Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

111

успадкування.

Шлюбно-сімейне право. З ХVІ ст. в Литві узаконили форму церковного

шлюбу. Шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків 18. Умовами

визначалися: досягнення шлюбного віку, одношлюбність; згода батьків;

наявність посагу (приданого) у дружини та віна (майна для нареченої) у

чоловіка. Дружина відповідала за борги чоловіка, батьки не відповідали за

покарання дітей. Розлучення давав церковний суд. Підставами для розлучення

слугували: постриг в ченці, подружня зрада, безплідність, тривала відсутність

чоловіка тощо. Дітьми-сиротами мала опікуватися мати, добрі люди з громади

або церква. Означене вирішував суд.

Кримінальне право. Під злочином розуміли заподіяння особі чи

суспільству шкоди або порушення правової норми. Суб’єктом злочину

визнавалися всі вільні чи напіввільні люди з 14 (1566 р.), а згодом із 16 (1588

р.) років.

Види злочинів: державні (зрада державі); релігійні

(віровідступництво), майнові злочини (пограбування), злочини проти особи

(каліцтво), злочини проти сім’ї (свідоме кровозмішення); злочини проти

моралі (проституція).

Система покарань у загальному вигляді була наступною: смертна кара

(проста – страта на шибениці, кваліфікована – четвертування); тілесні та

членоушкоджувальні покарання (відрубування частин тіла, побиття),

тюремне ув’язнення, виволання (позбавлення прав), конфіскація майна,

церковна покута, грошові стягнення (головщина – грошове

відшкодування за голову вбитого його родичам, „нав’язка” – грошове

відшкодування потерпілому за образу честі та побої).

Процесуальне право. Не було чіткого розмежування кримінального

процесу і цивільного. Розгляд справи проходив такі стадії: подача позову

потерпілим чи його близькими родичами; попереднє слідство; судова

розправа (вину чи невинність потрібно було довести шляхом змагання сторін);

вирок (виносився в триденний термін більшістю голосів усно, вирок можна

112

було оскаржити шляхом апеляції до суду вищої інстанції).

Види доказів: письмові документи; зізнання (добровільні, на тортурах);

речі; свідчення свідків; огляд місця злочину, побої; присяга.

§4. Держава і право України в козацько-гетьманський

період (ХVІ – ХVІІІ ст.)

Тема 1. Виникнення українського козацтва. Запорозька Січ

Виникнення українського козацтва. В історії українського козацтва

можна виділити такі етапи:

Перший – др. пол. ХV – сер. ХVІ ст. – виникнення козацтва, об’єднання

в козацькі загони, боротьба з Кримом, Турцією.

Другий – др. пол. XVI – сер. XVII ст. – формування Запорозької Січі,

участь козацтва в казацько-селянських повстаннях.

Третій – 1648 – 1663 рр. – участь козацтва у визвольній війні.

Четвертий – 1663 – 1775 рр. – протекторат Росії, ліквідація Запорозької

Січі.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена зростанням великого

феодального землеволодіння, що підштовхнуло процес колонізації нових

земель, посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням,

наростанням релігійного та національного гніту, зростанням зовнішньої

загрози, нагальною потребою захисту від нападників.

Слово „козак” з’явилось в українському лексиконі в др. пол. ХV ст.

(вільна людина, ворожа до феодально-кріпосницької системи).

Люди, які втікали від магнатів, на просторах степів Середнього

Подніпров’я займалися різними промислами, захоплювали пустища,

обробляли землю. Це називалося уходництво (від слова уходити – втікати на

заробітки). Життя уходників було небезпечним, бо існувала постійна загроза

нападів. Ось чому уходник, виходячи на польові роботи, завжди мав рушницю

113

на плечі і шаблю.

Поступово козаки заселяли хутори, села і містечка на півдні

Київщини, Переяславщини та Брацлавщини, утворюючи численну групу

городових козаків.

Коли магнати наступали на зайняті пустища, козаки відходили далі на

південь, за дніпровські пороги, на Запорожжя, де створювали общини-коші

на чолі з отаманами, і сформували ще одну групу козацтва – запорозьких

козаків.

Щоб взяти під контроль козацький рух, польський уряд у 1572 р.

набрав на службу 300 заможних козаків, яких внесли до списку державних

військовослужбовців (реєстр), установили плату за службу (гроші, одяг, харчі,

зброю). Так утворилася третя група козацтва – реєстрове. Реєстровці мали

низку привілеїв: не підлягали юрисдикції землевласників, мали власні суди

тощо.

Запорозька Січ, її політичний устрій та право

У XVI ст. в умовах постійної боротьби проти турецько-татарської агресії,

запорозьке козацтво під проводом Д. Вишневецького створює за дніпровими

порогами систему укріплень, яка згодом перетворюється на Запорозьку Січ –

бойовий, адміністративний і господарський центр Війська Запорозького. Першу

Січ було засновано у 1556 р. на о. Мала Хортиця. У подальшому Січ, за рядом

причин, вісім разів змінювала своє розташування (Томаківська, Микитинська,

Базавлуцька, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпіленська). Січ

складалася з 38 куренів на чолі з курінними отаманами. Територіально

Вольності запорозьких козаків поділялися на 8 паланок (Кодацька, Самарська,

Бугогардівська, Інгульська тощо) на чолі з полковником, якому

підпорядковувалися сотники та канцелярія.

За формою правління Запорозьку Січ можна віднести до демократичних

республік. Верховним органом управління Запорозької Січі вважалася

козацька рада, котра збиралася на Різдво, Покрову, а при потребі й частіше.

Вона ухвалювала закони, виносила рішення з найважливіших питань

114

внутрішньої та зовнішньої політики, обирала та контролювала урядовців.

Виконавча влада на Січі належала обраним на козацькій раді

посадовцям (кошовий отаман, козацька старшина – військовий суддя,

військовий писар, військовий осавул тощо).

Судові функції на Запорожжі виконували – паланковий полковник,

військовий суддя, кошовий отаман, загальновійськова рада.

Джерелом права вважався головним чином правовий звичай. В галузі

цивільно-правових норм поширювалося право власності на майно, речі, зброю,

худобу; зобов’язальні дії – купівля-продаж, позика, оренда. В кримінальному

праві існувала досить розвинена система класифікації злочинів та видів

покарань. Найтяжчими визнавалися вбивство, побої, пияцтво в поході,

крадіжка, приведення на Січ жінки, дезертирство тощо. Від характеру

вчиненого злочину (умисно чи ні, групою осіб, у стані сп’яніння) залежало

покарання: шибениця, гак, паля, відсічення голови, утоплення, закопування в

землю, побиття киями, штраф, конфіскація тощо. Суд мав змагальний

характер, з процесуальних дій відомі допити, слідство, свідчення свідків,

доказова процедура.

Тема 2. Формування української державності в роки визвольної війни

У ході війни під проводом Б. Хмельницького на звільненій території

формувалися підвалини самостійної української національної держави у

вигляді козацької республіки. Визволену територію було поділено на 16

військово-адміністративних одиниць – полків. Полки поділялися на сотні (від

10 до 20). У полку влада належала полковнику, а також полковій старшині та

іншим військово-адміністративним чинам. Вони й складали старшинську раду

полку. Усіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а

козацькими сільськими громадами – отаман.

Центральна влада на визволеній території належала гетьману, який

спирався на Раду генеральної старшини (генеральний писар, генеральний

обозний; генеральний суддя, підскарбій; безпосередні помічники гетьмана у

військових справах – осавули, бунчужні тощо). Символами верховної влади

115

гетьмана в Україні були клейноди: булава, бунчук, прапор, литаври для

скликання ради. Центр влади перемістився в Чигирин, де перебувала

військова і адміністративна ставка гетьмана. Гетьмана і генеральну

старшину обирали на

загальній військовій раді.

Обира

лися також

полковники й сотники, хоча інколи кандидатів і визначали зверху.

Перехід під протекторат Росії. 8 січня 1654 р. Б. Хмельницький зібрав

в Переяславі загальновійськову раду, де оголосив про необхідність допомоги

Україні з боку Московської держави. Однак у Переяславі українська сторона

не отримала ні одного офіційного документа, в якому б чітко визначались

умови „об’єднання двох держав”. Остаточно договір було укладено у Москві в

березні 1654 р. (так звані „Березневі статті”). Відповідно до „Березневих

статей” московський уряд визнавав політичну автономію України як окреме

державне утворення в союзі з Москвою із збереженням самоуправління, яке

на той час склалося.

Тема 3. Українська гетьманська держава (друга половина ХVІІ –

кінець ХVІІІ ст.)

Державний устрій. На чолі української козацької держави стояв

гетьман, якого обирала рада (на довічний термін) і затверджував цар. Як главі

держави гетьману належала вища законодавча, виконавча та судова влада, він

очолював збройні сили. Однак повноваження гетьмана часто перетиналися з

компетенцією Генеральної ради, яка виконувала адміністративні, управлінські,

судові функції. В управлінні Україною він спирався на допомогу генеральної

старшини та Генеральної військової канцелярії (з 1720 р.). Зберігалося

козацьке військо у складі 50 тис. чоловік.

Територія Гетьманщини поділялася на полки, якими управляла

полкова старшина на чолі з полковником. Полки поділялися на сотні,

очолювані сотенною старшиною та сотником.

Діяли власні судові органи – Генеральний військовий суд, суд

гетьмана, суд Генеральної військової канцелярії, полкові, сотенні, станові

116

(магістратські, церковні, сільські, доменіальні) та спеціальні суди. В 60-і рр.

ХVІІІ ст. згідно з реформою К. Розумовського відновлювали діяльність

земські, гродські та підкоморські суди.

На поч. ХVІІІ ст. все виразніше відбувається наступ російського царизму

на автономію України. При гетьмані І. Скоропадському (1708 – 1722 рр.)

Петром І вводилася посада царського резидента. В період 1722 -1727 рр. діяла

перша Малоросійська колегія – центральний орган Російської адміністрації,

до якої, фактично, перейшло право управління Гетьманщиною. Після смерті

гетьмана Д. Апостола царський уряд передав владу в 1734 – 1750 рр.

„Правлінню гетьманського уряду”, яке намагалося ліквідувати місцеві

порядки, обмежити автономію. У 1750 р. з дозволу Єлизавети Петрівни на

Лівобережжі було обрано гетьманом К. Розумовського. Однак, у 1764 р. вже

Катерина II відправляє гетьмана у відставку та передає управління краєм

другій Малоросійській колегії (1764-1786 рр.), яка повинна була остаточно

ліквідувати залишки політичної автономії України. У 1775 р. було знищено

Запорозьку Січ. У 1781 р. царським указом Гетьманщина ліквідовується як

адміністративна одиниця імперії.

Суспільний устрій. Основними соціальними групами країни були

козаки, селяни, міщани, українська шляхта та духовенство. Серед

козацтва виділяється знатне військове товариство, яке в свою чергу

поділялося на бунчукове товариство, військове товариство, значкове

товариство. Усе знатне військове товариство несло військову службу,

володіло маєтками та виконувало певні службові доручення.

На початку XVIII ст. деякі козаки перетворилися у прошарок

підпомічників, що працювали нарівні з простими селянами, але, окрім того,

змушені були споряджати до війська заможних виборних козаків.

Українська шляхта отримала низку привілеїв. В середині ХVІІІ ст.

українській шляхті надавалися права російського дворянства.

Духовенство поділялося на біле і чорне.

Поступово посилювався наступ на права селян. Землю старшині

117

роздавали гетьмани, а селян зобов’язували платити податки до військової

скарбниці, працювати на старшину. Панщини та кріпаччини в старому її

вигляді не існувало. Однак на початку XVIII ст. І. Мазепа універсалом відновив

дводенну панщину на Лівобережжі. Запроваджувалися закони, які забороняли

селянам переходити із села в село. Так знову відновлювалося кріпацтво.

Міщани вважалися особисто вільними. Залежно від економічного

становища міське населення поділялося на три категорії: міська

аристократія (заможні купці), середній прошарок (ремісники), міські низи

(підмайстри). Ремісники об’єднувалися за спеціальностями в цехи. Багато міст

мали самоврядування – магістрат.

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права були:

правовий звичай; міжнародні договори (з Річчю Посполитою –

Зборівська 1649 р. та Білоцерківська 1651 р. угоди тощо); гетьманське

законодавство (універсали (укази), рескрипти (постанови), ордонанси

(накази), листи (вказівки), ордери (розпорядження), інструкції, декрети

(закони); Конституція П. Орлика (1710 р.); норми російського

законодавства (укази царів, прикази, колегії тощо), які поширюються з кінця

ХVІІ ст.; норми церковного права; норми магдебурзького права;

III Литовський Статут (1588 р.). Підзаконними вважалися акти Генеральної

військової канцелярії, Генерального військового суду.

Важливим джерелом права вважається Конституція П.Орлика (1710 р.).

Значення Конституції полягає у поєднанні загальнодемократичних засад з

козацькими традиціями Запорозької Січі. У шістнадцяти пунктах проекту,

в дуже стислій формі, розкриті внутрішні і зовнішні питання життя

України, зокрема про релігію, державні кордони, відносини з Кримом, Січ

Запорозьку, незалежність України від Польщі та Росії. Країною має правити

обраний гетьман, законодавчим органом має виступати Генеральна Рада,

вищою судовою інстанцією – Генеральний Суд.

У другій половині XVIII ст. неодноразово робляться спроби кодифікацій

українського права. Внаслідок діяльності кодифікаційних комісій з’явилися

118

„Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743), „Суд і

розправа в правах малоросійських” (1750) Чуйкевича, „Книга Статут і

прочії права малоросійські” (1764 р.) В. Кондрат’єва, „Екстракт

малоросійських прав” (1767).

Цивільне право. У праві власності розрізнялося умовне землеволодіння

(рангове – на час служби) та вільне право володіти, розпоряджатися і

користуватися. З’являється іпотека – застава землі (нерухомості) під

довгострокову позику. Суб’єктом права власності виступали головним

чином фізичні особи (вільні люди), об’єктом власності – нерухоме та рухоме

майно, а в кінці XVIII ст. – і особисто залежні люди – кріпаки.

Зобов’язальне право в Гетьманщині виникало із договорів та із

деліктів. Найбільш розповсюдженими були договори: купівлі-продажу,

позики, оренди, дарування, найму.

Успадковували майно як за законом, так і за заповітом. За законом

могли успадковувати майно лише кровні родичі. Закон визначав законних та

незаконних дітей. Деякі категорії незаконних дітей діставали право на

спадок батька та на виховання і навчання за його кошти. Заповіт складався

дієздатними особами без примусу. Позбавлялися права на спадок – іновірці,

позашлюбні діти, доньки, що вийшли заміж без згоди батьків.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами

канонічного права і передбачали: шлюб (укладення з 16 років (жінки) та 18

років (чоловіки), лише вінчаний у церкві при свідках, обов’язково при

відсутності родинних зв’язків до 8 коліна та за згодою батьків чи опікунів);

розлучення (священик при 2-х свідках давав розлучені листи у випадках:

тривалої відсутності, хвороби, зради, безплідності; обов’язкова матеріальна

відповідальність винної сторони).

Кримінальне право. Під злочином розумілася дія, яка спричинила

збитки або шкоду окремим особам, церкві, державі. Об’єктом злочинних дій

вважалися суспільний і державний лад, органи влади, здоров’я, майно і честь

людини. Суб’єктами злочину визнавалися всі люди (вільні й невільні), які

119

досягли 16 р. Класифікувалися злочини таким чином: державні (зрада);

релігійні (чародійство); посадові злочини (хабарництво); проти суду

(лжесвідчення); проти моралі (зґвалтування); військові (дезертирство);

проти родини (перелюбство); проти особи (вбивство); проти честі

(приниження гідності); майнові (грабіж). Покарання були основні

(смертна кара (проста – повішення та кваліфікована – четвертування),

тілесні покарання (биття киями) і додаткові (штрафи, вигнання,

конфіскація, ув’язнення). Від страти звільняли психічнохворих, вагітних

жінок, вроджених калік, малолітніх та перестарілих людей „доброї слави”.

Процесуальне право. Процес починався з подання заяви до суду. Процес

мав змагальний характер. В Гетьманщині існував інститут адвокатури та

попереднього слідства. Доказами в суді вважалися: особисте зізнання,

виступи свідків, присяга, речові докази, результат огляду місця злочину,

зізнання під час тортур. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а потім

записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати

апеляцію протягом 10 днів. Вирок виконував кат або возний.

§5. Політичний склад українських земель у складі Російської та

Австро-Угорської імперій (кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.)

Тема 1. Суспільно-політичний лад і право українських земель у складі

Російської імперії (кінець ХVIII – початок ХХ ст.)

У кінці XVIII – на початку XX ст. близько 90% території України входили

до складу Російської імперії.

Державний устрій. Населення України строго підпорядковувалося

центральним та місцевим органам влади та управління Російської імперії. На

чолі імперії – імператор, який мав необмежену владу. Центральні органи

влади поділялись на органи верховного управління (Державна рада –

дорадчий орган); імператорська канцелярія (сформувалася у 1812 р. як

120

загальнодержавний орган влади, поділялася на відділення, найважливіше з

них – третє – політична поліція), Комітет міністрів в 60-х рр. ХІХ ст. був

реорганізований в Раду міністрів, яка очолювала центральне галузеве

управління) та органи підпорядкованого управління (Сенат – найвищий суд,

Синод – найвище управління церквою, міністерства).

На початку XX ст. відбулися зміни в державному ладі українських земель у

складі Російської імперії пов’язані з революційними подіями 1905-1907 рр.

Влітку 1905 р. царський уряд підготував реформу політичної системи, згідно з

якою передбачалося створити парламент, який складався б з верхньої палати –

Державної ради і нижньої палати депутатів – Державної думи. Маніфестом

від 17 жовтня 1905 р. Росія проголошувалася парламентською монархією.

Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному

поділу. З

1803 р. і до 1917 р. в Підросійській Україні існувало дев’ять

губерній

(Полтавська, Харківська, Київська тощо), які поділялися на

повіти

, а повіти – на

волості

. З 1801 р. в Україні були запроваджені

військово-адміністративні округи –

генерал-губернаторства.

Таким

чином,

енерал-губернатор очолював

генерал-губернаторства

і у

військово-поліційних питаннях керував губернаторами.

Губернатора призначав і знімав імператор. Йому належала вся влада на

підлеглій території. При губернаторах діяли губернські правління, казенна

палата, наявність поліції, рекрутська наявність, суд, палата державних

маєтностей. Опорою влади було губернське дворянське зібрання на чолі з

предводителем. Повітове правління (або земський суд) очолював земський

справник. У повітах діяли: повітове казначейство, митні інстанції, повітове

управління державним майном. У волості діяв волосний сход із службових та

виборних осіб, які обирали волосного голову, волосне правління (староста,

писар, засідателі), волосний суд. У селах найвищим органом вважався

сільський сход, який обирав сільського старосту, що виконував

адміністративні та поліцейські функції. Управління в містах здійснювалося

поліцейськими органами – управами благочиння.