Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

441

намагайся тут ставити рекордів». Як правило, новачок скоро починає

розуміти, що хороше ставлення до нього членів бригади дорожче за

інші винагороди з боку начальства.

Боязнь несхвалення з боку членів своєї виробничої групи є

значущим регулятором поведінки особистості.

Дієвість групових норм зумовлена такою психологічною

властивістю особистості, як конформність. Під конформністю

розуміють підпорядкування

особистості груповому тиску. Це

виявляється в прагненні особистості до узгодження своїх думок і дій з

думками й діями членів групи.

Глибшим рівнем конформності є інтерналізація. Тоді індивід

приймає на віру думку групи, справді погоджується з нею й цілковито

її розділяє в подальших ситуаціях. При цьому індивід настільки

потрапляє під вплив

якої-небудь групи, що її соціальні норми стають

особистими нормами цього індивіда. Думка групи (зовнішньо) стає

власною думкою індивіда. Іноді це явище називають «внутрішньою»

або «реальною» конформністю.

Наявний досвід засвідчує, що конформність тією чи іншою

мірою властива всім людям. Інакше людське суспільство й різні форми

його життєдіяльності просто не могли б

існувати. Навіть тоді, коли

індивід виявляє негативізм щодо норм більшості, це може свідчити

лише про його орієнтацію на норми якої-небудь іншої групи осіб.

18.5. Ціннісно-нормативна система особистості

та її вплив на поведінку

Особистість, як член тих чи інших соціальних груп, зазвичай

будує свою діяльність передусім з урахуванням поглядів, які існують у

цих групах і в суспільстві загалом. Ці погляди зумовлені цінностями й

цілями груп і виявляються в правилах і стандартах поведінки, інакше

кажучи, у соціальних нормах. Ті чи інші норми можуть впливати не

лише на дії осіб, а й на такі психічні явища, як, наприклад, установки.

Зокрема, належність до групи сприяє формуванню й фіксації

відповідних установок у її членів. Причому часто людина навіть не

усвідомлює, що, чинячи так чи інакше, вона робить це саме під

впливом загальногрупових поглядів. Групові норми є одним з

регуляторів поведінки особистості не лише в межах групи, а й під час

взаємодії члена групи з представниками інших соціальних груп.

Соціальні норми будь-яких груп виражено у відповідних

правилах і, як зазначає Е. М. Пеньків, вони постають: а) як засіб

орієнтації, поведінки кожної особистості в тій чи іншій ситуації; б) як

засіб соціального контролю за поведінкою особистості з боку цієї

спільноти людей.

Ті чи інші соціальні норми властиві певним групам – великим

(соціальні прошарки, етнічні спільноти) і малим, формальним і

неформальним. Англійський психолог М. Аргайл виокремлює такі

види норм у малих групах:

442

а) норми щодо завдання (наприклад, метод, швидкість і стандарт

роботи у виробничій бригаді);

б) норми, які регулюють взаємодію в групі, які прогнозують

поведінку інших, запобігають конфліктам і гарантують справедливий

розподіл винагород;

в) норми щодо установок і переконань (наприклад, погляди

експертів групи її члени приймають, думки інших членів узгоджують з

ними, а

не з реальністю, що може бути важчим для групи).

Соціальні норми малих груп можуть відповідати або, навпаки,

суперечити нормам суспільства. Коли людина опиняється в малій

групі, то, спілкуючись з її членами, вона одержує інформацію про

цінності цієї групи, її звичаї, традиції, ритуали й інші правила

поведінки. Такі знання необхідні їй

для розуміння дій інших членів

групи й корекції власної поведінки. При цьому щодо індивіда

застосовують різні групові санкції у відповідь на його поведінку.

Групові норми передбачають позитивні санкції (похвала,

моральні й матеріальні винагороди) щодо тих, хто наслідує їх, і

негативні санкції для тих, хто не дотримується цих норм. Можуть

використовувати різні

невербальні знаки несхвалення, усні

зауваження, погрози, бойкот, а деколи й виключення з групи. Таким

чином, індивід потрапляє під процес соціалізації, звикаючи

наслідувати норми і малих, і великих груп, а також усього суспільства.

Якщо говорити про норму, то саме в малих групах (у сім’ї, виховних і

навчальних закладах, товариських компаніях)

індивід засвоює

культурні цінності свого суспільства і все, що з ними пов’язане, і на

вербальному, і на поведінковому рівнях.

Будь-яка формальна організація має низку правил, які

регламентують її діяльність і поведінку її членів. Ці правила є певними

соціальними нормами поведінки, яку група прийняла і за

недотримання якої карає. Такі

норми часто систематизовані письмово.

Вступ людини до тієї чи іншої офіційної організації зазвичай

передбачає процедуру її ознайомлення з цими правилами й

необхідність висловлення її згоди з ними. Можлива, наприклад,

вимога, щоб той, хто вступає в організацію, підписав відповідний

документ.

Норми, які виникають в офіційній організації на неформальному

рівні, або норми

неформальних груп рідко фіксують таким чином.

Проте від цього їхній вплив на особистість не стає менш істотним.

Наприклад, деколи новачок, прийшовши на підприємство, чує від

«старожилів» такі слова: «Перше, що ти повинен засвоїти, хлопче: не

намагайся тут ставити рекордів». Як правило, новачок скоро починає

розуміти, що хороше ставлення до нього

членів бригади дорожче за

інші винагороди з боку начальства.

Боязнь несхвалення з боку членів своєї виробничої групи є

значущим регулятором поведінки особистості.

Дієвість групових норм зумовлена такою психологічною

властивістю особистості, як конформність. Під конформністю

443

розуміють підпорядкування особистості груповому тиску. Це

виявляється в прагненні особистості до узгодження своїх думок і дій з

думками й діями членів групи.

Глибшим рівнем конформності є інтерналізація. Тоді індивід

приймає на віру думку групи, справді погоджується з нею й цілковито

її розділяє в подальших ситуаціях. При цьому індивід настільки

потрапляє під

вплив якої-небудь групи, що її соціальні норми стають

особистими нормами цього індивіда. Думка групи (зовнішньо) стає

власною думкою індивіда. Іноді це явище називають «внутрішньою»

або «реальною» конформністю.

Наявний досвід засвідчує, що конформність тією чи іншою

мірою властива всім людям. Інакше людське суспільство й різні форми

його життєдіяльності просто не

могли б існувати. Навіть тоді, коли

індивід виявляє негативізм щодо норм більшості, це може свідчити

лише про його орієнтацію на норми якої-небудь іншої групи осіб.

Більшість авторів пов’язують поняття цінності і сенсу. Цінності,

згідно з П. А. Сорокіним, – це сенс, який люди вкладають у ті самі

матеріальні предмети або

духовні явища. Він виокремив чотири

універсальні цінності: знання; любов і воля до продуктивної праці;

сім'я; релігійне ставлення до життя. Усвідомлення цінностей, за

словами В. Франкла, додає їм об’єктивного універсального характеру.

У. М. М’ясищев пов’язував спрямованість особистості з розв’язанням

питання про сенс власного життя. Цінності — це

все, що наділено

загальним сенсом. Етнокультурні цінності є найважливішими і

найбільш глибинними принципами, що визначають відносини

людини з природою, соціумом, етносом, самим собою. Аналіз

цінностей може достовірно визначити зміни, що відбуваються в

культурі й окремій особі в результаті історичних і культурних

перетворень.

Найважливішою є проблема класифікації цінностей.

М. О. Бердяєв виокремлював

духовні, соціальні й матеріальні цінності.

М. С. Яницький розділив цінності на три групи: 1) цінності адаптації,

що відображають спрямованість на фізичну або економічну безпеку;

2) цінності соціалізації, зумовлені орієнтацією на інших людей;

3) цінності індивідуалізації, що відображають спрямованість на

розвиток і самоактуалізацію.

Етнокультурні цінності – це установки (ідеї, поняття, сенси),

які не залежать

від конкретної людини, а визначаються культурою і з

якими погоджуються всі люди, що належать до цього культурного

поля.

18.6. Установки, стереотипи та імідж особистості

як засоби регуляції її поведінки

Установка (attitude). Цей термін уперше вжив філософ

Р. Спенсер, пізніше – Н. Н. Ланге, російський психолог. У 1918 р.

444

У. Томас (американець) і Ф. Знанецький (поляк) визначили соціальні

установки як психічне переживання значення, сенсу, цінності

соціального об’єкта. У 1935 р. Г. Оллпорт дав класичне визначення

атитюда: установка – це стан розумової й нервової готовності,

базований на досвіді, що спрямовує реакції індивіда щодо всіх об’єктів

і ситуацій, з якими він пов

’язаний. У 1940 р. сформувалися два

напрями: вивчення стійкості структури атитюда й аналітичний

напрям. У 1950 р. А. Кемпбелл визначає атитюди як прогнозований

синдром реакцій, послідовних щодо низки соціальних об’єктів. У 50-ті

рр. Дж. С. Брунер, Л. Дж. Постмен підкреслювали творчу роль

людини, роль мотивації, цінностей. У 60-ті рр. Катц визначає

установку як схильність індивіда до оцінки якогось досвіду або його

символу, яка може виражатися і вербально (думка, оцінка), і

невербальною поведінкою.

Відомі такі визначення: атитюд – це реакція, яка розміщує

об’єкт думки на шкалу оцінки (Мак-Граєр); атитюд – набута

оцінна реакція, спрямована на певні об’єкти, порівняно стійка

і яка

впливає й мотивує нашу поведінку щодо цього об’єкта.

Установка складається з трьох компонентів: описове знання;

ставлення; плани, програми поведінки. Функції установки: адаптивна,

захисна, експресивна (виражає індивідуальну значущість культурних

цінностей), пізнавальна і функція координації всієї пізнавальної

системи психічних процесів.

Вивчаючи структуру ціннісних орієнтацій, В. А. Ядов розробив

диспозиційну

концепцію особи, у якій окремі установки пов’язав у

рівневу систему диспозицій:

елементарні установки (формуються на основі вітальних потреб,

у простих ситуаціях неусвідомлені);

соціальні установки (формуються на базі оцінки окремих

соціальних об’єктів і ситуацій);

базові соціальні установки (визначають загальну спрямованість

особистості);

система ціннісних орієнтацій.

Для вимірювання установок найчастіше застосовують

шкалювання

; широко відомі шкали Терстоуна і способи їх

конструювання. Унаслідок тривалого відбору й сортування великою

групою експертів зібраного банку думок щодо об’єкта установки

залишено 11 тверджень, які потрібно розташовувати як шкалу від

максимального схвалення до максимального несхвалення. Правила

відбору тверджень такі: твердження мають стосуватися теперішнього

часу, не бути невтішними, повинні містити

не більше однієї думки, не

можна використовувати слова «все», «ніхто», «завжди», іноземні

слова з подвійним сенсом, відкидають твердження, що тільки

констатують щось і не пов’язані прямо з об’єктом, а також ті, у яких

відображено загальну згоду. Вимірювання установки можливе також

за поведінкою, хоча необхідно враховувати, що поведінка й установка

часто розходяться за вербальним компонентом, яким є думка.

445

Мета зміни установки – зазвичай збільшити знання, змінити

ставлення, показати наслідки зміни поглядів, думок і т. ін.

Більш успішний спосіб змінити установки – через зміну

ставлення, наприклад, навіюванням. Під гіпнозом змінені установки

набувають вигляду стійких переконань. На формування установки

впливають батьки (важлива схожість установки батьків і дітей щодо

соціально значущих об’єктів) та

авторитетні особи, а також засоби

масової комунікації.

Стереотипи є одним із видів соціальної установки. Знання про

людей, накопичені і в особистому досвіді спілкування, і з інших

джерел, узагальнюються й закріплюються у свідомості людей у вигляді

стійких уявлень – стереотипів. Людина вельми широко використовує

їх, оцінюючи людей, оскільки вони спрощують, полегшують процес

пізнання. Термін «соціальний стереотип» ввів у соціальну психологію

У. Ліппман для позначення упереджених думок і уявлень. Таким

чином, ідеться насамперед про оцінні стереотипи, а не про поведінкові

звички.

Стереотипи – регулятори поведінки. Найбільш вивченими є

національні стереотипи. Вони фіксують відносини між етнічними

групами, є частиною національної самосвідомості, мають виражений

зв’язок

з національним характером. Стереотипи – духовна освіта,

емоційно забарвлені образи, що склалися у свідомості людей, у яких є

елементи опису, оцінки й розпорядження. На думку відомих

дослідників, сума реальних знань у стереотипі завжди більша від суми

помилкових знань, однак через свою велику узагальненість вони

значної інформації не містять.

Існують стереотипи професійні, фізіогномічні

(в основі – зв’язок

рис зовнішності та властивостей особистості), етнічні та ін.

Національний стереотип є інструментом політики.

Національний стереотип, позначаючи етнічну чи національну

групу, припускає наявність певної межі у всіх її представників. Ця

недиференційована думка неминуче містить – приховано або

очевидно – і позитивну, і негативну оцінку. Згода з приводу такої

оцінки

робить стереотипи однаковими для всіх членів групи, а

використання негативного оцінного стереотипу стає в деяких умовах

своєрідним «хорошим тоном». Причини виникнення стереотипів –

загальна тенденція до спрощення, ігнорування відмінностей. Вони

постають регуляторами соціальних взаємин. Їх відрізняє економія

мислення, «захист» (виправдання своєї поведінки), задоволення

агресивних тенденцій, спосіб виходу напруження.

Професійний стереотип – персоніфікований образ

професії,

тобто узагальнений образ типового професіонала. У. Ф. Петренко

вивчав стереотип психолога. Психолог — складний, розумний,

цікавий, організований, гордий, принциповий, дотепний; такої якості,

як «щасливий», у психологів немає. Виявлена протилежність

«щасливого» цілому набору позитивних якостей розкриває наявність

специфічної «професійної шкідливості» професії психолога,

446

пов’язаної із звичайною невротизацією. Необхідність аналізу інших

людей веде до загостреного самоаналізу, що знімає форми

психологічного захисту особи і робить її чутливішою до фруструючих

чинників. Стереотип та імідж – близькі поняття. Імідж – образ,

уявлення, що методом асоціацій наділяє об’єкт додатковими

цінностями, необґрунтованими в реальних властивостях самого

об’єкта, але

які володіють соціальною значущістю для того, щоб

сприймати цей об’єкт.

Імідж – образ, подібність. Імідж наділяє соціальне явище

(людину, групу, організацію, товар) новими характеристиками. Імідж

– «напівфабрикат», вимагає домислення, стимулює уяву, має

регулюючу роль, вимагає від людини або організації вміння «жити на

рівні свого іміджу» і, отже, має достатню мотиваційну

й мобілізуючу

функцію. Він може перетворитися на стереотип. Разом з соціальними

мотивами імідж спрямовує й зумовлює всі види соціальної взаємодії, у

які вступають індивіди і групи.

• Як учені трактують поведінку особистості?

• Які етапи виокремлюють у поведінці як цілісному акті? Розкрийте їх.

• Які форми поведінки може вибрати особистість? Охарактеризуйте їх.

• Які причини агресивної поведінки людини?

• Яким чином і на яких рівнях суспільство впливає на особистість?

• Як статус особистості та її соціальна роль впливають на поведінку?

• Як відповідальність особистості впливає на її ставлення до рольових обов’язків?

• У чому виявляється рольовий конфлікт? Яким чином відбувається взаємовплив

особистості й соціальної ролі?

• Як соціальні норми впливають на регуляцію поведінки особистості?

• Як ціннісно-нормативна система особистості впливає на її поведінку?

• Що становлять собою особистісні цінності та ціннісні орієнтації?

• Яким чином регулюється поведінка за допомогою установки?

• Яким чином стереотипи та імідж особистості регулюють її поведінку?

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М., 1991.

Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог.

спеціальностей. – Львів: В-во „Край”, 2005.

Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. –

К.: „Центр учбової літератури”, 2007.

Виготский Л.С. Избранные психологические произведения. – М.: Изд. АПН РСФРС

, 1956.

Горелова Г.Г. Кризисы личности и педагогическая профессия. – М.: Московский психолого-

социальный институт, 2004.

Змановская Е. В. Девиантология: (Психология отклоняющегося поведения):Учеб. Пособие

для студ. высш. учеб. заведений / Елена Валерьевна Змановская. – 3-е изд., испр. и доп. –

М.: Издательский центр «Академия», 2006.

447

Лангмейер И, Матейчек З. Психологическая депривация в детском возрасте. – Авиценум:

Мед. изд - во Прага, 1984.

Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2т.]; Т.1: Теоретико-методологічні

проблеми генетичної психології. – К.: Форум, 2002.

Митина Л.М. Психология развития конкурентоспособной личности. – М.: Московский

психолого-социальный институт. – Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2002.

Морсанова В.И.

Индивидуальный стиль саморегуляции. – М.: Наука, 1998.

Новинский И.И. Философские проблемы биологии и дарвинизма. – М., 1959.

Обуховский К. Психология влечения человека. – М.: Прогресс, 1972.

Петровский В.А. Личность в психологии: парадигма субъективности. – Ростов-н/Д.: Феникс,

1996.

Регуш Л. А. Психология прогнозирования: успехи в познании будущего. – СПб., Речь,

2003.

Рихта Р. Научно-техническая революция и

развитие человека / Вопр. филос. 1970. №2. –

С. 56 – 66.

Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности / Под ред. В.А.

Ядова. – Л., 1979.

Столин В.В. Самосознание личности. – М.: Изд-во МГУ, 1983.

Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность. Теории, упражнения, эксперименты. / Пер. с англ. –

СПб.: Прайм-ЕВ-РОЗНАК, 2004.

Шевандрин Н.Н. Психодиагностика, корекция и развитие личности:

Учеб. для студ. высш.

учеб. завед. - 2-е изд. – М.: Гуманитарный изд. центр ВЛАДОС, 2002.

Maslow A.H. A theory of human motivation. – Psyhol. Rev. 1943.

Психологія особистості

Глава 19

19.1. Психологічне розуміння відхильної

поведінки

Відхильна (девіантна) поведінка (від лат. deviation – відхилення)

– це система вчинків, або окремі вчинки, які не відповідють

моральним або правовим нормам і вимогам суспільства.

Відхильну поведінку необхідно відрізняти від аномальної,

характеристика якої пов’язана з розумовою патологією. Відхильна

поведінка соціально детермінована. У її виникненні велику роль

відіграють дефекти особистісного розвитку, що поєднуються

недоліками, помилками виховання і негативним впливом

несприятливої ситуації, яка складається в найближчому оточенні

людини – родині, референтній групі тощо.

Відхильна поведінка, яка суперечить усталеним у суспільстві

зразкам, стереотипам, може іноді поєднуватися з порівняно добрим

знанням моральних норм. Це особливо актуально для людей, що

розвиваються: наприклад, для підлітків поведінка нерідко є засобом

самоствердження, вираженням протесту проти реальної чи уявної

несправедливості дорослих.

Розглядаючи відхильну поведінку, чітко розрізняють, по-перше,

поведінку власне девіантну, коли є відхилення від усталених у

суспільстві норм, по-друге, поведінку делінквентну (від лат. delinquens

– «той, хто здійснює вчинок» і англійського – «провина», або точніше

– «психологічна тенденція до правопорушення») – злочинну,

кримінальну.

Зрозуміло,

поведінка злочинна, протиправна (делінквентна)

набагато небезпечніша для суспільства, ніж девіантна. Не випадково

держава вживає активних заходів щодо її припинення і покарання

злочинців. Водночас мікросередовищні цінності (навіть коли саме по

собі середовище не орієнтоване протиправно, а тільки малокультурне

чи слабко організоване) можуть реабілітувати правопорушника у

власних очах, і часом замість каяття він

почувається несправедливо

скривдженим.

Відомі численні концепції відхильної поведінки – від

біогенетичних до культурно-історичних.

Автори біогенетичних концепцій (від С. Холла і З. Фройда до

Е. Торндайка, К. Бюлера, Е. Майєра, А. Дженсена й А. Маслоу),

відводячи провідну роль в особистісному розвитку людини її

природно-біологічному началу, вважають, що всі причини

антигромадської

поведінки, відхилень у поведінці треба шукати в

біології людини, а особливо – в генетичних структурах злочинності.

449

На противагу «біологізаторам» висунуто соціальний чинник –

автори соціологічної концепції (Д. Ватсон та ін.) вважають, що у

поведінці людини немає нічого вродженого, і кожна її дія, вчинок – це

лише продукт зовнішньої стимуляції. Отже, маніпулюючи зовнішніми

подразниками, можна «виготовити» людину будь-якого складу.

Абстрактно-соціологічний підхід до розуміння середовища і

натуралістичний до природи

людини властивий соціобіологічним

концепціям, так званій теорії двох чинників, яка ґрунтується на

наявності двох сутностей людини – біологічної та соціальної, що

розколює її надвоє – на природні (ще не олюднені) й «суто» соціальні

складові. Стверджуючи, що генетичні програми керують соціальною

поведінкою людини, автори цього підходу намагаються вести пошук

покращення людської природи шляхом

селекції (звідси – спроби

відродити євгеніку).

Останнім часом особливо активізувалися і зблизилися

«біосоціальні» і «соціально-біологічні» теорії відхильної поведінки. З

цього погляду показові концепції неоламброзіанців, у яких ідеться вже

про не «вродженість» (Ч. Ламброзо), а про «схильність» людини до

злочинної поведінки (X. Джонс, Л. Стейнер, Т. Гіббенс, І. Брюкнер,

В. Зауер та

ін.).

Значного розвитку в сучасних умовах набули концепції

соціальної дезорганізації (Т. Шибутані та ін.), які пояснюють

відхильну поведінку соціальними змінами. Унаслідок цього колишні

стандарти втрачають своє значення, через що дезорганізується життя

суспільства, оскільки одні люди намагаються дотримуватися старих

норм і цінностей, інші – орієнтуються на нові цінності й норми – і

загальносоціальні, і

групові (еталонні групи). Відповідно до цього

виокремлюють три типи відхильної поведінки (Т. Шибутані).

Перший тип – конформна поведінка – пристосування до

вимог еталонної (референтної групи), які відрізняються від усталених

у суспільстві норм, поглядів. Наприклад, підліток, юнак (дівчина) –

член групи правопорушників – може мати багато позитивних рис

особистості, що викликає повагу до нього в

контактній групі, але його

вчинки, поведінку трактують як відхильні ті, хто не є членами цієї

референтної для нього групи. Для цього типу відхильної поведінки

характерно те, що пристосування до норм еталонної групи поєднується

з усвідомленням норм і цінностей суспільства загалом.

Другий тип відхильної поведінки – імпульсивна – виникає під

впливом сильного порушення поведінки

, усупереч власним

стандартам. Цей тип пов’язаний з тимчасовою втратою самоконтролю.

Третій тип відхильної поведінки означують терміном

«компульсивна», тобто примусова. Ідеться про особливий вид

примусу, пов’язаний з поганою пристосовністю окремих осіб, коли на

деякі події і факти особистість відповідає стійкими реакціями, такими,

що навіть вона (усвідомлюючи безглуздість і небезпеку

своєї

поведінки) не в стані змінити. Така поведінка виникає під впливом

сильних образ або наркотиків як захисна за своєю природою реакція.

450

Популярною теорією відхильної поведінки є теорія «соціальної

аномії» Р. Мертона. Указуючи на тісний зв’язок відхильної поведінки

із соціальними структурами, Р. Мертон намагається простежити, як

останні чинять певний тиск на окремих членів суспільства, штовхаючи

їх на шлях відхилень від загальноприйнятих правил. У результаті

виокремлюють п’ять типів відхильної поведінки, які виникають

як

спосіб пристосування індивідів до умов їхнього найближчого

соціального оточення: а) підпорядкування; б) інновація (відновлення);

в) ритуалізм; г) ретретизм (відхід від життя – бурлаки,

відщепенці, хронічні алкоголіки, наркомани); д) бунт.

Досить поширена в деяких країнах (особливо в США) теорія

множинних чинників, відповідно до якої не існує якого-небудь

єдиного фактора

, що призводить до делінквентної поведінки, а є

багато конкретних чинників, умови і поведінка, що зумовлюють

відхильну поведінку, сприяють її розвиткові. Це і «погане» оточення, і

«порожнеча», «нудьга в навколишньому середовищі», і «мати-

алкоголічка», і «передчасна статева зрілість» тощо.

У психології й кримінології переконливо доведено, що відхильну

поведінку не визначають «вроджені

механізми», а зумовлюють

соціально-психологічні чинники, зокрема особливості

мікросередовища, групові взаємини, недоліки виховання тощо. Саме

під їхнім впливом виникають і розвиваються такі види відхильної

поведінки, як агресія, аномія, фрустрація.

Агресія (від лат. agressio – приступ, напад) – відхильна

поведінка людини, яка заподіює моральний, фізичний і матеріальний

збиток іншим людям або порушує їхній психічний

дискомфорт

(негативні переживання, стан страху, пригніченості тощо).

Аномія (термін, який ввів на початку XX століття Е. Дюркгейм)

– відхильна поведінка людини, зумовлена відсутністю мети в житті,

почуттям ізольованості й самотності, що пов’язано з дезорганізацією

суспільства, відсутністю в ньому чіткої моральної регуляції поведінки

людей, колишні норми і цінності вже не відповідають реальним

відносинам, а нові ще не затвердилися.

Існує дві форми аномії – часткова, випадкова (спорадична) і

масова (кризова).

Фрустрація – це відхильна поведінки людини, спричинена

реальною або уявною перешкодою, яку вважають нездоланною і яка

заважає досягненню мети й задоволенню потреби, а також

супроводжується переживаннями розчарування, роздратування

(зрозуміло, фрустрація не обов’язково породжує відхильну

поведінку).

Крім вищезгаданих причин відхильної поведінки, підліткам та

юнакам властиві й деякі своєрідні типи порушень поведінки,

відхилень від моральної і правової норм. Це: 1) емансипація, пов’язана

з прагненням звільнитися від опіки, контролю дорослих, від їхніх

стандартів, норм і цінностей, самоствердити себе як особистість;

2) групування, коли підлітки, юнаки й дівчата, намагаються

об’єднуватися з однолітками (невипадково більшість правопорушень