Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

Процеси виникнення, розвитку і функціонування права безпосередньо

пов’язані зі свідомою діяльністю суб’єктів суспільних відносин. У науці

розрізняють різні форми суспільної свідомості: політичну, моральну, етичну,

релігійну та правову.

Виникнення правової свідомості є результатом еволюції свідомості

суспільства в цілому: від міфологічної свідомості – до логічної, від логічної –

до правової, та підвищенням ролі права у процесі регулювання суспільних

відносин. Першим недосконалим нормам права відповідала примітивна

правосвідомість, яка мала емпіричний характер. З розвитком і накопиченням

правових знань, їх якісною зміною, відбуваються зміни в структурі та змісті

правосвідомості: перехід від емпіричного до теоретичного рівня

праворозуміння. З іншого боку, виникнення і розвиток правосвідомості

проходить декілька етапів: знання права – ставлення до права – здійснення

правової поведінки.

Правосвідомість, як одна з форм суспільної свідомості, тісно пов’язана з

іншими формами суспільної свідомості, що є об’єктивним і закономірним

процесом. Зв’язок правосвідомості з моральною свідомістю можна простежити

на прикладі формування змісту понять правомірність, протиправність,

законність, правопорядок тощо, які базуються на загальновідомих і загально

прийнятих категоріях „добро” і „зло”, їх співвідношенні. Наприклад, не існує

конституційних норм, які не мали б політичного та морального змісту. Тому в

процесі реалізації таких норм правосвідомість функціонує в єдиній системі

суспільної свідомості.

Під правосвідомістю розуміють сукупність ідей, уявлень, почуттів, які

відображають відношення суспільства до права, його структури, механізму

правового регулювання суспільних відносин. Правосвідомість можна

розглядати і як спосіб впливу права через свідомість окремих індивідів на

закріплення навичок їх правової позитивної поведінки. Об’єктивним є

взаємозв’язок права і правосвідомості. Право і правосвідомість не створюють

один одного. Вони формуються в об’єктивних умовах і взаємодіють. Право

впливає на правосвідомість, формує уявлення членів суспільства про їхні права

й обов’язки, а правосвідомість впливає на право, визначає практику

правозастосування, обумовлює нормотворчу діяльність держави.

На процес формування правосвідомості впливають суспільне становище,

духовна культура суспільства, в тому числі і правова, стан правовиховної

роботи, інтелектуальні можливості особи.

Визначають такі форми виховання правосвідомості: залучення широких

верств населення до правотворчої діяльності, розвиток інститутів прямої

демократії (проведення референдумів, всенародних опитувань) та

представницької демократії, правова пропаганда; правильне застосування

правових норм органами державної влади; охорона конституційних прав і

свобод громадян тощо.

Основні напрями впливу правосвідомості на розвиток суспільних

відносин називають функціями правосвідомості. Функції правосвідомості

відображають зовнішній і внутрішній прояв правосвідомості в системі

суспільних відносин. Відповідно виділяють: правостворюючу, регулятивну,

пізнавальну, оціночну функції, а також функцію розвитку правової науки.

Структура правосвідомості

Дослідження поняття і змісту правосвідомості передбачає визначення її

структури, яка складається з двох елементів: правової ідеології і правової

психології.

Правова ідеологія – це сукупність правових поглядів, які засновані на

певному соціальному досвіді і наукових знаннях. Існування правової ідеології

обумовлюється свідомим ставленням до права, а як систематизований

обґрунтований вираз потреб населення вона пов’язана з пізнанням правових

цінностей, їх перетворенням у систему нормативного регулювання поведінки

людей в суспільстві. Відповідно джерелом виникнення правових ідей, поглядів

є об’єктивно існуючі соціально-економічні, політичні відносини в суспільстві,

юридична практика. Основним завданням правової ідеології є формування

правової свідомості, правової культури окремих суб’єктів і суспільства в

цілому, підвищення рівня їх правових знань.

Правова психологія як елемент правосвідомості відображає правові

почуття, настрої, думки, установки, навички і традиції, відіграє важливу роль у

формуванні і реалізації права, може бути його стимулятором або гальмом.

Зв’язок правової ідеології і правової психології полягає в тому, що

правова ідеологія збагачує правову психологію ціннісно-нормативними

орієнтирами, а правова психологія є єдиним джерелом формування правових

норм, оскільки, на відміну від правової психології, є більш мобільною: швидко

реагує на зміни, що відбуваються в юридичній практиці, відображаючись в

почуттях, настроях та поглядах, які, в свою чергу, безпосередньо впливають на

усвідомлення особою правових змін.

Крім елементів, у структурі правосвідомості виділяють рівні, які залежать

від ступеня знання права та глибини відображення правової дійсності.

Повсякденний рівень – виникає під впливом конкретних життєвих

обставин, особистого правового досвіду та отриманої освіти, характеризує

ставлення особи до права на побутовому рівні. Наприклад, переконання в тому,

що розстріляти вбивцю – це єдиний спосіб боротьби з такими злочинцями і

злочинами.

Професійний рівень – характеризує ставлення до права юристів-

практиків, державних службовців, тобто осіб, які мають спеціальну освіту,

поглиблені і формалізовані знання принципів і норм права, вміння їх

застосовувати в практичній діяльності в різних сферах суспільних відносин:

господарській, цивільній, шлюбно-сімейній, кримінальній тощо. Професійна

правосвідомість відрізняється від звичайної за обсягом і глибиною правових

знань, а від наукової – вмінням їх застосовувати.

Науковий рівень формується в результаті спеціальних науково-дослідних

робіт на основі теоретичного узагальнення правових знань у правознавців, які

займаються науковими дослідженнями в галузі дії правової системи і

прогнозування її подальшого розвитку, є джерелом правотворчості і підґрунтям

правореалізаційної практики.

За суб’єктами правосвідомість можна поділити на такі види:

індивідуальна; групова; суспільна правосвідомість. Взаємозв’язок даних видів

правосвідомості полягає в тому, що суспільна правосвідомість складається із

правосвідомості окремих осіб. У свою чергу, правосвідомість особи, індивіда

формується під впливом суспільної правосвідомості, навколишнього

середовища, в тому числі і правового, юридичної практики. Отримані в

результаті виховання, навчання, спілкування знання про право є основним

джерелом формування індивідуальної правосвідомості.

Отже, правосвідомість – це форма суспільної свідомості, змістом якої є

сукупність понять, ідей і принципів про сутність права та всіх пов’язаних з ним

явищ.

Поняття і загальна характеристика правової культури

Однією з форм прояву правосвідомості є правова культура, змістом якої є

сукупність знань про право. На відміну від правової свідомості правова

культура охоплює матеріальну і духовну сторони буття суспільства і, як явище

соціальне, відображає якісний стан правового життя суспільства на кожному з

етапів його розвитку. Розвиток правової культури обумовлюється історичними,

соціально-економічними, політичними умовами, які об’єктивно формуються в

суспільстві, ступенем гарантованості державою та громадянським суспільством

прав і свобод людини. Визначити реальний зміст правової культури можна

лише за умови її аналізу як частини загальнонаціональної культури.

Правову культуру можна визначити як сукупність правових знань,

духовних цінностей, принципів, правової діяльності, правових звичаїв.

Водночас, правова культура визначається як ступінь правової розвиненості

особи, характер її правової діяльності і юридичної практики, рівень засвоєння

суб’єктом правових норм і можливості об’єктивної оцінки та прогнозування

подальшого розвитку суспільства і держави, характер участі в перетворенні

правової дійсності, рівень її правової активності; оволодіння культурою

правового мислення. Крім того, правова культура може бути охарактеризована

як процес, спосіб і форма реалізації знань та переконань особи під час

здійснення правової діяльності. І нарешті, правову культуру можна розглядати

як один з факторів правового регулювання, передумову духовного розвитку

людини і суспільства в цілому.

Структурними елементами правової культури виступають компоненти

юридичної дійсності в їхньому особливому ракурсі еталонів поведінки: право,

правосвідомість, правові відносини, законність і правопорядок, правомірна

діяльність суб’єктів. Що ж стосується її змісту, то ним охоплюється не просто

правосвідомість, законність тощо, але і характер, рівень, ступінь їхнього

розвитку, тобто те, що дає їм даний етап розвитку цивілізації, суспільного

прогресу.

На певних етапах суспільного розвитку окремі категорії населення, що

мають низький рівень правосвідомості і правової культури, негативно,

неповажно ставляться до права, законів, загалом до правопорядку, проявляють

зневагу до правових цінностей і традицій. В науці це явище отримало назву

правового нігілізму.

Нігілізм (у перекладі з латині nihil – ніщо) – напрям суспільної думки,

одна з форм світосприйняття і соціальної поведінки, виражає негативне

ставлення суб’єкта до певних цінностей, поглядів, ідеалів. Найбільшого

розповсюдження здобуває в ХІХ столітті, головним чином у Західній Європі і в

Росії (анархізм). Нігілізм має багато проявів: може бути моральним,

політичним, ідеологічним, релігійним, правовим, залежно від того, які цінності

заперечуються, про яку сферу знань і соціальної практики йде мова; може

проявлятися на ідеологічному рівні та в практичній діяльності, за характером

дій суб’єктів може бути активним і стійким (постійним) або пасивним і

випадковим (ситуативним).

Різновидом соціального нігілізму є правовий, який, з одного боку, можна

розглядати як певний стан суспільства, а з іншого – як особисті переконання

окремих осіб, що знаходять прояв у відповідних діях (особисті переконання

можуть відрізнятися у осіб, що належать до різних соціальних верств, вікових

груп, здобули різну освіту і виховання).

У теорії права виділяють такі основні форми виразу правового нігілізму:

прагнення руйнування загалом правової системи або її окремих елементів,

умисне порушення чинних нормативно-правових актів; колізії законодавства;

недотримання та невиконання норм права суб’єктами суспільних відносин;

заміна законності політичною ідеологією чи доцільністю; порушення прав

людини; заперечення правової системи, неповага до закону та правоохоронних

органів, критичне ставлення до вимог виконання і дотримання норм права.

Найбільш типовим проявом правового нігілізму є ігнорування окремих

правових приписів.

Подолання правового нігілізму потребує комплексних заходів стосовно

стабілізації суспільства, серед яких виділяються економічні, ідеологічні,

правові, а саме: вдосконалення чинного законодавства, підвищення рівня

правової культури та правової свідомості громадян, зміцнення режиму

законності в державі, підтримання на належному рівні правопорядку,

застосування різних форм правового виховання та правової освіти населення,

підвищення професійного рівня посадових осіб та державних службовців,

зміцнення зв’язку юридичної науки і практики.

Правовий нігілізм вважається антиподом правової культури, але в

чистому вигляді зустрічається рідко.

Основні напрями оволодіння суб’єктами суспільних відносин правовими

цінностями, які з’явились в результаті розвитку суспільства в галузі права є

функціями правової культури. Розрізняють такі функції: пізнавальна;

регулятивна; ціннісно-нормативна; комунікативна; прогностична; виховна.

Правова культура як одне з надбань людства має постійно

вдосконалюватися з метою забезпечення гармонійного та прогресивного

розвитку суспільства і окремих його представників. І навпаки – прогресивний

розвиток суспільства безпосередньо впливає на рівень його правової культури.

Складовими даного прогресу є створення та охорона правових цінностей,

що збагачують особу, як і інших цінностей в суспільстві; правових норм, що

забезпечують безконфліктне існування суспільства; запобігання протиправній

діяльності суб’єктів суспільних відносин тощо.

Як своєрідний феномен, правова культура є формою відтворення

національних правових інститутів – державності, правової системи,

правопорядку тощо. Культура є засобом збагачення цих інститутів, у тому

числі і за рахунок запозичення правових цінностей інших держав та народів.

Відповідно основні функції правової культури передбачають збереження

духовних цінностей у галузі права і їх засвоєння майбутніми поколіннями,

постійне підвищення рівня правової свідомості населення.

Правове регулювання та правовий вплив

Правове регулювання – це цілеспрямований вплив з боку держави на

поведінку людей та суспільні відносини, за допомогою всіх правових засобів

(правові норми, правові відносини, суб’єктивні права та юридичні обов’язки,

акти застосування норм права, заборони, заохочення, покарання тощо).

Відповідно правовий вплив – це весь процес впливу права на свідомість,

волю та поведінку людей за допомогою правових (правове регулювання) та

неправових (інформація, ідеологія, виховання тощо) засобів.

Співвідношення правового регулювання та правового впливу можна

охарактеризувати таким чином: правовий вплив ширше за обсягом поняття,

аніж правове регулювання, адже окрім правових засобів (норм права) він

охоплює й інші (політичні, ідеологічні, виховні, психологічні та ін.) способи;

правове регулювання – ширше за змістом; у правовому регулюванні право

реалізується виключно через його механізм (система юридичних засобів, за

допомогою яких здійснюється правове регулювання), відповідно правовий

вплив здійснюється за допомогою і неправових засобів.

Існують різні види правового регулювання (дозволи і заборони;

централізований і нецентралізований; нормативне (загальне) й індивідуальне

регулювання та ін.

Правове регулювання здійснюється за допомогою певних методів

(способів). Методи правового регулювання – це сукупність певних способів

(прийомів), за допомогою яких впорядковуються суспільні відносини. Серед

методів правового регулювання в першу чергу необхідно виділити такі:

дозволи, зобов’язання, заборони.

Крім вищеназваних, існують такі способи правового регулювання:

покарання (наприклад, накладення штрафу); заохочення (наприклад, отримання

житла за успіхи в праці); диспозитивний (наприклад, укладання угод між

рівними сторонами). Названі способи правового регулювання досягають

результату лише за умови їх взаємозв’язку та взаємодії між собою.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1. Складіть словник основних понять та термінів з теорії

держави і права України

Завдання 2. Запитання для самоконтролю

1. Які причини й закономірності виникнення держави та права ?

2. У чому полягають переваги й недоліки основних теорій

походження держави?

3. Як співвідносяться соціальна, політична й державна влада?

4. Яке місце посідає держава у політичній системі?

5. Які зміни й проблеми виникають при переході від президентсько-

парламентської до парламентсько-президентської республіки?

6. Які види органів держави існують в Україні?

7. У чому полягають основні проблеми формування громадянського

суспільства й правової держави в Україні?

8. Назвіть та охарактеризуйте основні елементи правової системи та

системи права.

9. У чому полягає цінність права?

10. Яке місце посідають норми права в системі соціальних норм?

Завдання 3. Тести-тренінги



1. Яке з визначень правильно відображає предмет теорії держави і

права:

 а) предметом теорії держави і права є вивчення виникнення і

розвитку конкретних держав та правових систем у всій їх історичній

своєрідності, включаючи випадкові державно-правові процеси і явища;

 б) предметом теорії держави і права є дослідження певної сфери

державного життя та конкретної галузі права і законодавства;

 в) предмет теорії держави і права – загальні закономірності виникнення,

розвитку і функціонування держави і права як самостійних, органічно

взаємозв’язаних між собою соціальних інститутів;

 г) предмет теорії держави і права – діяльність і відносини у здійсненні

влади в суспільстві, а також закономірності функціонування і розвитку

політики і політичної влади. Політичних інтересів, відносини, свідомості,

діяльності.



2. Основними теоріями походження держави є:

 а) теологічна; патріархальна, договірна, органічна, матеріалістична,

насильства, демократична;

 б) патріархальна, теологічна; договірна, органічна, матеріалістична,

насильства;

 в) патріархальна, теологічна; договірна, органічна, матеріалістична,

насильства, ціннісна;

 г) природна, позитивна, негативна.



3. Прибічниками договірної (теорії суспільного договору) теорії є:

 а) Е. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський;

 б) К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін;

 в) Платон, Аристотель, Р. Фільмер, М. Михайловський;

 г) Г. Гроцій, Дж. Локк, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо.



4. Суспільство – це:

 а) суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє

владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що

забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних

інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус;

 б) система взаємодії людей, що пов’язані між собою інтересами у сфері

виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі

поведінки в суспільних інтересах за допомогою соціальних норм (у тому числі

юридичних);

 в) система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян

держави, їх об’єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у

відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави,

покликаної створювати умови для їх вільного розвитку;

 г) система взаємодії людей, що пов’язані між собою інтересами у сфері

виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі

поведінки в суспільних інтересах за допомогою соціальних норм (у тому числі

юридичних).



5. До основних ознак держави відносяться:

 а) територія, населення, наявність особливого апарату держави,

суверенітет, офіційна система оподаткування;

 б) територія, населення, наявність особливого апарату держави, державна

символіка, мова, офіційна система оподаткування;

 в) територія, населення, наявність особливого апарату держави,

суверенітет, здатність держави надавати позики та кредити;

 г) територія, населення, наявність особливого апарату держави,

суверенітет, офіційна система оподаткування, грошова одиниця, столиця, мова,

державна символіка.



6. Держава – це:

 а) упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що

функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою

завоювання, утримання або участі у політичній владі;

 б) система взаємодії людей, що пов’язані між собою інтересами у сфері

виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі

поведінки в суспільних інтересах за допомогою соціальних норм (у тому числі

юридичних);

 в) система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян