Художественная культура XVIII в. – М., 1974.

17. Эрн В. Григорий Саввич Сковорода: жизнь и учение / В. Эрн. – М.,

1912.

18. Юм Д. Трактат о человеческой природе... Исследование о принципах

морали / Д. Юм / / Юм Д. Сочинения в 2-х т. – М., 1965.

130

ТЕМА 8. КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ В КЛАСИЧНІЙ НІМЕЦЬКІЙ

ФІЛОСОФІЇ

План викладу:

1.1. Підходи до культури у філософській спадщині І. Канта.

«Культура моральності» І. Канта

1.2. Телеологічний підхід до культури в «Науковченні» І..Г. Фіхте

1.3. «Філософія духу» Г. Гегеля – суб’єктивно-ідеалістична

теорія культури

1.4. Проблеми культури в системі трансцендентального

ідеалізму Ф..Шеллінга

Ключові поняття і терміни:

Агностика (агностицизм), метафізика, моральність, цивілізація (за

Кантом), природа (за Кантом), мислення, Абсолютна ідея, діалектика.

У другій половині XVIII ст. в Західній Європі відбулися певні соціально-

економічні й духовні зміни, зумовлені як діяльністю просвітителів, так і

неухильним рухом Заходу до нового суспільства, основаного на вірі в розум,

прогрес, творчі можливості людини, на повазі природних прав і свобод людської

особистості. Представниками німецької філософської традиції була створена

теорія розвитку, згідно з якою розвиток являє собою духовний процес,

зумовлений саморозвитком розуму. Найбільшим досягненням німецької

класичної філософії була розробка діалектичного методу, діалектичної логіки,

вчення про закономірності процесу розвитку буття й людської культури.

1.1. Підходи до культури у філософській спадщині І. Канта. «Культура

моральності» І. Канта

Іммануїл Кант народився в 1724 р. у сім’ї ремісника в Кенігсберзі. Тут же

Кант учився, учителював, став професором університету, а в результаті і його

ректором; тут же він написав усі свої праці й тут же вмер (1804).

Філософський розвиток Канта поділяється на два періоди: доктричний і

критичний. У перший період (до початку 70-х рр. XVIII ст.) Кант намагався

131