Шляхтун П.П. Політологія

Подождите немного. Документ загружается.

Виокремлюючи рівність як основний принцип раннього

християнства, відкидаючи єдиновладдя в політичному житті,

Іван Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає

в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не

одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея

соціальної рівності. В контексті ідеї соборності Іван Вишен-

ський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього

християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від

Бога, правитель не може користуватися нею на власний

розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих

настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверд-

жувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.

Як прихильник соціальної рівності Іван Вишенський

засуджував поділ суспільства на багатих і бідних. Як опонент

Брестської унії він відкидав абсолютизм влади римського

папи і захищав незалежність православної віри.

Протестуючи проти окатоличення, ополячен-

ня та феодального гноблення українського

народу, полемісти в опосередкованій формі

відстоювали його незалежність і свободу. На

відміну від цього пасивного спротиву, на

захист права України на незалежність активно виступило козацтво.

Соціальною основою виникнення козацького руху був протест

українського трудового люду проти жорстокого феодально-кріпосниць-

кого гноблення як польською шляхтою, так і «своїми» панами.

Волелюбні українці з Галичини, Волині, Поділля та інших земель

переселялися на незаймані або малонаселені землі Наддніпрянщини,

насамперед Лівобережжя. Кількість утікачів особливо зросла у XVI—

XVII ст. У цей період український народ практично втратив стару

політичну еліту, нащадки давньокиївських князівських родів ставали

завзятішими прихильниками єдиної Польщі, ніж багато хто з польських

аристократів. Козацтво змогло не лише захистити український народ

від цілковитої асиміляції, а й створити в ході національно-визвольної

війни власну систему організації державної влади.

Прагнення українського народу до звільнення від польсько-

шляхетського гніту знайшло своє відображення у його національно-

визвольній боротьбі. Наприкінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля

антишляхетських, антифеодальних селянсько-козацьких повстань під

проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка. Гетьман

Війська Запорозького Петро Конашевич Сагайдачний домігся визнан-

ня польським урядом автономії українських земель у складі Речі

Посполитої. Автономія, зокрема, передбачала: ліквідацію посади

старшого над козаками від польського уряду; визнання влади обраного

на козацькій раді гетьмана над всією Україною; скасування рішень

104

польського сейму щодо обмежень козацьких прав і вольностей; свободу

віросповідання населення України.

Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу П.Сагайдачного.

Він очолив визвольну війну українського народу проти польської

шляхти 1648—1654 рр., результатом якої стало утворення козацько-

гетьманської держави. Державотворчі процеси в тогочасній Україні

визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького»,

Зборівський договір 1649 р., універсали та офіційні листи Б. Хмель-

ницького. Особливо важливе значення для становлення незалежної

української держави мав Зборівський договір, укладений Б. Хмельниць-

ким з польським королем Яном Казимиром. Договір утвердив

автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі

Посполитої. В результаті укладення договору інші європейські держави

визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією,

органами державної влади, військом, судом, вірою, мовою тощо.

Існування козацько-гетьманської держави як самостійної і

незалежної було нетривалим. Ще в ході визвольної війни у Б. Хмель-

ницького та частини його оточення утвердилася думка, що власними

силами, без сторонньої допомоги Україна не зможе захиститися від

ворожих нападів і зберегти свою незалежність. Тривала війна з

Польщею, численні напади Османської імперії спонукали українську

гетьманську верхівку звернутися по допомогу до Росії. Великі надії при

цьому покладалися на спільне походження, єдину віру, близькість мов,

культури та історичної долі українського і російського народів. У

1654 р. між Україною і Росією була укладена угода, за якою Україна

увійшла до складу Росії на правах широкої автономії, а в результаті

фактично втратила свою незалежність. Після укладення цієї угоди доля

української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і

Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості

цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави,

особливо виразно це вдалося зробити П. Орлику.

Пилип Орлик Пилип Орлик (1672—1742) був генераль-

ним писарем гетьмана України Івана

Мазепи — другою за посадою особою в державі. Поразка

Карла XII та І. Мазепи під Полтавою, переслідування

соратників останнього змусили П. Орлика емігрувати, він

жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи

(1709) П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний

козацькою радою гетьманом України. Він неодноразово

робив спроби за допомогою союзників домогтися незалеж-

ності України. Фактичним гетьманом України тоді був

ставленик Петра І Іван Скоропадський, який своєю діяль-

ністю сприяв знищенню гетьманату як політичного інституту.

Найвідомішим політико-правовим документом часів

гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й

105

Становлення

козацько-

гетьманської

держави

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

запорозькими козаками «Пакти й Конституції законів та

вольностей Війська Запорозького», укладений 16 квітня

1710 р. на козацькій раді в Бендерах. Розроблений групою

козацьких старшин на чолі з П. Орликом, цей договір

відомий як «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська

Конституція».

Конституція складається з двох частин. У вступній

частині стисло подана історія козацтва від попередників

київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмель-

ницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність

прийняття конституції для запобігання деспотизму пра-

вителів.

Основна частина конституції містить статті, в яких

ідеться про державний устрій України як козацької держави.

Зміст цих статей полягає ось у чому: в Україні відновлюються

права православної церкви, яка повертається під юрисдик-

цію константинопольського патріарха; відновлюються і

проголошуються недоторканними давні кордони козацької

держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй

повертаються землі та маєтності, відібрані царськими

указами, а побудовані Росією на ЇЇ території фортеці мають

бути знесені; всі поточні державні справи вирішує гетьман

спільно з радою генеральної старшини; основоположні

питання державного життя вирішує генеральна рада, яка

складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних

полковників та козаків (по одному від кожного полку) і

збирається тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову;

державні службовці повинні обов'язково складати присягу

на вірність Батьківщині та гетьману; старшина й рада мають

право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони;

справи про кривду та провини генеральної старшини роз-

глядаються генеральним судом, який не підпорядковується

гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про

свою роботу; державний скарб відокремлюється від геть-

манського й передається в управління генерального підскар-

бія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі;

полковники, сотники та інші посадові особи обираються

вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має

контролювати розумність податків і повинностей, від них

звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства;

проводиться ревізія державних земель, якими користується

старшина, відновлюється законність у користуванні суспіль-

ним надбанням і встановлюється рівність у виконанні

державних обов'язків.

Конституція П. Орлика не набула чинності, вона зали-

шилася лише проектом політико-правового документа. Тому

некоректно «її вважати першою українською конституцією»,

«першою у світі демократичною конституцією», подавати її

як попередника прийнятої у 1787 р. Конституції США —

першого в історії чинного основного закону держави. Кон-

ституція П. Орлика має велике значення як свідчення того,

що українська політико-правова думка розвивалася в руслі

передових західноєвропейських політичних традицій.

Конституція містить низку демократичних і прогресивних

ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управлін-

ня, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи,

справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка

соціальне незахищених верств населення тощо. Та найбіль-

ше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено

всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї

незалежності України як суверенної держави. Починається

конституція з урочистої декларації про те, що «Україна обох

боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого

панування».

Ще одним документом, в якому обґрунтовується Ідея

незалежної української держави, є звернення П. Орлика до

урядів європейських держав під назвою «Вивід прав

України». За визначенням автора, мета звернення полягає в

тому, щоб показати, що Україна є вільним князівством, у

якому суспільні стани обирали гетьманів за власною волею.

Для обгрунтування цієї тези автор наводить низку історич-

них аргументів. Найпереконливішим із них, незаперечним

доказом суверенності України є сам факт укладення

Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила

як самостійна держава.

П. Орлик наголошує, що Б. Хмельницький визволив

козацьку Україну, утворив з неї незалежне князівство і

вдовольнився титулом гетьмана. По його смерті князів-

гетьманів обирали суспільні стани. Б. Хмельницький уклав з

Царем Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він

був порушений російською стороною. За часів гетьманства

Івана Брюховецького Україну було примушено зректися

;

л ! Становлення та розвиток політичних ідей

суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало

суспільним станам. Позбавлення України суверенітету є

порушенням безперечного права її станів на незалежність.

Отже, робить висновок П. Орлик, договір з Росією втратив

силу, і «козаки мають за собою право людське і природне,

один з головних принципів якого є: народ завжди має право

протестувати проти гніту і привертати уживання своїх старо-

давніх прав, коли матиме на це слушний час».

Значний внесок у розвиток вчення про державу та її взаємо-

відносини з церквою зробили діячі Києво-Могилянської академії —

першого вищого навчального закладу в Україні. Багато вихованців

академії обіймали важливі посади як у гетьманській адміністрації, так і

на царській службі, де вони нерідко ставали запеклими прихильниками

самодержавства. Одними з найвідоміших діячів Києво-Могилянської

академії були викладачі С. Яворський і Ф. Прокопович.

Стефан Яворський Стефан Яворський (1658—1722) був

українським і російським церковним

діячем — митрополитом Муромським та Рязанським, місце -

блюстителем патріаршого престолу, очолював Священний

Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії.

Відомий також як автор праці «Камінь віри» (1715) та

численних проповідей.

Владні відносини в тогочасному російському суспільстві

С. Яворський уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на

вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та

бояри, що перебували на державній службі, за ними розта-

шовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче — купецтво,

духовні чини і в самому низу — простий народ.

Образним було і уявлення С. Яворського про соціально-

політичну структуру суспільства. На його думку, як у

колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини.

Перше «колесо», перший чин — аристократія: князі, бояри,

вельможі, царські радники; друге «колесо» — військові; третє

«колесо» — духовенство, а четверте — це «люди просто-

народні»: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-

землероби. В обох випадках — і з «пірамідою», і з «коліс-

ницею» — йдеться про аристократично-мілітаристичну

державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські

вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що

освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відобража-

ють кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських

108

Зародження і розвиток української політичної думки

перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він

закликав «людей простонародних до смирення та послуху

владі». Підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держа-

ви, створення регулярного війська, розвитку економіки та

освіти. Як релігійний діяч С. Яворський водночас обстоював

інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній у ті часи

проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави

і церкви. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні

думки про те, що держава і церква є рівноправними. Згодом,

уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у

справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави

ставить церкву в залежність від держави, і тому всіляко

намагався піднести авторитет церкви, зміцнити її вплив на

суспільне життя. Захищаючи інтереси церкви, він обстоював

її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав

проти заходів держави з обмеження церковного впливу в

суспільному житті, підпорядкування церковних справ

світській владі. Він доводив, що «царі більше панують над

тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше

піклується душами, ніж тілами».

С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське

православ'я до нових соціально-політичних умов, що

формувалися в Росії під впливом розширення її зв'язків

з європейськими державами. Він намагався раціоналізувати

православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до като-

лицизму. В кінці життя відмовився від світського життя

й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що

було своєрідним протестом проти підпорядкування в

Росії церкви державі.

Феофан Прокопович Одним із найвідоміших діячів Києво-

Могилянської академії був Феофан

Прокопович (1681 — 1736). Спочатку навчався в академії, а

потім за кордоном — у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р.

викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її

ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петер-

бурга і фактично очолив російську православну церкву,

ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних

і церковних діячів Російської імперії того часу, добре

обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є

автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема

Зародження і розвиток української політичної думки

Становлення та розвиток політичних ідей

«Правда волі монаршої», «Слово про владу і честь царську»

(1718), «Духовний регламент» (1720). Найвагомішим його

внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції

держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з

того, що існують три основних форми державного правлін-

ня: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них,

на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі,

бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про

підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного

договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані

були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним

для людини є творення добра, до чого спонукає її совість.

Для охорони цього та інших природних законів потрібна

сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті передання народом

шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля

випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав,

що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не

може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від

Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати

забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича

набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету

загальну користь, дбати про добробут народу, державну

безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо.

Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до

природних законів, стоїть над усіма громадянськими зако-

нами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь,

виправдовуються. Тим самим Ф. Прокопович виправдовував

реформи Петра І, сприяв подоланню опору боярських і

церковних кіл цим реформам. Щоправда, під «загальнона-

родною користю» він розумів інтереси дворянства, чинов-

ників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих

людей.

На підтримку Петра І, обгрунтування освіченого абсолю-

тизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем

проблеми співвідношення світської і духовної влади,

держави і церкви. На відміну від С. Яворського, він обґрун-

товував ідею підпорядкування духовної влади світській,

церкви — державі, виступав проти зверхності та автономії

влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була

сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодер-

жець — освічений монарх, «філософ на троні», що дбає про

інтереси народу. Освіту й розвиток наук він розглядав як

основу історичного прогресу, джерело сили держави й

добробуту народу.

Таким чином, у політичній думці України XVI—XVIII ст.

поширювалися популярні в ті часи у Західній Європі ідеї

суспільного договору, природного права, конституціона-

лізму, що застосовувалися до умов України, Росії в цілому,

результатом чого стало, зокрема, вчення про освічений абсо-

лютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.

ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНИ

В XIX СТ.

[а початку XIX ст. українські землі були

поділені в основному між двома конти-

нентальними імперіями Європи — Австрійською імперією

Габсбургів

та Російською імперією Романових. На підросійській Наддніпрянській

Україні після ліквідації гетьманщини, Запорозької Січі та залишків

місцевого самоврядування політична думка переживала період зане-

паду. Осмислення ситуації, що склалася, відбувалося в прихованих

формах таємних товариств і творів анонімних авторів. Такими

товариствами були, зокрема, товариство дворянських революціонерів

(Південне товариство), Товариство об'єднаних слов'ян (1823—1825),

Малоросійське товариство (1821—1825).

Діяльність таємних товариств активізувалася в середині XIX ст.,

коли нагально постали проблеми ліквідації кріпацтва, відстоювання

інтересів і прагнень селянської маси, поширення та втілення в життя

ідей європейського лібералізму і просвітництва. Важливою віхою в

розвитку української політичної думки цього часу стала діяльність

Кирило-Мефодіївського братства та політичні ідеї його учасників.

Братство виникло наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. з ініціативи

чиновника канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулака,

ад'юнкта Київського університету М. Костомарова та студента уні-

верситету В. Білозерського. Пізніше до них приєдналися Т. Шевченко,

П. Куліш, О. Маркевич, Г. Андрузький, О. Навроцький та ін. Братство

ставило своєю метою об'єднання всіх слов'янських народів у єдину

федеративну республіку. Воно обстоювало ідеали свободи, рівності і

братерства усіх слов'янських народів, відкидало всі форми соціального

поневолення, виступало проти самодержавства та кріпосного права.

Проіснувавши не більше 15 місяців, братство було розгромлене

Н;

110

111

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

поліцією після зради одного з нових членів. За результатами слідства

члени братства були засуджені до різних термінів ув'язнення, але їх ідеї

лягли в основу подальшого розвитку української політичної думки.

Серед програмних документів Кирило-Мефодіївського братства був

статут, у якому визначалась основна мета — духовне та політичне

єднання слов'янських народів. При цьому зазначалось, що в разі ство-

рення слов'янської федерації кожен народ збереже свою самостійність

і матиме народне правління. Форми правління, законодавство, право

власності та освіта базуватимуться на християнських цінностях.

Микола Костомаров Автором головного програмного доку-

мента Кирило-Мефодіївського братства

під назвою «Закон Божий» (Книги буття українського наро-

ду)» був Микола Костомаров (1817—1885). Провідною ідеєю

цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна

мала виконувати волю Божу — рятувати слов'янство.

Обґрунтовуючи цю ідею, М. Костомаров робить короткий

екскурс в історію, розглядаючи ЇЇ крізь призму історичних

народів. Першими з них були євреї, які отримали від Бога

закон, за яким усі були рівні і не мали царя. Але євреї

обрали собі царя, і Бог відвернувся від них. Греки не мали

царів, були вільні й рівні, але не мали і справжньої свободи,

бо не знали єдиного Бога. Після спокутування Христом

первородного гріха благодать перейшла від євреїв до греків,

романців, німців та слов'ян. Слов'яни були наймолодшими і

більше за всіх любили Бога, та попали в неволю до німців,

татар і турків. З часом постали три незалежних слов'янських

царства — Польща, Литва й Московщина, які витворили

собі царів і панів. Лише Україна «не любила ні царя, ні пана,

а сотворила собі козацтво». Істинний українець будь-якого

роду мав любити не царя, не пана, а лише Бога. Звідси

випливає історична місія українського народу — рятувати

слов'янство. Почавши боротьбу за власне звільнення й не

прагнучи до панування над іншими, він сприятиме

звільненню всіх народів від будь-яких форм гноблення і

становленню форм співжиття, що базуватимуться на

християнських принципах.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що

всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною,

самодержавною. Обґрунтовуючи цю позицію, він знов-таки

посилається на історію. Старі слов'янські поняття про сус-

пільний устрій, на його думку, визнавали єдиним джерелом

загальної народної правди волю народу, присуд віча. При

112

цьому давно вже виникла і вкоренилась ідея князя —

правителя, третейського судді, встановлювача порядку, за-

хисника від зовнішніх і внутрішніх загроз. У Києві й

Новгороді князь вважався атрибутом держави, але він

обирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв вимог

народу або зловживав владою. На Сході, навпаки, особиста

свобода звужувалась і в кінцевому підсумку була знищена,

поступившись місцем самодержавству.

Становленню і зміцненню в Росії монархічної форми

правління, за М. Костомаровим, сприяло прийняття хрис-

тиянства, яке передбачало освячення влади зверху, а також

татаро-монгольське панування, зацікавлене у створенні

сильного апарату та одній довіреній особі для збору данини.

Таку особу було знайдено серед московських князів. Пере-

йнявши апарат централізованого управління від монголів і

спираючись на ідеологічну силу візантійського православ'я,

московити скоро перетворили у підданих не лише своїх

недавніх господарів, а й багато інших народів. Однак

простому люду це принесло мало реальної користі, бо за

велич держави він мав платити власним добробутом і

втратою свободи.

Засуджуючи самодержавство, М. Костомаров водночас

бачив і недоліки республіканського устрою, який не дає

гарантій захисту від свавілля влади «багатьох царків».

Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де

влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам,

а відносини між народами будуються на федеративних

засадах. Для М. Костомарова, як і для більшості членів

Кирило-Мефодіївського братства, федерація в поєднанні з

республіканською формою правління була найдоцільнішою

формою державного устрою. Він вважав ЇЇ традиційно

слов'янською формою, що має свої початки ще в Київській

Русі і дає змогу поєднати прагнення українського народу до

політичної самостійності та застерегти його від появи

експлуататорських класів.

Суть слов'янської федерації М. Костомаров вбачав у

тому, «щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і

управляв незмісимо з другими» і водночас щоб були «один

сейм або рада слов'янська, де сходились депутати од усіх

Речей Посполитих і там розважали і порішали такі діла,

котрі б належали до цілого союза слов'янського». Тобто,

Щоб кожна слов'янська держава — польська, литовська,

113

2-1330

Становлення та розвиток політичних ідей

українська, білоруська, російська — була самостійною та

щоб у них був спільний виборний орган для вирішення

загальних справ.

Очолювати як кожну окрему державу, так і їхній союз у

цілому мали виборні особи: «...щоб у кожній Речі Поспо-

литій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим

союзом був би правитель, вибраний на года»

. За М. Косто-

маровим, в усіх суб'єктах федерації мали бути впроваджені

однакові основні закони, система мір, єдина грошова

система, свобода торгівлі та ліквідація внутрішніх митниць,

єдина центральна влада, якій належить управління зброй-

ними силами та зовнішніми зносинами при збереженні

повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутріш-

ніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народ-

ної освіти.

Тарас Шевченко Тарас Шевченко (1814—1861) справив

великий вплив на політичні погляди

членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою

свого поетичного слова. У його творах немає цілісної полі-

тичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми

державності, соціально-політичних відносин, суспільного

ладу в цілому.

Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові

пройшов кілька етапів. Перший етап позначається роман-

тизмом та певною ідеалізацією козацького минулого. Але

вже й тоді він намагається з'ясувати причини тяжкого

становища українського народу. В поемі «Гайдамаки» серед

таких причин він називав, зокрема, внутрішній розбрат і

чвари.

У другий, найплідніший період творчості, який тривав з

часу повернення в Україну після звільнення з кріпацтва й до

розгрому Кирило-Мефодіївського братства, Т. Шевченко

пристрасно працює над проблемою відсутності єдності

українського народу. Він різко засуджує не тільки самодер-

жавство, що було притаманним для всієї його творчості, а й

класове розшарування всередині самого українського народу.

Зокрема, таврує тих «землячків», які, поїхавши на чужину,

повертаються в Україну визискувачами та гнобителями,

Костомаров М. І. «Закон Божий» (Книги буття українського народу).

К.., 1991. С. 33.

114

і Зародження і розвиток української політичної думки

підручними колонізаторів. Причини рабського становища

українського народу тепер він вбачає не лише в діях

зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності

української правлячої еліти — гетьманів і козацької стар-

шини — завданням національного й соціального визволен-

ня. Оцінює їх поет досить презирливо: «Раби, підніжки,

грязь Москви, варшавське сміття — ваші пани, ясно-

вельможнії гетьмани». Неприязнь Т. Шевченка до козацької

старшини багато в чому зумовлена тим, що вона замість того

щоб шукати опори у власному народові, намагалась якнай-

швидше знайти собі іноземного покровителя. Неоднозначним

було ставлення поета й до Б. Хмельницького. Віддаючи

належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг

простити йому союзу з царем Олексієм Михайловичем:

«Отаке-то, мій Богдане, Олексіїв друже, ти все оддав моска-

леві, а йому й байдуже».

Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає

проблема боротьби народів за національне визволення.

Сутність колонізаторської політики царизму глибоко роз-

крита, зокрема, в поемі «Кавказ». У цьому творі симпатії

поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів.

Різко засуджуючи самодержавство, кріпаччину, соціальне

розшарування, колонізаторство, Т. Шевченко мріяв про

утвердження соціальної рівності й політичної свободи.

Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержав-

ством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний

лад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство. Полі-

тичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республі-

ка — суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною

формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирі-

шальна роль у такому суспільстві мала належати трудівни-

кам, що працюють на своїй землі.

Т. Шевченко не тільки різко засуджував кріпаччину,

самодержавство, а й закликав народні маси до його пова-

лення насильницьким, революційним шляхом: «...вставайте,

кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!». Він

виступав як послідовний революційний демократ, творчість

якого справила величезний вплив на боротьбу українського

народу за своє соціальне й національне визволення. Не

останню роль творчість Т. Шевченка та інших революціо-

нерів-демократів відіграла у скасуванні в Росії 1861 р. —

останньому році життя поета — кріпосного права.

у * ......................................................................... І § з

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки