Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

Ці відозви передавалися з рук до рук, діставалися вони й до рук

повстанчих організацій, які передруковували їх

. Тут же, в Умані

трапився епізод, найменований «волохівщиною»

У своїй праці «Зимовий похід» командарм М. Омелянович-Пав-

ленко присвятив чимало сторінок з’ясуванню особистості О. Воло-

ха, його прибічникам «волохівцям», оскільки отаман «наробив стіль-

ки школи українській армії, що на цьому слід більш зупи нитися»

Довідка:

Волох омелян Іванович (18.07.1886 р., станиця Калнибо-

лотська Кубанської області – 1937 р.) – отаман, політичний авантю-

рист.

Походив з робітничого середовища. Сам був робітником на Донбасі.

До 20-ти років не мав систематичної освіти, хоча деякий час навчався

в Харківській школі живопису. Потрапивши до армії в час Першої сві-

тової війни, одержав елементарну освіту, дослужився до підпрапор-

щика, а в 1915 р. закінчив школу прапорщиків, служив у артилерій-

ських частинах, одержав чин штабс-капітана і бойові нагороди.

У 1917 р. долучився в Москві й Харкові до процесів українізації армії

й був обраний командиром 3-го запасного українського полку. Оскіль-

ки полк перейшов на бік більшовиків, О. Волох збіг до Києва, приєд-

нався до гайдамацьких частин С. Петлюри.

Під час антигетьманського повстання О. Волох був на боці Директо-

рії, конкуркував з П. Балбочаном за роль командувача Запорізької ди-

візії, однак зазнав невдачі і очолив повстанські виступи в районі Про-

скурова. З вересня 1919 р. – головний отаман повстанців УНР. У лис-

топаді 1919 р. – командир ударної гайдамацької бригади Запорізької

групи.

У кризовій ситуації в армії УНР наприкінці листопада – на початку

грудня 1919 р. виступив проти С. Петлюри, здійняв заколот і перей-

шов на бік радянської влади, контактуючи з боротьбистами.

За деякими відомостями, після закінчення громадянської війни пра-

цював у радянських органах. У 1923–1925 рр. – завідувач приймаль-

нею Голови ВУЦВК УСРР. У 1925–1928 рр. – завідувач відділом

Держ страху, працівник Коопбудспілки. У 1929–1932 рр. – директор

на уково-дослідного інституту при Головному шляховому управлінні

УРСР. Заарештований органами НКВС СРСР у 1933 р. Розстріляний.

М. Омелянович-Павленко зазначав: на самому початку січня

1920 р. 1-й і 2-й гайдамацькі полки під командуванням отамана

О. Волоха зазнали поразки в зіткненні з денікінцями й розпалися.

Отаман з невеликою групою прихильників кинувся в район Чуднова,

де в с. Троща спробував переконати командування одного з червоних

Тютюнник Ю. Назв. праця. – С. 35, 90–93.

Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 252.

Там само. – С. 254.

полків у визнанні більшовизму й бажанні приєднання до радянських

військ. Однак досягти цього не вдалося – більшовики віднеслися до

українських вояків з підозрою. Тому О. Волох повів своїх гайдамаків

на Троянців, Чуднів і Житомир. Саме тоді, під Житомиром, було

створено Волинську революційну раду, що в скорому часі оголосила

себе «Всеукраїнською». Ввійшовши з нею в контакт, О. Волох з кіль-

кома посланцями від ради спробували зв’язатися з боротьбистами,

ЦК яких перебував у Житомирі.

Не знайшовши виходу на лідерів УКП(б), без порозуміння з бо-

ротьбистами, Волох через місцевих більшовиків розпочав перегово-

ри зі штабом 12-ї армії червоних в Коростені. Делегація, згідно ін-

струкцій О. Волоха, висунула вимоги: «Визнання незалежності

УСРР; утворення української червоної армії з власним командуван-

ням; недоторканність українців, що раніше боролися з більшовика-

ми, однак нині визнають їх владу». За умови виконання висунутих

положень Волох обіцяв більшовикам «військовий союз в боротьбі

проти світової буржуазії»

Більшовики відкинули домагання українських військовиків, поо-

біцявши лише «помилувати» О. Волоха та його прибічників у разі

згоди на роззброєння та залишення району військових дій для по-

дальшого переформування частин. В іншому випадку, за непослух

погрожували застосувати репресії (суд ревтрибуналу). Однак не

встигли збігти відведені ультиматумом 24 години, як до В. Волоха

прибули керівники боротьбистів – О. Шумський, І. Немоловський,

С. Савицький, до яких дійшли чутки про «прибуле якесь українське

військо». Засудивши нерозважливу поведінку отамана й знову «по-

низивши ранг» «Всеукраїнської» революційної ради до регіональ-

ної – «Волинської», вони утворили Революційний комітет Правобе-

режжя у складі І. Немоловського (голова), Войцеховського і С. Са-

вицького. Новоутворений орган затвердив О. Волоха на посаді «го-

ловнокомандуючого військ України» (при цьому отаман приховав,

що він відколовся й, по-суті, втік від української армії – тобто, фор-

мації під командуванням М. Омеляновича-Павленка). Новоспечений

«головнокомандувач» і ревком вирішили не чекати роззброєння, яке

чекало ослушників більшовицького ультиматума й вирішили негай-

но шукати «нейтральної смуги» (оскільки червоні, як і раніше, вва-

жали своїм головним ворогом білогвардійців і не хотіли витрачати

сили на українські частини, прагнули уникати сутичок, а до бороть-

бистів ставилися якщо не примирливо, то, принаймні, вичікувально,

зробити це було не надто складно).

Звідти планувалося «пролетіти метеором через всю Україну»,

об’єднати всі повстанчі відділи й розпочати створення самостійної

соціалістичної радянської республіки

Доценко О. Назв. праця. – С. 40.

Там само. – С. 41.

У пошуках згаданої смуги О. Волох зі своїми козаками помандрував че-

рез Чуднів–Янушпіль–Уланів–Пиків–Калинівку–Липо вець–Вороновиці–

Ільїнці–Дашів–Гранів і, зрештою, потрапив до Умані. Червоні не чи-

нили цьому рейду жодних перешкод, розраховуючи, що суперечнос-

ті між Волохом і основним контингентом українського війська вне-

суть в їх ряди розлад і значно їх послаблять. Так воно, власне, і ста-

лося.

В районі Липовців загін О. Волоха був атакований і розбитий до-

бровольцями – з 5 тис. вояків під командою отамана залишилося

менше 1 тис.

Останніх чекав другий нищівний удар білих біля Голо-

ванівська. Добровольці звідкись взяли, ніби у О. Волоха є великі гро-

ші, тому й атакували козаків, відбивши обози, кулемети та гармати.

Сам же отаман весь час хитрував, переконував своїх вояків, що

веде їх на з’єднання з «армією УНР», поширював дезінформацію

про неіснуючі контакти й переговори тощо. Насправді, вкрай заплу-

тавшись, він направив одного з боротьбистів на зустріч з М. Оме-

ляновичем-Павленком і Ю. Тютюнником з пропозицією «забути ста-

ре» і порозумітися на платформі утворення Української Червоної ар-

мії (природно, зі збереженням життя самому Волоху). Йому ж було

дано негативну відповідь і попереджено, що лише несприятливі об-

ставини (наближення червоних) не дозволяють вжити активних за-

ходів проти розкольників

Однак О. Волох, користуючись своєю колишньою популярністю

в Запорозькій дивізії, ввійшов у контакт з командуванням 6-го заго-

ну запорожців, що стояв в Умані, і розпочав заходи, щоб хоч цю час-

тину приєднати до себе, водночас виславши своїх представників до

більшовицьких військ, що наближалися до Христинівки. 10 січня до

Умані прибула делегація боротьбистів на чолі з С. Савицьким. Ко-

мандир 6-го загону полковник І. Литвиненко прийняв цю делегацію,

пригостив вечерею й умовився зустрітися з нею на другий день для

переговорів, але своєчасно не повідомив про прибуття цієї делегації

Ю. Тютюнника, а тільки переслав йому записку Савицького такого

змісту: «Товариш Юрко! Революційний Комітет Правобережжа сто-

їть на платформі Самостійної Соціалістичної Радянської Української

Республіки зі своєю національною червоною армією, своїми фінан-

сами і т. д. Зі Совітською Росією можливий тільки союз для бороть-

би з ворогами обох республік. Армію ми творимо явочним поряд-

ком. Росіяне будуть примушені рахуватися з фактом існування Укра-

їнської Червоної Армії і припинять свою дотеперішню політику сто-

совно України. Але для того треба договоритися на чому-небудь нам

з Вами». Отаман Ю. Тютюнник у відповіді С. Савицькому пропону-

вав звернутися офіційно до армії

Доценко О. Назв. праця. – С. 41.

Див.: Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 258.

Доценко О. Назв. праця. – С. 42.

Не дивлячись на попередження Штабу армії про небезпеку, пол-

ковник І. Литвиненко не звернув на це належної уваги і, приспаний

запевненнями делегації, не забезпечив охорону підступів до міста.

11 січня, о 4 год. ранку, до Умані увійшов Ю. Волох і майже без по-

стрілу обеззброїв і забрав до полону цілу залогу. Козаків просто було

влито до волохівської частини, а старшин, для форми, судив ре во-

люційний трибунал і позбавив їх рангів. Потім їх приєднали до різ-

них частин.

Ю. Тютюнник, не знаючи нічого про захоплення м. Умані О. Во-

лохом, послав того дня полковнику І. Литвиненкові для передачі ко-

мандуванню більшовицьких військ пропозицію такого змісту: «Зва-

жаючи на те, що Урядом Російської Федеративної Совітської Респуб-

ліки провадяться переговори про полагодження взаємовідношень

поміж обома Республіками мирним шляхом, до одержання директив

від Головної Команди українських військ, я, Командуючий Київ-

ською Групою військ, пропоную командуванню Червоної армії при-

пинити рух підлеглих їм військових частин в районах, захоплених

українськими військами, а саме: на південь від залізниці Христинів-

ка–Цвітково–Христинівка–Вапнярка. Неприйняття командуванням

Червоної армії вищезазначеної пропозиції буде вважатись мною як

відновлення збройної боротьби поміж Республіками з усіма випли-

ваючими від того наслідками». Пропозиції цієї не було вручено сво-

го часу адресату через ситуацію в Умані, але пізніше, за вказівками

Штабу Армії її передано було червоному командуванню. Одначе це

вже не мало жодного впливу на події: більшовики крок за кроком

ішли за добровольцями, опановуючи Україну. 12 січня до Умані всту-

пили частини 44-ї більшовицької дивізії з метою ліквідації «нерегу-

лярних банд» – в тому числі й О. Волоха.

Командування регулярних частин 44-ї дивізії Червоної армії зму-

сило самоліквідуватися і Ревком Правобережжя, й гайдамацькі під-

розділи О. Волоха, вливши їх до своїх формувань

. Отаман з цього

приводу видав прощальний наказ до українських вояків, в якому на

всі лади лаяв петлюрівщину й вітав «день об’єднання червоного

шлика з червоною зіркою – велике об’єднання для спільної праці

бід ного селянства та робітництва»

Таким виявився кінець волохівщини.

Командуванню Зимового походу слід було оперативно приймати

рішення про подальші дії. Причому мова йшла не лише про поведін-

ку, військові зусилля у вузькому регіоні, а ще більшою мірою про за-

гальні орієнтації, для визначення яких бракувало надійних відомос-

тей про плани ворожих сил. Причому тривалий час теплилися надії

на досягнення угод як з більшовиками, з одного боку, так і з денікін-

цями – з іншого.

Тютюнник Ю. Назв. праця. – С. 44–45.

Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 259.

Адже, всупереч твердженням деяких сучасних авторів про незво-

рушну позицію С. Петлюри щодо більшовиків (жодних поступок і

т. ін.), саме з його ініціативи ще в листопаді-грудні 1919 р. в над-

складних для армії УНР обставинах було надіслано до політичного і

військового радянського керівництва одну за одною три делегації

Комуністи, командування Червоної армії вміло затягували перегово-

ри: нічого певного не обіцяючи й зволікаючи з реальними кроками,

вправно користувалися вигодами становища. Керівництво ж україн-

ських вояків все чекало на позитивні сигнали від переговорщиків, та

й сил особливих для іншої поведінки воно не мало

. Тому на нараді

командирів у с. Гусівка (поблизу Єлисаветграда) було вирішено:

«а) по змозі і надалі уникати сутичок з червоними військами; б) по

змозі і надалі продовжувати марш одною групою, і тільки коли того

вимагатимуть обставини, продовжувати операції невеликими група-

ми; в) з огляду на відірваність від уряду, армія мала взяти на себе ще

й нове завдання – підтримувати в народних масах віру в нашу спра-

ву і задля цього намагатися в дальших своїх акціях охопити, можли-

во більший район»

Поступова ж активізація дій червоноармійців, які в міру перемог

над денікінцями могли вивільняти частини й на акції проти україн-

ського війська, змушувала останніх турбуватися не стільки про роз-

ширення ареалу своєї присутності, скільки шукати шляхи самозбе-

реження.

На згаданій нараді було вирішено використати своєрідний «ні-

чийний» клин між червоними і білими й кожному підрозділу само-

стійно, однак оперативно, перебазуватися в район Черкаси–Чиги-

рин–Канів, де відновити зв’язок, організаційну цілість

Приймаючи рішення, до уваги було взято й те, що в районі Зна-

м’янки–Єливетграда діяв сильний повстанський загін Гулого-Гу-

ленка

, що в наступному влився в формацію походу, став одним з

його надійних бойових підрозділів, перетворившись на дивізію. По-

ступово викристалізувалися і ясність в суспільно-політичних орієн-

таціях командування походу та й рядових його учасників. М. Омел я-

нович-Павленко так пояснював зміцнення національно-визвольної

ідеї у війську: «…Опинившись в самому серці України, армія побачи-

ла тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням се-

лянської маси, що повстанців тих з себе видала; також армія відчула,

що маса дивиться на неї як на свою оружну силу – крім назви «пет-

люрівці» часто-густо можна було вже чути ще назви «українці»,

Див.: Доценко О. Назв. праця. – С. 45–47.

Див.: Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 267.

Там само. – С. 269; Доценко О. Назв. праця. – С. 48.

Доценко О. Назв. праця. – С. 52–53; Омелянович-Павленко М. Назв.

праця. – С. 270.

Там само. – С. 270, 277–279.

«наше військо», бо, зрештою, не було вже родини, яка б так чи інак-

ше не була зв’язана з військом: той загинув у наших лавах від воро-

жої кулі, той покалічений, перебував як інвалід вдома, не мало було

і таких вояків, яких доля була цілком невідома і т. п.

Присутність у війську українському священиків і щире викону-

вання релігійних треб також дуже імпонувало селянським масам:

можна було спостерігати, як у спільній молитві село і військо єдна-

лися в загальній журбі про долю рідного краю; при похоронах заби-

тих або померлих від тифу козаків звичайно брало участь все село –

всі жінки загалом клопоталися щоб прибрати гарно покійника, кла-

дучи його в домовину. Святочно, з великим піднесенням духу відбу-

вався такий похорон, і тут над новою труною знов було єднання. На

крові та сльозах зміцнялася козацька й селянська думка – прокльони

і заклики до помсти змішувались салютаційними сальвами та співом

гімну «Ще не вмерла Україна».

Нарешті українська мова, що вже лунала у війську, єднала його з

суспільством.

У нашому війську під той час вже не було ані зрадників, ані вті-

качів, не вважаючи на те, що чимало вояків проходило повз самі свої

хати. Оце ж той ґрунт, на якому не тільки не деморалізувалось, а на-

впаки, зміцнилось і гуртувалося в тісне коло військової сім’ї наше

військо, що… виявило себе як ідейних борців, що мали свій певний

шлях, а шлях цей був «Заповіт» Тарасів Шевченків:

…вставайте,

Кайдани порвіте,

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!..»

У подальшому поході армія поділилася на дві колони – Північну

під командуванням отамана Ю. Тютюнника (сюди входили Київська й

Волинська дивізії) й Південну (у складі Запорозької дивізії, 3-го кін-

ного полку та штабу армії) під орудою М. Омеляновича-Павленка.

У ніч з 3 на 4 лютого 1920 р. силами Північної групи було прове-

дено успішну операцію по зайняттю Канева. Наступного дня під

контроль українських вояків перейшли Черкаси. Кілька спроб нере-

гулярних частин, вибитих з міста (регулярних військ тут не було)

успіху не принесли. «Полонених не брали, – відзначав О. Доценко.

– Перерубано ревком і чрезвичайку. Захопили величезне майно, яко-

го ніяк не можна було відразу вивезти»

Більшовицьке керівництво, зайняте перекиданням своїх частин

на польський фронт, змушене було відреагувати на успіхи україн-

ських вояків. Перекинуті назустріч їм частини не дали можливості

розвинути наступ на Бобринецьку–Смілу (остання була таки захоп-

лена на кілька годин, але потім здана).

Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 268.

Доценко О. Назв. праця. – С. 56.

На південному напрямку підрозділами Запорозького корпусу при

допомозі місцевих селян були вибиті з Голти достатньо численні за-

гони добровольців

Вдало маневруючи, Північна група після низки дрібних сутичок

вийшла 11 лютого в околиці с. Медведівки між Черкасами і Чигири-

ном, де наступного дня з’єднався з Південною групою. В цьому ра-

йоні оперували повстанці під орудою отамана Гулого-Гуленка.

Зустрічаючи по ходу рейду прихильне ставлення селян, відчува-

ючи їх підтримку, що почасти була й реакцією на агітаційно-

пропагандистську, роз’яснювальну роботу, яку вели українські під-

розділи, командування вирішило перенести хоча б на короткий час

корисну акцію на терени Лівобережжя

***

Аналізуючи спробу керівництва Зимового маршу перенести

військові дії на Лівобережжя, слід сказати, що великої перспективи

тут було очікувати важко. І не лише тому, що місцеві залоги черво-

них надійно контролювали ситуацію, а на допомогу їм, у разі потре-

би, оперативно прибували спеціальні загони. Населення просто зне-

магало від втоми, яку несла перманентна зміна властей з новими

ризиками, грабунками, насильством тощо. Так, описуючи реакцію

жителів Полтавщини на прибуття українських підрозділів, М. Оме-

лянович-Павленко констатує брак очікуваної активності: «Щодо

відношення населення до нас, то воно було якесь загадкове: ворож-

нечі не було, але й не було щирої відвертости – можна було сказати,

що людність придивлялася до нас, щоб пізнати як слід». А в листі

до С. Петлюри командарм зазначав: «На Полтавщині помічається

сильний вплив більшовизму, чому населення відноситься до нас

байдуже»

Тому мітинги, лекції, поширення прокламацій (в тому числі й

вглиб – за лінію фронту) бажаного ефекту не мали. Нечисленні ж

підрозділи, до яких майже не приставали місцеві жителі, були не

здатні на масштабні дії, обмежуючись такими акціями, як похід на

Золотоношу, що так і не привів до її захоплення

. Сплановані кін-

нотні атаки на Лубни і Хорол було відмінено й ухвалено рішення

повернутися на Правобережжя.

Пояснювалося це і бажанням відновити на весну зв’язок з полі-

тичним центром УНР, що перебував почасти в Польщі, почасти (як

прем’єр І. Мазепа) в Кам’янці-По дільському, звідки вдавалося зрід-

ка переправляти лише підбадьорливі листи. «Повна несвідомість

Доценко О. Назв. праця. – С. 61.

Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 299; Доценко О. Назв. пра-

ця. – С. 68.

Там само. – С. 243.

Доценко О. Назв. праця. – С. 73.

про наш Уряд, – писав Головному отаману М. Омелянович-

Павленко, – його віддаленість від армії робить на армію тяжке вра-

ження, чим користуються вороги і розповсюджують провокаційні

чутки про Уряд, хоть наше військо не звертає на це уваги, але все-

таки єсть і легкодухі, у котрих в душі уже закрадається сумнів»

Однак головною причиною був все ж тяжкий стан війська, яке не

могло міцно обпертися на підтримку селян, повстанців. «Зброї від

селян дістать неможливо, – повідомляв голові українського проводу

командувач українських вояків, – тому що в селах заводяться самоо-

хорони – невеличкі озброєні відділи для свого захисту від бандитиз-

му, котрий був розвився до надзвичайних розмірів і примусив селян-

ство організуватися. Багато було випадків коли села з’єдну валися,

виловлювали навколо бандитів і забивали, чим примусили такий

елемент тікати з сел. Всі ці бандити, кинувши свої села, знаходять

притулок у Коцура (отаман одного з підрозділів українського війська

– В. С.), чому населення дуже вороже і не співчуваюче ставиться до

Коцура…»

В останньому зізнанні бойовий генерал прямо натякає, що регу-

лярна військова формація не може нормально існувати без держав-

ної підтримки, неминуче перетворюючись на чинник, що рано чи

пізно через потреби власного виживання входить у суперечність з ін-

тересами місцевого населення.

Відтак, навіть дотримуючись офіційного такту, М. Омелянович-

Павленко недвозначно заявляє: «Час іде і дальніше існування Укра-

їнської Армії, як організованої армії, може бути тільки в тім разі,

коли нам конкретно буде сказано, на що можна надіятися. Чи можна

для організації і переформування нашої, ставшої на партізанщину

(негативний смисл вжитого терміну цілком очевидний – В. С.) армії

в організовану регулярну армію – мати надію на плацдарм відпочи-

нок, одягу зброю, знаряду і особисто (так в документі – очевидно по-

милково, мабуть треба «особливо – В. С.) гроші. Не виявленість об-

ставин може постатити (мабуть, «поставити» – В. С.) армію в тяжке

і навіть критичне становище. …Армія мандрує вже 2-й місяць і не

отримала не одного разу конкретної допомоги, не одної конкретної і

реальної думи і надії на будуче. Це все вкупі зібране ставить армію в

невимовно тяжкі обставини»

У листах командарма до державного центру звертають на себе

увагу ще два аргументи. Він, по-перше, скаржиться на те, що україн-

ські політичні партії не ведуть на селах жодної праці «і навіть при

всім бажанні не має змоги їх розшукати»

. По-друге, це безґрунтов-

ність розрахунків на прихильне ставлення вояків Галицької армії, ко-

Доценко О. Назв. праця. – С. 243.

Там само. – С. 244.

Там само. – С. 244–245.

Там само. – С. 244.

тра є «зараз тліючий мрець, пасивний до всего, крім своєї власної

шкіри»

Тож загалом розраховувати на успіх акції на Лівобережжі просто

не доводилося. Більше того – залишатися за Дніпром на весну було

просто небезпечно.

Відтак, пробувши на Лівому березі лише 4 дні, армія Зимового

походу, нагадавши населенню про своє існування головно агітацій-

ною роботою (особливого поширення набула відозва Ю. Тютюнника

«Селяне…»), повернула назад.

Переправившись в різних пунктах через Дніпро, вона стала на

відпочинок в районі Холодного Яру. Дальший її шлях (він дуже ре-

тельно простежений за наявними документами у праці О. Доценка

)

проліг дрібними населеними пунктами, де не могло бути хоч

скільки-небудь серйозного збройного опору, там, де можна було

уникнути боїв, сутичок з Червоною армією. Якщо такі ставали не-

відворотними, то після коротких зіткнень, українські вояки не за-

лишалися навіть у захоплених пунктах (наприклад, Голованівськ), а

швидко відходили.

Не останню роль грав і великий брак набоїв, захопити які у во-

рога не вдавалося. Основна запорука самозбереження вбачалася в

маневреності, швидкості переміщень.

У районі Бершаді вояки Зимового походу ввійшли в контакт з

представниками частин УГА, що були підрозділами Червоної армії

й, знаходячись по інший бік лінії фронту, відповіли відмовою на пер-

ші пропозиції об’єднання українських сил

Знову поставало питання: як діяти далі?

«Переходить Буг, вішать на шибеницях російських комісарів і

приєднувать Українську Галицьку армію, чи ні? – конкретизує про-

блему Ю. Тютюнник. – А коли приєднаємо, то що будемо з нею ро-

бити? Відсутність інформацій з-поза кордону тяжко відбивалася на

цілій справі. При більшій енергії ворог міг вирвати від нас ініціати-

ву і тоді було би кепсько. Армія була втомлена. У декого з командно-

го складу нерви почали псуватися.

Боролися дві думки: одна – переходити Буг і форсованими мар-

шами підійти до фронтів з метою прорватись до Поляків, котрі ніби-

то не повинні ставитись вороже до нас; друга – не переходить р. Буга

до нав’язання зв’язку з Нач. Ком. Укр. Гал. армії і до одержання пев-

них відомостей про стан за кордоном, а розпочати більш активні ак-

ції проти червоних москалів»

На користь першого варіанту говорило те, що армія за кілька днів

могла вже відпочити, не маючи загрози з боку більшовиків, а про-

Доценко О. Назв. праця. – С. 244.

Там само. – С. 78–87.

Там само. – С. 87; Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 302–312.

Тютюнник Ю. Назв. праця. – С. 62–63.

ти – можливість обеззброєння української армії, інтернування її по-

ляками та ліквідація Галицької армії.

За другу думку промовляла можливість виграти час (і активні-

шими операціями дати знати за кордон про район перебування укра-

їнської армії.

Перше рішення давало мінімум ризику і надію на відпочинок,

друге – значний ризик, але «більше активні операції підносили авто-

ритет нашої армії не тільки поміж населенням і Укр. Галицькою ар-

мією, а також і серед Поляків, котрі мусіли відчути вплив нашої пра-

ці на фронт»

За першу думку стояли полковник Никонів (т. в. о. комдива Во-

линської дивізії замість хворого на тиф отамана Загродського), пол-

ковник Стефанів і полковник Долуд. Другу думку боронили Ю. Тю-

тюнник та отаман Гулий.

Ю. Тютюнник мотивував свою позицію ще й тим, що перебуван-

ня в запіллі ворога мусить бути позитивним чинником для україн-

ської дипломатії, котра повинна би використати цей факт (за кордо-

ном ніхто не знав дійсної чисельності армії). Відомості про пересу-

вання більшовиками 14-ї армії з півдня України на польський фронт

ще більш переконували Ю. Тютюнника, що час до прориву на захід

ще не прийшов.

Прорив цей, на його переконання, треба було зробити в момент

найкритичніших боїв поміж поляками та червоними. Тому Ю.Тю-

тюнник в категоричній формі заявив, що йти на захід було річчю не-

допустимою. Його енергійно підтримав Гулий. Нареш ті до них при-

лучився і М. Омелянович-Павленко. Для решти нічого не лишалося,

як погодитися на дальшу боротьбу в запіллі.

На військовій нараді 12 березня 1920 р. було вирішено розташу-

вати наявні дивізії в районі Умань–Гайсин–Ольвіопіль–Ольгопіль–

Христинівка у напрямку польського фронту, не зосереджуючи зна-

чних сил у великих містах і не розквартировуючи в них штабів

. По-

чавши виконання наміченого плану, армія УНР опановувала простір

в основному між населеними пунктами, де стояли сильні червоноар-

мійські залоги. Однак її переслідування радянськими військами та й

тактичні розрахунки приводили часом до зайняття порівняно вели-

ких пунктів, зокрема залізничних станцій і вузлів. Так, після тяжко-

го тригодинного бою Київська дивізія ввійшла 17 березня до Гайси-

на, а через два дні – в Христинівку і Тальне.

Одночасно Волинською дивізією було зайнято Умань, однак на-

ступного дня було віддано наказ про залишення міста з міркувань

вигіднішого розташування всієї формації по лінії Вапнярка–Хрис-

тинівка–Цвітково

Тютюнник Ю. Назв. праця. – С. 63–64.

Там само. – С. 279–280.

Там само. – С. 280–282.