Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

411

робити і говорити все, що їй самій заборонено: бути жорстокою,

лаятися, висміювати інших тощо.

Стикаючись з виявами психологічного захисту дітей, треба не

стільки засмучуватися і гарячкувати, скільки виявляти терпіння і,

головне, любов і дружню поблажливість. Знати, що їхній гнівний бунт,

– справедливий, і зрозуміти, прийняти їхню образу на тих дітей, яких

дорослі проголошують хорошими.

Корисно обговорити перед сном те, що турбує дитину. В цей час

вона не відволікається і з великою увагою та зацікавленням

дослухається до мами чи тата. Старшим дітям можна розповісти

відповідний анекдот, оскільки анекдоти не містять загрози і

стимулюють незалежність слухача. Тим самим вони дозволяють

обійти природний опір слухача

Особливо складна ситуація виникає, коли народжується нова

дитина в сім’ї. У цьому разі найкраще – залучити старших дітей до

догляду за малюком. Треба зацікавити їх новонародженим і дозволити

розділити відповідальність за його благополуччя. Тоді вони не

думатимуть, що особлива увага до малюка зменшує їхню власну

значущість, тобто не стануть ревнувати.

Коли виникають умови для задіяння психологічного захисту

дитини? Нерідко цьому сприяють напруженість взаємин з батьками.

Особливо, коли є приховане емоційне відштовхування дитини. Коли

батько або мати не зізнаються собі, що обтяжені дитиною, женуть від

себе цю думку й обурюються, коли чують це від когось. Вони

пригнічують це ставлення як негідне й

підкреслено піклуються про

своє чадо. Однак вимушеність турботи й брак тепла дитина відчуває,

що зумовлює в неї душевний конфлікт. Конфлікт – шлях до

ворожості.

Задіяння захисних механізмів має серйозні наслідки.

Відштовхування дитини з боку батьків спричинює згодом появу

незворотних психологічних змін: невпевненості в житті, відчуття

невизначеності свого соціального статусу, тривожного очікування

всіляких неприємностей. Виникає страх смерті, як відчуття

недостатнього права і впевненості в існуванні «Я». З іншого боку,

якщо батьки пропонують дитині любов лише за умови

підпорядкування, то в неї не виникає установки на активне здобування

світу. Амбівалентні (різноспрямовані) емоційні переживання дитини і

її ставлення до тієї самої людини можуть довгий час

співіснувати.

Що змушує залучати особливі способи переробки інформації,

яка хвилює? Необхідність захистити себе! Що при цьому захищають?

Позитивне ставлення до себе і відчуття себе як хорошого та гідного.

Проте дитина стикається з тим, що норми, які формують ставлення до

неї дорослих, їй незрозумілі. Це й призводить до формування в дітей

подвійної моралі. Одна призначена для світу дорослих і відображає

поверхневе розуміння (повторення на рівні слів) їхніх цінностей, інша

– для себе і своїх однолітків.

412

Особливе значення в активізації захисту має неадекватне

ставлення до своєї зовнішності. Відчуття власної непривабливості,

зафіксоване у дітей і підлітків, може спричинити стійке відчуття

неповноцінності, ущербності й породжує в характері замкнутість,

боязкість, егоцентризм і ворожість до навколишніх. Запобігаючи

таким захисним деформаціям і зсувам, бажано знизити роль

зовнішності в ієрархії життєвих цінностей дитини

Як можна допомогти дитині розрядити осередки напруженості?

Один із способів запобігання пасивному протесту – опозиції –

створення умов перенесення дії і відчуттів на іграшку!

За допомогою гри дитина розв’язує свої внутрішні конфлікти.

Коли вона грає в «дочки-матері», у велетня і його вбивцю, у звіра і

мисливця, вчителя і учня, міліціонера

і водія – вона екстеріоризує

свою внутрішню драму і таким чином розряджає осередки своїх

внутрішніх конфліктів. Ця розрядка в певному сенсі аналогічна

катарсису творчої особистості у момент творення. Однією з перших

почала застосовувати спеціальну ігрову терапію для дітей Анна Фройд.

Як відомо, гра є спробою дітей не лише відреагувати, а й

організувати

свій досвід. У дитини створюються умови для

концептуалізації, структуризації досвіду турботи і винесення на

усвідомлений рівень своїх переживань. Замість того, щоб виражати

свої відчуття в словах (чого дитина ще не вміє), вона може закопати в

пісок або застрелити дракона чи нашльопати ляльку, що замінює

маленького братика. Іграшки для дітей – слова,

а гра – їхня мова.

Дитина проживає у грі свої відчуття і, таким чином, виводить їх на

поверхню, отримуючи змогу поглянути на них збоку, і або навчитися

керувати ними, або відмовитися від них. Гнів, страх, суперництво між

братами і сестрами, кризи і сімейні конфлікти можуть зображатися

безпосередньо, коли дитина розігрує сценки з

людськими фігурками.

Іншим способом дати дитині відкорегувати свої проблеми є

малюнок (арттерапія). У цьому разі малюнок є засобом посилення

відчуття ідентичності дитини, допомагає дізнатися про себе і свої

можливості. Карлючки, що є нормою початкової стадії дитячого

малюнка, у старшому віці відображають відчуття самотності і

безпорадності. Працюючи з дітьми, переходячи від

спостереження

особливостей малюнків певної дитини до навчання її інших форм

віддзеркалення дійсності, можна опосередковано коригувати

підсвідомі осередки напруженості. Наприклад, у дітей після

катастрофи під Уфою зняти страх перед вогнем допомагало

малювання пожеж. У цих малюнках дітей просили поступово

зменшувати величину полум’я, роблячи його менш страшним. На

завершальному етапі його «задували

» як реальну свічку.

Як уже було зазначено, однією з ознак вияву опозиції є

систематична брехливість дитини. Розкрити цей осередок допомагає

зміна установки щодо знань. Тому для усунення брехні треба з

дитинства розвивати в людини повагу до знання, з одного боку, і до

мужності у визнанні своєї обмеженої обізнаності – з іншого.

413

Інший вид компенсації можна долати, якщо задовольнити

бажання ризику. Як відомо, жадання гострих відчуттів зумовлене

досвідом подолання небезпеки й насолодою розрядки, що виникає

після цього. Це вид катарсису, що супроводжується гордістю і

задоволенням.

Подолання захисту за типом компенсації часто досягають не

заміщенням недоліку або порушення, а в іншій далекій сфері. У

такому разі зусилля спрямовують на те, щоб наблизити

компенсаторний процес до місця дефіциту. Коли кульгавість,

низький зріст, заїкання стимулюють прагнення отримати владу або

престиж іншим шляхом – це компенсація в далекій сфері, оскільки

реалізується не через розвиток ураженого органу або функції до

повного відновлення, а самоствердженням за рахунок інших

здібностей і

можливостей. Перспективнішим є шлях, коли, навпаки,

недолік тренують до рівня його гіперкомпенсації. Кульгавий Байрон

стає відомим поетом, низькорослий Наполеон – полководцем. Проте

оптимальним є шлях Демосфена, коли заїка став знаменитим

оратором і йому вже ніколи не потрібно було говорити: «Зате я

можу...».

17.4. Використання захисту в життєдіяльності

На шляху упередженого сприйняття навколишніх речей і подій

стають психологічні бар’єри. Вони – як шори, фільтри, лінзи, які

обмежують, частково закривають і спотворюють сприйняття світу.

Психологічні бар’єри формуються і зміцнюються як система захисту

від травмуючих чинників, які загрожують позитивній самооцінці

людини. Проте одночасно вони є й шкарлупою, у якій людина

живе.

Значить, необхідно старі проблеми знову прожити. Лише

проживання дає змогу переоцінити раніше витиснене і запам’ятати

його по-новому. Завдання в тому, щоб усвідомити і відреагувати.

Відомі спеціальні прийоми, які полегшують розв’язання цих завдань,

досягнення душевної рівноваги.

Виникнення втечі. Коли в житті людини порушується звична

стабільність і необхідно

ухвалювати відповідальні рішення самостійно,

у неї може виникнути відчуття тривоги і навіть страху. Іноді ці

відчуття людина переживає настільки важко, що втручаються захисні

механізми. Проста реакція захисту – прагнення відійти від

травмуючих ситуацій, така форма поведінки може бути стабільною. Є

люди, які загалом схильні до втечі від ситуації. У важких обставинах

вони

переїжджають, емігрують або, як вияв цієї самої стратегії, –

прагнуть відсидітися, перечекати, не вступати в конфлікти. Наявна

при цьому тенденція ухилення, «втечі» в хворобу, роботу, самотність.

Найтиповішою є втеча в роботу.

Неадекватно сприйнявши щось, що трапилося, або свою роль у

цьому як вияв особистої неспроможності, страждаючи від цього,

414

людина наперед починає занижувати свої перспективи й ухилятися від

усіх ситуацій, де є імовірність знову опинитися не на висоті.

Відомим способом ухилення від своїх професійних обов’язків є

активна суспільна й політична діяльність (люди, які успішні в

професії, менш завзяті в цих прагненнях). У цьому разі людина

перелаштовується і (з полегшенням

) переходить до суспільної

активності, здійснюючи її під гаслом «Тепер не час займатися

професійними справами, ось коли ситуація стабілізується...» або

«Тепер кожна чесна людина, кожен патріот повинен...».

Пошук «мішені» та її роль. Відчуваючи внутрішнє

неблагополуччя, людина шукає допомоги та обирає «мішень» –

людину, на яку можна перекинути свої проблеми, спрямовуючи на неї

позитивні й негативні спонукання. «Мішень» сприяє усвідомленню

сутності проблем. Зіткнувшись з труднощами, кожному необхідно

зрозуміти, що відбулося, тобто чітко уявити, коли і чому його

можливості перестали задовольняти вимоги, які висуває йому

навколишнє середовище або він сам. Адже чомусь тепер у нього

з’явилося відчуття внутрішнього дисонансу, незадоволеності собою,

зростає тривожність.

Людина не усвідомлює, що все це вияви

внутрішнього конфлікту, який виникає, а, відчуваючи

неблагополуччя, шукає допомогу назовні.

Як, опинившись у ролі мішені, допомогти людині? Відомі дві

найдоступніші стратегії. Або підштовхнути до пристосування в

суспільстві, або переконати її (допомогти) стати сильнішою,

витримати тиск обставин і відстояти свою позицію. Під

пристосуванням у цьому

контексті розуміють здатність людини діяти

так, як чинить більшість людей у її культурі. Коли людина діє «як

усталено», відповідно до зразків поведінки, які існують у суспільстві і

які воно схвалює, то збільшується імовірність зберегти душевний

спокій.

Людина, яка стала на шлях пристосування, має стійку потребу

давати навколишнім задоволення і готова

змінювати для цього свою

позицію. Поки їй це вдається, вона в безпеці.

Відповідно до другого підходу, завдання не в пристосуванні, а в

оптимальному розвитку особистісних здібностей та реалізації

індивідуальності. У цьому разі зусилля потрібно спрямовувати на

самоактуалізацію. Людині треба проникнутися думкою: якщо хтось

відмовляється від частини своїх цінностей та ідеалів, він

порушує свою

моральну або інтелектуальну цілісність, стає нещасним і страждає.

Разом із звільненням від страждань, відмовляючись від цінностей, він

втрачає свободу.

У процесі перебудови за другим типом відбувається ослаблення

егоцентричних позицій, обмеження надмірних домагань, підвищення

самокритичності, зміцнюється повага людини до своїх індивідуальних

особливостей. За рахунок цього знижується рівень захисту і

підвищується здатність формувати нове ставлення до оточення і своїх

вчинків. Тоді активуються сили для самостійної боротьби з

415

труднощами, руйнування неадекватних стереотипів і установок,

реалізації життєвих цілей.

Отже, «мішень» – це не будь-яка людина, а така, що здатна

виконати кілька функцій: у той чи інший спосіб підвищити

упевненість іншої особи в собі і стійкість до життєвих негараздів. На

неї переносять усі проблеми.

Конфлікт і псевдоконфлікт. Суперечності між звичайною

поведінкою людини (до вияву захисту) і тією, що знову з’явилася,

вказують на розрив між рішенням, яке свідомо ухвалено, і

прихованими за ним почуттями.

Конфлікт спричинений зіткненням, яке зумовлене появою в

ієрархії цінностей людини взаємонеприйнятних установок, цілей і

способів дії щодо конкретної особи або об’єкта. Виникає дисонанс,

який людина переживає

як дискомфорт, порушення внутрішньої

рівноваги.

Позбутися неприємного стану, пов’язаного з конфліктом, можна

по-різному: відмовитися від бажання, несумісного з позицією

виробленої раніше установки; набути нови знань, які створюють

суттєву перевагу однієї позиції і які, таким чином, ліквідовують

конфлікт; переглянути свої звичні установки й життєві цінності так,

щоб усунути дисонанс.

Наприклад, хтось вважав одного зі своїх

знайомих людиною порядною і раптом дізнається про його поганий

вчинок. Як йому позбутися засмученості? Найпростіше – не повірити

факту («Він не міг!»). Далі можна вивчити подробиці події, з надією,

що з’ясується щось таке, що виправдає здійснений вчинок («Коли так,

тоді зовсім інша річ!»). Але можлива

й кардинальна зміна ставлення

до нього («Хто б міг подумати!»).

Причиною конфлікту може бути також неадекватність

самооцінки. У такому разі важливо враховувати, завищена вона чи

занижена. Надмірно завищена самооцінка, особливі претензії особи

поєднуються, як правило, з недооціненням або цілковитим

ігноруванням (запереченням) об’єктивних умов і вимог навколишніх.

Вона виявляється у

втраті критичного ставлення до своєї поведінки,

ослабленні здатності гальмувати бажання, які суперечать власним

нормам.

Кризу може провокувати також занижена самооцінка, відчуття

власної неповноцінності, що зумовлює відрив від реальності, появу

далеких від життя установок, фантазування, життя в мареннях

(заміщення).

Конфлікт може виникнути і після ухвалення рішення (з одного

боку, шкода втрачених

можливостей, з іншого – немає впевненості в

тому, що це добре зроблений крок). Тоді втручається захист, щоб

«заднім числом» підвищити цінність здійсненої ним дії («Солодкий

лимон») або знецінити негативні аспекти («Зелений виноград»).

Отже, захист здійснює тенденційну зміну оцінок на користь уже

вибраної альтернативи, і дисонанс зникає.

416

Напруженість може бути зумовлена суперечністю між

завищеними вимогами до себе і обмеженими можливостями.

Засмучуючись, наприклад, через низьку оплату своєї праці, людина

раптом виявляє незвичну для неї непослідовність в аргументуванні й

говорить: «Хай я менше заробляю, зате я порядна людина». За цим

зовні алогічним висловом є втручання захисту – за типом

раціоналізації: «Багато

заробляють тільки непорядні люди, а я людина

порядна».

Іншою ілюстрацією виявів зміни поняття розумності

(раціоналізації) може бути традиційне для батьків перекладання ними

провини за погане виховання дитини (усупереч будь-якій очевидності)

зі себе на оточення. Тоді в усьому винні бабусі, дитячий садок, школа,

інститут. Тоді захист виявляється в зміні розподілу

відповідальності, а

рівноваги досягають, знижуючи свою відповідальність і підвищуючи її

в усіх інших.

Вплив конкретної невдачі на самопочуття зумовлений тим, як

людина пояснює собі причини невдач. Наприклад: «Для заняття

творчістю потрібні особливі здібності, а в мене їх немає». Або: «Усе це

правильно, але мені вже пізно починати». Деколи в такій

ситуації вона

відкладає справу на невизначений термін і занурюється в підготовчі

заходи: «Сім разів відміряй – один раз відріж!», «Поспішай поволі!»,

«Спершу треба знайти найефективніший підхід до завдання».

Псевдорозумність цього аргументування посилює те, що в інших

обставинах та сама людина вважає, що вона вельми здібна.

Формування нового образу «Я». Демонструючи «нову

логіку, людина починає усвідомлено або підсвідомо формувати в

навколишніх нове уявлення про себе, випереджуючи їхню негативну

оцінку своєї поведінки або своєї пасивності. Вона застосовує цю

тактику (за типом раціоналізації), коли передбачає, що її поведінку

зрозуміють і оцінять небажаним для неї чином, зарахують її до типу

людей, до якого вона належати

не хоче: «У мене немає забобонів, але

щопонеділка я у відрядження не виїжджаю» (відречення від себе як

від людини забобонної), «Можливо, це й безглуздо, але я ніколи не

подаю милостині» (краще відректися від себе як від розумного, ніж

визнати себе скупим).

Незадоволена людина, прагнучи бути собою в кращому ракурсі,

переживає страх

викриття, який постійно вимагає душевної енергії, в

ім’я пристойної маски. Вона безперервно переконує себе, що права.

Здійснюючи раціоналізацію, вона захищає свої помилки, і тоді вони

мають тенденцію повторюватися знову і знову. Самокритика ніби

блокує критику збоку. Іншим засобом уберегти себе від відчуття

провини є праведне обурення. Інтенсивно критикуючи чиїсь

дії, ми

починаємо відчувати себе розумними, високоморальними і завжди

правими. Немає потреби звертати увагу на власні вади, коли стільки

недоліків навколо – продажні політики, жадібні підприємці та ін.

Поява символів і фетишів. Одночасно із створенням нового

образу «Я» можуть з’являтися специфічні символи, які засвідчують

417

появу захисту за типом заміщення. Тоді символічні акти починають

поступово замінювати реальні. Наприклад, з’являються описи дії

замість здійснення самої дії, міркування на зразок: «Якби я мав...»,

«Якби я міг...» про дії поза реальними умовами.

Душевний конфлікт може зробити людину вибуховою або

розгніваною. У таких ситуаціях гнів може бути результатом

реакції за

типом регресії до незрілих форм заміщення. Гніваючись, людина

доводить свій стан до певною мірою неповноцінності. На такому

емоційному рівні вимоги до себе знижуються і вона може «собі

дозволити» те, чого раніше дозволити не могла, адже вона в «такому»

гніві. Тепер людина розв’язує свою проблему шляхом найменшого

опору – здійснюючи

символічні дії: рве листок, де написано умову

завдання, яке їй не вдається розв’язати, або йде, гримаючи дверима,

коли не знаходить прийнятної для себе стратегії поведінки. Вона може

зробити також символічний акт іншого типу – приносячи жертву!

Регулювання висоти бар’єрів. Стикаючись із зовнішньою

ситуацією, яка травмує, невдоволена собою і стурбована

своїми

вчинками людина може нейтралізувати захисні механізми трьома

способами: а) знизити значущість травмуючого чинника («Тепер, у

нових обставинах, я дивлюся на це по-іншому»); б) підвищити

самооцінку, щоб на її фоні вплив травми був менш болісним («Для

мене це не має великого значення»); в) знизити значущість невдалих

вчинків і дій,

тобто змінити систему цінностей так, щоб якась подія

опустилася в ієрархії переваг, стала особисто для неї менш значущою

(«Не дуже й хотілося»).

Зниження масштабу травми. Один з підходів до

зниження внутрішнього напруження полягає у виявленні реального

масштабу травмуючої події – зіставивши її з головними життєвими

цінностями. Якщо показати факт неспівмірності обсягу

хвилювань і

реальної особистої значущості події, то напруження розряджається або

пом’якшується. Під час такого зіставлення людина усвідомлює, що

подія, яка її пригнічує, не заторкує її основних життєвих цінностей, то

захист стає менш актуальним і його можна навіть усунути. Тепер особа

може подивитися на себе об’єктивно, на збіг обставин –

неупереджено

і правильно оцінити їхні наслідки. Створено умови, коли її вчинки,

визначаючись реальними мотивами, можуть стати цілеспрямованими.

Людина, яка зазнала невдачі в кар’єрі чи в любові, нерідко

вважає, що її життя втратило будь-який сенс. Через зайву

концентрацію уваги на травмі виникає звуження поля свідомості, і

вона не розуміє, що

втрачено лише частину життєвих цінностей. Це не

тільки робить людину нещасною, а й обмежує різноманітність її

поведінки. Вона стає значно стереотипнішою. Тут важливі всі способи

розширення поля свідомості. Вони дають їй змогу перелаштуватися,

побачити нові можливості й більшою мірою керувати собою. Нова

позиція щодо травмуючої події дозволяє відступити, щоб перечекати,

накопичити енергію і життєві сили, дочекатися моменту, коли настане

сприятливіший час для рішучих дій.

418

Аналогічна ситуація складається, коли можливу поразку в

змаганнях спортсмен сприймає як ганьбу, як щось абсолютно

неприпустиме, негоже. Тоді переживання відповідальності може

виявитися таким болісним, що виникає внутрішній конфлікт, який

забирає багато душевних сил і знижує ймовірність перемоги. Тут теж

допомагає співвідношення потенційних наслідків невдачі з іншими

життєвими цінностями. Зниження значущості можливої

поразки

створює умови для переведення уваги з очікуваного засмучення на

саме змагання. Спортсмен знаходить сили для розкріпачення своїх

можливостей і стає здатним до душевного підйому, необхідного для

перемоги.

У скрутних ситуаціях завжди корисно зважити всі обставини на

вазі основних цінностей.

Один з підходів до пом’якшення внутрішньої напруженості, яка

виникла

на тлі конфлікту, пов’язаний зі зниженням значущості

допущених помилок, пережитих неприємних моментів. Враховуючи,

що самооцінка знижується швидше, якщо невдачу пояснюють

особистою неповноцінністю, ніж коли допускають несприятливий збіг

обставин, корисно перекласти значну частину невдач на несприятливу

ситуацію, зовнішні обставини і недостатню інформованість.

Досягнення більшої гнучкості психіки. У міру вікових

змін

сформована в людини модель світу стає не лише складнішою, а й

відсталішою – кожна її зміна вимагає більше зусиль. Зайва

стабільність системи принципів, критеріїв і сценаріїв перешкоджає

подальшому розвитку.

Чи зможе людина змінити свої установки і переглянути

ставлення до подій, залежить від її психічної гнучкості. У разі

ортодоксальних поглядів на обставини життя

, які погано надаються до

корекції, можуть виникати такі важкі душевні конфлікти, що для того,

щоб їх пережити, людині доводиться радикально реконструювати

свою модель світу. Тоді, прагнучи не робити цього, позбавити себе від

розгубленості й страждань, неминучих під час перебудов, тобто не

змінювати своїх критеріїв цінності та водночас пристосуватися (а для

цього подивитися на світ новими очима), вона відчуває глибинний

конфлікт. Щоб запобігти такій непродуктивній реакції на зміни в

навколишньому світі, потрібно розвивати здатність змінювати

ставлення до самої себе, переоцінювати й корегувати свій внутрішній

досвід, дивитися на себе ніби з нової позиції.

Гнучкість збільшується завдяки розумінню того, що на окремих

етапах життя

деякі види захисту відіграють позитивну, пристосовну

роль, а на інших можуть бути нераціональними, особливо коли

набувають характеру звичної стратегії поведінки.

Окрім обліку динаміки психічних ресурсів, упродовж життя

треба враховувати особистий «крок» змін («Не все відразу! «).

Готувати людину до розумного усвідомлення її непристойних

вчинків (до сприйняття протилежного погляду) доцільніше малими

кроками,

добиваючись згоди під час кожного просування і поетапно

419

корегуючи її розуміння ситуації та її прогнозу. Таким чином можна

поступово підвести її до нової оцінки того, що сталося. У тих ситуаціях,

коли відмінності позицій значні, людина може повністю не приймати

контраргументів. Тоді розумніше штовхати людину до нового погляду,

критикуючи спочатку її на тлі загальної доброзичливості й

підкреслюючи насамперед елементи, які

об’єднують початкову й

запропоновану позиції, і лише потім – роз’єднувальні, подаючи їх як

другорядні.

Відкладання досягнення мети. Низка травмуючих ситуацій

пов’язана з неможливістю (через несприятливі обставини) одержати

бажане відразу, зараз, негайно. Якщо організувати й усвідомити

упорядкованість цілей, то напруження може послабитися. Коли

розумно здійснено аналіз ієрархії цілей і

засобів, тоді обсяг відомостей

про несприятливі обставини можна сприймати як відтермінування

виконання бажань, а неприємності – як побічні події й випадкові

епізоди дорогою до них.

Для полегшення систематизації своїх цілей і бажань можна

запропонувати людині скласти список того, що могло б дати їй

задоволення. До цього списку доцільно порадити їй включити

також

найпростіші, реально і швидко досяжні цілі та перспективи.

Підвищення самооцінки. Зробивши вчинок, неприйнятний

для себе, та усвідомлюючи, що цей вчинок усі засуджуватимуть, не

знаходячи собі виправдання, людина мучиться від докорів сумління,

відчуття провини. Ці переживання можуть супроводжуватися різким

зниженням самооцінки, унаслідок чого формується уявлення про

втрату права на любов

інших: «Хто мене такого любитиме?». На тлі

заниженої самооцінки людина неадекватно загострено сприймає

реакції оточення на свої вчинки, що, у свою чергу, призводить до

конфліктів, розриву стосунків з людьми, відчуття самотності від

втрати емоційного контакту. Виникає стан дисбалансу, для якого

характерне не тільки погіршення настрою, негативні емоції, а й

звуження сфери

спілкування.

Для підвищення самооцінки людини, яка потрапила у важку

ситуацію, доцільно похвалити її, підняти у власних очах і в думці

навколишніх. Підвищувати самооцінку доцільно до такого рівня, коли

в людини виникає впевненість у тому, що хто-хто, а вона зможе

впоратися з цією травмуючою ситуацією.

Інакше кажучи, нормалізації самооцінки можна

досягнути по-

різному. Магістральний шлях управління й самоуправління проходить

по лінії переоцінки цінностей і впорядкування ієрархії пріоритетів. Це

створює необхідні умови для подолання внутрішнього опору,

відновлення працездатності й можливості насолоджуватися. Тоді

змінюються способи реакції на труднощі. Замість типових для невдах

«От якби...», «Так, але...», можна сказати: «Спасибі, що хоча б...» –

тобто з’являються вислови, характерні для осіб, здатних вдало

розв’язувати свої проблеми. Така людина вже готова сказати: «Тепер я

знаю, як зробити це правильно».

420

Запобігання закріпленню безпорадності й страхів.

Коли всі спроби змінити ситуацію, яка травмує, або ставлення до неї

не дають очікуваного результату, а це найчастіше відбувається на тлі

значного досвіду минулих невдач (у розв’язанні інших завдань), то в

людини виникає установка особливого виду, так звана «вивчена

безпорадність». Така установка організовує готовність

до того, що і в

майбутньому всі зусилля цієї людини будуть безрезультатними. Вона є

бар’єром, перешкодою на шляху реалізації планів.

Зниженню впливу цієї перешкоди сприяє звернення до

минулого. Докладно аналізують завдання, з якими людина колись не

зуміла впоратися, де виявилася безпорадною. При цьому корисно

переоцінити (підвищити) складність не розв’язаних

раніше завдань −

перевести їх з класу нерозв’язуваних для цієї людини до класу

нерозв’язуваних у принципі або розв’язуваних тільки за особливих

умов. Коли хтось не може впоратися із завданням, вважаючи, що воно

йому «не до снаги», можна допомогти йому наблизити успіх, давши

зрозуміти, що навіть дуже здібні

люди витрачають на розв’язання

«таких» завдань значно більше часу і зусиль, ніж він припускає. Тоді

можна диференціювати «ті» завдання як особливо важкі, а «це» – як

звичайне і цілком таке, яке можна розв’язати. Таку саму роль

відіграють типові способи самовиправдання в разі невдач – посилання

на чиюсь підвищену вимогливість, на

невезіння й випадковість.

Нерідко думка про свої невисокі здібності така неприємна, що її

витісняють зі свідомості. Тоді людина не виявляє належного терпіння,

витримки, наполегливості у розв’язанні завдань, швидко

відмовляється від повторних спроб здійснити свої наміри.

Для запобігання фіксації безпорадності потрібно підняти на щит

будь-який локальний успіх, додати йому підвищеної

значущості, тоді

зростає самооцінка, а разом з нею – імовірність майбутнього успіху.

Посилення активності для зміни перебігу подій. Треба

бути не тільки сильнішим, щоб наступати, а також наступати, щоб бути

сильнішим. Уявлення людини про свою нездатність виправити

ситуацію, що склалася, про неможливість активно втрутитися в неї,

зумовлює зниження самооцінки, що само

по собі провокує подальше

поглиблення переживань, створюючи відчуття втоми, самотності,

покинутості й пригніченості. Комплекс неповноцінності, який

виникає, блокує реалізацію справжніх можливостей особистості,

витісняє прагнення до зростання й успіху. Тоді людина замикається у

своєму внутрішньому світі, дедалі більше ізолюючись від соціальних

контактів. У таких обставинах потрібно докладати зусилля, щоб

людина зрозуміла

й повірила: можна втрутитися, можна змінити

перебіг події; навіть неоптимальна дія краща за повну пасивність, бо

активність сама по собі здатна дати полегшення. При цьому що більше

переконання людини в можливості вплинути на події, то вища

імовірність практичних дій з її боку. Активна життєва позиція

зменшує занепокоєння й відчуття небезпеки.