Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

311

задоволеність роботою впливають: мотиваційні (внутрішні) чинники і

гігієнічні (зовнішні) чинники. Мотиваційні чинники підвищують

задоволеність працею. Гігієнічні чинники також можуть підвищувати

задоволеність роботою, але вони не підвищують безпосередньо

продуктивності праці. Мотиваційні чинники зумовлені змістом роботи

і їх визначають як «чинники змісту роботи». Гігієнічні чинники – це

умови роботи, зарплата тощо. Внутрішня мотивація

спонукає людину

до визнання діяльності, прийняття на себе відповідальності,

можливості дальшого розвитку й зростання, а це приводить до

задоволеності роботою. Незадоволеність може бути зумовлена:

низькою зарплатою, стилем поведінки керівництва, статусом,

атмосферою на роботі, взаєминами з колегами, політикою

підприємства, фрустрацією працівників.

Найважливіший практичний висновок з цієї теорії випливає з

того, що

мотивація пов’язана з можливостями зростання особи й

ґрунтується на потребах у ній. Люди задоволені роботою, коли вони в

ній зацікавлені й потрібні в організації. Менеджери можуть не

мотивувати своїх співробітників безпосередньо, а створювати робочу

атмосферу й робочий колектив, який дасть змогу працівникам

мотивувати самих себе. Цінність теорії двох чинників, яку

нерідко

критикують, полягає в тому, що вона вміщує чинники «робочого

оточення» і «змісту роботи» в центр інтересів організаційної

психології.

Дуглас Макгрегор у своїй книзі «The Human Side of Enterprise»,

опублікованій 1960 року, формулює дві різні «позиції» людини в

організаціях.

Згідно з теорією «X», працівники не задоволені роботою й

бояться відповідальності, для них мотивацією є тільки примушування

до

роботи або винагорода. Як протилежність цьому, співробітники,

згідно з теорією «Y», задоволені своєю працею, здатні ухвалювати

рішення, готові брати на себе відповідальність, якщо це приведе до

досягнення поставленої мети. Залежно від моделі («X» або «Y»), якої

дотримується менеджер, здійснюється управління персоналом. Зі

свого боку, персонал або уникає відповідальності й вияву власної

ініціативи, або з

радістю бере на себе відповідальність і підвищує свою

робочу мотивацію. На думку Макгрегора, упередження й дії

спонукають менеджера до визначення своєї моделі мотивації,

переконують його, що спільна робота з підлеглими позитивно

позначається на успіху організації, але лише тоді, коли підлеглі будуть

відповідальними (див. також Robbins, 2001).

Д. Макклелланд зі своїми колегами

з Гарварда (MacClelland,

1971) близько двадцяти років досліджував мотивації влади, афіляції і

досягнень. Щоб дізнатися свій мотив, необхідно відповісти на

запитання анкети (переклад Robbins, 1998).

Д. Макклелланд приділяв особливу увагу мотивації досягнення.

Мотивація досягнення – це прагнення розвивати свої здібності у всіх

галузях діяльності або по змозі розвивати їх у тих галузях, де треба

312

показати добрий результат, або в ситуаціях, коли щось не вдається

(Rosenstiel, 2000). У моделі «афекту – збудження», згідно з

Макклеландом (MacClelland, Atkinson, Clark і Lowell, 1953), цей мотив

вивчають з використанням емоційно забарвлених ситуацій. Нерідко

переживання успіху супроводжується відчуттям гордості, а

переживання невдачі, навпаки, співвідносять з відчуттям сорому. Ці

відчуття актуалізуватимуться в ситуаціях, подібних до тих, у

яких вони

раніше траплялися і з якими асоціюються. У подальших ситуаціях

можуть виявлятися ознаки такого самого афектного стану (гордості або

сорому), який був у минулому. Залежно від відчуттів, що виникають,

людей можна розділити на тих, хто прагне діяти, і тих, хто уникає дій.

Отже, чинником, що має мотиваційне значення та виявляє

постановку людиною певних цілей, є рівень домагань особистості –

прагнення досягти цілей того ступеня складності, на який людина

вважає себе здатною. В основі рівня домагань лежить самооцінка,

підтримання якої стало для людини потребою.

Рівень домагань особистості може бути адекватним чи

неадекватним (заниженим, завищеним) щодо можливостей

індивіда. Для людини зі зниженим рівнем

домагань характерна

колізія так званого гидкого каченяти, яка виявляється в невпевненості

у своїх силах, можливостях, здібностях. Завищений рівень домагань

породжують суперечності між постійним ростом потреб і реальними

можливостями їх задоволення і в процесі реалізації супроводжується

підвищеною критичністю, максималізмом в оцінках дійсності та

емоційним напруженням.

Вирішальним у становленні рівня домагань є

не об’єктивний

успіх або невдача, а переживання суб’єктом своїх досягнень як

достатніх чи недостатніх.

За даними американських психологів, рівень домагань залежить

від співвідношення двох протилежних мотиваційних тенденцій –

прагнення до успіху та уникнення невдачі, які входять до

структури мотивації досягнення.

Інакше кажучи, поведінку, орієнтовану на досягненні мети,

визначає співвідношення двох

тенденцій – прагнення до успіху та

уникнення невдачі.

Тенденція прагнення до успіху є мультиплікативною функцією

трьох змінних: мотиву прагнення до успіху, суб’єктивної імовірності

досягнення успіху, його привабливості в певній ситуації. Мотив

прагнення до успіху – це стійка диспозиція особистості переживати

гордість і задоволення при досягненні успіху.

Тенденція уникнення невдачі є мультиплікативною

функцією

мотиву уникнення невдачі (прагнення уникнути невдачі та сорому) та

її непривабливості в певній ситуації.

Привабливість успіху тим сильніша, чим нижча суб’єктивна

імовірність успіху (тобто чим важче його досягнути), і навпаки,

привабливість уникнення невдачі тим слабша, чим вища суб’єктивна

імовірність успіху.

313

Переважання тієї чи іншої мотиваційної тенденції (мотиву

прагнення до успіху або мотиву уникнення невдачі) завжди зумовлене

вибором ступеня складності завдання. Треба зазначити, хоча в житті

існує багато ситуацій досягнення (наприклад, у навчальній,

професійній діяльності), відмінність у мотивах виявляє себе в тому, що

одні люди шукають такі ситуації, інші уникають їх.

Людина

обирає мету, яка відповідає рівневі її домагань,

стратегію її реалізації й виконує відповідні дії. Результат своїх дій

(успішних чи неуспішних) людина оцінює шляхом зіставлення з

рівнем домагань. Результат може негативно чи позитивно впливати на

самооцінку.

Відповідна атрибуція (пояснення причин результату) є

компенсаційним механізмом, що дає змогу послаблювати негативний

чи посилювати

позитивний вплив на самооцінку.

Коли ситуація досягнення не може реалізуватися одномоментно,

а потребує значних зусиль упродовж тривалого часу (наприклад,

зростання професійних досягнень), кожний окремий результат

людина оцінює з погляду наближення до остаточної мети.

Макклелланд та Аткінсон виявили в дослідженні трудової

мотивації різні тенденції мотивів – «досягнення успіху» й «уникнення

невдачі». Для

вимірювання трудової мотивації було проведено

тематичний апперцептивний тест (ТАТ). Упродовж 30 років Генрі

Мюррей удосконалював цей проектний тест, у якому учасники

експерименту одержували завдання розповісти про те, що вони бачать

на картинках на різну тематику. Результати експерименту засвідчили,

що розповіді людей, які відчувають голод, частіше були пов’язані з

їжею.

Для вимірювання

трудової мотивації учасникам запропонували

картинки, близькі за змістом до процесу роботи.

Розповіді людей було класифіковано за змістом, і в результаті

визначено смислові моделі, які мотивують людину до праці, до

досягнення успіху або уникнення невдачі. Згідно з Гекгаузеном

(Heckhausen, 1989), розповіді – описи картинок можна розділити на такі

смислові категорії.

Про мотив «досягнення успіху

» засвідчують такі смислові

моделі:

потреба в успіху і праці (наприклад, опитуваний каже, що

людина на картинці поспішає на важливу виробничу нараду);

інструментальна діяльність щодо досягнення мети (зокрема,

ідеться про те, що людина, представлена на картинці, несе важливі для

роботи документи);

очікування успіху (наприклад, учасник експерименту вважає, що

людина на

картинці упевнена в собі й успішно виконує свою роботу);

похвала за виконану роботу (зокрема, опитуваний каже, що

людину похвалили за добре виконане завдання);

314

позитивно забарвлені відчуття (наприклад, учасник

експерименту розповідає, що робота дає людині відчуття задоволення

і вона відчуває себе компетентною);

тема успіху (всі описи скеровані й орієнтовані на успіх).

Про мотив «уникнення невдачі» засвідчують такі смислові

моделі:

- потреба уникати невдачі (зокрема, опитуваний розповідає

про те, що людина, представлена на картинці, сподівається

не

запізнитися на нараду);

- інструментальна діяльність для уникнення невдач

(наприклад, учасник експерименту каже, що людина, зображена на

картинці, повинна поспішати, щоб вкластися в терміни);

- упевненість в успіху або в неуспіху (учаснику експерименту

видається, що людина думає, ніби їй на цей раз не вдасться виконати

роботу і вона буде

зганьбленою);

- критика й осуд (опитуваний каже про те, що людина на

картинці повинна докладати більше зусиль, щоб її контракт було

продовжено);

- негативні відчуття (наприклад, висловлюють припущення,

що представлена людина пригнічена результатами нещодавньої

розмови);

- невдача (зокрема, ідеться про те, що ця людина не надала

проекту вчасно);

- тема невдачі

(усі розповіді про невдачу трактують як

орієнтовані на невдачу).

Співвідношення кількості висловів про «досягнення успіху» і про

«уникнення невдачі» утворюють мотиваційну структуру людини.

Концепцію Макклелланда можна співвіднести з теорією «двох

чинників» Герцберґа. Люди з високою мотивацією досягнень

виявляють підвищену цікавість до процесу праці, успішні в роботі й

одержують від цього

задоволення. Люди з низьким рівнем мотивації

досягнень більш зацікавлені в чинниках зовнішнього середовища, тобто

в гігієнічних чинниках. Вони хочуть знати, що про них і їхню роботу

думають інші.

Узагальнюючи аналіз теорії мотивації Макклелланда, зазначимо,

що для людей з високою мотивацією досягнення характерні такі

особливості: вони володіють здатністю ставити перед собою

високі й

досяжні цілі; для них важливіші особисті досягнення в праці, ніж

винагорода за успіх, і вельми значуща оцінка якості їхньої роботи.

Висока мотивація досягнення співвідноситься не лише з

високими особистими результатами праці. Мотиваційний індекс

продуктивності нації загалом дає змогу одержати різноманітні наукові

відомості, наприклад, тенденції економічного зростання.

Теорія гомеостазу. Згідно

з А. Камероном, потреба – стан

відхилення від внутрішньої рівноваги, що призводить до напруження і

спричинює поведінку, спрямовану на відновлення рівноваги.

315

Гомеостаз (від гр. homois – подібний, однаковий і statis –

стояння, нерухомість) – здатність організму за будь-яких обставин

підтримувати стабільність внутрішнього середовища, внутрішню

рівновагу (наприклад, певну концентрацію речовин чи компонентів).

Рівновага ця, однак, унаслідок змін в організмі (обміну речовин) і змін

у зовнішньому середовищі (загроза з боку ворогів, коливання

температури тощо) часто порушується.

Голод, спрага, потреба в нових враженнях, потреба в емоційному

контакті – первинні потреби, задоволення яких важливе для

організму. Будь-яке порушення балансу (цукру, води, вражень,

інформації та інших необхідних компонентів) призводить до появи

відповідної потреби (і спонуки до відновлення рівноваги).

Що триваліше баланс залишається порушеним, то вищий рівень

мотивації і сильніше активізується

організм. Рівновага відновлюється

лише після задоволення потреби, а тоді зникають спонукання й

активація.

Гомеостаз – підтримання рівноваги, за якої організм не відчуває

жодних потреб. Потреба (і, відповідно, спонукання до активності)

виникає внаслідок відхилення від рівноваги. Гомеостатична поведінка

спрямована на ліквідацію напруження через задоволення потреби.

Отож, аби утримувати організм у стані внутрішньої

рівноваги

(щоб зберегти стабільність внутрішнього середовища), індивід має

належно реагувати на подразники, які порушують рівновагу.

Проти теорії гомеостазу в психології виступив Г. Оллпорт, який

указав на її «неспроможність зрозуміти природу істинного потягу,

характерною особливістю якого є протидія рівновазі: напруження не

зменшується, а підтримується». Розрядка (зменшення) напруження –

не єдиний спонукальний чинник

активності людини. Адже індивідуум

часто прагне не до зменшення напруження, не до внутрішньої

рівноваги і спокою, а, навпаки, до пошуку нового збудження.

Теорія потреб К. Гольдштейна. На особливу увагу заслуговує

концепція К. Гольдштейна, який, спираючись на матеріали вивчення

мозкової патології, навів підтвердження того, що прагнення до

гомеостазу (тобто внутрішньої рівноваги) є

не характеристикою

нормального організму, а ознакою патології. Лише хворий організм

прагне будь-що уникнути напруження.

Організм, згідно з теорією Гольдштейна, має постійний середній

стан напруження і прагне повернутися до цього стану в разі

відхилення внаслідок дії зовнішніх чи внутрішніх чинників. Отже,

варто говорити не про розрядку (зменшення) напруження в процесі

задоволення потреб, а про його вирівнювання. Вирівнювання напру-

ження є метою дії кожної нормальної, здорової особистості. Розвиток

(інтелектуальний, духовний), нагромадження життєвого досвіду – не

що інше, як прагнення до збалансування напруження. Потреба, згідно

з цією теорією, є станом нестачі, який виявляється у відхиленні

напруження від середнього рівня. Цю нестачу особистість прагне

компенсувати.

316

Теорія оптимальної активації. Критичні зауваження щодо

теорії гомеостазу спонукали вчених до розроблення концепції, яка

дала б змогу пояснити, чому наш організм інколи прагне знизити

рівень активації, а часом прагне підсилити її, коли вона занадто слабка

(щоб підтримувати достатній психічний тонус).

Таку теорію запропонували у 50-ті роки XX ст. психологи

Е. Даффі

і Д. Гебб. Згідно з нею, організм прагне підтримувати

оптимальний рівень активації, який дає йому змогу функціонувати

найефективніше. Цей рівень не відповідає абсолютному нулю, як

стверджує теорія гомеостазу, а залежить від фізіологічного й психо-

логічного стану індивіда в цей момент (Е. Duffy, 1962; D. Hebb, 1955).

Отож, одні люди через свої фізіологічні особливості потребують

надходження

більш інтенсивної стимуляції, ніж інші, які здатні

витримувати обмежену кількість стимулів. Потреба в стимулах

залежить також від психічного стану людини. Оптимальний рівень

активації під час сну чи в стані замріяності, звичайно ж, відрізняється

від рівня активації, оптимального для людини, яка перебуває у стані

творчого натхнення.

Поведінка індивідуума тим ефективніша, чим ближчий

рівень

його активації до оптимуму (він не повинен бути ні занадто низьким,

ні занадто високим).

Дослідження феномену сенсорної ізоляції (відсутності сенсорних

стимулів, наприклад, під час тривалого перебування в затемненому

приміщенні) засвідчує: відсутність стимуляції спричинює серію

короткочасних психічних розладів організму, позбавляє його будь-якої

можливості самоконтролю й контролю над оточенням. Зрозуміло,

що

прихильники теорії оптимальної активації вбачають у цьому приклад

такої ситуації, якої організм прагне уникати.

Мотиваційна концепція С. Шварца. Своєрідну й досить

докладну концепцію мотивації допомоги розробив (у вигляді моделі

прийняття морального рішення) С. Шварц. Його модель мотивації

просоціальної діяльності пов’язує між собою чотири аспекти будь-якої

моральної дії:

- Усвідомлення наслідків. Усвідомлення наслідків власних дій (або

бездіяльності) для блага іншого в кожному випадку залежить і від

обставин ситуації, і від особистісних чинників. Специфічною

особливістю особистості може бути, наприклад, здатність і готовність

співпереживати з емоційним станом іншої людини.

- Покладання відповідальності на себе. Другий аспект полягає в

тому, наскільки людина схильна

покладати відповідальність за свої дії

та їхні наслідки для інших на себе, а не на зовнішні обставини.

- Моральні (просоціальні) норми. Моральні (просоціальні) норми

визначає суспільство, і особистість частково чи цілком приймає їх як

внутрішні стандарти (імперативи). С. Шварц припустив, що моральні

норми спонукають до допомоги тільки тоді, коли обидві особистісні

змінні (усвідомлення наслідків і покладання на себе відповідальності)

одночасно набувають великого значення. Отже, моральні норми

317

детермінують діяльність допомоги не безпосередньо й не автоматично,

а лише настільки, наскільки наявні два перші аспекти моральної дії.

- Самооцінка. Спонукальну роль відіграє також самооцінка

потенційного суб’єкта допомоги. Сприйняття ним скрутного

становища іншої людини актуалізує його відповідні очікування щодо

себе, і саме вони зумовлюють переживання морального обов’язку. Далі

поведінку

мотивує бажання діяти відповідно до своїх цінностей так,

щоб зберегти самооцінку й бажані уявлення про себе.

Отож, цю модель можна представити як модель привабливості

самооцінок. Шварц відокремлює від неї два інші види мотивації

діяльності допомоги: емоційне, або емпатичне збудження та

актуалізацію соціальних очікувань. У разі актуалізації соціальних

очікувань надання допомоги залежить

від передбачення позитивних і

негативних оцінок з боку інших людей, тобто від розрахунку

співвідношення витрат і користі, що позбавляє допомогу

альтруїстичного характеру.

У своїй процесуальній моделі альтруїстичної дії Шварц розрізняє

чотири стадії:

- актуалізацію особистої відповідальності;

- актуалізацію морального обов’язку;

- перевірку і відхилення;

- дію (або бездіяльність).

Більш конкретно ці

фази Шварц подав таким чином:

- Стадія актуалізації: сприйняття необхідності й особистої

відповідальності: а) усвідомлення того, що людина потрапила в

скруту; б) розуміння того, що можна вдіяти, аби полегшити її

становище; в) визначення своєї спроможності сприяти такому

полегшенню; г) сприйняття себе частково відповідальним за зміну

ситуації.

- Стадія обов’язку: актуалізація норм

і виникнення

переживання морального обов’язку (активізація особистісних норм,

сприйнятих раніше або заданих ситуацією).

- Стадія захисту: розгляд потенційних реакцій, їх оцінка і

переоцінка: а) визначення витрат і оцінка можливих наслідків;

б) перевизначення ситуації та її переоцінка через заперечення;

в) потреби в допомозі, її реальності або серйозності;

г) відповідальності за власні

дії; д) доцільності актуалізованих перед

цим норм і установок; е) повторення попередніх етапів з урахуванням

переоцінок.

- Стадія реакції: дія або бездіяльність.

Подані в моделі Шварца особистісні фактори – прийняття

особистістю норм, усвідомлення наслідків і покладання на себе

відповідальності (або заперечення її) – досить важливі показники

просоціального мотиву.

Процесуальні теорії мотивації. Ці теорії

розглядають

проблему управління мотивацією в процесі діяльності. Тут увагу

сконцентровано на рішеннях, які стимулюють, спрямовують і

318

завершують поведінку людини і які вона в цій поведінці реалізує. У

процесуальних теоріях розкриваються закономірності організації

цілісної мотивованої поведінки з урахуванням взаємодії мотивів з

іншими процесами – процесами сприйняття, пізнання, комунікації.

Ці теорії розробили Врум (теорія валентності-

інструментальності-очікування), Локк (теорія постановки мети),

Портер і Лоулер (модель мотивації) і Гекгаузен

(„Рубікон-модель”).

Процесуальні теорії базуються на виборі альтернативної дії, її

реалізації та перевірці результатів. На цей час найбільш довершену

модель мотивації представив Гекгаузен (Heckhausen, 1989). Цю модель

назвали «моделлю Рубікону»

∗

. Репрезентуємо цю модель у викладі

Нердінґера (Nerdinger, 1995).

Згідно з Гекгаузеном, процес спонуки до дії складається з двох

компонентів. Вольовий акт розуміють як волю до перемоги. «Рубікон-

модель», за Гекгаузеном, репрезентована 4 етапами, а саме: вибору,

постановки мети, дії й оцінювання. Ці етапи відрізняються видами

мотивації й специфікою вольового акту. Розглянемо цю модель

докладніше.

Мотивація на попередньому етапі вибору способів досягнення

мети. Етап вибору зумовлений бажаннями та оцінкою ситуації. Оскільки

не всі бажання можна реалізувати, існує можливість вибору. Оскільки

люди нерідко прагнуть до насолоди, то зазвичай вони роблять те, що їм

приємно. Після обдумування й порівняння вибирають один із способів дії

й розробляють

схему його реалізації. Це закріплено в таких мотиваційних

теоріях, як теорія очікування і вартості, модель ризику і теорія «сила

– вартість – очікування» (позначають С – В – О).

Вибір на етапі початку дії – це вибір цільової установки. Після

того, як вибрано мету, з’являється намір її досягти. Мета і її реалізація

стають

бажаними. Потім розробляють дії щодо реалізації мети, якими

керує воля. Цей процес називають вольовим актом. Наміри не завжди

реалізують невідкладно, значною мірою це залежить від ситуації. На

цьому етапі цільова установка має особливе значення.

Вольовий акт на етапі виконання дії. Дія визначається

вольовим актом. Якщо є сприятливий випадок для реалізації мети

, то

дії скеровано на її досягнення. Отож, на цьому етапі реалізується

вольовий акт. За інших умов, коли ситуація неоднозначна, контроль за

дією має бути відповідним (Kuhl, 1983). У межах цього етапу

формується модель дії щодо орієнтації в ситуації.

Для мотивації на етапі завершення дії характерні специфічні

складові й оцінка. Після закінчення дії

оцінюють її результати. Ця

оцінка визначає вибір і виконання майбутньої дії. Психологічні

∗

Рубікон – маленька італійська річка|ріка| між Болоньєю й Ріміні. В античності вона була

прикордонною річкою|рікою| між Італією і римською провінцією Gallia cisalpina (Poebene). Цезар

перейшов її в 49-му році до н.е., оголосивши громадянську війну Помпеї. Тому вираз|вираження|

«перейти Рубікон» означає «ухвалити важливе|поважне| рішення».

319

аспекти оцінювання торкаються передусім чинника справедливості.

Під справедливістю розуміють, з одного боку, правильний розподіл

ресурсів, з іншого боку – коректність процедури, спрямованої на цей

розподіл.

13.4.3. Мотивація і мотивування та їх

компоненти. Полімотивованість мети

Успіх у будь-якій діяльності залежить не лише від здібностей і

знань, а й від мотивації (тобто від прагнення самостверджуватися,

досягати високих результатів, наслідувати кумирів тощо). Що вищий

рівень мотивації, то більше чинників (мотивів) спонукають людину до

діяльності, то більше зусиль вона схильна докладати.

Мотивування – пояснення суб’єктом причин власних дій

. Як

правило, задля пояснення (а часто і для самовиправдання) своїх дій

індивід покликається на соціально корисні мотиви. Звісно, людина не

скаже, що у своїх діях вона керувалася антисоціальними мотивами і

прагненнями, а намагатиметься привести свої мотиви у відповідність

із соціальними нормами (тобто назве соціально бажані мотиви).

Наприклад, особистість, не бажаючи

визнати, що до політики її

спонукає прагнення до влади чи матеріального збагачення,

пояснюватиме свою діяльність виключно прагненням принести

користь суспільству (суспільно значущими мотивами). За допомогою

мотивування вона ніби виправдовує свої дії та вчинки.

Коли людину запитати, що її спонукало до діяльності, вона може

навести різні причини (пояснення). Але пояснення, які

наводить

індивід (причини або мотиви поведінки), як правило, не є справжніми

мотивами, а лише мотивуванням. Мотив – це те, що об’єктивно

спонукало людину до діяльності, а мотивування – це суб’єктивне

пояснення нею причин (мотивів) своїх дій.

Коли керівник стверджує, наприклад, що його спонукало до

якихось дій почуття обов’язку перед суспільством

, то це – лише

мотивування. Справжні мотиви своєї поведінки людина часто не

усвідомлює, і їх можна встановити за допомогою спостереження, бесіди або

тестування. Щодо керівника, то може з’ясуватися, що його поведінку і

діяльність значною мірою скеровувало прагнення до влади. Задля

психологічного комфорту або самовиправдання він пояснює свою

активність іншими, соціально

бажаними мотивами.

Часто буває, що студенти вважають причиною своїх дій одні мотиви,

а насправді керуються іншими. Зокрема, вони можуть стверджувати, що

домагаються високих оцінок тільки для того, щоб здобути міцні знання.

Тим часом багатьох з них до позитивних результатів у навчанні

спонукають зовсім інші мотиви (наприклад, бажання уникнути

неприємностей, пов’язаних

з низькою успішністю), а не ті, якими вони

пояснювали свою активність.

Справжні мотиви вчинків і діяльності часто замасковані. Зокрема,

політик, який наполегливо домагається стати депутатом, може

320

стверджувати, що єдина його мета – зробити щось корисне людям. Але

з’ясовується, що його активність спонукає прагнення захистити свої

інтереси (наприклад, бізнесові), отримати владу над людьми.

Мотивування свідомо або неусвідомлено суб’єкт використовує

для приховування справжніх мотивів своєї поведінки. У процес

мотивування часто втручаються механізми психологічного захисту

особистості (адже людина в

поясненні вчинків і дій схильна захищати

себе, виправдовуватися перед іншими й перед собою, прагнучи

зберегти своє «Я» й узгодити свою діяльність відповідно до соціальних

і внутрішньоособистісних норм).

Мотивування (як механізм психологічного захисту) допомагає

особистості тимчасово уникнути зниження її самооцінки і сприяє

захистові позитивного образу «Я». Визнання людиною справжніх

мотивів діяльності,

які часто є соціально небажаними, було б болісним

для неї, становило б загрозу для її «Я» (адже людина вважає себе,

наприклад, порядною, а тут з’ясувалося, що у своїх вчинках вона

керувалася антисоціальними мотивами). Саме тому спрацьовують

механізми психологічного захисту особистості.

Усвідомивши, що нею керували соціально небажані або навіть

антисоціальні мотиви

(влада, секс тощо), людина могла б втратити

повагу до себе і цілісність свого «Я» (адже вона вважає себе порядною,

доброю, чесною). І от, щоб захистити своє «Я», людина пояснює власні

вчинки дією соціально корисних мотивів.

Що більше втручаються механізми психологічного захисту, то

істотніша відмінність між справжніми (реальними) мотивами і тими

причинами поведінки, які людина наводить як мотивування.

Наприклад, коли людину справді спонукає до активності щире

прагнення допомогти іншим, такий мотив не потребує захисту й

спотворення. Але часто трапляється, що людина керується соціально

небажаними або вузькоособистісними мотивами (влади, грошей, сексу

тощо), і тоді, керуючись нормами суспільства, вона схильна

підлаштовуватися під вимоги й

очікування свого соціального

оточення. Коли її запитати, чим вона керувалася у своїх вчинках, то

людина назве соціально бажані мотиви (тобто скаже, що діяла так

тому, що вона є відповідальною, любить інших людей, хоче принести

користь суспільству тощо).

Зазвичай, мотивування лише частково збігається зі справжніми

(реальними) мотивами діяльності. Більшість людей не

здатні

усвідомити і чесно визнати всі мотиви, що спонукали їх до діяльності.

Якщо людина є чесною щодо самої себе, ставить собі за мету

об’єктивно дослідити мотиви своєї діяльності або поведінки і не

схильна захищатися й виправдовуватися, то її мотивування більшою

мірою відображає справжні мотиви діяльності.

Мета (ціль) – усвідомлений, запланований

результат діяльності,

суб’єктивний образ, модель майбутнього продукту діяльності.

Співвідношення мотивів і цілей діяльності полягає в тому, що

мотив є причиною (спонукою) постановки тих чи інших цілей. Щоб