Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Після проголошення вироку в Україні "розшаліли цензура й до-

нощицтво, заборонено не тільки всякі українські книжки,, але при-

сікалися й до статтей писаних по російськи на теми України; за-

боронено вживати назву Україна, Малорусь, Гетьманщина"

У відповідь на це майже негайно після арештів членів Братства, на

одній з вулиць Києва з'явилася прокламація, яка говорила: "Браття!

надходить велика пора, пора, коли маємо можливість змити ганьбу

збезчещених прахів батьків наших і нашої рідної України, діткне-ної

підлою рукою ворогів наших. Хто ж з вас не піднесе руки в ім'я

великої справи! З нами Бог і добрі люди,вічно вірні сини України"

З появою Кирило- Мефодіївського Братства в українській інтелек-

туальній історії почалася нова доба. Досі всі інтелектуальні вияви

XIX ст. були звичайними копіями російського інтелектуального жит-

тя (слов'янофільство, народність, історичність). Часто українці задо-

вольнялися звичайною окремішністю всередині російського руху, як

довго там не заперечували українського змісту. Тепер, хоча все ще

під впливом своїх сусідів, вони вже почали розвивати свої власні іде-

али, почали зосереджуватися на своїй власній судьбі

. Діяльність Ки-

рило-Мефодіївського Братства тривала близько 15 місяців, але вона

залишила помітний слід в усій історії суспільно-політичної боротьби

в Україні, тому "царська цензура протягом десятиріч намагалася не

допустити будь-яких повідомлень у пресі про діяльність кирило-

мефодіївців"

. Помимо того що Кирило-Мефодіївське Братство не

мало змоги розвинути своєї діяльності, його програма користувалася

прихильністю серед інтелектуальних кругів. Розгром Кирило-Мефо-

діївського Братства був тяжким ударом по національно-визвольних

прагненнях українського народу, що загальмував на багато років роз-

виток усіх галузей української культури.

* * *

Надзвичайно тяжким був 1848 рік. У половині 1847 р. в Кате-

ринославській губернії і в Південній Україні з'явилася епідемія

холери, яка досягла берегів Чорного й Азовського морів, десятку-

вала населення й наробила чимало шкоди. У квітні 1848 р. Південну

Україну навістила жахлива посуха, що тривала від квітня аж по

вересень і внаслідок того збіжжя, картопля, овочі й городина пропали

на пні. Через брак фуражу й виснаження тяглової худоби трудно

було доставити продукти з інших губерній. У тому році не зібрано

навіть двох третин посіяного зерна на озимину, а з ярого зібрано

тільки половину. Тому що не було чим годувати худоби,

Ibid.

Возняк М. Кирило-Мефодіївське братство.- Львів, 1921.- С. 149.

}

LuckyjG. Op. cit.- S. 180.

Сергієнко Г. Я. Історіографія Кирило-Мефодіївського Братства //Історіографічні

дослідження в Українській РСР.- Київ, 1971.- Вин. 4.- С 151.

124

худоба дешевшала, а хліб дорожчав. Улітку 1848 р. знову віднови-

лася холера ще з більшою силою й охопила Катеринославщину. Із

зареєстрованих 47 940 захворювань — померло 14 990 осіб

Одночасно революційні настрої в Західній Європі в 1848 p., відомі

під назвою "Весни Народів", довели до упадку захисника реакційного

режиму в Австрії, князя Меттерніха і знайшли свій відгук і в Україні.

Знесення панщини в Галичині скріпило чутки про недалеке знесення

кріпацтва і в Росії. Вибухали селянські повстання й люди

відмовлялися виконувати кріпацькі повинності. На Волині поміщики,

побоюючись за своє і своїх родин життя, тікали зі своїх маєтків до

Житомира, де було військо, і просили в царя допомоги. По Україні

ширилися летючки з закликом до загального повстання. Це все

викликало занепокоєння в урядових колах Росії. У зв'язку з тим у

Польщі, Білорусі, Україні та Бесарабії запроваджено надзвичайний

стан і запроваджено цензуру

. "Політика царського уряду була спря-

мована якраз на те, щоб стерти насильницьким анексіоністичним

шляхом всякі національні особливості української нації"

. За таких

умов Росія розпочала ще одну війну з Туреччиною, щоб здобути ви-

хід через Дарданели із Чорного моря на Середземне.

Кримська війна 1853-1856 pp.

У міжчасі на Балканах і на Середземному морі назрівав спір за

сфери впливів поміж Австрією, Францією, Росією та Туреччиною,

яка хилилася до упадку. Росія намагалася використати слабкість Ту-

реччини й опанувати чорноморські протоки Босфор і Дарданели, що

були під пануванням Туреччини, та забезпечити собі вільний вихід до

Середземного моря. У 1850 р. в Боснії на Балканах вибухнуло

протитурецьке повстання, яке турки криваво задушили, а в 1852 р.

захопили князівство Монтенегро. У справу втрутилася Австрія, яка за

підтримкою Росії вимагала від Туреччини звільнити Монтенегро.

Французи зі свого боку вимагали від султана привілеїв для католиків

у святих місцях Єрусалиму, які мали статися коштом православних, а

цар Микола І вимагав для себе права патронату над православними,

підданими турецького султана. Султан на це не погодився і Микола І

постановив змусити його до того, віддавши наказ російським

військам 2 липня 1853 р. переправитися через ріку Прут, щоб

окупувати румунські князівства, Молдавію і Валахію. Однак

російський уряд не врахував того, що в обороні Туреччини стане не

тільки її протектор Англія, але приєднаються ще Франція й Австрія,

що також шукали за ринками збуту для своїх промислових товарів на

Близькому Сході.

Дружинина Е. Вказ. праця.- С. 59.

Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967.- Том перший.- С 424-425.

Лугова О. Вказ. праця.- С 16.

125

Цей акт довів до дипломатичних переговорів, які не дали жодних

позитивних вислідів, і Росія створила один російсько-турецький

фронт над Дунаєм, а другий на Кавказі, загрожуючи Туреччині з

північного сходу. Під кінець листопада 1854 р. російський флот

несподіваним наскоком знищив турецький флот біля пристані Си-

ноп. В Англії це проголошено як "масакру" і, щоб Росія не стала

володарем Чорного моря, британський та французький флоти ввій-

шли до Чорного моря. А 28 березня 1854 р. Англія, Франція й Ав-

стрія оголосили Росії війну.

Бої продовжувалися на обох фронтах, 14 вересня 1854 р. союзні

війська висадилися на берег Криму коло Євпаторії і війна про-

довжувалася вже у Криму.

У боротьбі за Крим обидві сторони понесли великі жертви, але

російські були неспівмірно більші. Росія виявилася економічно від-

сталою кращою порівняно з Англією і Францією через свою фс-

одально-кріпосницьку систему. Якщо б війна обмежилася виключно

Росією і Туреччиною, то Росія виграла б її, але із економічно роз-

виненими західноєвропейськими державами вона ніяк не могла рів-

нятися.

Кримська війна жахливо відбилася на економіці Російської імпе-

рії, зокрема Південної України, оскільки була прифронтовою зоною і

тут проголошено військовий стан. Через Херсонську, Катеринос-

лавську й Таврійську губернії просувалися безперервно війська,

транспорта зі зброєю та боєприпасами, а також пораненими вояками.

У мешканців цих губерній забирали весь скот і люди вмирали від

голоду й хворіб

. На населення покладено різні повинності вели-

чезних розмірів. Губернатор Таврійської губернії повідомляв, що в

одному тільки 1856 р. для військових потреб його губернія виставила

147 560 підвод

. Ціла організація воєнної роботи впала всім своїм тя-

гарем на Україну, що була безпосереднім запіллям фронту. Війна

нищила як поміщицькі, так і селянські господарства, з яких для по-

треб війни мобілізували молодих робітників, збільшено податкові зо-

бов'язання й населення мусіло, крім згадуваних уже підвод, утриму-

вати військо на постої, доставляти скот для військових потреб тощо.

Взагалі мілітаризація цілого господарського і суспільного життя, зок-

рема в Південній Україні, витворювала ненормальне положення й

руйнувала Україну

. Народ почав бунтувати, численні громади орга-

нізували самоврядування й арештовували царських урядовців. Але

уряд криваво ліквідував цей рух

Дружинина Е, Вказ. праця.- С. 205.

Там же.- С 204.

Оглоблин О. Очерки истории украинской фабрики: предкапиталистическая фабри

ка.- Киев, 1925.- С.54.

Демкович-Добрянський О. Украшсько-польські стосунки у XIX сторіччі.- Мюнхен,

1969.- С 39.

Великі втрати поніс Крим, зокрема його південна частина, яку

сучасники прирівнювали до величезного цвинтарища. Росіяни пі-

дозрювали татарів, що вони симпатизують турецько-французько-

британській коаліції, і знущалися над мусульманським населенням.

Деякі з-посеред вищих російських урядників вславилися своєю жор-

стокістю над татарами. У той час багато ногайців і татар покинули

Крим, але багато з них москалі зловили та мордували без суду

. Ці

втечі ще більше обезлюднили Крим, що відповідало політиці Росії,

яка намагалася "очистити Крим від некорисного для неї елементу,

яким були татари"

Сильно потерпіли Херсонська і Катеринославська губернії як су-

міжні з воєнними діями, і тому їхні мешканці також утікали у більш

віддалені північні губернії. Взагалі всі російські завоювання над Чор-

ним морем відбувалися в основному коштом українського народу,

його людськими й економічними ресурсами. Іронією долі укра-

їнський народ платив не тільки життям своїх синів, але також і

хлібом за чужі, російські імперіалістичні інтереси, за перемогу Росії

та прославлення російської зброї.

У березні 1855 р. помер цар Микола І і на царський трон вступив

ліберальний у своїх поглядах цар Олександер II, який, не маючи

змоги вести далі безнадійної Кримської війни, закінчив її т.зв.

Паризьким договором ЗО березня 1856 р. Договір був великим уда-

ром по престижу Російської імперії. Росія втратила дельту Дунаю,

мусіла відмовитися від південної частини Басарабії, тобто від Буд-

жака, а також від протекторату над Дунайськими князівствами й

південно-західний кордон Росії пересунено на ріку Дністер. Од-

ночасно знейтралізовано Чорне море і як Росії, так і Туреччині за-

боронено утримувати там військові флоти.

У зв'язк>

з Кримською війною виникла ще й цікава постать

польського шляхтича з Волині Михайла Чайковського (1804-1886)

колишнього учасника Листопадового повстання 1830 p., одного з

польських письменників української школи. Після розгрому по-

встанців Чайковський опинився на еміграції, спершу у Франції, де він

написав декілька популярних романтичних повістей з українською

тематикою, як "Козацькі оповідання", "Всрнигора", "Ко-шовата" та

інші, які були перекладені на інші мови. Пізніше він виїхав до

Туреччини, де у 1850 р. прийняв мусульманську віру й турецьке

громадянство та став на військову службу. Водночас Чайковський

змінив своє прізвище на Магомед Садик і дістав традиційний для

козаків на службі турецького султана титул — Мірмі-ран Паша. Його

мрією було відновити в Україні козацтво і при його помочі

продовжувати боротьбу за визволення Польщі. З ви-

Kondaiski W. Ch. Pamiejniki z wojny sewastopolskiej (в..т. і г.).- S. 59-60.

BomwskiP. Tatarzy krymscy w Rosji //Oboz.- Zima 1991/1992.- Nr. 21.- S.76.

126

127

бухом Кримської війни він зорганізував під протекторатом Туреч-

чини шість козацьких сотень у силі 1400 вояків, з українською ко-

мандною мовою, які брали активну участь у боях проти Росії. У 1854

р. козацькі сотні допомогли звільнити від російського оточення

твердиню Сілістрію над Дунаєм, і перші ввійшли до звільненого від

російських військ міста Бухареста.

Під кінець 1854 р. Чайковський осягнув зі своїми козаками ріку

Прут, якою проходив кордон Російської імперії. Він планував

дістатися в Україну і там викликати протиросійське повстання

. У

1873 p. M. Чайковський повернувся в Україну, але без війська і,

прийнявши православ'я, там доживав віку.

Чайковський мав намір відновити в Україні гетьманство під про-

текторатом Туреччини, йдучи слідами гетьманів Петра Дорошенка та

Пилипа Орлика. Хоча з цих планів М. Чайковського нічого не

вийшло, але сам епізод вказує на те, що ще у XIX ст. жива була ідея

української козацької держави.

Скасування кріпацтва

У міжчасі вже і в урядових колах дійшли до переконання, що

кріпацька система не відповідає модерним вимогам господарювання,

зокрема в промисловості, і її треба, якщо вже не повністю усунути, то

бодай злагіднити, Василь Каразин ще за царя Олександра І виступив з

проектом, щоб селянам дати деякі приватні права, поставити межі їхній

залежності від поміщиків і визнати за кріпаками права власності на

нерухомості

. Були й такі поміщики, що самі на практиці робили деякі

полегші і поступки для кріпаків у своїх маєтках. Поміщик

Стройновський, наприклад, ще в 1809 р. доводив, що визволення селян

з кріпацтва корисне таки самим поміщикам, бо піднесеться ціна на

їхню землю, а держава також скористає з того, бо збільшиться кількість

платників податків. Водночас поліпшиться хліборобство, бо в ньому

зацікавлені будуть селяни, що вже працюватимуть на себе самих.

Щоправда, Стройновський говорив про надання селянам персональної

свободи, а не безплатного наділу землі. За емансипацію селян

заговорив також і науковий світ з вимогою, щоб звільнити селян від

панщизняних зобов'язань. Харківський професор Якоб уважав, що на

звільненні селян з кріпацтва скористала б І держава, тому що "невільні

не можуть бути певними слугами держави, бо безправство —

протиприродне відносинам у державі.... Знищення кріпацтва потягло б

за собою збільшення продуктивності селянської праці, перекинення

зайвих рук на фабрики, збільшення достатків селян, отже розвиток

через це міст. Зем-

Rudnytsky I.L, Essaays in modem Ukrainian history, edited by Peter L. Rudnytsky.- Ed

monton, 1987.- P. 180-181.

Слабченко М.Є. Вказ. праця.- С. 279.

128

ля, яку дістали б селяни після скасування панщини, мала б бути

власністю селян"

У 1840 pp. була низка ще й інших проектів, які представляли більш

ліберальні поміщики, як СЛювшин з Єлисаветграда. Харківський

поміщик Шидловський, при здаванні свого маєтку Мер-чика на

оренду, заборонив орендареві доторкатися селянської землі й наказав

вимагати не три-, але дводенної панщини

. Під тим оглядом відома

також діяльність Василя Тарновського, чернігівського помішика,

переконаного противника кріпацтва і В.П.Тарновського, поміщика

прилуцького. Перший був пізніше співавтором державної Редакційної

Комісії, яка займалася зведенням усіх проектів, які вироблялися на

провінції губерніальними комітетами. Крім Тарновського, до тієї

Комісії належав також і поміщик Григорій Галаган, і обидва вони

"енергійно обстоювали інтереси селян"

. В.П. Тарновський,

співучасник губерніального комітету реформи на Полтавщині, був

також рішучим ворогом кріпацької системи. Граф Мечислав

Потоцький на Поділлі пропонував у 1847 р. звільнити у своєму

маєтку всіх кріпаків і передати їм дві третіх поміщицьких земель на

повну власність, без жодної оплати. Але уряд царя Миколи І не пішов

на те і дозволив Потоцькому перевести своїх кріпаків у категорію

т.зв. зобов'язаних селян, на гірших умовах, як вони були до того часу.

Крім Потоцького й Шидловського були ще й інші поміщики, які

ліберально ставилися до кріпаків, але вони були у великій меншості й

самі без державного дозволу не могли

того зробити

В Україні кріпацтво було тим важче, що 95% панів-землевлас-

ників були чужинці, поляки й москалі, або зрусифіковані українці й

чужинці, що ставилися до українців з презирством, а то й ненавистю.

У XIX ст. система панщини-кріпацтва дожила свого кінця. Основний

удар тій системі завдала французька революція 1789 p., в.Австрії ЇЇ

облегшив цісар Йосиф II у 1782 р., а в 1848 р. панщину скасовано

зовсім. Єдина Російська імперія зберігала ще цю систему в половині

XIX ст. і тому прихід на трон ліберального царя Олександра II, який

амнистіював членів Кирило-Мефодіївського Братства, давав надію на

скасування кріпацтва.

Середина XIX ст. — це час, коли прогресивне громадянство під-

несло свій голос за визволення селян з кріпацької неволі і тут ро-

сійські й українські літератори працювали в тісному контакті між

собою. Російські журнали друкували українські поезії Т. Шевчен-

Там же.- С 278-279.

Там же.- С 278.

Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966.- Т.2.- С 292.

За сто літ; матеріали з громадського й літературного життя України XIX і лочатків

XX століття (за ред. М. Грушевського) //Записки. Історична Секція Всеукраїнської

Академії Наук.- Київ, 1927.- Кн. 2.- С. 36.

/. В. Верига

129

ка, а передовий російський письменник Іван Тургенев переклав ро-

сійською мовою "Народні оповідання" Марка Вовчка, "які бужі

одним суцільним обвинуваченням проти кріпацької неволі". Народ і

його доля стають у центрі всіх помислів української інтелігенції.

Кріпацтво визнано як велике соціальне зло, як найбільшу

несправедливість у суспільстві, яку треба було якнайшвидше усу-

нути. Ці ідеї дали основу новому напрямку, який однаково виявився

серед російського і українського громадянства і дещо пізніше дістав

назву "народництво"

Масові селянські рухи 1855-1856 pp. справили великий вплив на

розгортання антикріпосницької боротьби і значною мірою визначили

політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випадково саме

1856 р. Олександер II, виступаючи перед депутацією московського

дворянства, заявив: "Існуючий порядок володіння душами не може

лишатися незмінним. Краще скасувати кріпосне право зверху, ніж

чекати того часу, коли воно само по собі почне скасовуватися

знизу"

. Це вперше цар Олександер II висловився про плани

селянської реформи в Росії, а в листопаді 1857 р., у відповідь на

ініціативу литовсько-білоруських поміщиків зарядив створення

"особливих комітетів" для обміркування програми селянської ре-

форми. У 1858 р. Олександер II створив Головний Комітет для роз-

гляду можливостей скасування кріпацької системи. При цьому Ко-

мітетові була створена окрема Редакційна Комісія, в якій брали

участь українські поміщики з Чернігівщини — Василь Тарновський

та Григорій Галаган. Редакційна Комісія займалася зведенням усіх

проектів, які вироблялися на провінції губерніальними комітетами.

Обидва українські поміщики "енергійно обстоювали інтереси селян"

У міжчасі духовим осередком українського національного руху

став Петербург, де цензура й поліційні переслідування були набагато

менші, як у Києві. Багаті українські поміщики Василь Тарновський і

Григорій Галаган дали Кулішеві фонди для заснування української

друкарні й видавництва. Завдяки тому у Петербурзі вийшла ціла

низка важливих українських видань, "Записки о Южной Россіи" П.

Куліша і його "Чорна Рада", твори Котляревського, Квітки,

Шевченка, Марка Вовчка, а також "Проповіді на малороссійском

языке" протоієрея Василя Гречулевича й багато інших творів.

У відповідь на царський намір скасувати кріпаччину у січні 1860 р.

Микола Костомаров опублікував листа до редакції російського жур-

налу "Колокол" (Дзвін), що його видавав у Лондоні російський сміг-

Дорошенко Д. Нарис історії України.- С. 290.

Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосиищжого

гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.).- Київ, 1958.- С 144.

Дорошенко Д. Нарис історії України.- С 292.

рант-революціонер Олександер Герцен. В тому листі Костомаров ви-

словив подяку цареві Олександрові II за його наміри увільнити се-

лян-кріпаків і при тому сформулював тодішні українські бажання,

щоб народ користувався такими самими законами, як і дворянство.

"Ми бажали б крім того, щоб уряд не тільки не перешкоджав нам,

українцям, розвивати свою мову,— писав Костомаров,— але щоб

він... видавав розпорядок, щоб у школах, котрі... будуть заведені для

нашого народу, викладано предмети рідною, зрозумілою йому мо-

вою, а не урядовою російською, бо інакше український народ буде

виучувати тільки слова, але не розвиватиме знання"

У цьому листі Костомаров пішов ще далі, з'ясовуючи бажання

українського народу. Там він висловив погляди про майбутнє всіх

слов'янських народів, які були політичною основою Кирило-Ме-

фодіївського Братства. "Ми бажали б, щоб усі наші слов'яни злу-

чилися з нами в один союз, навіть під берлом російського царя , коли

той цар стане володарем вільних народів, а не всепожира-ючої

татарсько-німецької московщини,— писав Костомаров.— В

майбутньому слов'янському союзі, в який ми віримо і якого ми спо-

діваємося, наша південна Русь повинна становити окрему державну

цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, з

захованням єдности, заснованої не на згубній, мертвій централізації,

але на ясній свідомості рівноправности і своєї власної користи". А на

закінчення свого листа він звернувся до росіян і поляків, заявляючи:

"Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених

нашим народом"

Опозиція до кріпацтва зростала з кожним роком, бо воно нега-

тивно відбивалося на народному господарстві імперії і взагалі лібе-

рально настроєна інтелігенція вважала, що кріпацтво — то пережи-

ток, який треба було вже давно усунути. Промисловці та фабриканти

виступали проти кріпацтва тому, що кріпацька система стояла на

перешкоді вільному розвиткові торгівлі й промисловості. До скріп-

лення антикріпосницького табору причинилося також і жахливе

трактування дідичами своїх кріпаків, що ліберальні кола гостро

засуджували як кари гідне й негуманне. Жахливі умовини життя крі-

паків стали темами поезії Тараса Шевченка та прози молодої укра-

їнської письменниці Марко Вовчок.

Але найважливішою суспільно-політичною силою, яка виступала

проти кріпаччини, були таки самі селяни-кріпаки. Впродовж чо-

тирьох років (1848-1851) у Київській, Подільській і Волинській гу-

берніях бунти селян ставали щораз частішими, у них селяни вбили 24

поміщиків і сімох управителів панських маєтків. За далеко не

повними даними лише на території Катеринославської і Хер-

Там же.- С 294.

Там же.- С 294-295.

130

131

сонської губерній, в одному тільки 1856 р. відбулося шість кривавих

сутичок між селянами і військом внаслідок чого жертвою впало

шість убитих і сорок поранених селян

Особливо великі заворушення прокотилися Україною в 1855-1856

pp., знаних як "Київська Козаччина". Цей рух почався в лютому 1855

р. у Васильківському повіті, де ще збереглися живі спогади про

козаччину й колишню свободу. З приводу Кримської війни

російський уряд видав маніфест, в якому закликав підданих держави

добровільно зголошуватися до війська для оборони батьківщини. Цей

маніфест урочисто прочитано по всіх церквах російською мовою,

якої населення як слід не розуміло, й селяни думали, що це їх цар

кличе записуватися в козаки і йти воювати турка. У деяких селах самі

священики пояснили селянам, що вони мусять стати на оборону

святої віри й батьківщини так, як колись це робили їхні предки —

козаки. Селяни стали творити "козацькі відділи" й вимагали від

священиків, щоб вони приводили їх до присяги на вірну службу

цареві й батьківщині в надії, що вони візьмуть участь у тій війні і за

те їх звільнять від кріпацтва та наділять землею. Коли деякі

священики стали пояснювати, що селяни не правильно зрозуміли

слова царського маніфесту і цар зовсім не думає повернути їх в

козаки, селяни не вірили їм, били священиків, мовляв, вони ховають

справжній маніфест, котрий усім дає волю

У скорому часі цей рух охопив вісім повітів, тобто половину Ки-

ївської губернії й перекинувся на Чернігівщину та тривав аж до літа.

Селяни відмовлялися відробляти панщину й у деяких місцевостях

перебирали на себе місцеву управу й охорону маєтків. Вслід за тим

почався "похід у Таврію за волею", де також, за непереві-реними

вістками, було багато вільної землі.

Селянські бунти не вгавали аж до літа, уряд прислав військові

відділи й опір селян був зламаний. Після того почалися жорстокі

репресії й тисячі чоловіків і жінок покарано різками й запроторено до

тюрем. Сотні людей за бажання "служити батьківщині" пішли на

каторгу до Сибіру.

Упевнившись у необхідності скасування кріпацтва "зверху"

, за

наказом Олександра II в губерніях були створені комітети, які роз-

робляли плани скасування кріпацтва та звільнення селян. У Пе-

тербурзі був створений Головний Комітет, який збирав усі губер-

ніальні проекти й узгіднював їх. Були пропозиції, щоб звільнити

селян від панщини, але без землі, як наприклад, у Південній Україні,

де робітників було мало, дідичі хотіли затримати панщину ще 10-12

років, щоб забезпечити себе робітником. На Лівобережжі, зокрема на

Полтавщині, хотіли дати селянам тільки присадибні землі. Подібно

поставилися до питання звільнення селян і поміщики Подільської

губернії.

Про звільнення селян — з наділом при умові викупу ними як

землі, так і особистої волі — найбільш яскраво висловив граф Олексій

Бобринський, організатор цукроварства в Україні, який у проекті,

поданому на розгляд Київського губерніального комітету, писав, що

панщина не вигідна як державі, так і поміщикам, бо на ній країна

втрачає мільйони карбованців, а промисловість — необхідний резерв

робочої сили. Виступаючи як проти тих, хто стояв за звільнення селян

без земельного наділу, так і проти тих, хто пропонував віддати

селянам всю землю, Бобринський рекомендував виділити селянам

лише незначний мінімум землі. Це, на його думку, створило б

сприятливі умови для укладення вигідних умов між селянами, яким

не вистачатиме землі, і поміщиками, заінтересованими у дешевій

робочій силі

. Взагалі проекти вщ поодиноких губерній різнилися між

собою дуже поважно і знайти якийсь середній шлях, який задо-

вольняв би, якщо не всіх, то принаймні більшість заінтересованих,

було не легко.

Унаслідок понад трирічної праці усіх комітетів Головний Комітет

віддав усі проекти до Державної Ради, яка мала за завдання

простудіювати їх і зредагувати відповідний проект реформи.

Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967.- Том перший.- С 425.

Отмена крепостного права на Украине: сборник документов и материалов.- Киев,

1961.-С.12.

Дорошенко Д. Нарис історії України.- С. 286.

Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького

гніту...- С 144.

132

Розділ III

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД АВСТРІЄЮ

ГАЛИЧИНА

Галичина — це історична область, що обіймає південно-західну

окраїну басейну рік — горішнього і середнього Дністра, горішнього

Прута, горішнього Буга, більшу частину басейну Сяну. Тут у XI ст.

розвинулося могутнє Галицьке князівство зі столицею у місті Галичі

над Дністром, а пізніше Галицько-Волинська Держава зі столицею у

Львові.

Межі Галичини були різні, залежно від часу та могутності її воло-

дарів. На півдні межа із, Закарпаттям проходить хребтом гір Карпат,

а на південному сході — з Буковиною. Межі змінялися, і в XII—XIII

ст., зокрема за князів Ярослава Осмомисла і Романа, на півдні сягали

берегів Чорного моря, а на заході від гір Карпат аж до гирла Дунаю,

на сході губилися в українських степах, тобто охоплювали сучасну

Молдавію, Буковину й Басарабію, яку згідно з літописами, колись

замешкували українські племена уличів і тиверців.

Наприкінці X ст. князь Володимир Великий приєднав до Руси-

України міста Перемишль і Червень. Галицький князь Ярослав Ос-

момисл (1153—1187) поширив свою владу далеко на південь аж по рі-

ку Дунай. У 1199 р. князь Роман Галицький об'єднав Галичину з Во-

линню і створив Галицько-Волинську Державу, в якій панували його

нащадки — династія Романовичів (1199—1340 pp.). Найвидатнішим

представником цієї династії був король Данило Галицький (1238—

1264), якому доля судила в 1240 р. воювати з татарськими ордами й

обороняти цілу центральну Європу перед татаро-монгольською нава-

лою. У боротьбі з татарами Данило шукав безуспішно союзників на

Заході, включно з папою Інокентієм IV, від якого прийняв корону в

1253 р. Він збудував ряд міст та укріплень й одне з них назвав на

честь свого сина Лева — Львів, а також місто Холм над Бугом та т~

ші. Не маючи союзників, мусів помиритися з татарським ханом. Йому

вдалося об'єднати під своїм володінням велику частину земель колись

могутньої київської Руси—України, включно з Києвом.

По смерті короля Юрія II у 1340 p., останнього з роду Романови-

чів, Галицько-Волинська Держава перестала існувати й Галичина з

Холмщиною потрапила під панування польських королів, а Волинь —

під панування литовських князів. У Галичині почалося переслідування

опонентів польського панування й насаджування польської шляхти на

місце старих українських боярських родів та римо-католицької віри.

У цей час зросла важливість "руської", тобто православної церкви, яка

під проводом київських митрополитів стала заборолом русько-укра-

їнської культури. При церквах організувалися т".зв. Братства, які ста-

вили завдання дбати за свої храми та допомагати бідним і хворим. Із

наступом польської римо-католицької церкви у XVI—XVII ст. Брат-

ства поширили свою діяльність, вони організували школи, друкарні

тощо і стали в обороні своєї віри й обряду. На перше місце у тій бо-

ротьбі вийшло Львівське Братство при церкві Успення Богородиці,

яке за свою культурну й релігійну діяльність в 1589 р. отримало від єру-

салимського патріарха право ставропігії, згідно з якою воно підпоряд-

ковувалося не місцевому єпископові, але безпосередньо патріархові.

Коли ж у 1596 р. дійшло до церковно-релігійного об'єднання Україн-

ської Православної Митрополії з Римом у т.зв. Берестейській Унії,

Братства виступили проти Унії, вважаючи її першим кроком до лати-

нізації і полонізації української церкви. Завдяки братствам Галичина

найдовше зберегла православ'я і щойно після того як Українська Пра-

вославна Церква була повністю підпорядкована Московському патрі-

архові (1686 p.), а Уніятська Церква виявилася гідним оборонцем прав

українського народу, в 1692 р. Унію прийняла Перемиська єпархія, в

1700 р. — Львівська, а в 1709 р. і львівське Успенське Братство, яке бу-

ло перетворене на Ставропігійський Інститут.

У XVIII ст. колись могутня Польща, у складі якої знаходилися

величезні простори Білорусі і Правобережної України, від Дніпра аж

до Карпатських гір, хилилася вже до упадку. її роз'їдала внутрішня

боротьба польської шляхти, магнати якої не визнавали жодної цен-

тральної влади. З другого боку, нелюдська поведінка панів-дідичів зі

своїми підданими, які вперто не тільки зберігали, але й надуживали

своїми феодальними правами, викликала численні повстання

гноблених, які ще більше ослаблювали її потужність. З цього скори-

стали її сусіди, на північному сході — Росія, на північному заході —

Прусія, а на півдні — Австрія. На початку серпня 1772 р. з ініціативи

пруського короля Фрідріха Великого, вони поділилися частиною

територій Польщі.

Австрія зайняла Галичину, покликуючись формально на те, що в

XIII ст. Галицько-Волинська Держава була короткий час під па-

нуванням угорських королів, які в тому часі титулували себе гех

Galiciae et Lodomeriae — король Галичини і Володимири (від міста

Володимир на Волині). Цісарева Марія Терезія, захопивши Галичину,

прийняла теж титул королеви Галичини й Володимири', і той титул

австрійські цісарі носили аж до 1918 р.

У 1792 р. відбувся другий, а в 1795 р. третій і останній переділ

Польщі.

Австрія захопила місто Краків з околицею й решту Сандомирсько-

го воєводства та територію поміж ріками Віслою й Бугом, де знаходи-

134

135

лися заселені українцями Холмщина й південне Пщляшшя. Всі ці ве-

ликі простори одержали тоді спільну назву Галичина (Galizien), не-

зважаючи на те, що корінно польські землі ніколи не входили до Га-

лицько-Волинської Держави. Але для відрізнення польських земель

від українських надано першим назву Westgalizien (Західна Галичина),

а українські землі названо Ostgalizien (Східна Галичина).

Згідно з Шенбрунським договором поміж Австрією й Наполеоном

від 14 жовтня 1809 p., Австрія також була змушена відступити йому

всі землі, які вона захопила у третьому поділі Польщі, а також місто

Краків, які Наполеон прилучив до Варшавського Князівства. Так

само згідно з Шенбрунським договором Наполеон змусив Австрію

віддати Росії східну смугу Галичини на захід від Збруча аж до річки

Серет з містами Тернопіль, Теребовля і Заліщики, яку названо

Тернопільським краєм.

Формальна передача Тернопільського краю Росії відбулася щойно

15 червня 1810 р. і тут створено нову російську адміністраційну й

судову владу, в якій головні місця зайняла місцева польська шляхта і

нижчі урядові інстанції були обсаджені виключно поляками.

Тернопільський край поділено на дві адміністративні округи — За-

ліщицьку та Тернопільську, яка була вдвоє більша від Заліщиць-кої.

Тому незабаром з неї виділено третю — Теребовельську округу. На

чолі Тернопільського краю Олександер І назначив сенатора Ігната

Тейльса, який усе своє урядування провадив виключно російською

мовою. Окружні уряди очолювали старости, родовиті росіяни, що

мали свого помічника "секретаря округи", яким завжди був галицький

поляк. На місце дотеперішньої урядової німецької мови, стала мова

російська, а побіч неї польська мова. Всі урядові документи

друкувалися в польській мові. Це вказує на те, що цар повністю

знехтував українське населення Тернопільського краю й не вважав за

відповідне вводити українську мову навіть у найнижчих інстанціях

для місцевого населення

Після закінчення Наполеонівських війн, згідно з домовленням на

Віденському Конгресі 3-го травня 1815 p., Австрія 6-го серпня 1815

р. знову перебрала під свою владу Тернопільський край. Так само в

часі Віденського Конгресу 1815 р. більшість Варшавського Князівства

перетворено в Польське Королівство, королями якого мали бути

російські царі. У Польському Королівстві залишено й українські

землі Підляшшя та Холмщину. Місто Краків проголошено вільним

містом під протекторатом Австрії, Прусії й Росії. Власне після

Наполеонських війн усталено кордони Галичини, бо в минулому во-

ни значно різнилися від сучасних.

* * *

У XVIII ст. для інтелігентних верств українського народу була

байдужа національна приналежність, за те сильніша була конфесійна.

У Галичині й на Закарпатті ті верстви були уніатські, на Буковині

православні. "Уніяти ідентифікували себе більше з римо-католиками,

а що ті були поляками й мадярами, то уніяти не вважали зовсім

ніяким злом приймати польську чи мадярську мову за свою рідну;

православні робили те саме з румунською і тим способом відчужили

себе одні й другі цілком від власного народу й перейшли по неволі в

чужий табор"

Східна Галичина становила 55 300 квадратних кілометрів, тобто

бл. 5% усієї території замешкалої українським народом. На півдні

вона межувала із Закарпаттям, а на південному сході сусідувала з

Буковиною і межа між ними проходила у північному напрямку

вздовж річки Черемош аж до її злиття з річкою Прут, а далі сушею до

Дністра і на схід аж до впадання лівобічної притоки Збруч. Тут

повертала на північ і пробігала річкою Збруч аж до її верхів'я, і там

повертала на захід. На північному сході Галичина межувала з

західною Волинню і тут лінія проходила сушею у північно-західному

напрямку, на північ від міст Збаража, Бродів і Сокаля до ріки Буг. Це

була границя, що відділяла Галичину від східної України, тобто

кордон поміж "Австрійською та Російською імперіями. На північному

заході кордон проходив сушею до річки Сян коло міста Нісько, а далі

на південь вздовж річки Сяну аж до княжого міста Сянока. Тут річка

Сян становила західну межу Галичини з деякими відхиленнями на

захід, зокрема коло Перемишля відділяла польські терени від

українських. Коло Сянока починається українська Лемківщина, що

вузьким клином вигинається на захід вздовж Карпат аж до річки

Попрад. На півдні Лемківщина межує із українськими селами

західного Закарпаття — Пряшівщини на південному схилі Карпат.

Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл, без

доріг, без великих міст, без промислу й торгівлі, з бідним цілковито

закріпощеним польською шляхтою сільським населенням. І тому не

дивно, що українське населення Галичини радо привітало окупацію

Австрії, вірячи, що гірше ніяк не може бути, ніж під польським па-

нуванням. Ці сподівання, бодай на час володіння Марії Терезії (1772

—1780) та її сина Иосифа II (1780—1790), дещо справдилися. Для

культурного й господарського піднесення проведено деякі реформи.

Найважливішою було скасування кріпацтва в 1782 р. і запровадження

замість нього панщини.

Коли Австрія захопила Галичину, у Відні не орієнтувалися в на-

ціональному складі населення новонабутого краю. Акт поділу Поль-