Скорик М.М. Основи теорії гендеру

Подождите немного. Документ загружается.

Ґендер у політиці

231

Оскільки в системі відносин статей найдискримінованішими

в суспільстві є жінки, то в структурі державної ґендерної політи-

ки цій статі приділяється особлива увага, тобто виділяється як

самостійний її напрямок – державна політика щодо жінок.

Державна політика щодо жінок – складник соціальної по-

літики, спрямований на подолання ґендерної нерівності в стано-

вищі жінок для забезпечення їм рівного соціального статусу з

чоловіками через гарантування можливостей їх рівноправного

розвитку.

На основі узагальнення історичного світового досвіду наука

й практика визначають типи державної політики щодо жінок,

яким мають відповідати й необхідні механізми її реалізації:

• патріархатна політика держави – діяльність, метою й зміс-

том якої є визначення ролі жінки як виконавиці природної

функції материнства і ведення домашнього господарства,

усунення її від участі в публічній сфері життя та обмеження

в професійній діяльності, визнання залежності жінки від

влади, власності й ідеології, формованої чоловіками;

• патерналістська політика держави – напрям державної дія-

льності щодо жінок, змістом якої є проголошення й захист

державою їх прав і свобод нарівні з чоловіками, організоване

залучення жінок до державних форм організації влади й

управління, створення системи пільг і захисту материнства і

дитинства, державне регулювання участі жінок у системі ви-

робництва, пропаганда образу жінки як рівної з чоловіком;

• егалітарна державна політика щодо жінок – цілеспрямова-

на діяльність держави на забезпечення прав і створення умов

та можливостей для самоорганізації жінками своєї життєдія-

льності нарівні з чоловіками, гарантування їм волевиявлен-

ня, самоствердження й самореалізації, а також самовира-

ження особистісних сил людей обох статей як рівних у пра-

вах, свободах, відповідальності.

Основи теорії ґендеру

232

Егалітарна державна політика ґрунтується на концепції рів-

ності прав та можливостей чоловіків і жінок, вільному доступові

жінки нарівні з чоловіком до формування й функціонування всіх

сфер публічного життя, форм власності, сповідування ідеологій,

вибору професійної діяльності, здійснення репродуктивної фун-

кції тощо.

Характер державної політики зумовлює зміст ґендерних

стратегій та прийняття відповідної до них політики в усіх сферах

життя, наявність механізмів її втілення, ставлення до ґендерних

перспектив. Тобто в характері державної політики закладено,

який ґендерний вибір втілює держава.

Ґендерний вибір – чітке визначення соціумами, їх організаці-

ями напрямків ґендерного розвитку й дійового забезпечення про-

гресу в сфері ґендеру.

Вибір характеру ґендерної політики зазвичай визначається в

Основному Законі держави. В Конституції України в ст. 24 чітко

визначено національний вибір ґендерного розвитку українського

суспільства, а саме як суспільства рівності соціального статусу

чоловіків і жінок та їх рівноправності у всіх сферах життєдіяль-

ності й забезпечення для цього державних гарантій. Конститу-

ційно закріплюється свобода вибору як основного права чоловіка

та жінки жити відповідно до своїх потреб та інтересів, переко-

нань і моральних норм, власного розуміння моделі свого буття,

свободи особистості як засобу самовдосконалення особистісного

розвитку. Ґендерний вибір відкриває простір для чоловіка й жін-

ки у їх самореалізації, виявляє виміри внутрішньої свободи, уні-

кальності, неповторності, самоцінності, розкриває волю до само-

усвідомлення й самотворення власного життя на принципах па-

ритетності, нової ґендерно сформованої духовності, ґендерно

насиченого світосприймання й ґендерно зумовленої світобудови.

Вибір державою характеру ґендерної політики визначає й харак-

тер її державного забезпечення.

Державне забезпечення рівних можливостей для чоловіків і

жінок – стратегічне й практичне спрямування діяльності держа-

вних структур на створення умов у всіх сферах суспільного жит-

Ґендер у політиці

233

тя для самоутвердження чоловіків і жінок як рівних перед зако-

ном та рівноправних у самоорганізації й самозабезпеченні ними

власних потреб та інтересів.

Державне забезпечення ґендерної рівності в суспільстві від-

бувається через формування державної ґендерної політики й

створення державних механізмів її втілення.

Формування державної ґендерної політики – це участь у ро-

боті державних структур, діяльність яких спрямована на вироб-

лення стратегій і відповідних до них політик ґендерних перетво-

рень, забезпечення рівних прав, свобод і можливостей для жінок

та чоловіків, утвердження принципів ґендерної демократії в реа-

льному житті й формування ґендерної культури в суспільстві.

Державний механізм забезпечення ґендерної рівності. За-

безпечення втілення сформованої ґендерної політики передбачає

наявність системи державних інститутів, компетенція і діяль-

ність яких спрямовані на втілення ґендерних стратегій та утверд-

ження в реальній практиці ґендерної демократії. Всі ці інститути

взаємопов’язані метою та злагодженістю дій, і за наукової орга-

нізації й управління діють як механізм.

Державний механізм забезпечення ґендерної рівності – це

система взаємопов’язаних і системно дійових державних інсти-

тутів, компетенція і діяльність яких спрямовані на втілення ґен-

дерних стратегій та утвердження в реальній практиці ґендерної

демократії відповідно до історично набутої ґендерної культури

суспільства.

Державні інститути можуть бути різні за формою. Але без цих

організаційно та юридично оформлених структур ґендерна політи-

ка не має механізмів здійснення та цілеспрямованої реалізації.

Процес ухвалення законів про ґендерну рівність у країнах різ-

ного рівня розвитку, різної історичної долі й темпів перетворень є й

формою відпрацювання національних механізмів утвердження ґен-

дерної рівності. Ці механізми постійно вдосконалюються.

Ґендерна державна політика здійснюється через певну сис-

тему взаємопов’язаних державних органів, що діють як меха-

нізм. Усі органи діють результативно, якщо мають чітко визна-

Основи теорії ґендеру

234

чену компетенцію щодо ґендерного компонента своєї діяльності.

Це є ефективною умовою їх функціонування. Така компетенція

охоплює: вироблення ґендерної політики по горизонталі та вер-

тикалі; координацію дій, спрямованих на впровадження ґендер-

них принципів у законодавство, державну політику, програми й

проекти; зібрання й поширення дисагрегованих даних та інфор-

мації з ґендеру для планування цілей, контролю й оцінювання

діяльності; моніторинг впливу програм і політики на ґендерну

рівність; підтримку ґендерного навчання на всіх рівнях і розви-

ток методів і засобів оцінювання впливу ґендеру, а також розви-

ток основних принципів ґендерного навчання й ґендерного конт-

ролю над усіма діями уряду; організація інформаційних кампаній

з метою зосередження громадської думки на ґендерних пробле-

мах тощо. Компетенція названих структур передбачає чітко ви-

писану відповідальність за впровадження і просування ґендерних

підходів.

Ґендерна мета по-різному формулюється в законодавстві рі-

зних країн, проте зводиться до спільного: створення суспільства

ґендерної рівності, формування державної політики, орієнтова-

ної на ґендерну перспективу, впровадження в суспільстві рівних

прав і можливостей, принципу недискримінації, створення умов

справедливості, свободи для вільного й повноцінного самовира-

ження та самореалізації особистості жінки і чоловіка. Визначен-

ня мети потребує чіткого її розуміння, тому важливим є усвідом-

лення того, що стоїть за кожним складником такої мети. Проте

всі складники підкорені одному – створенню суспільства ґендер-

ної рівності.

Суспільство ґендерної рівності – це суспільство, в якому чо-

ловікам і жінкам надаються рівні можливості й шанси для добро-

вільної участі в усіх видах діяльності як рівноправним партнерам і

де чоловіки та жінки користуються рівними політичними, еконо-

мічними, соціальними і культурними правами й свободами, а та-

кож виконують обов’язки та несуть однакову відповідальність.

Державний механізм ґендерної рівності реалізує державну

стратегію в галузі рівності, що становить вироблені напрями за-

гальнодержавних позитивних дій, спрямованих на фактичне за-

Ґендер у політиці

235

безпечення інтеграції ґендерних підходів у всі стратегії, програ-

ми, плани, що їх приймає держава. Ґендерний компонент займає

своє місце у формуванні та функціонуванні

державного механіз-

му, про що свідчить порівняльний аналіз практики різних країн

світу й України.

I. Парламент. Світовий досвід забезпечення ґендерної рів-

ності в парламенті засвідчує пов’язаність з процесами його фор-

мування та функціонування.

Участь у виборах – як пасивна, так і активна – один із найваж-

ливіших напрямів самотворення чоловіком і жінкою своєї власної

ґендерної сутності, політичного самовизначення статі й ґендерно

свідомого політичного середовища. Вибори детерміновані ґендер-

ним статусом їх учасника, ґендерною ієрархією в суспільстві, мо-

делями ґендерної поведінки громадян, ґендерною належністю ви-

борців, вбудованою в структуру всіх інститутів поряд з національ-

ною, класовою належністю, яка відповідно задає тональність у си-

стемі реальних соціальних відносин “панування – підкорення”.

Все це, безумовно, відбивається на результатах виборів як до пар-

ламенту, так і до органів місцевого самоврядування.

У сучасних умовах парламенти в більшості країн світу за-

лишаються за своїм складом чоловічими, а жінки в них станов-

лять невеликий відсоток. І все ж можна констатувати, що з дру-

гої половини ХХ ст. світова практика формування парламентів

засвідчує тенденцію до паритетності їх складу. Найліпше вона

проявляється в північних країнах Європи. Зокрема, в складі пар-

ламентів на 2003 рік відсоток жінок становить: Швеція – 45,3%,

Данія – 38,0%, Фінляндія – 37,5%, Нідерланди – 36,7%, Норвегія

– 36,4%, Іспанія – 36,0%, Бельгія – 35,3%, Австрія – 33,9%,

Німеччина – 32,2%, Ісландія – 30,2%, Болгарія – 26,2%, Швей-

царія – 25,0% та ін. Про зростання ґендерної орієнтації в парла-

ментах інших регіонів свідчить обрання жінок до їх складу в Мо-

замбіку – 30,0%, Південно-Африканській Республіці – 29,8%,

Коста-Риці – 35,7%, Аргентині – 30,7%, Австралії – 25,3% та ін.

Така тенденція зумовила виникнення в світовій політології та

ґендерних дослідженнях терміна “паритетний парламент”.

Основи теорії ґендеру

236

Паритетний парламент – це парламент, у складі якого до-

сягнуто (або майже досягнуто) ґендерну рівність 50/50.

Паритетними парламентами називають парламенти Португа-

лії, Швеції, в складі яких понад 50% становлять чоловіки і близько

50% – жінки. Майже 50-відсоткового представництва жінок і чо-

ловіків досягли регіональні парламенти в Німеччині, Шотландії.

До Конституції Франції внесено зміни, відповідно до яких у пар-

ламент Франції має обиратися по 50% жінок і чоловіків.

Ґендерний склад депутатів органу законодавчої влади Украї-

ни яскраво проглядається в порівнянні всіх скликань Верховної

Ради України, про що свідчить таблиця 2.

Серед 450 народних депутатів парламенту, обраного у березні

2002 року, жінок обрано в одномандатних округах – 8, в багатоман-

датному окрузі – 15, тобто всього 23 особи, що становить 5,1%.

Таблиця 2 показує, що в радянському найвищому органі

влади жінки становили третину його складу. Нерідко можна про-

читати або почути заяви про те, що хоча у Верховній Раді УРСР

представниці жіночої статі становили третину її складу, все ж

жінка залишалась безправною, безініціативною. І це певною

мірою справедливо. Та справедливим є й те, що таким самим у

Верховній Раді УРСР був і чоловік. Влада в країні належала,

власне, верхівці партії – КПРС, волю якої виконував державний

бюрократичний апарат. Однак психологічне забезпечення в

країні активності жінки, її рівності з чоловіком було наявним.

Психологію рівності формувало також конституційне декла-

рування рівних прав і можливостей.

Ґендер у політиці

237

Таблиця 2

Розподіл народних депутатів Верховної Ради України

всіх скликань за статтю

Скликання.

Дата проведення виборів

Загальна чисельність

депутатів

Співвідношення

жінок і чоловіків

Жінок Чоловіків

Осіб % Осіб %

І скликання (1938 – 1947 рр.)

/вибори 26 червня 1938 р./

99 24,8 301 75,2 1 : 3

II скликання (1947 – 1951 рр.)

/вибори 9 лютого 1947 р./

112 27,0 303 73,0 1 : 2,7

ІІІ скликання (1951 – 1955 рр.)

/вибори 25 лютого 1951 р./

132 31,4 289 68,6 1 : 2,2

ІV скликання (1955 – 1959 рр.)

/вибори 27 лютого 1955 р./

150 34,5 285 65,5 1 : 1,9

V скликання (1959 – 1963 рр.)

/вибори 1 березня 1959 р./

155 33,9 302 66,1 1 : 1,9

VІ скликання (1963 – 1967 рр.)

/вибори 3 березня 1963 р./

160 34,1 309 65,9 1 : 1,9

VII скликання (1967 – 1971рр.)

/вибори 12 березня 1967 р./

160 34,1 309 65,9 1 : 1,9

VIII скликання (1971 – 1975рр.)

/вибори 13 червня 1971 р./

168 34,7 316 65,3 1 : 1,9

ІХ скликання (1975 – 1980 рр.)

/вибори 15 червня 1975 р./

201 35,3 369 64,7 1 : 1,8

Х скликання (1980 – 1985 рр.)

/вибори 24 лютого 1980 р./

234 36,0 416 64,0 1 : 1,8

ХІ скликання (1985 – 1990 рр.)

/вибори 24 лютого 1985 р./

234 36,0 416 64,0 1 : 1,8

І скликання (1990 – 1994 рр.)

/вибори 15 травня 1990 р./

13 3,0 421 97,0 1 : 32

П скликання (1994 – 1998 рр.)

/вибори 11 травня 1994 р./

19 5,7 316 94,3 1 : 17

III скликання (1998 – 2002 рр.)

/вибори 29 березня 1998 р./

35 8,1 395 91,9 1 : 11,3

ІV скликання

/вибори 31 березня 2002 р./

23 5,1 427 94,9 1 : 18,6

Основи теорії ґендеру

238

Органічна особливість будь-якого тоталітарного суспільства –

суперечливість, розходження декларацій з реальними діями. Заде-

кларована ґендерна рівність, яка протягом кількох десятиліть зовні

поставала як реальність у найвищому органі влади країни, не сфо-

рмувала ні в жінок, ні в чоловіків ґендерного світогляду та розу-

міння механізмів його втілення на принципах свободи. Показни-

ком цього є склад Верховної Ради України, обраної в умовах реа-

льного вибору 90-тих років і на початку XXI століття. Протягом

усіх чотирьох скликань жінки в парламенті – Верховній Раді неза-

лежної України – становлять від 3 до 8 відсотків. Тенденції карди-

нальних ґендерних змін поки що не спостережено.

Відповідно до загальної кількості жінок і чоловіків у парла-

менті розподілялись і депутати в 25 парламентських комітетах, у

партійних фракціях. В низці комітетів парламенту взагалі немає

жінок – народних депутатів України.

Отже, обраний на виборах-2002 парламент ґендерно розба-

лансований. Отож у своїй діяльності він залишиться ґендерно

малочутливим, мало сприйнятливим до ґендерних проблем у

країні, до ухвалення ним ґендерного законодавства. А коли не

буде такого законодавства, консервуватимуться традиційні пат-

ріархальні відносини й патріархатне мислення в суспільстві. Ці-

лком можливо, що й надалі існуватиме тяжіння до силових мето-

дів розв’язання питань, до чого схильна саме чоловіча психоло-

гія, а отже, насамперед силові структури перебуватимуть у

центрі уваги. Найближчим часом годі розраховувати на орієнта-

ції щодо прискорення розвитку соціальної сфери з боку парла-

менту за панівного в країні технократичного чоловічого мислен-

ня. А саме соціальна сфера, будучи слабо розвиненою, створює

основні перешкоди для вивільнення жінки від домашнього гос-

подарства. Мало уваги віддаватиметься виконанню міжнародних

документів з ґендерної проблематики, як це робилося досі. Все

це зумовлюватиме зберігання ґендерної нерівності в країні, а от-

же, й дискримінованого становища жінки, й утримуватиме від-

чуженість держави від цієї проблеми. Оскільки ґендерна пробле-

матика є індикатором порушення й розв’язання проблеми прав

людини і загалом людського розвитку, то можна передбачити,

Ґендер у політиці

239

що гуманістична спрямованість гуманітарної сфери життя зали-

шиться другорядною проблемою, а питання належного управ-

ління знов відкладатимуть на майбутнє.

Вибори 2002 року показали, що український парламент за

ґендерним складом знаходиться на ґендерній периферії Європи. І

не тільки Європи. Доводить це ґендерний рейтинг України серед

інших країн. Як свідчать дані ООН, за рейтингом щодо ґендерної

збалансованості в парламенті Україна займає 102-е місце серед

країн світу. Порівняймо з країнами, близькими за рейтингом:

Росія займає 78-е місце, Угорщина – 75-е, Білорусь – 74-е, Казах-

стан – 73-е, Азербайджан – 72-е, Литва – 71-е тощо.

Світова практика ґендерної діяльності парламентів набула

досвіду створення таких структур: комітет у справах ґендерної

рівності (рівних можливостей) або підкомітет у справах ґендеру

при одному з парламентських комітетів; науково-дорадчий орган

з питань ґендеру; жіночі фракції. Ці структури спрямовані на

діяльність з питань ґендеру в парламенті.

Постає глобальне питання про те, які чинники забезпечують

чоловікам переваги у входженні до владних структур?

Можна визначити п’ять основних таких чинників, до яких

слід віднести: сталу історичну традицію чоловічого домінування;

зосередженість основної частини власності й управління еконо-

мікою в чоловічих руках; обмеженість ґендерного світогляду в

чоловічої частини населення загалом; обмеженість політичних

поглядів і пріоритетів лідерів жіночих організацій; поширення

традиційних поглядів про сферу діяльності жінки як передусім

“приватну”, а чоловіка – як передусім “публічну”.

Чоловіче домінування в керівних та владних структурах.

Державна влада на глобальному й регіональному рівнях залиша-

ється чоловічим простором діяльності, де чоловік самореалізу-

ється, будуючи свою кар’єру.

Власне, джерелом формування депутатського корпусу знач-

ною мірою є працівники управлінських структур, які виконують

рішення, краще за інших знають механізми доступу до їх тво-

рення, до проходження в органи законодавчої влади. Жінки

Основи теорії ґендеру

240

майже відсторонені від цих механізмів, вони обслуговують, ви-

конують другорядні ролі, а тому лише одиниці проходять до за-

конодавчого органу. Основна маса обранців – бюрократія, при-

чому це перші особи керівників, а не спеціалісти, що їх обслуго-

вують. Цей склад має доступ до засобів масової інформації, віль-

ні можливості пересування, широке спілкування, доступ до вла-

дних важелів, вибудувану систему залежності від них тощо.

За статтю це чоловіки, що становлять гомосоціальний “адмі-

нресурс”, з відлагодженими міжособистісними стосунками,

зв’язками по вертикалі й горизонталі. Жінка, яка досить довго

була відсторонена від публічної сфери, має увійти в неї тоді, ко-

ли чоловік уже освоїв всі її ніші й розташував у них всю систему

особистісних залежностей. Чоловіки створили своє звичаєве пра-

во, виробили традиції, а в умовах становлення ринку – свої коде-

кси честі й безчестя.

Вся соціальна система, попри спроби висунення до влади

жінок, побудована так, що здобути місце у владній системі для

жінки майже неможливо. Потрібен досвід оволодіння організаці-

єю (яка часто лежить не на поверхні, а має викривлені, утаємни-

чені форми) і правовими основами входження в систему влади.

Культура формування влади не подолала насильницьких форм

оволодіння нею, які в наш час не тотожні збройним.

За таких умов модернізація владного простору передбачає й

зміну ставлення влади до жінки. Вона не має бути об’єктом конт-

рольованої чоловіком дійсності. Модернізаційні процеси держав-

но-владних перетворень передбачають і введення як їх складника в

поле бачення відносин чоловіка й жінки в системі влади. Радика-

льна модернізація української владної культури потребує не лише

структурного перетворення державної влади, а й зміни соціальної

її структури, модернізацію ґендерних відносин у ній, відмову від

розгляду статусу жінок лише як об’єкта впливу. А це вимагає змін

у системі влади в напрямку забезпечення політичних можливостей

для включення жіночих координат і цінностей як суспільно зна-

чущих, а їх виявлення як державно забезпеченого.