Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

321

поставити перед собою мету, необхідний відповідний мотив:

самоствердження, самореалізації, матеріального стимулу, інтересу до

змісту діяльності тощо.

Мотивація – сукупність спонукальних чинників, які визначають

активність особистості. Це всі мотиви, потреби, стимули, ситуативні

чинники, які спонукають поведінку людини.

Мотиви є відносно стійкими властивостями (виявами,

атрибутами) особистості. Коли ми стверджуємо, що якійсь людині

притаманний

пізнавальний мотив, то маємо на увазі, що в багатьох

ситуаціях вона виявляє інтерес до змісту й процесу діяльності, або

пізнавальну мотивацію.

Однак мотивація – це не лише мотиви, а й ситуативні фактори

(вплив різних людей, специфіка діяльності й ситуації тощо).

Ситуативні фактори є досить динамічними, мінливими, що створює

значні можливості впливу

на них і на активність загалом.

Інтенсивність актуальної (що діє «тут і тепер») мотивації залежить від

сили мотиву й інтенсивності ситуативних детермінант мотивації,

наприклад вимог та впливу інших людей, складності завдань тощо

(рис. 13.3).

Актуальна

мотивація

Мотиви

(стійкі

особистісні

утворення)

Ситуативні

фактори

Рис. 13.3. Залежність між актуальною мотивацією,

мотивами і стійкими факторами.

Процесуальний і результативний компоненти

мотивації. Сенс діяльності людини – не тільки в тому, щоб отримати

результат; сенс діяльності полягає і в самій діяльності, у самому

процесі діяльності, у тому, щоб виявляти фізичну й інтелектуальну

активність. Так само як і фізична активність, розумова активність сама

по собі приносить людині задоволення і є

специфічною потребою.

Коли суб’єкта спонукає процес діяльності, а не її результат, то це

засвідчує наявність процесуального компонента мотивації.

Процесуальний складник (компонент) мотивації набуває

особливого значення у грі. Адже мотив гри – у самому її процесі, а не в

результаті. Наприклад, коли дитина грається, будує з кубиків будинок,

мотив гри полягає

не в тому, щоб щось створити, а в самому процесі

гри, у творенні чогось, тобто в змісті діяльності. Не виграти, а грати –

така загальна формула мотивації гри.

Проте в іграх представлено також результативний складник. Як і

будь-яка діяльність, гра демонструє поєднання процесуального й

результативного компонентів мотивації.

322

І в учінні процесуальному складникові належить вагоме місце.

Прагнення подолати труднощі в навчальній діяльності, випробувати

свої сили і здібності може стати особисто значущим мотивом.

Результативний складник мотивації, з одного боку, пов’язаний з

окресленням далеких перспективних цілей, а з іншого – з прийняттям

людиною цілей і завдань у самій діяльності. Результативна

мотиваційна

установка відіграє провідну роль у детермінації

діяльності, особливо якщо її процесуальний компонент (тобто процес

діяльності) спричинює негативні емоції. У цьому разі на перший план

висувають цілі, наміри, які визначають кінцеві й проміжні завдання

діяльності, що, своєю чергою, мобілізує енергію людини. Постановка

цілей, проміжних завдань – потужний мотиваційний фактор.

Полімотивованість мети. Людину

до діяльності спонукає

зазвичай не один, а кілька мотивів. Кожен із них має різну

спонукальну силу. Одні мотиви досить часто актуалізуються і чинять

істотний вплив на діяльність людини, інші діють лише за певних

обставин (і здебільшого є потенційними мотивами).

Мета, як правило, детермінується кількома мотивами.

Наприклад, до мети „добре вчитися”

можуть спонукати різні мотиви:

інтерес до знань, намагання уникнути покарання і нарікань батьків,

прагнення одержати схвалення дорослих, принести користь

суспільству (соціальний мотив) тощо. Кожного учня (студента)

спонукає до отримання позитивних оцінок відповідний, властивий

лише йому, комплекс мотивів. Знаючи, які мотиви зумовлюють

прагнення людини отримувати високі оцінки, можна успішніше

керувати її навчальною

діяльністю. Актуалізувавши (залучивши)

додаткові мотиви, можна в такий спосіб підсилити спонукальний

вплив мети.

Оскільки цілі тісно пов’язані з мотивами, вони також чинять

істотний спонукальний вплив на діяльність людини. Постановка мети

стимулює людину докладати відповідних зусиль для її досягнення.

Що конкретнішими є цілі, то більшим є їхній спонукальний

вплив.

Загальні, неконкретизовані цілі часто мають характер

декларацій і не стимулюють до діяльності. Конкретизація мети,

розробка проміжних цілей (етапів) і засобів їх досягнення – важливий

мотиваційний фактор.

Що віддаленіші цілі ставить перед собою людина, то менший

спонукальний вплив, як правило, вони мають. Часовий фактор у цьому

контексті має істотне значення. Більшою мірою нас

спонукають

близькі цілі.

13.4.4. Види мотивів

В основі будь-якої дії лежить потреба, яка психологічно

виявляється як МОТИВ, що може реалізуватися у низці

психологічних змінних: інтересах, прагненнях, переконаннях

та установках.

323

Під інтересами розуміють мотиви, в яких втілюються емоційно

забарвлені пізнавальні потреби особистості.

ІНТЕРЕС – це емоційно забарвлена вибіркова спрямованість

особистості, яка виражається переважно в її вибірковому

ставленні до тих чи інших явищ, предметів чи відповідної

діяльності. В інтересі поєднуються емоційне та раціональне.

Співвідношення вказаних компонентів дає змогу виокремлювати

безпосередні та опосередковані інтереси

. Безпосередні інтереси

пов’язані передусім з емоційною привабливістю діяльності,

спрямованої на відповідний об’єкт. Опосередковані інтереси

стосуються результату діяльності. У них переважає компонент розуму.

Безпосередні та опосередковані інтереси тісно пов’язані між собою.

Кількісними характеристиками інтересів є їх широта, глибина та

стійкість.

Широту інтересів визначаєть кількість об’єктів, сфер

дійсності,

які мають для особистості стійку значущість.

Розпорошеність інтересів у поєднанні з поверховістю є негативною

рисою особистості. Широта інтересів є необхідною, але недостатньою

умовою гармонійного розвитку особистості.

Глибина інтересів показує ступінь проникнення особистості у

зміст пізнаваного об’єкта. Іноді глибина інтересів негативно корелює з

їх широтою, і тоді про людину кажуть, що

вона має уявлення про все

потроху. Поверхові знання з багатьох галузей дійсності призводять до

дилетантства.

Стійкість інтересів виражається у тривалості збереження

відносно інтенсивного інтересу. Стійкими є інтереси, які найповніше

відповідають основним потребам особистості й тому стають істотними

рисами її психологічного складу.

ПРАГНЕННЯ – це мотиви, в яких виявляються потреби

особистості в

умовах спеціально організованої її діяльності.

Причому ця діяльність може бути домінуючою впродовж досить

тривалого часу життя людини. Зокрема, у діяльності студентів

виявляється прагнення закінчити навчальний заклад, почати

працювати за фахом.

Іноді – залежно від змісту мети та ступеня її усвідомленості –

прагнення може набувати вигляду потягу чи бажання.

ПОТЯГ – це простий мотив, при

якому усвідомлюється лише

незадоволеність реальним станом, але не усвідомлюються

цілі дій. Його переживають як нечіткий емоційний порив,

незадоволення існуючим станом речей.

Щось не влаштовує людину в житті, але вона ще не знає точно,

що саме, бо потяг не має чітко виявленої спрямованості до цілі. Тому

потяги не спонукають особистість до

цілеспрямованої активності.

Вони можуть лише слугувати підставою для орієнтуючої активності,

яка змушує суб’єкт хоча б у загальних рисах виявити «зону пошуку»

324

того, чого йому не вистачає, опредметнити свій недиференційований

стан, який виявляється у потязі.

БАЖАННЯ – мотив, який становить більш або менш чітке

усвідомлення цілі.

У своїх найвищих виявах, які в психології нерідко називають

хотіннями, вони спонукають до вольових дій, спрямованих на

досягнення значущих цілей.

ПЕРЕКОНАННЯ – це система мотивів особистості, що

спонукає

її діяти відповідно до своїх поглядів і принципів.

Підґрунтя переконань становлять знання, які є для людини

істинними, незаперечними, в яких вона абсолютно впевнена.

Переконання становлять основу соціогенних мотивів і втілюють

усвідомлені потреби особистості діяти відповідно до своєї внутрішньої

позиції, поглядів, теоретичних принципів. Основою таких потреб є

сукупність знань про природу,

суспільство й людину, тобто світогляд,

який, передусім, виражає свідоме ставлення до світу, яке охоплює і

знання, і оцінку, і дії в їхній єдності. Світогляд і пов’язані з ним

переконання мають складну психологічну структуру, яка містить три

головні компоненти: когнітивний (знання); емоційний (оцінка,

ставлення); поведінковий (воля).

Світогляд структурно пов’язаний з

інтересами, прагненнями та

установками. Це зумовлює опору світогляду на життєвий досвід

особистості та індивідуальні особливості відображення нею дійсності.

Установка відіграє важливу роль у мотиваційній сфері особистості та

становить собою певну організацію її неусвідомленого досвіду. Вона є

чинником, який регулює доцільну діяльність і поведінку особистості.

УСТАНОВКА – це готовність індивіда до певної

форми

реагування, за допомогою якої можна задовольнити ту чи

іншу потребу.

Установка спонукає людину орієнтувати свою діяльність у

певному напрямі і діяти послідовно щодо всіх об’єктів і ситуацій, з

якими вона пов’язана. Вона відображає стан особистості, який виникає

на основі взаємодії її потреб і відповідної ситуації їхнього задоволення,

забезпечує

легкість, майже автоматичність, та цілеспрямованість

поведінки. Одночасно установка може бути основоположним

чинником, який опосередковує активну взаємодію особистості та

середовища, передусім соціального. Завдяки повторюванню

установчих ситуацій поступово формуються «фіксовані установки

особистості», які непомітно для неї самої впливають на її життєві

позиції.

Мотив самоствердження. Мотив самоствердження

(прагнення утвердити себе в соціумі) пов

’язаний з почуттям власної

гідності, честолюбством, самолюбством. Людина намагається довести

навколишнім, що вона чогось варта, прагне здобути певний статус у

суспільстві, хоче, щоб її поважали та цінували. Інколи прагнення до

325

самоствердження зараховують до мотивації престижу (прагнення

здобути чи підтримати високий соціальний статус).

Мотив самоствердження є досить дієвим спонукальним

чинником, який учителі, тренери, керівники намагаються

актуалізувати у своїх учнів (спортсменів, підлеглих), підсилюючи в

такий спосіб мотивацію до діяльності.

Наприклад, учень, якому вчитель сказав, що він ні на що не

здатний, що він

нічого не досягне в житті, намагається довести іншим

(насамперед учителю) і собі також, що він спроможний досягнути успіху.

Прагнення самоствердитися спонукає його долати значні труднощі й

чимало працювати задля самоствердження й досягнення поставлених

цілей.

Футболіст «провалився» на змаганнях і підвів команду.

Одноклубники не сприймають його всерйоз, тренер відправив його на

лаву запасних, не довіряючи йому місце в «основі». Прагнення

самоствердитися, довести свою значущість спонукає його до посиленого

тренування, роботи над собою, удосконалення технічних прийомів.

З молодого спеціаліста, який не справляє враження компетентної

людини, глузують колеги. Заторкнуто почуття власної гідності,

самолюбство юнака, а він хоче, щоб його цінували, поважали, сприймали

як

інтелектуала. Прагнення самоствердитися спонукатиме його

надолужувати прогалини, удосконалювати свої навички.

Отож, прагнення до самоствердження, до підвищення свого

формального й неформального статусу, до позитивної оцінки своєї

особистості – істотний мотиваційний чинник, який спонукає людину

інтенсивно працювати й розвиватися.

Мотив ідентифікації з іншою людиною. Полягає у

прагненні бути схожим на героя, кумира, авторитетну особистість

(батька, вчителя тощо), є особливо актуальним для дітей і молоді, які

намагаються наслідувати інших людей у своїх діях.

Юний футболіст намагається наслідувати Пеле, Марадону,

О. Блохіна, А. Шевченка. Це спонукає його до інтенсивного тренування,

опрацювання технічних прийомів, до яких вдавалися кумири.

Ідентифікація з іншою людиною (прагнення бути схожим на неї

)

зумовлює підвищення енергетичного потенціалу індивіда завдяки

символічному «запозиченню» енергії в кумира: з’являються сили,

натхнення, бажання працювати і діяти так, як робив це герой (кумир,

батько та ін.). Ідентифікуючись з кіногероєм, підліток набуває

сміливості; ототожнюючись із батьком, малюк прагне бути таким

сильним і розумним, як його тато.

Учителю, тренерові, керівнику

дуже важливо знати, з ким прагне

ідентифікуватися учень (підлеглий), щоб використовувати це для

підсилення мотивації до діяльності. Наявність взірця, кумира, з яким

прагнули б ототожнюватися молоді люди і кого намагалися б

наслідувати, у кого б училися жити і працювати, – важлива умова

ефективного виховного процесу й будь-якої діяльності.

326

Мотив влади. Мотив влади – прагнення суб’єкта впливати

на людей, прагнення зайняти «керівну позицію» у групі (колективі),

намагання керувати людьми, визначати і регламентувати їхню

діяльність.

Дії багатьох людей (наприклад, керівників різних рангів)

спонукає мотив влади. Прагнення панувати над іншими людьми й

керувати ними – мотив, який спонукає їх долати значні труднощі

діяльності, докладати величезних зусиль у роботі.

Якщо влада в ієрархії мотивів посідає провідне місце, то людина

схильна багато працювати не задля саморозвитку або задоволення

своїх пізнавальних потреб, а задля здобуття впливу на людей чи

колектив.

Керівника може спонукати до діяльності не прагнення принести

користь суспільству чи колективу, не почуття

відповідальності, а мотив

влади. У такому разі всі його дії скеровано на утримання або набуття

влади і становлять загрозу і для справи, і для структури, яку він

очолює.

Мотивація влади – це сукупність прагнень людини до здобуття

впливу на індивідуумів чи групи за допомогою засобів влади (таких,

наприклад, як примус і привілеї

, позитивне й негативне підкріплення

у формі схвалення або покарання).

Мотивація влади (або потреба у владі) є однією з найголовніших

рушійних сил людських дій. Вважають, що це егоїстична або навіть

садистична сила, яка, як і будь-який потяг, ніколи не буває

задоволеною. Жоден ступінь влади не задовольняє людину цілком.

Владу не

віддають, її втрачають, і, як правило, в драматичних ситуа-

ціях. Прагнення будь-що зберегти владу часто затьмарює розум навіть

інтелектуалів і прагматиків.

У певної категорії людей прагнення до влади переважає в

мотиваційній системі особистості, влада є найважливішим

регулятивним чинником їхньої діяльності. Властолюбців можна

поділити на тих, хто має владу і намагається

її посилити, і тих, хто

лише її домагається. Але, очевидно, не варто перебільшувати значення

влади як спонукального чинника, адже будь-які мотиви чи потреби

здатні стати рушійною силою поведінки й діяльності людини.

Для дієвого впливу на мотивацію й поведінку іншої людини

суб’єкт, який застосовує владу, повинен мати у своєму

розпорядженні

ресурси, тобто засоби підкріплення, впливу. Такі ресурси називають

джерелами, або засобами влади.

Психологи виокремлюють шість джерел влади:

- Влада винагородження. Її сила залежить від оцінки суб’єктом Б

того, якою мірою суб’єкт А в змозі задовольнити його (Б) потреби.

- Влада примусу (покарання). Її сила визначається очікуваннями

Б щодо тієї міри покарання, яку А здатний застосувати до нього за

небажані для А дії.

327

- Нормативна влада. Йдеться про засвоєні Б норми, згідно з

якими А має право контролювати дотримання якихось правил

поведінки і в разі необхідності наполягати на них.

- Влада еталона. Ґрунтується на ототожненні Б з Д і прагненні

бути схожим на А.

- Влада експерта (знавця). Її сила залежить від того, які знання

навички, здібності Б приписує А.

- Інформаційна влада. Цей вид влади наявний тоді, коли А

володіє інформацією, за допомогою якої може спонукати Б

передбачити наслідки своєї поведінки.

Люди різняться за силою прагнення до примноження й

збільшення джерел своєї влади. Володіння джерелами влади (і

відповідне відчуття влади) може бути кінцевою метою,

досягнення

якої саме по собі, без будь-якого застосування влади до іншої людини,

дає відчуття задоволення.

Процесуально-змістові мотиви. Процесуально-змістові мо-

тиви – це спонукання до активності через зміст і процес діяльності, а

не за допомогою зовнішніх чинників (людину приваблює ця діяльність

сама по собі, подобається її виконувати, виявляти інтелектуальну чи

фізичну активність, цікавить зміст того, що вона робить). Інші

соціальні й особистісні мотиви (прагнення до влади, самоствердження

тощо) можуть підсилювати мотивацію, але вони не мають безпосеред-

нього стосунку до змісту й процесу діяльності, є зовнішніми щодо цієї

діяльності (тому часто ці мотиви називають зовнішніми на противагу

внутрішнім, тобто процесуально-змістовим).

Конкретним виявом процесуально-змістової мотивації може

бути пізнавальна, ігрова, естетична мотивація.

Студента до вивчення фізики можуть спонукати різні мотиви,

зокрема й процесуально-змістові (пізнавальні). У такому разі студентові

подобається здобувати знання (і це спонукає його до діяльності), у

нього є інтерес до знань, відчуття краси й гармонії мікросвіту; його може

захоплювати сила й величезна енергія атома тощо. Пізнавальна

мотивація стосується здебільшого змісту діяльності і є конкретним

виявом процесуально-змістової мотивації (у ситуації з навчальною

діяльністю). Окрім того, студента може також спонукати процес

інтелектуальної діяльності: йому подобається мислити, розв’язувати

задачі, виявляти різні форми розумової активності.

Так само дитині подобається гра, процес

і зміст гри спонукає її

цілковито поринати в гру, забуваючи все на світі.

Сенс діяльності за процесуально-змістової її мотивованості

полягає в самій діяльності (процес і зміст діяльності є тим фактором,

що спонукає людину виявляти фізичну й інтелектуальну активність).

Мотив саморозвитку. Прагнення до саморозвитку,

самовдосконалення – важливий мотив, який спонукає нас

багато

працювати і розвиватися. Що ж заохочує людину до розвитку? На

думку А. Маслоу, це прагнення до цілковитої реалізації своїх

328

здібностей, упевненість у собі, здатність відчувати свою компе-

тентність.

Людина часто ніби розривається між прагненням до руху вперед

та прагненням до самозбереження й безпеки. З одного боку, вона

прагне до чогось нового, а з іншого – страх перед небезпекою і чимось

невідомим стримують її рух уперед.

Розвиток наявний тоді, коли наступний крок

уперед дає відчуття

сильнішої радості, внутрішнього задоволення, ніж попередні здобутки

й перемоги, які стали чимось звичним і навіть набридли нам. Рух

уперед – це очікування нових приємних відчуттів і вражень

(А. Маслоу, 1996).

Актуалізація в людини мотиву саморозвитку підсилює її

мотивацію до діяльності. Талановиті тренери, вчителі, менеджери

вміють стимулювати мотив саморозвитку у

своїх учнів (спортсменів,

підлеглих), наголошуючи на можливості й необхідності розвиватися й

удосконалюватися.

Мотив досягнення. Мотив досягнення – це прагнення досягти

високих результатів і майстерності в діяльності. Мотивація

досягнення виявляється у виборі складних завдань і намаганні їх

виконати.

Успіхи в будь-якій діяльності (у навчанні, спорті, професійній

діяльності) залежать не лише від

здібностей, навичок, знань, а й від

мотивації досягнення, тобто від прагнення досягти високих ре-

зультатів у діяльності.

Людина з високим рівнем мотивації досягнення схильна

докладати значних зусиль у роботі.

Прагнучи отримати вагомі результати, вона наполегливо працює

для досягнення поставлених цілей.

Якщо порівняти двох студентів з однаковим інтелектом

(здібностями до навчання

), але з різною мотивацією досягнення, то

їхня активність, наполегливість у навчанні і, звичайно ж, успішність

будуть істотно різнитися. Юнак з вищим рівнем мотивації досягнення

прагне високих результатів, сумлінніше вчиться, ставить перед собою

високі цілі, наполегливо працює і, звісно, досягає кращих успіхів в учінні.

Студент зі слабкою мотивацією досягнення байдужий до

своїх успіхів, не

ставить високих цілей, не вибирає складних завдань, не схильний

наполегливо і сумлінно працювати й досягає скромніших результатів у

діяльності.

Що ж визначає рівень мотивації досягнення? Учені

виокремлюють три фактори:

- значущість досягнення успіху;

- надія на успіх;

- суб’єктивна ймовірність досягнення успіху (тобто шанси на

успіх).

Просоціальні (суспільно

значущі) мотиви. До цієї групи

належать мотиви, пов’язані з усвідомленням суспільного значення

329

діяльності, з почуттям обов’язку, відповідальності перед групою або

суспільством загалом.

У разі впливу суспільно значущих мотивів наявна ідентифікація

(ототожнення) індивіда з групою. Людина не лише вважає себе

членом соціальної групи, не тільки ототожнюється з нею, а й

переймається її проблемами, інтересами, цілями тощо.

Особистості, яку спонукають до діяльності суспільно

значущі

мотиви, притаманні нормативність, відданість групі, визнання і захист

групових цінностей, прагнення реалізувати групові цілі.

Відповідальні люди, зазвичай, є активнішими, сумлінніше

виконують професійні обов’язки, більшою мірою переймаються

справами своєї групи. Вони вважають, що від їхньої праці й зусиль

залежить спільна справа.

Стимулюючи ідентифікаційні процеси, спрямовані на

ототожнення людини з групою

, можна розвинути (або принаймні

актуалізувати) суспільно значущі мотиви. Ідентифікація

(ототожнення) є механізмом розвитку відповідної мотивації.

Тренеру важливо вміти актуалізовувати й розвивати у спортсменів

почуття патріотизму і прагнення підтримати славні традиції свого

клубу. Ідентифікація з соціумом (або з групою) збільшує загальний рівень

мотивації й активність спортсмена.

Менеджеру теж досить важливо актуалізувати

корпоративний дух

серед своїх підлеглих, чого без ідентифікації з групою (з фірмою), а саме

з її цінностями, інтересами, цілями досягнути неможливо.

Громадський діяч (політик), який більше за інших

ідентифікується зі своєю країною (чи регіоном) і переймається її

проблемами та інтересами, буде значно активнішим у своїй діяльності,

робитиме все можливе задля

процвітання держави.

Отже, суспільно значущі мотиви, пов’язані з ідентифікацією із

групою, почуттям обов’язку та відповідальності, є важливими у

спонуканні людини до діяльності. Актуалізація в суб’єкта діяльності

цих мотивів здатна зумовити його активність, стимулювати

залученість до досягнення суспільно значущих цілей.

Мотив афіліації. Афіліація (від англ. affiliation – приєднання)

– це

прагнення до встановлення або підтримання стосунків з

іншими людьми, прагнення до контакту і спілкування з ними.

Сутність афіліації полягає в самоцінності спілкування. Афіліативне

спілкування – таке спілкування, яке дає відчуття задоволення,

захоплює, подобається людині (Н. Murray, 1938).

Метою афіліативного спілкування може бути прагнення здобути

любов партнера у спілкуванні (або принаймні симпатію).

Індивідуум, однак

, може спілкуватися й тому, що намагається

залагодити свої справи, встановити корисні контакти з потрібними

людьми. У такому разі до спілкування спонукають інші мотиви, воно є

засобом задоволення інших потреб особистості й тому не має стосунку

до афіліативної мотивації.

330

Негативна мотивація (мотив уникнення

неприємностей і покарання). Негативна мотивація –

спонукання, зумовлені усвідомленням можливих неприємностей,

незручностей, покарань, які можливі в разі невиконання діяльності.

Наприклад, школяра до учіння можуть спонукати вимоги й погрози

батьків, побоювання незадовільних оцінок як таких, що завдають

удару амбіціям або ж призводять до неприємностей і в школі, і вдома

Навчання під впливом такого мотиву набуває характеру захисної дії і є

певною мірою примусовим.

У разі дії негативної мотивації людину спонукає до діяльності

прагнення уникнути неприємностей і покарання. Вона міркує так:

«Якщо я цього не зроблю, то зазнаю неприємностей або навіть

покарання». Страх перед можливими неприємностями чи покаранням

і намагання

цього уникнути – ось що спонукає до діяльності під

впливом негативної мотивації.

Форми негативних санкцій можуть бути найрізноманітнішими:

- вербальне (словесне) покарання (осуд, зауваження тощо);

- матеріальні санкції (штраф, позбавлення привілеїв, стипендії

тощо);

- соціальна ізоляція (зневага з боку оточення, ігнорування,

неприйняття групою);

- позбавлення волі;

- фізичне покарання.

У разі дії негативної мотивації

індивід удається до певної

діяльності тільки через прагнення уникнути негативних санкцій

(покарань), які можуть застосувати до нього. Основною хибою

негативних санкцій (особливо покарання) є короткочасність впливу:

покарання стимулює до діяльності (або стримує від небажаних

учинків) лише за реальної його загрози. Коли загроза покарання

зникає або зводиться до мінімуму, то негативна

мотивація втрачає

спонукальну силу.

Доцільно також зупинитися на розгляді явища, на яке звернули

увагу американські психологи, вивчаючи соціальні впливи, що

виникають у межах малих соціальних груп і позначаються на

психології окремої людини. Згідно з теорією когнітивного дисонансу

А.Фестінгера, особливістю психічного життя людини є прагнення до

того, щоб в усій

системі поведінки – поглядах, думках, спонуканнях –

існувала певна відповідність між усіма компонентами. Фестінгер

наголошував наявність відповідності між тим, що людина знає, у що

вона вірить, і тим, що вона робить. Індивід має певні думки, погляди,

емоційне ставлення до явищ життя й прагне до їх внутрішньої

відповідності.

Коли в наших знаннях про дійсність

виникає невідповідність між

окремими їх елементами, то це спричиняє психологічний процес,

спрямований на послаблення або зняття цього дисонансу. Тоді

дисонанс створює стан дискомфорту людини й спрямовує її поведінку

на те, щоб його зменшити. Його може зумовити нова інформація, яку