Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

101

як аристократична (до утворення Боспорського царства).

Законодавчими органами влади в полісах вважалися Народні збори

(еклезія) та Рада (буле). Народні збори розв’язували питання відносно

зовнішньої політики, оборони держави, виборів посадових осіб тощо. Рада –

постійно діючий орган влади, яку обирали Народні збори. Вона готувала

рішення Народних зборів, перевіряла кандидатів на виборні посади,

контролювала їх.

Виконавчу владу здійснювали магістратури (колегії), або магістрати

(посадові особи). Вищою магістратурою була колегія архонтів, яка керувала

всіма іншими колегіями (стратегів, агрономів, астиномів тощо). Серед

урядовців згадуються номофілак (наглядав за дотриманням законів), ойконом

(скарбник), гімнасіарх (відав вихованням юнацтва) тощо.

Суспільний устрій. Соціальна структура суспільства складалася з

вільного та невільного населення. Вільне населення в свою чергу поділялось

на повноправних і обмежених у правах громадян. Таким чином, вільне

повноправне населення античних міст – це аристократія (судновласники,

купці, землевласники) та демос (ремісники, землероби). До вільного, але

обмеженого у правах населення відносились іноземці (метеки) та

вільновідпущеники (колишні раби, яким було надано свободу). Склад

невільників – рабів поповнювався полоненими, дітьми рабів, проданими в

рабство. Раби поділялись на державних, храмових, приватновласницьких.

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права в полісах,

були мононорми, декрети Народних зборів та Ради, розпорядження колегій.

Цивільне право. Існувало поняття приватної власності на землю, рухоме

і нерухоме майно, худобу, рабів. Розвинутим було зобов’язальне право, що

регулювало відносини кредиту, дарування, купівлі-продажу, оренди.

Кримінальне право. Виділялися злочини: проти держави (спроба

перевороту), проти приватної власності (крадіжка), проти особи (убивство). У

виді покарань застосовувалися: страта, вигнання, конфіскація майна, штрафи,

повернення в рабство.

102

Судочинство. Судовий процес мав змагальний характер – позивач і

відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи

апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням.

§2. Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІV ст.)

Тема 1. Суспільно-політичний розвиток і право Київської Русі

Формування української національної державності проходило на

основі консолідації східнослов’янських племен (полян, древлян,

кривичей та ін.), яке завершилося наприкінці ІХ ст. утворенням єдиної

Давньоруської держави –

Київської Русі.

Державний устрій. За формою правління Київська Русь була

ранньофеодальною монархією, за формою устрою – федерацією земель.

Очолював державу великий князь київський. В його руках

концентрувалась законодавча (видання уставів, грамот), судова (очолював

судову систему і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією),

військова (командував дружиною) та адміністративна (призначав посадових

осіб) влада. У розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як у

центрі (тіуни, мечники, ябедники тощо), так і на місцях.

Рада при князі (боярська рада) – дорадчий орган монарха, до якого

входили бояри, дружинники, вище духівництво. Разом із князем боярська дума

розглядала питання зовнішньої політики, видання нових законів тощо.

Феодальні з’їзди – орган державної влади на зламі XI та XII ст. На

них збиралися князі, бояри, церковна верхівка. Вони вирішували питання

пов’язані із міжусобицями, організацією опору зовнішнім ворогам,

ухваленням нових законів.

Віче (народні збори) скликалося в сільських общинах – вервях та в

містах. Віче збиралось для вирішення важливих питань внутрішнього життя, у

разі виникнення зовнішньої загрози.

103

На Русі існувала десяткова, а з кінця Х ст. – двірцево-вотчинна система

управління.

Повноважними представниками князівської влади на місцях були

посадники у містах і волостелі у волостях. Найменшу адміністрацію держави

складала община – верв на чолі з старостою.

Судова система. Усі суди Русі можна об’єднати в три групи: публічні,

приватні та церковні. 1. Публічні: княжий суд, до якого звертались у разі

належності однієї із сторін до феодального стану; вічевий суд, який розглядав

лише найважливіші справи; вервний суд, якому підлягали усі цивільні й карні

справи, які стосувалися общини. 2. Приватні суди – суди землевласників,

урядовців над залежними людьми. 3. Церковні суди розглядали справи

духовенства та їхніх родин, а також усіх християн-віруючих у справах, якими

опікувалася церква (мораль, віра, подружжя).

Суспільний устрій. Населення Київської Русі поділялося на чотири

категорії: вільних, залежних, невільних та ізгоїв. Склад групи вільних людей

був досить строкатим – це аристократична верхівка (князі київські, удільні

князі, бояри, дружинники, урядовці), вільні селяни-общинники (смерди),

духовенство (біле та чорне), міське населення (купці, ремісники). Усі вони

були юридично вільними, дієздатними і правоздатними, виступали як суб’єкт і

об’єкт правовідносин. До категорії залежних належали закупи, які брали

майнову позику (купу) і за її несплату відповідали втратою особистої свободи;

рядовичі – грошові боржники, які укладали кабальну угоду-ряд і відповідали

майном. До категорії невільників відносились холопи (ставали невільниками в

разі скоєння злочину, неповернення боргу тощо) та челядь (полонені, що

потрапили у рабство). Невільники виступали лише об’єктом права, були

неправоздатні й недієздатні, прирівнювалися до майна. І остання категорія –

ізгої – люди, які із одного стану вийшли, а до іншого не потрапили. Ізгої

поділялись на вільних (осиротілі княжата) та невільних (звільнені раби).

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права Київської

Русі були: правовий звичай, князівське законодавство (устави, уроки),

104

канонічне право (церковні устави князів Володимира і Ярослава, рецептовані

джерела візантійського права – „Номоканон”, „Еклога”), міжнародні

договори, судовий прецедент, „Руська правда” (збірник законів).

Оригінал „Руської правди” не зберігся. Її текст було відтворено зі 106

списків (списки – це тексти „Руської правди”, переписані місцевою

адміністрацією або суддями). Залежно від часу написання, обсягу та авторства

дослідники поділяють „Руську правду” на три редакції: 1. „Коротка правда”,

час укладання якої відноситься до ХІ – поч. ХІІ ст. Вона складається з „Правди

Ярослава” (ст.1-18); „Правди Ярославичів” (ст.19-41); „Покону вірного”

(ст.42); „Урока мостникам” (ст.43). 2. „Розширена правда” датується ХІІ ст.

Вона поділялася на дві частини – „Суд Ярослава Володимировича” (ст.1-52),

„Статут Володимира Всеволодовича Мономаха” (ст.53 – 121).

3. „Скорочена правда” розглядається дослідниками як перероблена у ХV –

ХVІІ ст. „Розширена правда”.

Право власності. „Руська правда” розрізняє інститути права

власності і права володіння. У ролі суб’єкта права власності та володіння

виступають фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та юридичні (монастирі,

верви) особи. Об’єктом права власності були прикраси, земля, будинки тощо.

Феодальна власність на землю існувала у вигляді княжого домену,

боярських вотчин, монастирських угідь, общинних земель.

Зобов’язальне право. Зобов’язання виникали у зв’язку із заподіянням

шкоди та договорів. У Київській Русі були відомі такі види договорів

(рядів): міни, купівлі-продажу, позики, поклажі, найму.

Спадкування здійснювалося в двох формах: за заповітом і за

законом. За законом родове майно могли успадковувати лише сини померлого.

Дочки спадкоємицями не вважалися, оскільки могли виносити майно за межі

роду. Згодом „Розширена правда” передбачила, що майно померлого смерда, у

якого не було синів, могло переходити у власність князя, а дочки від

батьківського спадку могли отримувати невелику частку на прожиття. Своєю

чергою, майно бояр, які не мали синів, дозволялось успадковувати дочкам. Якщо

105

діти у померлого неповнолітні, ними та їхньою приватною власністю

порядкували опікуни – мати, близькі родичі, добрі люди, церква, які повертали

майно при досягненні спадкоємцем повноліття.

Шлюбно-сімейні відносини. Шлюб, як і розлучення здійснювалися

церквою. Шлюбний вік для нареченого наставав із 15 р., а для нареченої – з 13

р. Установлювалася одношлюбність. Церква забороняла укладення шлюбу з

представниками інших конфесій, різних соціальних станів, кровних родичів.

Кримінальне право. Об’єктом і суб’єктом злочину визнавалися лише

вільні люди. Мали місце такі види злочинів: державні злочини (посягання на

князівську владу); проти особи (убивство); майнові злочини (крадіжка);

проти церкви (богохульство); проти сім’ї і моральності (зґвалтування).

Розрізнялися такі види покарань: „потік і розграбування” (позбавлення

всіх прав, повна конфіскація майна і вигнання з общини злодія та його сім’ї);

віра – грошове стягнення у розмірі 40 гривень; „головництво” – штраф на

користь сім’ї убитого; церковні покарання (відлучення від церкви); кровна

помста. Не існувало на Русі: смертної кари (хоча можна було вбити злочинця

на місці злодіяння), ув’язнення, тілесного побиття та ганебних кар.

Процесуальне право. Починав судову тяжбу на Русі скривджений, він

же у разі потреби вів слідство. На судову розправу обидві сторони подавали

докази, якими могли бути: „видоки” (свідки, які бачили особисто); „послухи”

(вільні люди, які щось чули); речові; особисте зізнання; присяга; „ордалії”

(божі суди – випробування розпеченим залізом, вогнем). Рішення суд виносив

усно, оголошуючи всім присутнім. Апеляційних інстанцій не існувало, вирок

виконувався негайно. Лише заможна людина могла поскаржитися князеві і

попросити за встановлену плату переглянути справу.

У давньоруському праві знайшли відображення особливі форми

досудового провадження: заклич, звід, „гоніння сліду” – розшук злочинця по

„гарячих слідах”.

Тема 2. Держава і право феодально роздробленої Русі

(30-ті рр. XII – XIV ст.). Галицько-Волинське князівство (1199 –

106

1340 рр.)

В 1199 р., скориставшись смертю галицького князя Володимира, який не

залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславович

захватив Галич та об’єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську

державу.

Державний лад. За формою правління Галицько-Волинська держава була

феодальною монархією. Зовні державний лад Галицько-Волинського князівства

був схожий на устрій Київської Русі, але в реальному житті компетенція та

роль князя, ради бояр, віче мала свої особливості. Князь не мав в державі

абсолютної влади, бо вона обмежувалася впливовим боярством. Іншою

особливістю державного ладу Галицько-Волинського князівства був

дуумвірат – одночасне правління двох князів (наприклад, співправління

Данила та Василька Романовичів). Боярська рада формально існувала як

дорадчий орган центральної влади при князеві. Та фактично рада скликалася

найбільш впливовими боярами, котрі прагнули впливати на владу князя. До її

складу входили найбільші бояри, вище духовенство, воєводи та намісники.

Віче скликалося стихійно князем чи боярами в часи як зовнішньої

загрози, так і внутрішньої міжусобної боротьби (наприклад, 1235 р. віче в

Галичі, яке скликав Данило Галицький). Віче не мало чіткого регламенту,

визначених повноважень та компетенції. Поступово його роль занепала.

Галицько-волинські князі приймали участь в загальноруських

феодальних з’їздах. Інколи скликались з’їзди, які стосувалися лише Галицько-

Волинської держави.

Система управління була двірцево-вотчинною. Центральну виконавчу

владу очолював двірський, який керував князівським двором і вотчинами,

чинив суд від імені князя, супроводжував його в поїздках.

Місцеве управління належало призначеним князем у воєводства

воєводам, у волості – волостелям, у містах – посадникам. Нижчою

адміністративною одиницею була сільська община на чолі зі старостою.

Судова влада не була відділена від адміністративної і складалася з

107

публічних, церковних та приватних судів.

Суспільний устрій. Населення Галицько-Волинської держави поділялося

на вільних, залежних та невільних людей. До категорії вільних належали

боярська аристократія, духовенство, селяни-общинники та міське

населення. Провідну роль у державному житті князівства відігравало

боярство. Духовенство поділялося на біле та чорне. Селяни (смерди)

особисто були вільні, але економічно (поземельно) залежали від власника

землі – князя (держави), боярина, монастиря і платили їм оброк та відбували

повинності. Міське населення поділялось на заможну верхівку, котра

захопила міське управління і підтримувала владу князя. Середній прошарок

складали ремісники, майстри, які об’єднувалися в корпорації – цехи, сотні,

ряди зі своєю казною та на чолі зі старостою. До міських низів належали

„люди менші”, тобто вся біднота та робоча сила.

Категорію залежних складали закупи – селяни-боржники, які

збіднівши, втрачали економічну самостійність і потрапляли в кабалу до бояр.

На останній нижній сходинці суспільної драбини знаходилися

невільники (холопи). Проте їхня експлуатація в умовах Галичини та Волині

не була вигідною і їх поступово перетворювали в кріпаків.

Джерела права. Основними джерелами права були: правовий звичай,

норми „Руської правди”, князівське законодавство (устави, угоди та

грамотами князів), міжнародні договори (угоди князів з орденом хрестоносців

(1308 – 1335 рр.), канонічне право („Номоканон”, „Кормча книга”);

магдебурзьке право.

§3. Держава і право України в литовсько-польський

період (ХІV – ХVІІ ст.)

Утвердження Литви на українських землях розпочалось в 40-х рр.

ХІV ст. На поч. ХV ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли

108

такі українські землі, як Волинь, Київщина, Поділля, частина Лівобережної

України.

На поч. ХІV ст. до складу Польського королівства відійшли Галицька,

Белзька та Холмська землі. Таким чином протягом кінця ХІV – середини

ХVІІ ст. долю більшості українських земель визначав політичний курс Польщі

та Литви, спрямований на взаємне зближення (1385 р. – Кревська унія та 1569

р. – Люблінська унія, яка юридично оформила об’єднання Польщі та Литви в

єдину державу – Річ Посполиту).

Державний устрій Великого князівства Литовського. За формою

правління, литовсько-польська держава була станово-представницькою

монархією. На чолі держави був великий князь (господар) литовський, у

руках якого концентрувалася вся законодавча, виконавча, судова,

адміністративна та військова влада.

У к. XIV ст. сформувався виконавчо-розпорядчий орган влади при князеві

пани-рада. Рада обирала князя, видавала закони, розглядала судові справи. З

сер. XV ст. у Литві функціонував вальний сейм. Сейм скликався князем у разі

потреби прийняття законів, підписання миру, оголошення війни тощо.

В 1565 – 1566 рр. у Великому князівстві Литовському проводиться

адміністративно-територіальна реформа. Все князівство поділялось на

воєводства на чолі з воєводою, якому належала військова, виконавча та

судова влада у воєводстві. Воєводства поділялися на повіти на чолі з

повітовим старостою, який наділявся широкими адміністративними та

судовими функціями. Повіти складалися з декількох волостей на чолі з

волосним старостою. Волость складалася з сільських общин – коп, які

перебували на самоврядуванні у формі сходу, який обирав сільського старосту.

Державний устрій Польського королівства та Речі Посполитої. За

формою правління Польща була станово-представницькою монархією на чолі з

королем. Вищими органами влади були: королівська рада та сейм.

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався в перші роки

її існування. За формою правління Річ Посполита була ранньофеодальною

109

республікою на чолі з виборним королем. Верховна влада належала

загальному литовсько-польському сейму, який складався з трьох компонентів:

король, сенат, посольська зборня. Вальний сейм ухвалював закони,

встановлював розміри податків, скликав посполите рушення, окреслював курс

зовнішньої політики тощо.

В центральний апарат управління входили: коронний канцлер,

коронний маршалок, коронний підскарбій, коронний гетьман, рефендарії.

В адміністративному аспекті Річ Посполита поділялася на три провінції –

Велику Польщу, Малу Польщу (в основному українські землі) та Литву.

Провінції поділялись на воєводства на чолі з воєводами. Воєводства поділялися

на повіти на чолі з каштелянами. Повіти складалися з декількох волостей на

чолі з волосним старостою. Волость складалася з сільських общин.

Судова система на Україні у складі Великого князівства Литовського

пройшла три етапи розвитку. Перший етап – 40-ві рр. ХІV ст. – 1385 р. Це

період, коли на українських землях діяли місцеві судові установи. Другий

етап – 1385 – 1566 рр. характеризується помітними змінами, а саме в цей час

функціонували державні (господарський, комісарський, асесорський, суд

панів-ради), доменіальні, міські, церковні та копні суди. Початком третього

етапу можна вважати реалізацію судової реформи та впровадження нової

структури місцевих судів – земських, гродських та підкоморських в

кожному повіті. У 1569 р. було скасовано центральні суди Литви, і українські

суди підпорядковували Луцькому трибуналу, а після ліквідації і цієї

інстанції – Люблінському трибуналу.

Суди Речі Посполитої можна розділити на три групи: державні

(королівський, сеймовий, комісарський), станові (міські, доменіальні,

духовні, копні суди) та спеціальні (цехові, ярмаркові, митні суди).

Суспільний устрій. У Великому князівстві Литовському окреслилися

суспільні верстви: пануюча верхівка (князі, пани, шляхта), духовенство (біле

та чорне), міщани (патриціат – купці, лихварі; бюргерство – ремісники,

майстри; плебс – різноробочі), селянство (вільне – тяглові, службові, чиншові

110

селяни; напівзалежне – закупи; залежне – кріпаки).

У продовж ХV – ХVІІ ст. у Польщі склалися такі суспільні стани:

пануюча верхівка (магнати, шляхта), духовенство (православне, уніатське та

католицьке), міщани, селянство (вільне – службові та чиншові селяни;

напівзалежне – ординці, сотні люди; залежне – кріпаки). Наприкінці XV ст.

сформувалося також в окремий стан козацтво.

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права були:

правовий звичай, норми „Руської правди”, привілеї (обласні, земські,

пільгові) князів і королів, міжнародні угоди (Кревська, Люблінська унії),

Судебник Казимира IV 1468 р., Литовські статути – кодифіковані збірники

норм права (1529 р. – Перший Литовський статут, 1566 р. – Другий

Литовський статут, 1588 р. – Третій Литовський статут), „Устав на волоки”

1557 р., „Артикули Генріха Валуа” 1572 р., збірки норм магдебурзького

права різних модифікацій; норми канонічного права („Номоканон”,

„Кормчі книги”).

Цивільне право. Литовські статути досить чітко визначали об’єкт і

суб’єкт цивільного права, окреслювали обмеження дієздатності і

правоздатності певних категорій громадян. Приватна власність вважалася

недоторканною і її можна було конфіскувати лише за рішенням суду.

Землеволодіння визнавалося державним, шляхетським, магнатським,

церковним, міщанським.

Зобов’язальне право передбачало угоди купівлі-продажу, позики,

застави, доручення, найму, поклажі, дарування тощо. Угоди зобов’язань

обов’язково мали засвідчуватися у судді, якщо ціна її перевищувала 10 кіп.

Спадкували майно за законом і за заповітом. Шляхтич міг заповісти

спадок на власний розсуд. При успадкуванні за законом спочатку

успадковували діти, потім онуки, потім правнуки. За відсутності таких – бокові

родичі: брати, сестри, дядьки. При успадкуванні батькового майна сини мали

перевагу перед доньками, а материнське добро успадковували всі в рівних

долях. Позашлюбні, незаконнонароджені діти не мали жодних прав на опіку та