Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник
Подождите немного. Документ загружается.
372
47. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток
людства: Навч. посіб. — 2-е вид., стер. — К.: Либідь, 2000. — 360 с.
48. Политцер Ж. Избранные философские и психологические труды: Пер.
с фр. / Общ. ред. и предисл. Л.И. Анциферовой и В.Н. Кузнецова. — М.:
Прогресс, 1980. — 376 с.
49. Попова М.А. Фрейдизм и религия. — М.: Наука, 1985. — 234 с.
50. Пруссаков В. Оккультный мессия и его рейх. — М.: Мол. гвардия:
Шакур-2,1992.-276 с.
51. Радугин А.А. Философия: Курс лекций: Учеб. пособие для студ. вузов.
— 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Центр, 1997. — 272 с. — (Аlmа mаtеr).
52. Ранк О. Миф о рождении героя. — К.: «Ваклер», 1997.
53. Реконструкція світоглядних парадигм (нові тенденції в західній
філософії) / В.В. Лях, О.М. Соболь, Я.В. Любивий та ін; Відп. ред. В.В. Лях; НАН
України. Ін-т філос. — К.: Наук, думка, 1995. — 190 с.
54. Романов И.Ю. Психоанализ: культурная практика и терапевтический
емнел: Введение в теорию, практику и историю психоанализа: Пособие для
учителей. — М.: Интерпракс, 1994. — 287 с. — (Программа «Обновление
гуманитар, образования в России»).
55. Роузен Д. Дао Юнга: Путь целостности. — К., 1997. — 418 с.
56. Руткевич А.М. Мятежный век одной теории // Новый мир. — 1990. —
№ 1. —С. 259—262. — Рец. на кн.: Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекций. —
М.: Наука, 1989. — 455 с.
57. Руткевич А.М. От Фрейда к Хайдеггеру. — М.: Философия, 1985. —
702`с.
58. Современная западная философия: Словарь // Сост.: В.С. Малахов,
В.П. Филатов. — М.: Политиздат, 1991. — 414 с.
59. Современная философия: Словарь и хрестоматия / Авт.-сост. Л.В.
Жаров; Отв. ред. В.П. Кохановский. — Ростов н/Д: Феникс, 1995.-511 с.
60. Социальная философия: Учеб. пособие для вузов / Под ред.: В.Н.
Лавриненко, В.П. Ратников, В.Ю. Дорошенко и др. — М.: Культура и спорт, 1995.
-240 с.
373
61. Суспільні закони та їх дії.-К.: Наук, думка, 1995.
62. Тайлор П. Сотворение: Иллюстрир. кн. ответов. — СПб.: Библия для
всех, 1994.-188 с.
63. Тарасов К.Е., Кельнер М.С. «Фрейдо-марксизм» о человеке. — М.:
Мысль, 1989.-211 с.
64. Токарев С.А. История зарубежной зтнографии: Учеб. пособие для
вузов по специальности «История». — М.: Высш. шк., 1978. — 352 с.
65. Тростников В. Мысли перед рассветом. — Париж: УМКА-Ргезз, 1980.
— 412 с.
66. Тростников В.Н. Научна ли «научная картина мира»? // Новый мир. —
1989.-№ 12.-С. 70-78.
67. Философия: Учеб. для студ. вузов / Под ред. В.П. Андрущенко. — К.
— Х., 1998. — 639 с.
68. Флоренская Т.А. Социологизация фрейдизма в теориях личности К.
Хорни и Г.С. Салливена // Вопр. психологии. — 1974. — № 3. — С. 47-62.
69. Фрейд 3. Баз «Ich» und das «Ез». — Тбилиси: Мерани, 1991. — 566 с.
70. Фрейд 3. Будущность одной иллюзии // Сумерки богов. — М., 1989.
— С. 94-142.
71. Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции. — М.: Наука, 1989. —
435с.
72. Фрейд 3. Избранное: В 2-хт.-Т. 1.-М.: Моск. рабочий, 1990.- 160 с.
73. Фрейд 3. Основнне психологические теории в психоанализе. — М.;
Пг.: ГИЗ, 1923. — 207 с.
74. Фрейд 3. Очерки по психологии сексуальносте: Пер. с нем. — X.:
Фолио, 1999. — 381 с. — (Психология).
75. Фрейд 3. Психология бессознательного: Сб. произведений / Сост. М.Г.
Ярошевский. — М.: Просвещение, 1989. — 803 с.
76. Фрейд 3. Психопатология обыденной жизни. — М., 1990. — 634 с.
77. Фрейд 3. Работы о мазохизме. – М.: РИК «Культура», 1992. — 254 с.
78. Фрейд 3. Толкование сновидений. — Ереван, 1990. — 723 с.
79. Фрейд 3. Тотем и табу. — М., 1995. — 512 с.
374
80. Фрейд. 3. Я и Оно: Хрестоматия по истории психологии. — М., 1980.
— 567 с.
81. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. — М., 1994.
82. Фромм Э. Адольф Гитлер: клинический случай некрофилии. — М.:
Высш. шк., 1992. — 564 с.
83. Фромм Э. Бегство от свободы: Пер с англ. / Общ. ред. и послесл. П.С.
Гуревича. — М.: Прогресе, 1989. — 674 с.
84. Фромм Э. Величие и ограниченность теории Фрейда. — М.: ООО
«Фирма «Изд-во АСТ», 2000. — 634 с. — (Классики зарубеж. психологии).
85. Фромм Э. Душа человека. — М.: Республика, 1992. — 340 с.
86. Фромм Э. Здоровое общество // Психоанализ и культура. — М., 1995.
— С. 273-596.
87. Фромм Э. Из плена иллюзий. — М., 1991. — 465 с.
88. Фромм Э. Иметь или быть? — М.: Прогресс, 1990. — 331 с.
89. Фромм Э. Искусство любви. — Минск, 1991. — 345 с.
90. Фромм Э. Миссия Зигмунда Фрейда. — М.: Весь мир, 1996. — 141 с.
91. Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов. — М., 1990. — С.
143-221.
92. Фромм Э. Психоанализ и этика. — М.: ООО «Изд-во АСТ-ЛТД»,
1998. — 566 с.
93. Фромм Э. Человек для себя. — Минск, 1992. — 522 с.
94. Фромм Э. Человеческая ситуация. — М.: Смысл, 1995. — 239 с.
95. Функ Р. Эрих Фромм: Страницы документ. биогр. — М., 1991. —234с.
96. Хорни К. Женская психологая. — СПб., 1993. — 298 с.
97. Хорни К. Культура и невроз// Психологая личности: Тексты. — М.,
1982. — 432 с.
98. Хорни К. Наши внутренние конфликты; О психологии женщины //
Психоанализ и культура. — М., 1995. — С. 5-272.
99. Хорни К. Невроз и личностный рост / Пер. с англ. Е.И. Замфир; Под
ред. М.М. Решетникова. — СПб.: Вост.-Европ. ин-т психоанализа и Б.С.К., 1997.-
569 с.
375
100. Хорни К. Невроз и развитие личности: Пер. с англ. // Собр. соч.: В 3 т.
— М., 1997.-Т. 1.-495с.
101. Хорни К. Невротическая личность нашего времени. Самоанализ. —
М.: Прогресс, 1993. — 480 с.
102. Хорни К. Собр. соч.: В 3-х т. — Т. 1: Психология женщины;
Невротическая личность нашего времени.— М.: Смисл, 1997.-495 с.
103. Хрестоматия по общей психологии. Психология памяти: Учеб.
пособие для студ. вузов / Под ред.: Ю.Б. Гиппенрейтер, В.Я. Романов. — М.:
МГУ, 1979. — 272 с.
104. Цвейг С. Казанова. Фридрих Ницше. Зигмунд Фрейд. — М, 1990. —
678 с.
105. Шерозия А.Е. Психика, сознание, бессознательное. — Тбилиси: Мец-
ниерба, 1979. — 634 с.
106. Шопенгаузр А. Избранные произведения / Сост., авт. вступ, ст. и
прим. И.С. Нарский. — Ростов н/Д: Феникс, 1997. — 544 с. — (Вьщающиеся
мислители).
107. Юнг К.Г. Архетип и символ. — М.: Ренессанс, 1991. — 402 с.
108. Юнг К.Г. Избранные труды по аналитической психологии. — Цюрих,
1929-1939.-Т. 1-4.
109. Юнг К.Г. Об архетипах коллективного бессознательного // Вопр.
философии. — 1988. — № 1. — С. 23-31.
110. Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени. — М.: Прогресс-Универс,
1993.-456 с.
111. Юнг К.Г. Психоаналитические типы. — М., 1967. — 308 с.
112. Юнг К.Г. Психология бессознательного. — М.: Канон, 1994. — 358 с.
113. Юнг К.Г. Структура психики и процесс индивидуализации. — М.:
Наука, 1996. — 267 с.
114. Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середини
XX века: Учеб. пособие для вузов. — 2-е изд. — М.: Academia, 1997. — 416`с.
115. Ярошевский М.Г. Краткий курс истории психологии. — М., 1995. —
456 с.
376
ТЕМА 8. КОНТИНУУМ КУЛЬТУР
План викладу:
1.1. Взаємозалежність і діалог культур
1.2. Концепція поліетносфери
1.3. Проблеми співіснування суперкультур
1.4. Фактори та проблеми подолання глобальної кризи сучасної
культури
Ключові поняття і терміни:
Діалог культур, взаємозалежність культур, поліетносфера,
супер(над)культура, культурна глобальна криза.
1.1. Взаємозалежність і діалог культур
Технічний прогрес протягом декількох останніх десятиліть змінив наш світ
[48; 67; 64; 69; 63; 58; 60; 68; 51; 49; 55; 59; 56; 57; 50; 62; 54; 59; 53; 47; 70].
Одночасно він (прогрес) драматично вплинув на характер економічних і
політичних процесів у світі так само, як і на шляхи розвитку культур, пов’язаних
між собою. Жан Моне, творець Європейського Союзу, стверджував, що
економічна інтеграція вела нації до добровільного прийняття подібних законів і
організації однакових інституціональних структур, а в остаточному підсумку
змінювала їх стосунки між собою. Він підкреслював, що це постійно
модифікувало взаємовідносини між культурами і могло розглядатися як частина
«процесу розвитку самої цивілізації». Філософ Бертран Рассел, що багато писав
про вплив взаємозалежності, зазначав: «...,у новому світі доброзичливість
стосовно тих, чия релігія вимагає захисту, буде не просто моральним
обов’язком, а обов’язковою умовою для виживання. Людське тіло не може довго
жити, якщо руки знаходяться в конфлікті з ногами, а шлунок ворогує з печінкою.
У цілому людське суспільство набуває ознак єдиного людського організму, і якщо
ми будемо існувати і надалі, то повинні знайти почуття, звернені до підвищення
благополуччя всіх, при цьому прагнення до індивідуального благополуччя повинно
бути спрямоване на весь організм, а не на окремі його частини» [19].
377
На межі тисячоліть відбувається відродження європейської цивілізації, яка
із завершенням інтеграційних процесів у ЄС зможе цілком на рівних конкурувати
з американо-австралійською цивілізацією, культура якої ще знаходиться тільки у
стадії формування. У той же час синхронізм проникнення європейської культури
до Америки, Австралії і Нової Зеландії та жорсткий прискорений конгломерат її з
культурою африканських негрів або місцевих аборигенів дозволяє знайти в цих
процесах багато спільного, незважаючи на віддаленість цих континентів.
Фінансово-економічна криза 1997–1998 рр. підштовхнула до об’єднання
країни Південно-Східної Азії, в яких з’явився новий лідер — Китай. Він усмоктує
капітали постраждалих від кризи сусідніх країн — «азіатських тигрів», Японії і
стає новим локомотивом світової економіки [57]. Такий же лідер виник в
африканській цивілізації — ПАР. Незважаючи на сильний вплив
північноамериканської культури, зберігає свою ментальність і культурні
особливості латиноамериканський континуум культур. Уже декілька тисячоліть
існує індійська культура, духовну силу якої не змогла зломити навіть колоніальна
залежність від Англії, яка в часи завоювання Індії була економічним, а багато в
чому і політичним світовим лідером. Релігійний чинник був основою формування
і духовної сили багатьох культур, хоча в наш час практично тільки така молода і
впливова релігія, як іслам, залишається вирішальним чинником формування
ісламської, а по суті, навіть панісламської культури. Інші сучасні культури
набувають усе більш полірелігійного і поліетнічного характеру.
Однак посилення взаємозалежності одночасно створило проблеми,
зумовлені конфліктом між національним суверенітетом і колективним
благополуччям. Дійсно, нині прагнення більшості країн до інтеграції і
поглиблення міжнародного співробітництва поєднане з опором, пов’язаним із
бажанням захистити національні інтереси, трансформувати суверенітет у
супернаціональні структури. Отже, ключовим питанням у майбутні роки стане
таке: чи неминуче прискорена економічна інтеграція (підтримувана подальшими
технологічними змінами, які вже не в змозі контролювати лише одна незалежна
держава) приведе країни до пошуку загального ґрунту, а можливо, і створення
спільних структур в інших сферах, таких як зовнішньополітична діяльність і
378
оборона? Чи приведе відмова від деякої частини суверенності в економічній сфері
до аналогічного процесу в інших аспектах міжнародних відносин?
Більшість населення планети усвідомило необхідність організації певних
інститутів на національному рівні для забезпечення життєдіяльності суспільства.
Є всі підстави вважати, що критерієм досягнутого ступеня розвитку і
цивілізованості є своєрідний рівень, до якого відповідним інститутам у даній
культурі дозволено піднятися, а надалі – і спроможність забезпечити стабільність
життя та процвітання народу. І навпаки, відсутність подібного інституціонального
прогресу руйнує творчі сили і життєздатність культури, стримує процес її
розвитку. Водночас зрозуміло, що національні структури й уряди в умовах
зростаючої взаємозалежності у світі все менше і менше здатні вирішувати
ключові проблеми, значна частина яких набула важливого міжнародного значення
[2].
Невдачі в досягненні міжнародних інституціональних домовленостей у
політичній сфері очевидні. Від Руанди до Югославії, а також в інших охоплених
війною регіонах — усюди можна спостерігати невдачі міжнародного
співтовариства у вирішенні першочергових (а часом пов’язаних із трагедіями)
проблем, що є наслідком відсутності міжнародних структур з необхідною владою.
А це дозволило б їм вживати заходи в тих ситуаціях, що не в змозі вирішити
національні уряди. Якщо за короткий проміжок часу можна було знищити
близько 1 млн жителів Руанди, а телевізійні кадри цієї різанини бачили в усіх
кутках земної кулі, є всі підстави вважати, що навряд чи міжнародне
співтовариство здатне що-небудь зробити, хіба що стояти, склавши руки,
висловлювати співчуття і гірко стенати при цьому з приводу своєї немочі. Цю
трагедію можна назвати жорстоким звинувачувальним актом, свідченням
трагічної вади існуючої міжнародної політичної системи. Доказом проникливості
й інтуїції тут може слугувати дослідження, проведене в 1950-ті рр. професорами
Гарвардського університету Г.`Кларком і Л. Соном, у якому вони писали про
необхідність «створення всесвітніх структур, аналогічних тим, що дозволяють
підтримувати законність і порядок у національних суспільствах і на місцевих
рівнях» [1].
379
Усе це зумовлює необхідність постановки наступного питання: якою може
бути дієва відповідь на зниження ефективності політики? Перша і найочевидніша
відправна точка — усвідомлення того, що значна частина неефективності
урядових дій, а також безпорадність, яка супроводжує їх, виникають внаслідок
того, що певні акції здійснюються окремими суверенними державами, вони діють
поодинці і прагнуть максимально використовувати свою владу, яка постійно
обмежується. Водночас спільні, скоординовані зусилля можуть підвищити (іноді
дуже помітно) ефективність недієвої політики. Усвідомлення того, що у світі, де
ступінь взаємозалежності постійно збільшується, національні структури все
менше і менше здатні вирішувати проблеми міжнародного характеру, і того, що
необхідно елементарно підвищити політичну активність, є рушійною силою
певних експериментів, проведених у різних частинах світу і спрямованих на
посилення інтеграційних процесів і створення наднаціональних структур для їх
підтримки і надання необхідної спрямованості [65]. Основним серед подібних
експериментів можна назвати економічний, політичний та інституціональний
розвиток Європейського Союзу.
Оскільки руйнівна сила зброї з урахуванням можливостей сучасної
технології стає дедалі більшою, її ефективність зростає, настане час, коли
людство просто знищить себе. Однак такі погляди гостро протирічать постулатам
багатьох релігій, згідно з якими «людина — найбільша дорогоцінність, і її
вартість надвисока», і що після відповідної освітньої підготовки ці
дорогоцінності можуть побачити світло та принести чималу користь людству в
цілому. І не слід вважати наївним заперечення релігіями того, що люди
поводяться огидно по відношенню один до одного. Можливо, XX ст.
згадуватимуть як такий етап у процесі еволюції людини, коли здатність до
руйнування досягла жахливих розмірів. Це визнання того, що «руйнація, війна та
експлуатація були проявом незрілості в тривалому історичному процесі і зараз
людська раса однозначно відчуває почуття тривоги, а це свідчить про
досягнення етапу зрілості» [1].
Дехто бачить інші перешкоди на шляху створення глобальних структур.
Так, вони розглядають різноманіття людського роду як непереборний бар’єр на
380
шляху поглиблення міжнародного співробітництва та реалізації ініціатив,
сприятливих для утворення глобального інституту влади. На їхню думку,
конструювання державної машини, здатної управляти на глобальному рівні,
потребує від індивідуума набору якостей, прийнятних для всіх і визнаних усіма, а
це нині неможливо. Але такий підхід не враховує швидкого розвитку у XX – на
початку XXI ст. засобів зв’язку, а це є безперечним свідченням трансформації
світу в інформаційну цивілізацію. Революція у сфері комунікацій явно скоротила
відстані на нашій планеті й привела до подальшого зближення націй. Більше того,
вона змусила людство взяти під сумнів деякі існуючі погляди на людську натуру і
нібито його (людства) нездатність перебороти первісну обмеженість, а також
зробила чималий внесок у зростання самовідчуття людей як громадян планети.
У будь-якому разі існування міжнародних інститутів або Всесвітнього
уряду зовсім не означає стандартизації цінностей. Головне, щоб було
позначене певне коло людських цінностей, визнаних усіма націями і суб’єктами
міжнародних відношень, наприклад, екологічна стабільність. А вже додатково
можуть існувати найрізноманітніші конкретні інституціональні структури: різні
релігії й учення, традиції і звичаї тощо.
Створення наднаціональних структур припускає втрату суверенітету в
певних сферах. Але, з іншого боку, готовність передати частину повноважень
наднаціональним інститутам (як це було у випадку з Європейським Союзом) уже
сама по собі є цілеспрямованою дією у сфері культурної та національної
суверенності. Так, коли в 1994 р. громадяни Австрії, Фінляндії і Швеції взяли
участь у національних референдумах у своїх країнах і схвалили рішення урядів
про вступ до Європейського Союзу, то тим самим була передана частина
суверенітету в ключових сферах, якими раніше опікувалися національні уряди.
Владні структури усвідомлювали, що визнання існування спільних інтересів і
переваги від більш тісного співробітництва переважують втрату деякої частини
суверенності.
Нині функціонуюча система суверенних держав часом створює ілюзію
свободи. Можливо, краще не мати свободи для того, щоб мати знаряддя ведення
військових дій, оскільки міжнародні політичні організації досягли такого рівня
381
розвитку, який дозволяє їм усунути необхідність значних витрат на безпеку.
Таким чином вивільняються ресурси для боротьби з голодом і злиднями або для
вкладення їх у майбутнє своїх дітей.
Відмовляючись від деяких національних «свобод», не слід потрапляти в
полон ідей про єдиний Всесвітній уряд у супердержаві оруеллівського типу, де
контролюється і направляється кожний крок, де знищується сама думка про
розмаїтість людських рас, що століттями були джерелом життя і творення.
Набагато правильніше було б уважно досліджувати принцип єдності в розмаїтості
різних за мовою, способом мислення, навичками і традиціями етносів.
Ще один контраргумент супротивників Всесвітнього уряду полягає в
переконанні, що в разі реалізації подібної ідеї з’явиться величезна за своїми
розмірами і недієздатна бюрократія [23]. Водночас створення міжнародних
інститутів дозволить урядам позбутися (або значно скоротити масштаби) багатьох
обтяжливих функцій (наприклад, оборона), що нині є невід’ємною частиною
життєдіяльності суверенної держави. Подібне скорочення створило б як мінімум
чималі потенційні можливості для ефективної діяльності соціального організму.
Таким чином, утворення глобальних структур не стільки сприяло б
зростанню неефективно працюючої бюрократичної системи, скільки б
раціоналізувало діяльність уряду, поступово усунуло б на шляху згуртування
людства бар’єри, викликаючи страх, підозрілість, нездорову конкуренцію в діях
держав. Висуваються аргументи і проти створення міжнародного органу для
охорони навколишнього середовища; при цьому мотивацією є те, що це може
привести до зростання бюрократизованості. Подібні висловлення навряд чи
можна вважати серйозними, тому що це однозначно припускає, що альтернатива
– краще, тобто нехай виникне глобальна екологічна криза, яка дійсно наступить у
результаті відсутності форуму, де можна було б на міжнародному рівні
обговорити цю проблему і необхідні дії.
Ті ж, хто думає, що створення Всесвітнього уряду неминуче призведе до
суперцентралізації влади, до надмірного скорочення локальних і національних
свобод і навіть до виникнення деякої світової диктатури, повинні звернутися до
історії. Коли в Сполучених Штатах колонії відмовилися від суверенітету на