Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

421

Не можна, однак, ототожнювати активність з прямою атакою.

Давно з’ясовано, що прямі прийоми дії на психіку – не

найефективніші. Наприклад, нову інформацію краще сприймають

через коментарі, а не через прямі твердження. Легше засвоюють

аргумент непрямий або такий, який ззовні звернений до однієї особи,

але розрахований на інших.

Враховуючи такі особливості психіки

, підштовхуючи людину до

переоцінки подій і активності, доцільно використовувати не

твердження, а запитання. Доречно ставити запитання, які заважають

їй обстоювати свою позицію про її складне становище, про те, що вона

зовсім самотня тощо.

Корисно попросити описати ту ситуацію, яка хвилює.

Послідовний виклад таких обставин, особливо в ситуації афекту,

допомагає дати

з ними раду. Далі можна розповісти, як ви сприйняли

ці обставини, щоб через переказування людина одержала змогу

подивитися на свої проблеми збоку.

Коли в такій бесіді виникає необхідність звернути увагу людини

на невдалі форми її поведінки або аргументи, ефективнішим є

опосередкований вплив. Краще говорити не про недоліки

безпосередньо, а про своє

сприйняття й переживання з їхнього

приводу. Коли людина чує неприємні відгуки про себе, це для неї дуже

важливо, часто травмуюче. Тому може спрацювати захист. Якщо ж

хтось говорить про себе і свої відчуття з приводу цієї ситуації, то для

оцінюваного гострота сприйняття критики знижується.

У чому переваги непрямої критики? По-

перше, немає

необхідності, та й важко сперечатися з людиною, що говорить про свої

переживання, а не про ваші недоліки. По-друге, цілком можливо, що

не всі люди так гостро реагують на такі недоліки, щоб заявити про свої

переживання. Тоді це висловлювання не дуже образливе й можна

припустити, що я не така

вже погана людина. Пілюлю підсолоджено, і

захист пропускає інформацію. Коли ж її засвоєно, можливим стає й

продовження: звичайно, я людина хороша, але все-таки чомусь

ніяково, незручно – чи не стати мені ще кращою?

Існують різні способи нейтралізації захисту, пов’язаного з

очікуванням несприятливого ставлення до себе. Наприклад, можна

подати помилки

співрозмовника як властиві собі або частково

виправдати їх тощо.

Оцінка у вигляді репліки звучить як тавро. Описові вислови

зумовлюють мінімальний психологічний захист і більше бажання

зрозуміти і змінити поведінку. Навіть коли установка на зміну своїх

уявлень у людини дозріла, рекомендації потрібно пропонувати їй не

лише в непрямій формі, а й з

елементами невизначеності, у дещо

загальному, незавершеному вигляді. Визначеність сприймають часто

як форму тиску, а чіткість рекомендації пов’язують підсвідомо із

заниженою оцінкою партнера (він може зрозуміти лише чітке і просте

розпорядження). Можлива й така логіка: «Якщо він про мене так

422

погано думає, навіщо мені користуватися його допомогою...». Тоді

пораду витісняють.

Засвоєння рекомендації з неоднозначним формулюванням

полегшується завдяки власній активності людини під час переробки

інформації, поданої їй як натяк або в непрямій формі, коли необхідно

здогадатися про щось, довизначити сприйняте. Надавши пораді

власної, прийнятної і завершеної форми, вклавши свої зусилля в

розуміння

й формулювання рекомендації, людина відчуває себе

співавтором ідеї і ставиться до неї не як до накиненої кимось, а як до

свого витвору. Таким чином захист від втручання в її внутрішній світ

стає зайвим, конфлікт розв’язано, самооцінка підвищується.

Розвиток і підтримання своїх хобі. «Хобі-терапія» –

спосіб оперативно віддалитися від аффектогенної

ситуації. Абсолютна

концентрація на одній ідеї або меті є одним з джерел внутрішніх

конфліктів. Ідея, що окупувала все поле свідомості, робить людину

недоступною для інших ідей, формуючи передумови обмеженості та

відсталості її психіки.

Тривале ототожнення особи тільки з однією зі своїх ролей або

функцій (Я – лише мати, Я – тільки математик,

Я – лише спортсмен)

часто спричинює відчуття незадоволеності і навіть відчаю. Для

відновлення внутрішньої гармонії їм потрібно знайти ширшу основу

для ототожнення, «народитися в новій іпостасі». Коли в людини є

різноманітні інтереси, діапазон її відчуттів стає ширшим і самі вони

стають різноманітнішим. Як наслідок, суттєво збільшується розмах

прийнятних для неї вмінь і

поглядів, тоді імовірність конфлікту

зменшується.

Ставлення до «цього» з гумором. Гумористичне ставлення

до події несумісне з підвищеною тривожністю з приводу її впливу на

наше життя. Саме тому сміх захищає нас від надмірного напруження і,

таким чином, продовжує життя тим, хто має удосталь почуття гумору.

Сміх є певним способом розв’язати

суперечності, засобом висміяти

перешкоди, що спричинюють лють, страх і тривогу, допомагаючи

позбутися занепокоєння завдяки зниженню значущості табуйованих

дій. Сміх і сльози – універсальні механізми розрядження, оскільки в

обох випадках реакція перелаштовується на процеси з суттєвими

вегетативними компонентами, у яких розряджається напруга.

Загалом, сміх – це особлива комічна оцінка дійсності,

побудована на контрасті

або несподіванці. Як вважав Фройд, відчуття

смішного виникає внаслідок того, що жарти мають здатність обходити

ті бар’єри (внутрішнього цензора), які культура сформувала в психіці

людини. Здатність у складній або болісній ситуації побачити щось

смішне допомагає запобігти втручанню захисту. Недаремно вважають,

що ставитися з гумором до власних проблем – головний спосіб захисту

обдарованої людини.

Сміх – це переживання відчуття переваги і спосіб зняти

напруження. Він виникає в разі несподіваного усвідомлення

невідповідності між об’єктом і оцінкою цього об’єкта.

423

Можливо, проблеми немає, а є погане самопочуття?

Що тривожніше й напруженіше ми себе відчуваємо, то більше

проблем ми собі створюємо. Напруження саме створює дискомфорт і

додає надмір значущості несприятливій ситуації. Нерідко, не

знаходячи пояснення поганому самопочуттю, людина інтерпретує

його як наслідок внутрішнього конфлікту, спричиненого певними

обставинами. Але ця версія не

завжди виправдана.

Щоб запобігти такому розвитку подій, необхідно зосередити

увагу потерпілого на стані його здоров’я і показати, що причини

труднощів, які він оцінює як несприятливі обставини, можуть бути у

фізіології. Типовий приклад – скарги жінок на труднощі сімейного і

професійного спілкування на тлі клімактеричних перебудов обміну.

Коли справжні причини тривог людина

усвідомлює, то значущість

травмуючих обставин знижується і відкривається перспектива

розв’язання внутрішнього конфлікту.

Використання сповіді. Відчуваючи, що зробила щось

нехороше, згрішила, людина переживає власну нікчемність, морально

слабшає, проймається до себе недовірою, а значить, стає готовою

здійснити ще один аналогічний вчинок, новий гріх, після якого знову

буде самокатування. Спеціальні обряди сповіді

, очищення і

відпущення гріхів пом’якшують біль і знижують імовірність рецидивів.

Полегшуючи душевний конфлікт, сповідь вимагає від людини

значного зусилля для організації умов психічного дренажу. Тому

потрібно допомогти людині подолати перепони, пов’язані зі соромом,

страхом бути неправильно зрозумілою тощо. Водночас добре

побудований і доброзичливо здійснений психічний дренаж дає людині

змогу висловитися не лише про здійснені вчинки, а й про відкинуті

можливості.

Сповідь ефективна не тільки завдяки тому, що знімає

напруження після того як людина розділила ношу з іншою, а й за

рахунок перекладення частини відповідальності. Сповідь викликає

свого роду духовний вибух, який очищає і знеболює (катарсис). Новий

стан звільняє від

негативних емоцій, а перебудова системи цінностей

супроводжується душевним підйомом і нормалізацією самооцінки,

знижує ризик рецидиву і дає надію на кращу поведінку в майбутньому.

У кульмінаційний момент сповіді, під час розкриття душевного

нариву, людина відчуває біль і переляк, однак при цьому вона

прощається з таємницями, які вимагають спеціальних і безперервних

зусиль

для їх приховування, і це теж сприяє полегшенню. Адже в

самому факті відвертості міститься катарсис. Після розкаяння людина

одержує у своє розпорядження енергію, яку раніше витрачала на

збереження таємниці і на створення того уявлення, яке мало бути про

неї в інших, відповідно до виробленої легенди. Розкаяння – могутній

афектний стан. Людина переживає

відчуття сорому й огиди до себе та

своїх вчинків, а відчуття сорому – це форма досвіду, яка може

перешкоджати повторенню вчинків.

424

Коли в людини труднощі в спілкуванні або їй ні з ким

поговорити, треба зробити співрозмовником себе. Спробувати в бесіді

зі самим собою знайти позитивні грані ситуації, яка склалася, і

спробувати вилучити користь з невдач і помилок. Переоцінка своїх

поразок і помилкових дій (нічого катастрофічного, матимемо науку)

сприяє зниженню внутрішньої напруженості, створює

сприятливий

фон для розвитку особистості.

Катарсис, що дає полегшення, виникає не лише під час сповіді.

Важко переоцінити роль мистецтва в корекції шкали життєвих

цінностей: провоковане ним у глядачів і слухачів високе емоційне

напруження забезпечує самозгорання афектів. У процесі сприйняття

твору в глядача виникає стан, коли він відчуває, з одного боку,

колосальну втрату сил (унаслідок емоційного розрядження), а з

другого – стикається з відчуттям необхідних тепер для нього нових

цінностей. Несподіване усвідомлення цих цінностей у стані

страждання або відчаю (під впливом, наприклад, трагічної ситуації в

п’єсі) стає найбільшою подією в людському житті.

Допускаючи перехід від рукоприкладства до лайки, людина

також знецінює ситуацію

, знімає блокувальну дію захисту і вирішує

свою внутрішню напруженість.

Отже, під впливом захисту поведінка людини може ставати

безглуздою, у неї виявляються химерні пояснення і неадекватний

прогноз наслідків своїх дій. Однак за допомогою низки прийомів вона

може змінити, скорегувати свою ієрархію цінностей, упорядкувати

поведінку відповідно до зміненої шкали, спробувати створити інше

уявлення про себе, свій новий образ.

• У чому сутність психологічного захисту?

• Які погляди вчених на сутність психологічного захисту?

• Які є різновиди психологічного захисту?

• Охарактеризуйте кожну форму психологічного захисту особистості.

• Яка структура психологічного захисту?

• Що впливає на формування механізму психологічного захисту?

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М., 1991.

Асмолов А.Г. Психология личности. – М.: Просвещение, 1990.

Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. – М., 1986.

Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. –

К.: „Центр учбової літератури”, 2007.

Горелова Г.Г. Кризисы личности и педагогическая профессия. – М.: Московский психолого-

социальный

институт, 2004.

Грановская Р.М. Элементы практической психологии / 5-е изд, испр. и доп. – СПб.: Речь,

2003. – 635 с.

Гройсман А. Психология. Личность. Творчество. – М., 1993.

425

Князев Я. Ключ к самосозиданию. – М., 1990.

Мартынюк Е.И. Рефлексия как способ саморегуляции и оптимизации деятельности //

Деятельность: философский и психологический аспекты. – Симферополь, 1988. – С. 28 –

30.

Митина Л.М. Психология развития конкурентноспособной личности. – М.: Московский

психолого-социальный институт. – Воронеж: МОДЭК, 2002.

Морсанова В.И. Индивидуальный стиль саморегуляции. – М.: наука, 1998.

Осницкий А.К. Саморегуляция деятельности

школьника и формирование активной

личности. – М., 1986.

Петровский В.А. Личность в психологии: парадигма субъективности. – Ростов-н/Д.: Феникс,

1996.

Психология XXI века: Учебник для вузов / Под ред. В.Н. Дружинина. – М.: ПЕР СЭ, 2003.

Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. Бреусенко-Кузнєцов, В.Л.Зливков та ін. /

За наук. ред. О

.В. Винославської. – Київ: ІНКОС, 2005. Самосознание и защитные

механизмы личности. Хрестоматия. – Самара: Издательский Дом «БАХРАХ-М», 2006.

Столин В.В. Самосознание личности. – М.: Изд-во МГУ, 1983.

Фрейдмен Д., Фрейгер Р. Личность и личностный рост. – М., 1992.

Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность. Теории, упражнения, эксперименты. / Пер. с англ. –

СПб.: Прайм-ЕВ-РОЗНАК, 2004.

Алферов А.

Д. Психология развития школьников: Учебное пособие по психологии. –Ростов

н/Д: Феникс, 2000.

Психологія особистості

Глава 18

18.1. Розуміння поведінки особистості в

суспільстві

Поведінку можна визначити як цілісну активність людини,

спрямовану на задоволення біологічних, фізіологічних, психологічних

і соціальних потреб.

Це поняття за своєю суттю близьке до поняття інстинкту (від

лат. – спонука), який у фізіології визначають як життєво важливу

цілеспрямовану адаптивну форму поведінки, зумовлену природними

механізмами, які реалізовуються в процесі онтогенетичного розвитку,

для якого

характерна постійність (стереотипність) зовнішнього вияву в

конкретного виду організмів і який виникає на специфічні

подразники зовнішнього й внутрішнього середовища.

Чимало видів поведінки людини спочатку виявляються у вигляді

інстинкту, але вже на ранній стадії (у психічно здорових людей)

людина їх усвідомлює й може довільно корегувати й навіть повністю

загальмовувати.

У поведінці

як цілісному акті можна виокремити такі

взаємопов’язані етапи. По-перше, формування потреби. По-друге,

розвиток мотивації, що виявляється в мотиваційному збудженні.

По-третє, розвиток вегетативних реакцій, які спрямовані на

забезпечення поведінкової активності, а також суб’єктивних

переживань (емоцій) відповідної модальності й негативних за знаком.

По-четверте, ухвалення рішення щодо конкретного

стану й зовнішньої

ситуації. По-п’яте, пошук або формування програми для реалізації

ухваленого рішення. По-шосте, здійснення цієї програми й досягнення

необхідного результату, який знімає потребу, яка запустила

поведінковий акт і розвиток емоцій на зразок специфічного за

модальністю задоволення, задоволення або навіть екстазу.

Розглянемо ці етапи поведінкового акту.

Як

було зазначено, потреби за своєю генезою й значущістю

поділяють на біологічні, фізіологічні, психологічні й соціальні. Між

ними існує еволюційно-ієрархічний взаємозв’язок. Первинними є

біологічні потреби.

Біологічні потреби за своєю суттю є й ініціаторами поведінки

на користь збереження виду. За своєю генезою це вроджені, такі, що

передаються у спадок, потреби.

До них традиційно належать

репродуктивні (статеві), батьківські, оборонні, територіальні,

дослідницькі (зокрема орієнтовані), стадні і низку інших. Нерідко до

цієї категорії потреб зараховують також агресивні. Проте з цього

приводу треба зазначити, що необхідно розрізняти агресію як форму

поведінки, зумовлену конкуренцією за статевого партнера, їжу,

427

територію і т. п., і агресію як потребу боротьби за існування виду,

проти представників інших видів.

Фізіологічні потреби пов’язані з існуванням індивіда

впродовж його реального життя. За своїм походженням частина з них

є вродженими, інші набуті в процесі індивідуального навчання. До

перших належать насамперед потреби, пов’язані з підтриманням

гомеостазу

, зокрема потреби в їжі, воді, мінеральних речовинах, а

також пов’язані з сечовипусканням, дефекацією, сном тощо. До них

також зараховують прагнення до комфорту в широкому значенні

цього слова, тобто до мінімізації негативних і максималізації

позитивних відчуттів і переживань. До фізіологічних потреб належать

сформовані в процесі онтогенезу стереотипні дії дуже високого

ступеня міцності й автоматизму – звички. Звідси «звичка – друга

натура». У процесі онтогенезу може сформуватися також фізична

залежність, тобто потреба у вживанні психоактивних речовин, які

нерідко є ознакою девіантної поведінки (наприклад, нікотинізм,

алкоголізм, наркоманія тощо).

Психологічні потреби мають особистісний характер, вони

забезпечують збереження психічної цілісності й повноцінності

людини. Формуються такі потреби головним

чином у процесі розвитку

особистісної структури й безпосередньо не пов’язані з генетичними

механізмами. Це релігійні, естетичні, навчально-пізнавальні потреби,

альтруїзм, егоцентризм. Як психологічна потреба може виявлятися

агресивність, а також психічна залежність, тобто прагнення до

вживання психоактивних речовин з метою отримання приємних

відчуттів.

Соціальні потреби пов’язані з інтересами суспільства.

певних умовах вони стають такими, що визначають і пригнічують

решту потреб. До них належать патріотичні, суспільно-політичні,

діяльнісні, комунікативні, ідейні, колективістські потреби, мораль,

моральність, соціально детермінована агресія та ін.

Мотивація, відповідно до прийнятих у психології тлумачень, є

спонукою до діяльності, яка пов’язана із задоволенням потреби

суб’єкта; або (на

це хотілося б звернути особливу увагу) усвідомлювана

причина, яка лежить в основі вибору дій і вчинків особистості. Є

підстави вважати, що в цьому усвідомленні, а отже, й довільній

корекції – принципова відмінність поведінки людини від решти

представників тваринного світу. І це необхідно якось поєднати з

неусвідомлюваними психічними процесами в людини.

Наразі

вчені ще не сформували загальноприйняті уявлення про

фізіологічні механізми поведінкового акту.

Очевидно те, що не завжди можна задовольнити потребу через

причини суто фізичні (відсутність необхідного об’єкта), моральні,

етичні і т.п. Таку ситуацію і стан, що розвивається внаслідок цього,

називають депривацією (від англ. – позбавлення, втрата). Навіть у

нашому повсякденному житті

ми стикаємося з такою ситуацією досить

часто. Згадаймо такі види депривації: сенсорна – повне або часткове

428

позбавлення зовнішніх подразників, статева – неможливість

задовольнити сексуальні потреби, соціальна – обмеження або

позбавлення спілкування з іншими людьми й чимало аналогічних

прикладів. Здебільшого адаптація до такого обмеження не

розвивається, а навпаки, відбувається зростання мотиваційного

збудження, зростання негативності відповідних емоцій з можливим

переходом у фрустрацію (від лат. – обман, розлад, руйнування планів),

яку часто розглядають

як одну з форм психологічного стресу.

Проте у сильних осіб з добре вираженими вольовими якостями,

здатністю до самоаналізу можливий психологічний захист через

довільне, а іноді й підсвідоме придушення прагнення задовольнити

дуже сильну потребу і пов’язані з цим негативні емоції.

У реальному житті нерідко також можуть виникати ситуації,

коли задоволення

потреби шкодить іншим людям, а іноді й самому

собі. Форму поведінки, що виникає в таких умовах, називають

девіантною (від лат. – відхилення).

Ризикована поведінка. У тлумачному словнику Даля подано

таке визначення ризику: «Ризик – відвага, сміливість, рішучість, дія

абияк. Ризикована справа – неправильна, сумнівна, небезпечна.

Ризикувати – пускатися на удачу, робити що-небудь без

точного

розрахунку, піддаватися випадковості, небезпеці». Деякою мірою

ризик підстерігає людину на кожному кроці, у всіх життєвих сферах:

здоров’я, професійна діяльність, особисте й суспільне життя, бізнес,

спорт, відпочинок, розваги тощо.

Особливу увагу проблемі ризику й запобіганню ризикованій

поведінці людини приділяють у таких прикладних напрямах

психології, як психологія праці, інженерна психологія,

психологія

здоров’я й превентивна психологія.

У психології праці та інженерній психології центральним

питанням є дослідження надійності й продуктивності діяльності,

особливо в таких професіях, де високий рівень екстремальних ситуацій

та ціна помилок людини. Поняття «ризик» є одним з ключових в описі

діяльності людини як оператора складних систем управління,

особливо процесу ухвалення

рішень. У цьому контексті ризик

розуміють як дію, яку виконують в умовах вибору в ситуації

невизначеності, коли існує небезпека в разі невдачі опинитися в

гіршому становищі, ніж до вибору.

Психологія здоров’я розглядає ризик з погляду особистого

вибору або моделей поведінки, які можуть спричинити виникнення

захворювань, пов’язаних із способом

життя.

Теоретичні концепції, які описують механізми ризикованої

поведінки, базуються на соціально-когнітивному підході. Поведінка, з

погляду цього підходу, взаємозалежна і взаємозумовлена зовнішніми

й внутрішніми чинниками. До внутрішніх чинників різні автори

зараховують: вікові й особистісні особливості, специфіку перебігу

біологічних, емоційних і когнітивних процесів, установки й

переконання, суб’єктивні оцінки ризикованої поведінки.

429

Особливу увагу в психології приділяють вивченню

психологічних корелятів ризикованої поведінки. Як особистісну

властивість, що зумовлює ризиковану поведінку, виокремлюють таку

якість, як схильність або готовність до ризику.

Однією з найбільш вивчених особистісних характеристик,

пов’язаних зі схильністю до ризику, є пошук сильних відчуттів або

прагнення до нових відчуттів. Цю якість певною мірою

визначають

індивідуальні переживання нудьги й відчуття повсякденності, а також

авантюризм у різних сферах життя. Іншою індивідуальною змінною,

яка пов’язана з ризикованою поведінкою, є переконання щодо свого

майбутнього. У життєвому розумінні ці переконання поділяють на

оптимістичні й песимістичні. Результати досліджень переконливо

довели, що люди з позитивними поглядами на власне майбутнє

вживають більше заходів, які спрямовані на безпеку, ніж люди, що

демонструють негативізм. Індивідуальні способи пристосування й

опору в стресових ситуаціях можуть бути ризикованими моделями

поведінки, наприклад вживання алкоголю, наркотиків, небезпечні

сексуальні стосунки, авантюристські стратегії й тактики в професійній

діяльності. Дуже часто така поведінка зумовлена прагненням

уникнути стресу й низькими адаптаційними можливостями

особистості. До психологічних корелятів ризику також належать такі

якості особистості, як імпульсивність, мотиваційні установки на

досягнення успіху й низький самоконтроль.

Не менш значущу роль у детермінації поведінки відіграють

зовнішні чинники. Дії кожної людини, той чи інший особистий вибір

завжди роблять у певному соціокультурному контексті, у

поведінковому середовищі, що створюється очікуваннями

інших

людей, правилами й нормами суспільного життя, а також можливістю

безкарно порушувати державні закони. Не потрібно недооцінювати й

ступеня впливу суспільних груп, сім’ї, соціального середовища й

особистої культури на індивідуальні моделі поведінки людини.

Зокрема, сьогодні у всьому світі гострою є проблема епідемії ВІЛ

(СНІДу). Треба зазначити, що проблема ризикованої

поведінки набула

широкого звучання саме з поширенням ВІЛ-інфекції по всій планеті.

Також варто констатувати вплив на ризиковану поведінку таких

параметрів, як особиста культура, цінності й норми, прийняті в

суспільстві, соціальна політика і те, як висвітлюють проблематику

ризику в засобах масової інформації.

Узагальнюючи аналіз чинників, які впливають на ризиковану

поведінку особистості

, потрібно зазначити, що найефективнішим

протистоянням ризикованій поведінці, яка завдає шкоди собі й тим,

хто оточує людину, є формування особистих установок на безпечну

поведінку. Зарубіжний і вітчизняний досвід засвідчує: щоб досягти

такої мети, необхідно враховувати особливості всіх рівнів регуляції

поведінки людини: біохімічного, фізіологічного, психічного,

соціально-психологічного й макросоціального. І лише комплексна

превентивна дія на всі рівні дає позитивний результат.

430

Розробкою й оцінкою ефективності різних превентивних

програм і втручань, які спрямовані на зміну поведінки людини,

займається превентивна психологія. Превентивні програми можуть

бути спрямовані на окрему людину (індивідуальне консультування й

психологічний супровід), на групу людей (освітні й тренінгові

програми, спеціалізовані втручання для груп ризику) й суспільство

загалом (висвітлення проблеми в засобах масової

інформації, публічні

акції, зміни в соціальній і державній політиці, які спрямовані на

формування і громадської думки, й індивідуальних ціннісних

установок).

Асоціальна поведінка. Термін «асоціальна поведінка» є

досить поширеним, таким, що його вживають і фахівці, які стикаються

з такою поведінкою за видом своєї роботи, і звичайні люди. Однак у

жодному із

словників – психологічному, соціологічному,

філософському, етичному – його немає, причому це стосується всіх

радянсько-російських видань XX ст.

Поведінка людини в широкому значенні – це її спосіб життя і

дій, те, як вона ставиться до суспільства, ідей, інших людей,

зовнішнього й внутрішнього світу, до себе, які регулюються

суспільними нормами моралі, естетики й права. Аксіоматично

вважають, що вся наша поведінка соціально зумовлена й тому,

природно, вся вона соціальна, але може бути й асоціальною.

Асоціальне (від грец. – негативна частинка) – характеристика

особистості або групи, яка своєю поведінкою суперечить

загальноприйнятим нормам. Звідси, асоціальна поведінка —

поведінка, яка порушує соціальні норми (кримінальні,

адміністративні, сімейні) і суперечить правилам людського співжиття,

діяльності, звичаям

, традиціям окремих осіб і суспільства загалом.

Отже, йдеться про порушення правових і етичних норм, але пастка

полягає в тому, що правові норми, навіть якщо їх порушують, завжди

чітко прописані і в кожній державі існує єдина система правових норм.

Етичні норми не писані, вони закріплені в традиціях, звичаях, релігії.

Усі їх

знають, дотримуються, але чіткої різниці між ними неможливо

знайти в жодній роботі з етики, не кажучи вже про те, що ці поняття

не мають чітких визначень. Мораль – це якесь поєднання «Я» і «Ти»,

можливість діалогу, єдності. Суспільство відособлює, а мораль постає

своєрідною компенсацією за відчуження. Це цінність, яка для кожного

нас має свою важливість. Наприклад, мораль гедонізму, де основний

принцип — насолода, егоїзм, не є соціальною. Чому? Людина

стурбована лише собою й прагне одержати максимум позитивних

емоцій і мінімум негативних. Звучить принадно. А чому ми повинні

прагнути до негативних емоцій? Каверза в тому, що в моралі гедонізму

наявна заклопотаність лише собою,

а інтереси іншого просто не

враховано. Звідси – базова суперечність. Однак усередині своєї моралі

людина зберігає ідеали й цінності, а мораль постає способом або

формою їх реалізації. Під час взаємодії з іншими людьми, чиї інтереси