Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

301

реакції особистості. Крайню інтенсивність певних рис людини

називають їх акцентуацією.

АКЦЕНТУАЦІЯ ХАРАКТЕРУ – це надзвичайне підсилення

окремих рис характеру, при якому спостерігаються

відхилення в психології і поведінці людини, що не виходять

за межі нормативної поведінки, але межують з патологією.

Акцентованість рис характеру виявляється лише за певних умов.

За інших умов люди з

такими рисами діють спокійно, без напруження.

Акцентованість рис характеру виробляється за суспільних умов

життя під впливом інтересів, специфіки контактів у колективі, проте,

як свідчать дослідження, засадами стосовно них є своєрідні вроджені

індивідуальні особливості, що й створюють ґрунт для виникнення

акцентуації за відповідних соціальних умов.

Які ж найбільш характерні вияви акцентуації?

Це застрягання в

стані збудження, що свідчить про впертість, недовірливість,

нетерпимість до заперечень у дискусіях. У спокійному стані такі люди

виявляють відповідальність і розсудливість у веденні справ.

До них також належить педантизм, який виявляється в

крайньому, нічим не виправданому формалізмі при виконанні справи,

в дотриманні «букви», хоча це й шкодить справі

, у розмірковуванні на

зразок «як би чогось не сталося».

А демонстративні характери виявляють себе нестримано,

сперечаються там, де потрібно погодитися, заперечують очевидне: «це

неможливо», «я цього не розумію», хоча нічого «неможливого» та

«незрозумілого» немає. За звичайних умов такі особи здатні

погоджуватися, досягати значних творчих успіхів.

Екзальтовані особистості надмірно захоплюються,

вихваляють

те, що не варте уваги, легко збуджуються в радощах або сумують аж до

розпачу, їхні реакції на власні вчинки або вчинки інших людей є

загострено емоційними, афективними.

Тривожні характери в усьому очікують на небезпеку, виявляють

підвищену боязливість, сором’язливість, розгубленість, здатні

сховатися від небезпечного, поступитися навіть слабшому, уникати

його, якщо

він погрожує.

Інтровертні особистості замкнуті, свої думки та переживання

спрямовують на самих себе, на свій внутрішній світ, уникають

контактів з іншими, не пристосовані до обставин. Вважають, що

аутизм підлітків більше властивий інтровертним особистостям.

Екстравертні особистості прагнуть до спілкування, контактів з

іншими, багато говорять про себе, хвалькуваті, зосереджуються

здебільшого на зовнішніх

явищах, а не на собі, схильні погоджуватися

з усім, що їм пропонують.

Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це

призводить до формування так званих акцентуйованих рис

характеру. Акцентуації характеру – це крайні варіанти норми

302

характеру як результат підсилення його окремих рис. Акцентуації

характеру можуть спричиняти неадекватні дії, вчинки людини.

Виокремлюють такі основні типи акцентуації характеру:

• ІНТРОВЕРТНИЙ тип, якому властиві замкненість,

складнощі в спілкуванні та налагодженні контактів з

навколишніми; (інтровертність – це зверненість,

заглибленість людини у свій внутрішній світ, свої почуття,

переживання, стани тощо);

• ЕКСТРАВЕРТНИЙ тип, якому притаманні жага спілкування

та діяльності, балакучість, поверховість; (екстравертність

– це спрямованість людини на зовнішній світ, події та інших

людей);

• НЕКЕРОВАНИЙ тип – імпульсивний, конфліктний,

категоричний, до інших ставиться з підозрою;

• НЕВРАСТЕНІЧНА акцентуація – з домінуванням

хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної

втомлюваності;

• СЕНЗИТИВНИЙ тип – з надмірною

чутливістю, лякливістю,

сором’язливістю, вразливістю;

• ДЕМОНСТРАТИВНИЙ тип, якому властиві егоцентризм,

потреба в постійній увазі до себе, співчутті тощо.

Про акцентуації більш детально наведено у працях К. Леонгарда,

О. Лічко.

Як відомо, впродовж життя в людини утворюються динамічні

стереотипи, тобто системи нервових зв’язків у корі великих півкуль

головного мозку

, які виникають під впливом різноманітних

подразнень, що діють у певній послідовності та певній системі.

Багаторазові повторення таких подразнень спричиняють утворення

міцних нервових зв’язків, які згодом виявляються дедалі легше й

автоматичніше, без особливого нервового напруження.

Характер особистості є складним синтезом типу нервової

діяльності та життєвих вражень, умов життя, виховання. «Жива

істота,

– писав І.П. Павлов, – від дня народження зазнає найрізноманітніших

впливів навколишнього середовища, на які вона неминуче повинна

відповідати певною діяльністю, що часто закріплюється на все життя і

виявляється в певних рисах характеру».

Отже, характер, вважав Павлов, - це «сплав рис типу і змін,

зумовлених середовищем».

13.4. Спрямованість

13.4.1. Поняття спрямованості особистості

Більшість людей рухається в соціальному просторі й часі

спрямовано. До руху, активності їх спонукають поставлені потреби,

303

цілі та інші чинники. Але не кожна мета, яка виникає перед людиною,

стає тим, що підштовхує до дії. Лише мета, яка має для людини

привабливу силу, може впродовж певного відтинку життя

спрямовувати її психічну активність, роздуми, думки. У людини

з’являється досить сильна внутрішня потреба в дії, виникає могутнє

спонукання, яке

штовхає її до відповідного вчинку. Отже,

спрямованість особистості зумовлена низкою відповідних мотивів.

Основу мотиваційної сфери особистості становлять потреби –

психічне явище необхідності особистості в засобах та

умовах свого існування.

У процесі діяльності відбувається як розвиток особистості, так і

перетворення середовища, в якому живе людина. Отже, потреби – це

рушійна сила розвитку особистості

та його активності. З одного боку, її

задають людині умови її біосоціального існування й пов’язані з

виникненням дефіциту в нормальній життєдіяльності – соціальній або

біологічній. З іншого – потреби детермінують активність, спрямовану

на усунення цього дефіциту.

Потреба має суб’єктивний та об’єктивний аспекти, що

постають як єдність протилежностей.

Суб’єктивний аспект

характеризують кілька моментів:

• конкретна нестача, необхідність;

• суб’єктивне середовище потреби, тло, тобто внутрішня

система потреб, рівень їх розвитку й стану в цю мить, які

посилюють або послаблюють імпульс до дії;

• суб’єктивні засоби задоволення потреб;

• суб’єктивна цінність – значущість задоволення потреби та

зусилля, необхідне для її задоволення.

Об’єктивний аспект:

• об’єкт нестачі, потреби;

• об’єктивне середовище – ситуація, що сприяє або не сприяє її

задоволенню;

• об’єктивні шляхи – засоби, можливості задоволення

потреби;

• об’єктивна цінність – значущість задоволення потреби й

зусилля, необхідного для її задоволення.

Стан потреби характеризує чітка предметна спрямованість.

Причому ця орієнтованість на

зовнішній світ припускає включення

цього зовнішнього в певній ролі до внутрішньої системи

304

життєдіяльності людини. Потреба в предметі відчувається заради його

опанування як необхідного, але відсутнього на цю мить компонента

системи загалом. Потреба – це завжди відчуття нестачі чогось певного.

Потреби індивіда пов’язані з потребами суспільства, вони

формуються й розвиваються в контексті розвитку останніх. Їх не

можна зрозуміти, не досліджуючи історичний розвиток суспільства.

Аналізуючи

потреби індивіда, треба враховувати особливості тих

спільнот, до яких він належить. Належність до спільноти є однією з

найважливіших детермінант мотиваційної сфери особистості.

Проте потреби можна класифікувати й за іншими ознаками, а

саме як біологічні, матеріальні, соціокультурні.

Потреби, притаманні людині, можна поділити на базові,

похідні та вищі:

• БАЗОВІ ПОТРЕБИ – це

потреби в матеріальних умовах і

засобах життя, у спілкуванні, пізнанні, діяльності й відпочинку. Їх

диктують об’єктивні закони життя індивіда в суспільстві та його

розвитку як особистості. Кожна з базових потреб може мати різні рівні

розвитку, пов’язані насамперед із певними етапами розвитку

особистості.

• ПОХІДНІ ПОТРЕБИ формуються на основі базових

. До них

належать естетичні потреби, потреба в навчанні.

• ВИЩІ ПОТРЕБИ включають насамперед потреби у творчості

й творчій праці.

Потреба, опосередкована складним психологічним процесом

мотивації, виявляє себе психологічно у формі мотиву поведінки

(рис. 13.2).

МОТИВ – це психічне явище спонукання особистості

до постановки мети й діяльності щодо її досягнення.

Потреба – коли суб’

єкту бракує чогось конкретного, а мотив –

обґрунтування рішення задовольнити або не задовольнити зазначену

потребу в певному об’єктивному й суб’єктивному середовищі. Перш

ніж потреба спричинить дію, особистість переживає складний

психологічний процес мотивації, який полягає в усвідомленні тією чи

іншою мірою суб’єктивного й об’єктивного аспектів потреби й дії,

спрямованої

на її задоволення.

Мотивом може стати лише усвідомлена потреба й тільки в тому

разі, якщо задоволення цієї конкретної потреби, багаторазово

проходячи через етап мотивації, безпосередньо переходить у дію.

З цього погляду будь-які психічні явища можуть поставати як

мотиви поведінки лише за умови, якщо у відповідному суб’єктивному

й об’

єктивному середовищі кожне з них перетворюється на потребу, а

її задоволення стає звичкою.

305

Рис. 13.2. Схема переходу потреби в мотив.

Поведінка людини має поліпотребнісну детермінацію.

Різноманітні потреби можуть як співіснувати, так і суперечити одна

одній. З суто пізнавального боку людину може цікавити одна

професія, з матеріальної – інша, з позиції престижу – третя тощо.

Зупинивши свій вибір на одній з них, людина, певно, здійснює чималу

роботу щодо усвідомлення привілеїв тієї потреби (або їх

системи),

задоволення якої для неї найбільш значуще.

Отже, мотив є результатом мотивації і становить собою

внутрішню психологічну активність, що організує та планує діяльність

і поведінку, в основі яких лежить необхідність задоволення потреби.

У процесі мотивації потреба дістає одну зі своїх суттєвих

властивостей – предметність. Предмет, здатний задовольнити потребу,

не є заздалегідь

визначений. До першого задоволення потреба не має

свого предмета. Набуття потребою свого предмета, її опредмечування і

зумовлює перетворення потреби на певний мотив діяльності.

Мотиви діяльності людини пов’язані з її цілями. Цілі й мотиви

дій можуть збігатися. Взаємозумовленість цілей і мотивів людини

очевидна, оскільки мета діяльності завжди залежить від її мотиву

Щоб предмет або явище дійсності стали метою нашої діяльності,

необхідне попереднє усвідомлення людиною, що цей предмет має

стосунок до задоволення наявної в неї потреби, і потреба в ньому

спонукає її до відповідної дії.

Мотив спрямовує сили людини в напрямі задоволення її потреб.

На відміну від цілей, аж ніяк не всі

мотиви людина адекватно

усвідомлює. Поряд із добре усвідомленими інтересами, прагненнями,

переконаннями у психічному житті людини мають місце й такі

особистісні тенденції та установки, які недостатньо адекватно

усвідомлені, що зумовлює викривлення у світобаченні, у поведінці.

СПРЯМОВАНІСТЬ – це властивість особистості, що

становить собою систему взаємопов’язаних внутрішніх

спонукань, які спрямовують та орієнтують

її життєвий шлях

у соціальному просторі й часі.

Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів.

Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують

будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної

структури мотивів є передумовою стійкості особистості.

Потреба

(нестача в чомусь)

Мотивація

(усвідомлення потреби)

Мотив

(обґрунтування рішення)

306

Які ж головні компоненти спрямованості особистості? У

структуру спрямованості входять, передусім, усвідомлені мотиви

поведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості. Їхня стійка

ієрархія дає змогу в певних межах передбачити загальну

спрямованість особистості, її вчинків. Проте на поведінку людини

впливають не тільки усвідомлені, а й малоусвідомлені мотиви. Їхнє

співвідношення визначає поведінку людини в

новій ситуації.

Спрямованість особистості виявляєтьсяч через конкретну

діяльність, вчинки і поведінку. Саме вона спрямовує рух особистості в

соціальному прсторі та часі. А в основі спрямованості особистості

лежить відповідна мотивація. Вона складається із взаємозв’язку

якостей, цілей і потреб особистості, які є стимулами і важливі для

досягнення мети і ситуації. Мотивація

виникає періодично.

Сила мотивації та стійкість лінії поведінки особистості не лише

інша в різних людей, а й змінюються з часом (Robbins, 2001).

Мотивація – збірне поняття. Це «безліч психічних процесів та афектів,

що є в основі здібностей людини визначати ставлення до очікуваних

наслідків й обраного напряму і зменшувати витрати енергії»

(Heckhausen, 1989).

У процесі вивчення

мотивації Гекгаузен звертає увагу на такі

аспекти:

- цілеспрямованість поведінки;

- початок і завершення втрати цілісності поведінки;

- відновлення цілісності після припинення поведінки;

- перехід до нового типу поведінки;

- конфлікти між цілями поведінки і способами її реалізації.

У своїй роботі Роббінс (Robbins, 2001) визначає мотивацію як

«процес, який пояснює інтенсивність, спрямованість і наполегливість

спроб

людей досягти мети».

Мотивація спрямована на кожну з цілей поведінки.

Ґрінберґ і Берон (Greenberg і Baron, 2000) визначають

мотивацію як «процес, який викликає, спрямовує і формує людську

поведінку щодо досягнення якоїсь мети». З ними згодні Буханан і

Гучинські (Buchanan і Huczynski, 1997): «Мотивація – трудомісткий

психологічний процес ініціації, вкладення енергії, напряму і

формування цілеспрямованої поведінки». У новому

виданні їх книги

(2001) вказано на процес ухвалення управлінських рішень:

«Мотивація – когнітивний процес ухвалення рішення, який ініціює,

вкладає енергію, спрямовує поведінку і керує ним».

У більшості визначень містяться такі компоненти мотивації:

активація, напрям і цілеспрямоване управління ставленням.

Активацію (arousal) розуміють як спонуку до дії.

Напрям (direction) визначають як особисте рішення про вибір

мети

Управління поведінкою (maintainance) пов’язано з тими

чинниками, які сприяють реалізації поведінки, аж до досягнення

мети.

307

Мотиви завжди є спонукальною силою. «Мотиви входять у

структуру когнітивних та емоційних процесів, і вже на них

нашаровуються життєві установки» (Frohlich, 1993).

На основі домінуючої мотивації людини розрізняють три основні

види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на

завдання (ділова спрямованість) і спрямованість на себе (особиста

спрямованість).

Спрямованість на взаємодію спостерігається в тих

випадках, коли вчинки людини визначаються потребою у спілкуванні,

прагненням підтримувати добрі стосунки з колегами тощо.

Спрямованість на завдання, або ділова спрямованість,

відображає перевагу мотивів, які породжуються діяльністю: інтерес до

процесу праці, безкорисливе прагнення до опанування нових навичок

та умінь. Людина з такою спрямованістю орієнтується на співпрацю з

колективом, домагається найбільшої

продуктивності праці – своєї та

інших людей, намагається обґрунтовано довести свою думку, яку

вважає корисною для виконання завдання.

Спрямованість на себе, або особиста спрямованість – для неї

характерна перевага мотивів досягнення особистих цілей.

Значну роль у формуванні спрямованості особистості відіграє її

самосвідомість. Самоусвідомлення особистістю змін, які в ній

відбуваються, сприяє глибшому самопізнанню

, об’єктивності,

критичності їх оцінки.

13.4.2. Теорії мотивації

Теорії мотивації прийнято поділяти на дві групи: змістові і

процесуальні.

Змістові теорії мотивації – теорії, які вивчають мотиви

людей у роботі та спонукальні мотиви. До них належать: теорія

потреб Маслоу, ERG-теорія Альдерфера (теорія потреб існування (Е),

соціальних потреб (R) і зростання (G)), теорія «двох чинників»

Герцберґа, Х-Y теорія Макгрегора і дослідження Макклелланда у

сфері мотивації, влади та афіляції.

Якщо людина здійснює дію, то виникає запитання не тільки про

мотивацію, а також про те, яку дію вибирає людина з усіх можливих,

яку мету ставить перед собою і які засоби використовує для її

досягнення. Зрештою, виникає запитання, як оцінювати результат дії?

Що є для людини

важливим у разі успіху або невдачі? А також – як

вона оцінює витрати й винагороду?

У змістових теоріях акцент робиться (на виявленні та вивченні

внутрішніх спонукань (потреб, мотивів), які лежать в основі поведінки

людей, їхньої професійної діяльності.

Розглянемо змістовні теорії мотивації.

308

Прикладом змістового підходу є концепція «ієрархії мотивів»

А. Маслоу. Вона допускає, що основою мотивів є потреби, які

утворюють піраміду. За даною концепцією всі потреби особистості

поділено на п’ять основних груп:

• Фізіологічні потреби (А) необхідні для виживання

організму. Вони лежать в основі гомеостатичної регуляції. Це –

потреба в їжі, воді, відпочинку

, сексуальному задоволенні, притулку

тощо.

• Потреби самозбереження (Б) включають потреби в

захисті від фізичних і психологічних небезпек, впевненості в тому, що

фізіологічні потреби буде задоволено; у захисті від невпорядкованості,

болю, гніву, страху.

• Соціальні потреби (В), тобто потреби в соціальних зв’язках.

Вони вказують на необхідність: соціального єднання з групою

приналежності до неї; соціальних контактів, любові, позитивного

ставлення з боку інших, соціальної взаємодії як таких.

• Потреби в шануванні (Г) включають, по-перше, потреби в

повазі з боку інших – у визнанні ними особистих досягнень,

компетентності, особистісних якостей і достоїнств; по-друге, – потребу

в самоповазі.

• Потреби самоактуалізації (Ґ) вказують на

необхідність

особистості реалізувати свої потенційні можливості і здібності,

здійснити «особистісне зростання», тобто розвиток власної

особистості, розуміння, осмислення і розвитку власного «Я».

П’ять груп потреб одночасно є й п’ятьма основними рівнями

потреб, розташованими у вигляді чіткої ієрархічної структури

співпідпорядкованості.

Це означає, що потреби кожного вище розташованого рівня

виникають (актуалізуються)

тільки тоді, коли потреби всіх нижче

розташованих рівнів задоволено. Наприклад, якщо людина відчуває

сильний голод (рівень А), то саме він є головним мотивуючим

фактором поведінки. Лише після того, як цю потребу буде задоволено,

людина починає прагнути до задоволення потреб інших рівнів –

зокрема, безпеки, соціального визнання тощо.

Задоволення потреб нижче розташованих рівнів

є обов’язковою

умовою і причиною актуалізації потреб вищерозташованих рівнів.

Наприклад, лише після того, як буде гарантовано безпеку, виникають

потреби соціального порядку. Після того як людина домагається

їхнього задоволення (соціального визнання), вона починає

випробовувати потреби в повазі, у самоповазі, у власному

вдосконалюванні.

Нижчі потреби (рівні А і Б) позначаються як «

потреби

дефіциту», а вищі (рівні Г і Ґ) – як «потреби росту»: перші

забезпечують виживання, а другі – розвиток особистості.

Оскільки з розвитком людини як особистості розширюються її

потенційні можливості, потреба в самовдосконаленні ніколи не може

309

бути задоволена цілком. Тому і процес розвитку мотивації не є

обмеженим.

Згідно з теорією Маслоу, потреби задовольняють від нижчого

рівня до вищого. Задоволення вищих потреб залежить від того, чи

достатньо задоволено потреби, що перебувають на нижніх рівнях

ієрархії. Перші чотири рівні потреб автор назвав «мотивами»

дефіциту, оскільки їх задоволення приводить до

нетривалого

насичення (стану задоволеності). Згідно з теорією гомеостазу,

незбалансованість або брак чого-небудь зумовлює актуалізацію потреб і

прагнення їх задовольнити, а потім знову настає стан рівноваги.

Самореалізацію розуміють як «мотив зростання». Оскільки ця потреба

зумовлює розвиток особи, то «насичення» не відбувається. Теорію

Маслоу й інші змістові теорії мотивації критики називають

несучасними. Насамперед, виникають труднощі з експериментальною

перевіркою передумов, що спонукають людину до діяльності.

Визначити ієрархію потреб досить складно експериментально

(Weinert, 1998). Заслугою Маслоу є те, що він звернув увагу

дослідників на прагнення особи до самореалізації. Варто зазначити,

що можливість розвитку особи в професійній сфері обмежена.

Основна ідея класифікації А. Маслоу – принцип відносного

пріоритету актуалізації потреб, згідно з яким, перш ніж

активізуються (і почнуть визначати поведінку) потреби вищих рівнів,

потрібно задовольнити потреби нижчих рівнів. Адже очевидно, що

смертельно голодна людина не прагне взятися до якоїсь праці і ще

менше – до такої діяльності, у якій можна було б виявити свою

компетентність і самореалізуватися. Думки

і дії голодної людини

спрямовані насамперед на пошуки їжі. А потреба в емоційних

контактах (згідно з Маслоу) не актуалізується доти, доки людина не

задовольнила потреб двох нижчих рівнів (фізіологічних і безпеки).

Самоактуалізація, за А. Маслоу, може стати мотивом поведінки

лише тоді, коли задоволено решта потреб. У разі конфлікту між

потребами різних

ієрархічних рівнів перемагає потреба нижчого

рівня.

Але відносний пріоритет (перевага) тимчасово незадоволених

потреб нижчого рівня не обов’язково блокує самоактуалізацію.

Самоактуалізація може стати відносно незалежною від задоволення

потреб нижчих ієрархічних рівнів (тобто потреба в самоактуалізації

може виникати й тоді, коли тимчасово не задоволено потреби нижчих

рівнів).

З погляду вікової психології,

ієрархія потреб за Маслоу

відповідає послідовності їхнього вияву в процесі розвитку дитини. Для

немовлят на першому місці – задоволення фізіологічних потреб. Далі

в процесі індивідуального розвитку для дітей дошкільного віку

актуальною стає безпека, потім – соціальні контакти й самоповага.

Лише в підлітковому віці набувають ваги деякі аспекти

самоактуалізації, які в кращому разі можна

реалізувати в більш

пізньому віці.

310

А. Маслоу наводить такі відмінності між потребами вищих і

нижчих рівнів: по-перше, вищі потреби виникають пізніше; по-друге,

що вищий рівень потреби, то менш вона важлива для виживання, то

далі можна відкладати її задоволення і легше від неї на певний час

звільнитися; по-третє, функціонування на вищих щаблях розвитку (на

високому рівні потреб) забезпечує вищу біологічну ефективність

(менше хвороб, чудовий сон, апетит і т. ін.); по-четверте, вищі потреби

суб’єктивно сприймаються як менш важливі; по-п’яте, задоволення

потреб вищих рівнів частіше зумовлює здійснення бажань і розвиток

особистості, частіше дає відчуття щастя, радості і збагачує внутрішній

світ.

Однак щодо

теорії мотивації А. Маслоу можна висловити

критичні зауваження. Зокрема, учений стверджував, що в певний

проміжок часу лише одна потреба може актуалізовуватися й

задовольнятися. Однак дослідження психологів засвідчують, що

одночасно може актуалізовуватися й задовольнятися не одна, а кілька

потреб особистості. Наприклад, людина здатна одночасно їсти й

спілкуватися. Також чимало заперечень було

й щодо положення

А. Маслоу про пріоритет актуалізації потреб. Згідно з його поглядами,

доки не задоволено потреби нижчих рівнів, потреби вищих рівнів не

актуалізовуються. Однак існують численні докази можливості

актуалізації потреб вищих рівнів без задоволення потреб нижчих

рівнів. Нижчі потреби можуть бути тимчасово не задоволеними, проте

вищі потреби все ж виникають

і людина їх задовольняє. Наприклад,

голодна людина прагне спілкуватися, а незадоволення деяких потреб

нижчих рівнів не заважає вченому чи художнику творити. Однак варто

наголосити, що потреби нижчих рівнів можуть залишатися не

задоволеними лише впродовж якогось часу.

Клейтон Альдерфер (Clayton Alderfer, 1969; див. також

Robbins, 2001), базуючись на теорії потреб Маслоу, започаткував

експериментальне вивчення цієї

моделі. Він виокремив три групи

потреб, у які входять:

потреби існування (existence);

соціальні потреби (relatedness);

потреби зростання (growth).

Потреби існування – базові потреби. Вони відповідають першому і

другому рівню потреб в ієрархії Маслоу. Соціальні потреби – потреби

міжособової взаємодії, а також потреби належності: схвалення, любов,

симпатія, влада і вплив. Потреби зростання – потреби розвитку

особи, це

потреби самореалізації, згідно з Маслоу. Альдерфер (Alderfer,

1969) не згоден з постійною ієрархічною моделлю Маслоу, за якою

послідовно задовольняються потреби нижнього рівня, а потім потреби

вищих рівнів. Він вважає, що одночасно може бути актуалізовано

понад одну потребу, і їхня кількість залежить від культурного

середовища, у якому перебуває людина.

Фрідерік Герцберґ та

інші (Herzberg, 1959) розробили так

звану теорію двох чинників. Її основні положення засвідчують, що на