Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

боєздатність, а також вимагалося жертовно вико нувати вій ськовий

обов’язок. Фронтовим частинам дозво лялося всту пати у переговори

із загонами Червоної армії лише у ви падку, якщо вони проривалися

на територію розта шування УГА, і тільки з питань, які стосувалися

хворих і по лонених

. Тоді ж при Начальній команді був створений

новий політ відділ, що наділявся широкими по вноваженнями та

контро люючими функціями.

Але ці та інші заходи не могли врятувати ситуацію, тому На-

чальна команда вирішила спробувати перевести підкон трольні їй

частини УГА до Румунії. Такий варіант порятунку з катастрофічно-

го становища не був несподіванкою. Він вже давно обговорювався

військовим керів ниц твом. Для перего ворів з румунським урядом та

узгод ження технічної сторони цієї справи 19 січня 1920 р. була на-

правлена делегація на чолі з отаманом Ціммерманом. Тоді ж корпу-

сам видали наказ просуватися вздовж заліз ниці в напрямку до Дні-

стра. Пере праву через ріку перед ба чалося здійснити в районі Тирас-

піль – Рибниця–Дубоcсари. На українській території мали за-

лишити хворих стріль ців, а для їхньої опіки було створено спе-

ціальний під розділ на чолі із сотником Кондратським. Під готовку

до цієї акції Начальна команда здійснювала у порозумінні з денікін-

ським штабом, а при її проведенні вона також розраховувала на під-

тримку Антанти.

Головний автор «румунського плану» генерал Г. Ціріц при його

роз робці офіційно керувався наступними мотивами. Оскіль ки До-

бровольча армія залишає Одесу, то договір з нею втрачає силу, а та-

кож переривається зв’язок з Ан тантою. Як наслідок, УГА позбавля-

ється матеріальної бази. Створення ж нового запілля можливе тіль-

ки за умови пе реходу на ру мунську територію. Там Галицька армія

буде прийнята як союзна армія, оскільки є частиною Добрармії.

Чим сильні шою стане УГА в Румунії, тим вагомішими бу дуть аргу-

менти політичних лідерів у подальшому вирішен ні проблеми за-

хідноукраїнської державності. УГА ніколи не повинна стати зна-

ряддям більшовицького уряду

Проте таку позицію не поділяла значна частина галиць кого

стрілецтва, яка дедалі більше просякалася вірою, що саме союз із

більшовиками відкриває шлях для спільної боротьби проти Поль-

щі: щире сподівання отримати від «нового опікуна» зброю, гроші,

одяг «підносило у нас духа і на дії на переможне повернення до

Галичини...»

. Небез підставним було і побоювання, що Румунія

може видати УГА польському урядові. Супроти таких настроїв, які

Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – С. 160–170;

173–174, 176.

Там само. – С. 192–193.

Алиськевич М. Півроку під більшовиками // Літопис Червоної Кали-

ни. – 1933. – № 9. – С. 22–24.

опановували військо, виявлялися безсильними накази та погро зи

Начальної команди, яку фактично підтримала лише час тина коман-

ди етапу і III корпусу. Відтак з’явилася компро місна платформа роз-

ділу УГА, згідно з якою одна її частина мала приєднатися до Черво-

ної армії, а друга – перейти до Румунії. Таким чином, її ініціатори

сподівалися «мати своїх людей серед більшовиків та Антанти». Але

такий варіант розвитку подій не знайшов багато прихиль ників, бо

виглядав безглуздим з військово-політичної та моральної точок зору.

На початку лютого 1920 р. відбувся фактичний розрив з Началь-

ною командою більшості бойових підрозділів Га лиць кої армії, які

перестали надсилати до неї щоденні звіти про своє становище.

Всупереч наказам головного ко мандування, керівництво I і

II корпусів самостійно вступило у переговори з частинами 45-ї ра-

дянської дивізії, яка просувалася на Бал ту. Перейшов ши у місце

розта шування I корпусу, політвідділ УГА 7 лютого проголосив себе

«Начальним Ревкомом Чер воної Галицької Армії» (ввій шов до іс-

торико-мемуарної літе ратури під на звами «Балтський» або «На-

чальний» ревком). Його началь ником штабу став полковник А. Ша-

манек. Відразу були вста новлені зв’язки з Вінницьким ревкомом,

який ви ступив по серед ником у порозумінні з більшовиками

Ці події відкрили нову трагічну сторінку історії Галиць кої армії.

Становище, в якому вона опинилася, викликає асоціації, пов’язані із

сумнозвісною «Руїною» XVII ст., коли через внутрішні суперечнос-

ті, які використовували зовнішні сили, Україну охопили розбрат та

братовбивчі війни. Згідно з виданими 7, 8, 10 лютого 1920 р. наказа-

ми Начального ревкому всі частини УГА, розташовані на схід від

Дністра, повинні були ввійти до складу Червоної Ук раїнської

Галиць кої армії, стати союзниками радянських військ. Началь ний

ревком оголосив себе вищою політич ною владою УГА–ЧУГА, йому

мала підпорядкуватися Начальна команда, компетенції якої, відпо-

відно, обмежу валися б вирішенням оперативних питань. Балтські

рев комівці закликали не пе реходити Дністер та вжити захо дів, щоб

на румунську територію не потрапив жоден стрі лець. Вони вимага-

ли добро вільної (під розписку) здачі зброї більшовикам, щоб ті пові-

рили «у щирість переходу» в лави Червоної армії

Явище добровільної здачі зброї до того не мало місця в досвіді

УГА, тому ця вимога викли кала найбільше невдо волення серед

стрілецтва.

Незважаючи на таку зміну ситуації, Начальна команда знову на-

правила свого представника до уряду Румунії для з’ясування умов

переходу залишків УГА на її територію та прискорення цієї акції.

Ярославин С. Як ми ставали більшовиками // Літопис Червоної Кали-

ни. – 1933. – № 9. – С. 3–4.

Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – С. 198–199;

202–203.

Покликаючись на дотримання при сяги, вона вимагала від військ не-

гайно перейти Дністер. Про те, коли 10 лютого 1920 р. спробу пере-

йти ріку здійс ни ла невелика група галицьких офіцерів і вояків, їх

за тримали румуни. Ніякі зусилля Начальної команди уже не могли

нічого змінити, бо перехід більшості частин УГА на бік Чер воної

армії став доконаним фактом. Документи, пов’язані з цими подіями,

залишають враження, нібито члени Начальної команди, загалом не

плекаючи ілюзій щодо свого становища, прагнули якщо не на загал,

то хоча у власних очах виправдатися та заспокоїти своє вояцьке

сумління. Передаючи пануючі серед галицького офіцерства на-

строї, літописець у сво єму славетному «Деннику» записав: «Антан-

та дала нам вільну руку і прямо вгнала нас у союз з більшовиками.

Іншої дороги для Галицької армії не було»; УГА «підняла червоний

прапор, щоб застромити його на гордих верхах Карпат, звіль нивши

в союзі з російсько-ук раїнською совітською ар мією при карпатську

Україну з-під кормиги польських шляхти чів»

Представники відомих «галицької», навіть «наддніп рян ської»

концепцій, по суті, однодушні, вважаючи, що УГА пішла на союз з

більшовиками, як і з А. Денікіним, лише за для самозбереження та

продовження боротьби з Польщею. Водночас більшість галицького

стрілецтва була щиро переко нана в тому, що звільнити Галичину

можна було шляхом спільного походу з Червоною армією

Однією з найсумніших сторінок в історії Галицької ар мії стала

свідома видача радянським властям пробіль шо вицьки настроєним

офіцерством своїх генералів. Рішення про арешт командувача

О. Микитки та начальника штабу Г. Ціріца прийняли спочатку Він-

ницький, а потім і Балт сь кий ревкоми.

На цій підставі Одеський воєнком Краєвсь кий 20 лютого 1920 р.

зажадав, щоб вони стали перед рев трибуналом армії (навіть не

ЧУГА). Це було майже рівносильно смертному вироку.

Навколо проблеми, пов’язаної з арештом генералів УГА в істо-

рико-мемуарній літературі існує багато суперечок й точилося чима-

ло дискусій. Зокрема, безпосередній свідок тих подій С. Шухевич

повідомляє, що при розгляді цього питання голоси вінницьких рев-

комівців розділилися, тому його голос «за» став вирішальним і він

«мимоволі причи нив ся до їхньої незавидної долі». С. Шухевич та-

кож визнає, що «цей акт не може впасти плямою на цілу УГА», а є

ре зультатом дій «лише кількох людей»

. Твердження Н. Гір няка, ні-

бито Начальний ревком прагнув лише «усу нути» О. Ми китку та

Г. Ціріца «від впливів в УГА», але не хотів при тягти їх до судової

Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – С. 198–199;

202–203.

Див., напр.: Тютюнник Ю. Назв. праця. – С. 46–49.

Див.: Шухевич С. Спомини з Української Галицької Армії. – Ч. ІV.

– Львів, 1929. – С. 105–110.

відповідальності

, є наївною спробою самовиправдання, бо, знаючи

порядки в Чер воній армії в часи громадянської війни, справжні на-

слідки такого кроку не важко бу ло передбачити.

Можна, звісно, знову наполягати на безправності рішень само-

чинних ревкомів, ставити під сумнів юридичні підстави ревтрибу-

налів судити конкретних осіб тощо, однак це вже ті нюанси, які на

практиці головної ролі для подальшої ролі Української галицької

армії не мали.

Глибокий трагізм ситуації передає поведінка самих ко мандантів.

Коли арештантів перевозили, генерал О. Микит ка «із страшного

жалю розплакався», а Г. Ціріц ска зав: «Це сором для цілої армії, що

видає своїх генералів»

. В той же час кар’єрист, сотник В. Гандзін-

ський таємно ареш тував М. Тар навського і доставив його більшо-

вицькому команду ванню. Але М. Тарнавського відпустили під

«слово честі», а потім посадили під домашній арешт у Балті.

Після укладення договору з більшовиками формальний статус

Галицької армії і надалі залишався невизначеним. Ви сланий для

з’ясування ситуації в кінці січня 1920 р. до Ки єва, чотар О. Ганкевич

повернувся з переконанням, що угоду необхідно якомога швидше

розірвати. Тоді 6 лютого з Він ниці до столиці виїхала представ-

ницька делегація галиць ких військових і партійних діячів у складі

Ф. Конд ратського (голова), М. Опоки, М. Кураха, М. Угрина-Без-

грішного, Є. Ко ханенка та ін. Делегація відразу з’ясувала, що доля

УГА вирішується в Москві, а український ра дянський уряд є мов-

чазним виконавцем її волі.

Справжнє ставлення до Галицької армії з боку РКП(б) і КП(б)У

пе редав у своєму виступі один із комуністичних працівників При-

ходько, який сказав, що то «гніздо націоналістичної контр революції

та пристанище для недобитків петлю рівщини». Він пропонував ар-

мію негайно роззброїти, офі церів за ареш тувати, а стрільців відпра-

вити на «пере ви ш кіл до таборів».

На київських нарадах з’ясувалося, що договір від 1 січня 1920 р.

«не має ніякого значення», що «уряд ніколи його не ратифікує», а

представники політичних угруповань взагалі не мали повноважень

підписувати такий документ. Стано вище галицького війська прямо

і чітко передав В. Затонсь кий: «Ми з денікінцями не говоримо, а

просто б’ємо; вас (УГА. – В. С.) не б’ємо, бо просто немає кого бити,

вас б’ють тепер тиф і манівці вашого політичного бездоріжжя, без-

характерність ваших політичних провід ників і команду вачів»

. Хо-

ча підписаний в результаті нарад кінцевий про токол не мав прак-

тичного значення, він чітко зафіксував став лення радянського ке-

рівництва до УГА.

Див.: Гірняк Н. Назв. праця. – С. 133.

Цит. за: Шухевич С. Назв. праця. – С. 133.

Цит. за: Гірняк Н. Назв. праця. – С. 68–116.

Потрапивши у залізні лещата нового союзника, галича нам нічо-

го не залишалося, як повірити у запевнення, що в їх армії не буде

здійснено «радикальних змін», зокрема роззброєння, та її не приму-

сять воювати проти військ УНР, якими командує М. Омелянович-

Павленко.

Відразу після київської конференції з Москви надійшли умови

реоргані зації ЧУГА, на які вінницька делегація була змушена без-

апеляційно погодитися. Їхня суть зводилася до перетво рення га-

лицьких корпусів на бригади, що ділилися на полки та інші дрібні-

ші підрозділи, які як «допоміжні формації» мали підпорядковува-

тися дивізіям Червоної армії. Політичний вишкіл в цих структурах

передавався Комуністичній партії, а їхні командні кадри мали

призна чатися чи затверджуватися в Москві. Питання перспектив

боротьби у цьому документі не піднімалося.

Таким чином, після внутрішнього розколу Українська га лицька

армія була фактично ліквідована як самостійна військова формація,

а її основною наступницею в організа ційно-військовому відношен-

ні стала Червона українська галицька армія.

З переходом Галицької армії на сторону більшовиків вона, тим

не менше, намагалася підтримувати зв’язки із наддніпрянсь кими

військовими та урядовими колами. На початку своєї діяль ності на-

віть Вінницький і Начальний ревкоми надси лали до них кур’єрів.

Розроблялися плани, згідно з якими у разі наближення військ

М. Оме ляновича-Павленка до Вінниці галицькі частини мали пере-

йти на їхню сторону. Крім того, ЧУГА прагнула встановити контак-

ти з деякими групами пов станців. Близько 3 тис. вояків двох укра-

їнських армій від серпня 1919 р. до березня 1920 р. спільними сила-

ми утри мували ук раїнську владу на території, що охоплювала Ста-

рі При луки, Козятин, Райгород, Люба, Остропіль, Стару Синяву з

мільйонним населенням.

Сформовані тут групи «Берди чів» та «Хмельник» під ко мандою

відомих старшини УГА отамана В. Колод ниць кого та поручника

К. Шостака поповнилися 1,5 тис. галиць ких вояків, що видужали

від тифу. Завдяки проведеній за на казом Головного отамана мо бі лі-

зації тут почалося фор му вання третьої групи – «Пів ніч». Регуляр-

ним військам активно допомагали повстанці Ше пеля і Степаниши-

на, а також місцеве населення.

Після виїзду більшості членів уряду Ди ректорії за кордон офі-

цій на влада на цій території перейшла до Української крайо вої ради,

що перебувала у Хмельнику, а пізніше тут офор милася Рада респуб-

ліки, яка знаходилася в районі Лі тина. Ці владні органи очо лював

галицький ради кал Іван Ма кух

Колодницький В. Галицька залога в Хмельнику і Ук раїнська Краєва

Рада // Українська Галицька Армія: матеріали до історії. – Т. 1. – Вінніпег,

1958. – С. 545–546.

Ініціаторами реанімації та втілення в життя відомого до говору

від 24 грудня 1919 р. головним чином виступали над дніпрянці.

В першій половині січня 1920 р. М. Оме лянович-Павленко направив

дві делегації до Начальної команди УГА, намагався налагодити по-

стійний теле графний зв’язок з нею. Але ці та інші заходи, передусім

через «пасивність» галиць кого військово-політичного ке рівництва,

не принесли реаль них результатів. На нараді представників обох

українських армій 11 січня 1920 р. у Брацлаві після звіту про стано-

вище УГА–ЧУГА її по літичний референт В. Чайківський повідом-

ляв, буцімто Начальна команда та Вінницький ревком, отримуючи

накази від командування Добровольчої та Чер воної армій про від-

ступ, відповідно, на південь та північ, не знали який виконувати.

У своїх спогадах І. Мазепа прокомен тував цю подію так, що УГА

більш охоче виконувала б накази М. Оме ляновича-Павленка

. Про-

те, вочевидь, таке тверд ження є намаганням видати бажане за дій-

сне, бо підстав продовжувати боротьбу соборницьким фронтом уже

фак тич но не залишилося.

Загалом у наддніпрянському таборі панував погляд, що УГА

«пли ве за течією», а факт її «почервоніння» сприймався спокійно і

вва жався «черговою ланкою в ланцюгу галиць кої тра гедії – від Де-

нікіна до більшовиків». Відтак Ю. Тю тюнник стверджував, що цей

крок серед вояків армії УНР навіть не засуджувався

З початком реорганізації галицьких частин та їх перетво рення

на складову Червоної армії навіть перспектива з’єд нання обох укра-

їнських армій зникла остаточно. Сто сунки між Галицькою та Чер-

воною арміями у січні-лю тому 1920 р. складалися по-різному. В. За-

тонський стверд жував, що стріль ців не роззброїли лише тому, що в

районі їхнього роз та шування знаходилася Таращанська бригада, в

якій перева жали українці.

Є також і свідчення про доброзичливе став лення, навіть добро-

чинну допомогу галиць ким частинам з боку кінного загону Г. Котов-

ського

. Але, як показують чис ленні донесення, переважаючим яви-

щем стало те, що потра пивши в місця розташування УГА–ЧУГА,

червоноар мійці починали відразу грабувати її склади, обози й навіть

шпиталі

. На цукроварні, гуральні, гарбарні, млини, які зна ходилися

у віданні галичан, а також торговельні операції, що ними велись,

були накладені «ордери», тому без спе ці ального дозволу радянських

органів вони не могли функціо нувати. З галицьких частин повсюд но

конфісковувалися коні, кулемети, боєприпаси тощо.

Див.: Мазепа І. Назв. праця. – С. 181–183.

Тютюнник Ю. Назв. праця. – С. 50.

Див.: Шкрумеляк Ю. Поїзд мерців. Картина жертв і тру дів. – Львів,

1922. – С. 75–76.

Див.: Денник Начальної Команди Української Га лицької Армії. – С. 202–

205; Гірняк Н. – С. 27, 123–124.

Проте, незважаючи на відомі накази, спроби роззброєння стріль-

ців повторювалися, на цьому ґрунті ви никали гострі супереч ності.

Зокрема, протестуючи проти такої «сваволі», 4-та бри гада ЧУГА

ледь не вдалася до са мовільного переходу румун сь кого кордону, а її

кінна сотня перекинулася до повстанців.

У найважчому становищі опинився розташований під Одесою

III корпус УГА, що першим серед галицьких частин був змушений

доводити вірність новому союзникові. З 3314 чоловік особового

складу в його бойових частинах залиши лося всього 660 вояків.

Спільно із військами 45-ї радянсь кої дивізії з 12 по 22 лютого 1920 р.

III корпус здійснив низку бойових операцій проти денікінської гру-

пи генерала М. Брєдова, який відступав уздовж Дністра для з’єд-

нання з поляками. Під час кровопролитних боїв багато добро воль-

ців було захоплено у полон.

У таких військово-політичних умовах розгорталася ре ор га-

нізація ЧУГА. Через розкиданість по різних місце востях її частин, а

також суперечливість оперативних да них важко визначити бойовий

стан Галицької армії на момент переходу до більшовиків. У списках

Начальної ко манди було зареєс тровано 16785 хворих стрільців,

але про багатьох з них відо мостей не існувало. Нараховувалося

38137 осіб, які виду жували, проте почастішали випадки повторного

захворю вання на тиф. Отже, у бойових частинах продовжували не-

сти службу всього 18243 офіцерів і стріль ців

Згідно з директивами командування Червоної армії, реформу-

вання ЧУГА в місцях розташування частин мало тривати з середи-

ни січня до 10 березня 1920 р., а потім вона вливалася до складу

призначених радянських дивізій. Цей процес розпочався під прово-

дом власних командирів за участю представників армії, а завершу-

вали його більшовицькі військові та партійні діячі. Після укладен-

ня відомого договору в Києві Начальний (Балтський) ревком, що

поступово привласнив собі назву «Начальна команда», від разу опи-

нився у фарватері більшовицької політики. Най ак тивнішу діяль-

ність у Балті демонстрував т. зв. польовий суд (фактично більшо-

вицький ревтрибунал. – В. С.). За словами М. Алиськевича, його

присуди «були єдиними подіями, що збуджували наші приспані

нерви»

, тобто, свідчили про реальну небезпеку, яку несе новий со-

юзник.

З переїздом Вінницького ревкому, який очолював згаду ваний

сотник В. Гандзінський, до Балти 21 лютого 1920 р. було створено

об’єднаний ревком. Він усіляко де монстрував свою лояльність до

нового союзника, за що на віть отримав назву «надкомуністичний».

Незважаючи на це, плани щодо збереження цілісності та зміцнення

Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – С. 209–

213; Гірняк Н. Назв. праця. – С. 120.

Алиськевич М. Назв. праця. – С. 22–24.

боє здатності Галицької армії залишилися нездійсненими. Га лича-

нам навіть не дозво лили провести свій військовий з’їзд, на який вже

почали обирати делегатів. «Похороном» УГА і «народженням»

ЧУГА військові літописці згодом назвали приїзд 27 лютого 1920 р.

до Балти В. Затонського. На проведених тоді нарадах біль шість га-

лицького військо вого командування виступила проти запропонова-

ної ним концепції реорганізації УГА, але їхніми думками відверто

знех тували. Відтак об’єднаний ревком відразу розпустили, його

військово-оперативні функції пере дали новоствореній комендатурі

на чолі з галицьким сотни ком Вациком, а ве дення ідейно-політичної

роботи серед вояц тва перейшло до Комуністичної партії (більшови-

ків) Східної Галичини та Буковини

. Слід визнати, що певною мі-

рою внутрішні суперечності між обома галицькими ревкомами, які

«спи сували» один на одного свої помилки та прорахунки, все ж

пов’язані з арештом командного складу УГА.

За рішенням уряду УСРР на початку березня 1920 р. замість

призначеного Балтським ревкомом 4 лютого тим часовим Началь-

ним вождем ЧУГА підполковника Амвро зія Вітошинського, цю по-

саду обійняв тридцятирічний гали ча нин Василь Порайко. Потра-

пивши в роки Першої світової війни до російського полону, він всту-

пив до біль шовицької партії. Проте В. Порайко перебував у Києві і

лише двічі при їжджав у місце розташування ЧУГА. Тому її

реформуван ням фактично керував його заступник у військових

справах Солодуб, який, до речі, очолював біль шовицький штаб обо-

рони Києва під час наступу на україн ську столицю об’єднаних

українських армій у серпні 1919 р. У той же час Начальна команда

була офіційно «пере йме нована» (фактично скасована) на Польовий

штаб ЧУГА, а її начальником призна чено колишнього царського

полков ника В. Іванова, який прихильно ставився і цінував галичан

за їх військові якості. У Польовому штабі зали шилося ба гато ко-

лишніх службовців, зокрема, началь ником опера тив ного відділу

став полков ник А. Шаманек, якому часто при писують головне ав-

торство планів «пере тво рення» УГА на ЧУГА. Створений при шта-

бі політ відділ, крім виховних завдань, був передусім покли каний

викону вати фіскальні функції, тому стрільці називали його «око

чрезвичайки».

Політвідділ очолив кому ніст, га личанин П. Ми хай лик. На місце

скасованого інсти туту війсь кових судів УГА запровадили Револю-

ційний три бунал ЧУГА, який очо лив Пучко, а потім його змінив

Кириченко. Їх німи заступ никами були С. Шухевич та В. Гандзін-

ський. Керівником найгрізнішої в армії установи – «особо вого від-

ділу», тобто «чрезвичайки», став В. Сірко, колишній учень Рогатин-

ської гімназії.

Українська РСР в період громадянської війни. 1917–1920 рр. – В 3-х тт.

– Т. ІІІ. – К., 1970. – С. 157.

Призначення партійних діячів помітного рангу на ко мандні по-

сади ЧУГА свідчить, що, приступаючи до її ре фор мування, більшо-

вицьке керівництво головну увагу приді ляло політичним, а не вій-

ськовим аспектам. Над національно свідомим галицьким вояцтвом

нависла загроза репресій з боку революційного правосуддя. Однак

багатьом галичанам удалося уникнути покарання завдяки С. Шу-

хевичу. Ревтри бунал виніс тільки два смертні вироки, але й вони не

були виконані

Після проведених кадрових змін у керівному складі, ре фор му-

вання ЧУГА пішло прискореними темпами. Біль шо вицьке керівни-

цтво постійно підкреслювало, що, «прий нявши до себе» УГА, воно

зробило їй велику послугу. На справді ж, із наближенням війни з

Польщею, воно прагнуло примножити свої сили, а також викорис-

тати галицьких ук раїнців як до датковий аргумент для реалізації

своїх політичних цілей. Форсування процесу передислокації та

«розчинення» галиць ких частин у Червоній армії зумов лювалося

бажанням уник нути непередбачених виступів з боку вояцтва, адже

в районі розташування УГА знахо ди лися численні повстанські заго-

ни, а неподалік від неї проходив маршрут Зимового походу військ

М. Омеля но вича-Павленка.

Реорганізація УГА дала такі наслідки. Другий корпус, що знахо-

дився в Бершаді, було перетворено на 1-шу бригаду Червоних укра-

їнських січових стрільців (ЧУСС), коман дан тами якої були А. Ша-

манек, потім Б. Білинкевич, а на чальником штабу – А. Бізанц. Цю

найбоєздатнішу галицьку частину приєднали до 44-ї дивізії І. Ду-

бового.

На основі I корпусу УГА (Чичельник) створено 2-гу бри гаду

ЧУГА (команданти О. Лисняк, Ю. Головінський, на чальник штабу

М. Луцький), яку було підпорядковано 45-ій радянській дивізії

Й. Якіра. Із залишків III корпусу, що дислокувався у Бергфорді на

Херсонщині, сформовано 3-тю бригаду (команданти А. Кравс,

О. Станимір, начальник шта бу В. Льобковіц), яка ставала складо-

вою 58-ої радян ської дивізії. Хоча керівництво бригадами ЧУГА

залиша ло ся в руках галичан, від командування були усунуті най до-

свідченіші особи. У вирішенні військово-стратегічних питань вони

були підпорядковані червоним командирам.

Колишні корпуси УГА перетворювалися на бригади ЧУГА, які

складалися з трьох полків піхоти по три курені в кожному, а також

мали по одному кінному полку, легкого і важкого гарматних дивізіо-

нів та різні допоміжні чистини. Через значні людські втрати чотири

бригади та етап УГА були розділені між новоутвореними бригада-

ми ЧУГА. Три залізничні сотні УГА з’єднали в одну, а галицьку ле-

тунську сотню було переведено з Одеси до Києва.

Снохацький І. Польовий Штаб ЧУГА // Українська Га лицька Армія:

матеріяли до історії. – Т. 1. – С. 535.

Процес відновлення та зміцнення боєздатності різних родів

військ проходив нерівномірно. На початок березня 1920 р. в ЧУГА

були в цілому сформовані лише технічні час тини, а піхота та кінно-

та укомплектовані тільки напо ловину штатного розпису. Через по-

ганий стан доріг і брак обслуги артилерію й обози так і не вдалося

реанімувати.

Важливо відзначати, що вся громіздка реорганізаційна ді-

яльність проводилася виключно на основі власних ресурсів галиць-

ких частин ЧУГА, а командування рад армій, до яких вони стали

входити, не виділило на цю спра ву жодного карбованця. Запрова-

джені в усіх армійських підроз ділах ЧУГА по літ відділи були по-

кликані формувати серед вояцтва кому ністичну ідейність, а також

слідкувати за їхньою по ве дінкою та особливо пильно cтежити за

«націо на ліс тич ни ми ухила ми». Крім цих офіційних завдань вони

на мага лися розшару вати армію зсередини, викликаючи серед ря-

дового складу антиофіцерські настрої.

Така діяльність ба гатьох політко місарів (політруків) викликала

відкрите обу рення з боку стрі лецтва. В історико-мемуарній літера-

турі поширений погляд, нібито всі комісари Червоної армії були ко-

муністами.

Проте в галицьких, на від міну від ін ших її підрозділів, їхні

функції також вико нували анар хісти, радикали, навіть позапартій-

ні. Особливо болісно во яцький загал сприйняв заміну націо нальних

симво лів і атрибутів на комуністичні: замість жовто-блакит ного

пра пора – запроваджено червоний; місце Тризуба зайняла п’яти-

кутна зірка з серпом і молотом; замість гімну «Ще не вмер ла Украї-

на» бійців примушували співати «Інтер на ціо нал». Вони мали віта-

ти своїх командирів та відповідати на поздо ровлення словами: «Хай

живе радянська влада!» і т. ін. Були скасовані старшинські ступені та

відзнаки, тому при офіційному звертанні, навіть в особистому спіл-

куванні, після слова «товариш» слід було вживати лише назву поса-

ди: стрілець, рядовий, чотовий, сотенний, курін ний, полковий та ін.

Випадків публічного невдоволення, а тим більше від критого

протесту з приводу цих та інших нововведень май же не було. Най-

більш відомим такого роду фактом, що від образив загальні настрої

вояцтва, став виступ 10-го гар матного полку проти запровадження

червоної зірки на місце Тризуба. Стрільці були переконані, що саме

Тризуб є «істо ричною відзнакою» самостійності України, під якою

«про лилося немало крові». Спеціальна комісія, що розслідувала цей

інцидент, погрожувала «зачинщикам» рев три буналом, але обмежи-

лася рішенням про необхідність «посилення політроботи» в назва-

ному підрозділі. Відтак Польовий штаб направив у частини ЧУГА

попереджувальні накази про не допустимість будь-яких виявів «по-

літичної незрілості»

Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – С. 230.