Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького

гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 p.). — Київ, 1958.— С 132.

Шамрай С. Київська козаччина 1855 року (до історії селянських рухів на Київщи

ні).- Київ, 1928.- С.96.

Радянська енциклопедія історії України.— Київ, 1970.— Т. 2.— С. 346.

Дорошенко Д. Вказ. праця.- Т. 2.— С 286-287.

Слабчсігко І. Вказ. праця.— С. 169.

Холмський І. Історія України.— Мюнхен, 1949.— С 305.

Велике значення в економіці України мали цукрова, гірнича та

металургійна промисловості, де Україна випереджувала Росію. У

1848-1849 pp. в Україні було 62% цукроварень. Україна перетво-

рювалася на центр цукрової промисловості, хоч з боку уряду були

спроби затримати цей процес шляхом штучної підтримки цукро-

варництва російських центральних губерній

У Таврійській губернії розвинулися, крім дуже важливої соляної

промисловості та риболовлі, також і виноградна промисловість,

шовкопрядство, виправлювання шкіри. Виробництво базувалося на

вільнонайманій праці і брало верх над виробництвом, базованим на

праці кріпаків в інших губерніях. У Херсоні 1852 р. швейцарець

Філімберт зорганізував доволі велику фабрику шкір на базі уділів.

Він сам мав тоді 18 000 десятин землі і 120 тис. орендованої, яку

використовував для плекання до 90 тис. штук овець. Крім того,

Філімберт збудував шерстомийню і шкіряний завод, на якому

виробляли цінні види шкіри, замшу, лайку, саф'ян, а з відходів шкір

виробляли клей

Під кінець 1830-х і на початку 1840-х pp. Україну відвідали дві

геологічні експедиції, спершу французька на чолі з проф. Ле-Пле, а

потім англійська на чолі з геологом Р.Й. Мерчісоном, які виявили

великі поклади високоякісного кам'яного вугілля в Донецькому

кряжі, що своїм розміром дорівнювали усім покладам вугілля За-

хідної Європи. Завдяки тому Південна Україна стала об'єктом за-

інтересування геологів. У скорому часі відкрито також поклади за-

лізної руди в околицях міста Кривого Рога, що, в парі з вугіллям

Донбасу, стало підставою гірничо-металургійної промисловості Кри-

ворізько-Донецького басейну.

Україна почала ставати напівпромисловою країною. Почали з'яв-

лятися заводи й фабрики. Машини стали витісняти рукодільний про-

мисел. Поширене у Криму тонкорунне вівчарство сприяло розвиткові

суконного виробництва. Для скріплення цієї ділянки виробництва

уряд роздав 1 250 000 десятин для випасу тонкорунних овець. Так, ще

від кінця XVIII ст. існувала в Катеринославі державна суконна фаб-

рика, що в той час була найбільшим підприємством на півдні Укра-

їни. Це було ціле фабричне містечко, в якому 1833 р. розміщалося

197 промислових і житлових будинків з близько 3 000 населення

. Вона

забезпечувала армію у військовому обмундируванні. У першій по-

ловині XIX ст. кількість суконних підприємств швидко зростала. В

Україні 1805 р. було 27 суконних закладів, а в 1823-24 pp. їх налічува-

Праці семінару для виучування народного господарства України. Документи

українського комунізму.— Нью-Йорк, 1962.— С. 174.

Дружинина Е. Южная Украина в период кризиса феодализма, 1825-1861 гг.— Мос

ква, 1981. - С. 154.

Там же.— С. 105-109.

лося вже 99. Понад 65% усього сукна, що вироблялося в українських

фабриках, припадало на мануфактури Волинської, Київської та Чер-

нігівської губерній. У 1859 р. в Україні числилося 160 суконних під-

приємств, що розміщалися здебільшого на Правобережній Україні,

які виробляли понад два і чверть мільйона аршинів сукна. До 20 су-

конних фабрик капіталістичного типу було в Україні 1861 р.

Паперове виробництво ще в середині XVIII ст. зародилося в Ук-

раїні, а у 80-х роках були вже відомі паперові заводи Києво-Пе-

черської Лаври, Троїцького монастиря, поміщика Михайла Мило-

радовича. У 1832 р. в Україні налічувалося заледве вісім паперових

заводів, сім з них належало поміщикам, а один купцям. Напередодні

скасування кріпацтва в Україні працювало 18 фабрик паперу, але

вони користувалися відсталою технологією й через те були мало

продуктивні

. Слід підкреслити, що промисловість і торгівля України

перебувала здебільшого в руках росіян. Серед власників фабрик ро-

сіяни становили 44,6%, українці — 28,7%, жиди — 17,4%, а решта

інші національності

. Серед купців відсоток росіян був ще більший,

аж 52,6%, тоді як українці становили тільки 22,2%, жиди — 20,9%,

інші — 4,3%

У першій чверті XIX ст. промисловість в Україні базувалася го-

ловним чином на примусовій кріпацькій праці. З 13 960 робітників у

1828 р. — 10 385 (74,4%) були кріпаками і тільки 3 575 (25,6%) віль-

нонайманими

. Фабриканти Київської губернії через своїх агентів

наймали у поміщиків Полтавщини кріпосних селян на фабричні ро-

боти, їх гнали цілими партіями і вони, прийшовши на місце праці,

перемучені різними хворобами, вмирали десятками, тужили за своїми

родинами й утікали з робіт гуртами, що спричиняло простої фабрик

Скоро виявилося, що наймана праця, за яку платили грішми, була

більш доходова й вигідніша, ніж дармова панщизняна, й тому почав

відчуватися попит на вільнонайманого робітника.

Гірше було з виробом мануфактури, в якої складалася широка

перспектива розвитку цієї ділянки промислу. Водночас імперський

уряд сприяв розбудові т.зв. Центрального промислового району не на

базі місцевих доступних природних ресурсів, тобто на багатстві

сировини і палива, бо цього там було дуже мало. Ця промисло-

ГуржійІ. Зародження робітничого класу України (кінець XVlII-перша половина XIX

ст.).— Київ, 1958.- С 28-29.

Там же.— С 26-27.

Оглоблщт О. Очерки истории украинской фабрики: мануфактура в Гетманщине. —

Киев, 1922.- С.47.

Там же.-С. 106-107.

Ястребов Ф. Україна в першій половині XIX ст. // Нариси з історії України.— Київ,

1939.— Вип. 8.- С 68.

Оглоблин О. Очерки истории украинской фабрики: предкапиталистическая фабри

ка.— Киев, 1925.- С. 120-121.

- В. Верига

вість розраховувала на довізні паливо та сировину. Але установлені

урядом різні тарифи на українські продукти доводили до того, що

вони мусіли продаватися дорожче як московські, тому не могли

витримати московської конкуренції. Через ці обставини українська

текстильна промисловість, хоча й мала добру перспективу на

успішний розвиток, занепала.

Торгівля

У народному господарстві України, зокрема південної, важливою

ділянкою була продукція і торгівля сіллю. Степова зона налічувала

велику кількість соляних озер, які тягнулися ланцюгом вздовж

морських берегів. У Буджаку найбільшими такими озерами були

Сасик і Шагани, далі на схід, за Дністром, — соляні озера в околиці

Одеси, Кінбурні й Перекопі, а також між ріками Берда й Молочні

Води. У Криму вони знаходилися в околицях Євпаторії та Керчі. Ці

озера дали почин до надзвичайно важливої соляної промисловості й

пов'язаного з цим т.зв. чумацтва, яке транспортувало сіль до

торговельних центрів України й Росії. Поруч з тим розвішався й

цілий ряд інших зайнять, пов'язаних із хліборобством, випасом

худоби чи рибальством.

У 1834 р. недалеко від Маріуполя було створене перше степове

державне Велико-Анадольське лісництво. Велико-Анадольський ліс

став живим пам'ятником піонерам степового лісорозведення. До

цього часу відносяться і перші спроби заліснення ярів, балок й озе-

ленення т.зв. Олешківських пісків, а також велике Бердянське ліс-

ництво

З сорокових років XIX ст. на південній Україні появилися заводи,

що випускали сільськогосподарські машини. У Катеринославській

губернії вирізнялися підприємства купця Заславського та ротмістра

Шумана, основані на вільнонайманій праці.

Дуже погано стояла справа з транспортом, бо не було добрих

доріг. Перевозом збіжжя до морських портів займалися чумаки, які в

поворотній дорозі привозили сіль з над морських берегів. Влас-

никами чумацького промислу були багаті селяни, які мали волів і

вози, але роботу виконували наймані робітники. У 1823 р. на Дніпрі

появився перший пароплав, а в другій половині XIX ст. почалася

будова залізничних шляхів.

Важливу роль в економічному розвитку відігравали ріки, які пе-

ретинали Україну. Вони не тільки сприяли риболовству й давали

населенню очерет, який використовували на опалення, але й слу-

Шкабура П, Ліс на шляху смерчів // Літературна Україна.— 1969.— N 64 (2657).— 12

серпня.

жили також шляхами комунікації. На початку XIX ст., коли загрозу

турецьких чи татарських нападів усунено, Дністер і Буг знову

з'єднали Україну з Чорним морем, а зокрема Дніпро, відомий ще в

ранній історії, як "шлях варягів у греки". Завдяки цьому швидким

темпом виросли такі міста як Миколаїв на Бузькому лимані, Херсон

на Дніпрі та Одеса над Чорним морем. Ріки служили водним шляхом

для перевозу людей і товарів до Чорного моря і далі у світ, тобто

сприяли розвитку міжнародної торгівлі, яка давала Росії великі

зиски

. У Миколаєві, Херсоні й Одесі уряд дозволив приватним

фабрикантам організувати заводи для будови кораблів, яких

заохочував великими державними субсидіями, і вже в 1820 р. в Ми-

колаєві спущено на воду перший новозбудований корабель.

Від найдавніших часів Україна завдяки природним умовам була

хліборобською країною і такою підпала під російське панування. По-

літика Росії зводилася увесь час до послаблення України під госпо-

дарським оглядом. Цар Петро І після битви під Полтавою в 1709 p.,

щоб ослабити Україну економічно, казав направляти товари, що

йшли з України за кордон, не ближчим шляхом через Україну,

Польщу й Литву, а через новозбудований Петербург, а то й Архан-

гельськ над Білим морем, щоб таким способом творити в цих містах

торговельні центри й купецький стан та давати працю москалям, а не

українцям. Вже у другій половині XVIII ст. російські купці вимагали

від свого уряду скасування митних кордонів поміж Росією й Ук-

раїною, бо вони їм заважали.

Українські купці, майстри-ремісники, міщани були змушені через

те шукати праці в Московщині, або кидати торгівлю й ремесло та

ставати хліборобами. Так Україна економічно занепадала, а Мос-

ковщина розвивалася, бо там зосереджувалися майже всі фабрики.

Україна мусіла купувати товари в Московщині і через те гріш з

України плив у Московщину. Купувати дешевий і якісно кращий

товар у Західній Європі заборонено

У парі з упадком українського купецтва й ремесла українські міста

пустіли й денаціоналізувалися. На Лівобережжі місце українських

купців і ремісників займали московські. На Правобережжі, що

належало до Польщі, у торгівлі та промислі головну роль відігравали

жиди, які дуже часто підпадали під впливи польської культури і

ставали захисниками, ба навіть інструментом польського панування в

Україні

. Крім того, розвиток сільського господарства й торгівлі

гальмували різні митні тарифи, які накладалися на українські

продукти, як також великі податки. Взагалі фінансова політика Росії

доводила Україну до економічної руїни.

Дружинина Е. Вказ. праця.— С. 56-67.

Киевская старина.— 1882.— Кн. 1.— С. 426.

Зореславнч М. Українське робітництво і боротьба за національну і державігу само

стійність // Народна воля. — 1951.— 4.48.— 20 грудня.

98 99

Наприкінці XVIII ст. по містах і містечках України було вже

багато крамниць з різноманітним товаром. Протягом першої по-

ловини XIX ст. кількість купців постійно збільшувалася, а в парі з

тим зростали міста, але найшвидше зростала Одеса. її купецтво від

1787 до 1857 року зросло у 42 рази й Одеса вже тоді славилася своїм

космополітизмом. Серед купецтва Одеси переважали греки, вірмени,

жиди, італійці, в Херсоні — греки, вірмени, поляки і французи. У

Єлисаветграді переважали росіяни, в Маріуполі — греки, а в

Нахічевані — вірмени. У 1830 pp. з наказу Миколи І переведено з

Росії до Києва купців із великими капіталами, які відразу зайняли

важливе місце серед купецтва України

Йдучи назустріч інтересам російського купецтва, царський уряд

окремим указом від 20 грудня 1753 p., тобто ще задовго до скасуван-

ня гетьманства, ліквідував внутрішній митний кордон, а в 1782 р.

дозволив селитися в Києві "інородним людям Великої і Малої Росії".

Через кілька десятків років на Подолі і Печорську жило вже багато

російських купців, які завзято конкурували з місцевими купцями і ця

конкуренція закінчилася перемогою росіян, місцеві купці зберегли

свій стан у рибальстві, хлібопеченні, городництві та шевському

ремеслі

. У половині 1840 р. російський уряд скасував Київську міську

самоуправу, яка там діяла на основі т.зв. магдебурзького права,

насильно виселив з центру Києва сотні міщанських родин, а на їх

місце спровадив москалів. Українське населення поселено в пере-

дмістях Куренівці, Преварці й Дсмієвці, де вони зберегли свій наці-

ональний характер й опозиційні настрої до Московщини

У середині XIX ст. російське купецтво переважало у більшості

українських губерній. У Чернігові воно становило майже дві третини

росіян і жидів, і лише одна третя — українці. Те саме явище було в

Катеринославській губернії, де українці становили переважну

більшість, але купці росіяни переважали в усіх містах губернії. У

Херсонській губернії російські купці були "фундаментальними", а

українські переважно чумакували, вели дрібну торгівлю рибою, пти-

цею тощо

У XIX ст. потреби великих землевласників, які переходили на

капіталістичну систему господарювання, як і зростаючого середнього

класу — буржуазії, дістатися на нові ринки збуту, спричинилися до

повної ліквідації політичної незалежності України.

Завдяки розвиткові хліборобства та промисловості в Україні по-

ширилася торгівля у формі т.зв. ярмарків у таких великих центрах

як Київ, Бердичів, Ромни, Харків тощо. Там, звичайно, московські

купці вимінювали свої промислові вироби на українські харчові про-

дукти, причому жахливо використовували й ошукували українське

населення.

Ярмарки відігравали важливу роль у торгівлі й деякі з них роз-

винулися до величезних розмірів. І власне на тих ярмарках ішла

сильна конкуренція поміж напливовим російським і місцевим ук-

раїнським купецтвом, яка звичайно закінчувалася перемогою росіян.

Тут займали важливе місце російські бавовняні вироби, які на

українських ярмарках зударялися з польськими виробами. У 1850 р.

російські бавовняні товари здобули перевагу на одеському "Хресто-

воздвиженському" ярмарку.

Німець Йоган Георг Коль, подорожуючи по Україні, відвідав у

1840 р. харківський Хрещенський ярмарок, де зауважив перевагу

російського купецтва в українській торгівлі. Згідно з його спосте-

реженнями, головну роль як у виробництві, так і посередництві на-

лежить росіянам. Значна більшість товарів, писав він, походить з

великих російських фабрик і більше половини гуртових купців на

ярмарку становили власне росіяни. "Вони беруться за всі товари без

винятку, й важко назвати хоча б один предмет, де б не переважали

росіяни"

Промисловий розвиток Західної Європи у XIX ст. створив потребу

в харчових продуктах, зокрема хлібі, цукрі та м'ясі. Це мало великий

вплив також на економіку України. Велике значення мала

міжнародна торгівля, зокрема експорт через чорноморські й азовські

порти, через які в 1825 р. вивезено товарів на суму 6,7 млн. рублів,

що становило 11% загальноросійського експорту, а в 1860 р. — на

суму 57,6 млн, або 32,2%, тобто майже третину загальноросійського

експорту

Раніше український родючий чорнозем не представляв собою

нічого особливого, але з відкриттям чорноморської торгівлі, чор-

нозем набрав великої вартості, бо головним товаром експорту став

хліб і сільськогосподарські вироби. У 1860 р. на 32,3% загального

російського експорту пшениця становила — 78,2%. Напередодні

Кримської війни, у 1853 р. експорт пшениці через чорноморсько-

азовські порти досягнув небувалого розміру — 6,2 мільйона чет-

вертей (тобто 1 302 000 тонн), а в 1854 p., тобто в часі воєнних дій на

Чорному морі, він упав до 0,7 мільйона, у 1855 р. — 0,1 мільйона

четвертей (21 тисяча тонн) товарів

Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С. 348.

Лугова О. Про становище України в період капіталізму // Український історичний

журнал.- 1967.- N 3.- С 17-18.

Дорошенко Д. Нарис історії України,— Мюнхен, 1966.— Т. 2. — С 283.

Лугова О. Вказ. праця.— С. 18.

Оглоблин О. Очерки истории украинской фабрики: предкапиталистическая фабри-

ка.— Харьков, 1925.— С. 44. Дружинина Е. Вказ. праця.— С. 183. Історія

Української РСР: у двох томах.— Київ, 1967.— Том перший.— С 424-425.

100

І0І

Польське Листопадове повстання 1831 р.

У липні 1830 р. вибухнула революція у Франції, яка викликала

ланцюгову реакцію. З кінцем серпня спалахнула революція у Бельгії,

що була тоді у складі Голландії, внаслідок якої Бельгія проголосила 4

жовтня 1830 р. свою незалежність. Це було очевидним порушенням

Священного договору від 1815 р. і цар Микола І, стоючи на сторожі

того договору, наказав польській армії готуватися до походу на

Бельгію, щоб задушити революцію. Але поляки, побачивши, що

революції закінчилися успішно у Франції, Бельгії і, розраховуючи на

французьку допомогу, самі розпочали повстання проти Росії. Вони 29

листопада прогнали з Варшави царського намісника великого князя

Костянтина й намагалися вести переговори з царем, щоб дістати

більші політичні права для Варшавського князівства. Але цар

відмовився від будь-яких переговорів з повстанцями і заявив, що

Польща має тільки дві можливості до вибору: безумовна капітуляція

або знищення. У відповідь на те польські революціонери, захопивши

владу, проголосили, що династія Романових перестала володіти

Польщею, й розпочали боротьбу. Провідники польського повстання у

Варшаві хотіли притягнути на свій бік селянські маси й тому

вимагали, щоб дідичі принаймні пообіцяли відпродати селянам

частину землі, але польські магнати на це не погодилися.

На допомогу повстанцям у Варшаві виступили й озброєні польські

шляхетські загони по цілій Правобережній Україні, й поміщики

закликали своїх підданих селян воювати за Польщу. Положення було

критичне, й тому 19 травня головнокомандувач російських військ,

фельдмаршал Ф. Остен-Сакен, звернувся до селян Правобережної

України з відозвою, в якій, між іншим, говорилося: "Не вірте їм

(тобто польським повстанцям) і тих, які будуть намовляти і силувати

до бунту, старайтеся схопити й доставити начальству. Ви вже ніколи

не будете належати тим поміщикам, які повстануть проти законної

влади"

Отже, це був офіційний заклик до селян, щоб вони доносили на

панів, які беруть участь у повстанні, або арештували їх самі й

передавали російській владі. За це фельдмаршал Остен-Сакен обіцяв

селянам, що їх звільнять від підданства збунтованих панів. Цю

відозву читали в церквах, й українські селяни Київщини , Волині й

Поділля, маючи досить панської сваволі, з ентузіязмом відгукнулися

на цю відозву й виловлювали поміщиків і шляхту, заковували їх у

дерев'яні колодки й віддавали до рук влади

. На Полтав-

щині й Чернігівщині для боротьби з поляками стали формувати ко-

зацькі полки: 6-го травня 1831 р. появився царський указ про фор-

мування вісьмох кінних полків українського (офіційно — малоро-

сійського) козацтва по тисячу козаків у кожному полку. Козакам

знову обіцяно поворот до військової козацької служби. Козаки-ріль-

ники з радістю готувалися до війни, українське дворянство закупило

їм своїм коштом коней з упряжжю й вибрало комендантів з резервних

офіцерів. Через шість тижнів це добровільне військо вже було в

поході з Чернігова до Польського Королівства

. У міжчасі московські

війська розгромили польські шляхетські загони й повстання на

Правобережжі було задушене.

У Польщі велику поразку потерпіли повстанці у битві під Остро-

ленкою 26 травня 1831 p., що відкрила російським військам шлях на

Варшаву, де також не було одностайності між різними політичними

фракціями. Російські війська 8 вересня під командуванням ген. Івана

Паскевича штурмом взяли Варшаву й повстання закінчилося невдачею.

Польща як окреме королівство перестала існу- ' Ч| вати.

Загалом на Правобережжі повстання тривало від 15 квітня до 12

червня 1831 р. й охопило вісім окремих регіонів. Придушивши його,

уряд жорстоко розправився з повстанцями. І не тільки з ними.

Наприклад, пензенський полк, розігнавши повстанців коло Овруча на

Поліссі, зайняв місто без бою і замість доганяти повстанців, солдати

ловили кожного стрічного, навіть невинних, і кидали до тюрми. При

тому не обминули й уніятського василіянського монастиря —

вдершись до келій, схопили сімох монахів-василіян, трьох

домініканців і били їх прикладами й нагаями. Одного важко хворого

василіянина порубали шаблями, а іншого старого монаха, який

заледве на ногах тримався, кинули по сходах, на яких він і забився

. У

пошуках за повстанцями арештували винних і невинних, кидали їх до

тюрем і засилали в Сибір, або відправляли в солдати. Крім того, у

панів-повстанців конфіскували маєтки.

Задушивши польське повстання, уряд не додержав обіцянок

Остен-Сакена й не звільнив з підданства тих селян, які допомагали

викривати й поборювати польських повстанців. Частина поміщиків

не була скомпрометована і їх не зачіпали, іншим вдалося вийти

сухими із тієї афери, а деяким прощено провини й усі вони затримали

свої маєтки разом з кріпаками. Маєтки деяких засуджених за участь у

повстанні перебрали родичі або конфіскувала держава й віддавала їх

в оренду здебільшого таки польським шляхти-

Семевстії В. Крестьянский вопрос в России в XVIII и первой половине XIX века.—

Санкт-Петербург, 1888.- Т. 2.- С. 483.

Лавров П.А. Українське селянство і польське повстання 1830-1831 pp. на Правобе

режній Україні // Записки Історичного факультету Львівського Державного універ

ситету ім. їв. Франка.— Львів, 1940.— Т. 1.— С 97-98.

102

МаксимовичМ, Собрание сочинений.— Киев, 1876.— Т. 1: Отдел исторический.—

С. 826.

Z pism ksi§dza Jana Sierociaskiego // Przeglqd wschodni.— Warszawa, 1991.— Rok 1.—

Zesz. 1.- S. 177.

103

чам. "Власники як і орендарі, використовуючи свої знайомства чи

родинні зв'язки в урядових колах, металися тим селянам, які по-

слухали закликів Остен-Сакена й співпрацювали з урядом, а не з

панами, й допомагали душити повстання. Уряд зовсім не захистив їх

від помсти панів. Становище селян стало ще гіршим, як воно було

перед повстанням і вони, стероризовані й позбавлені будь-якого

захисту органів царської влади, втікали на південь України, в

Херсонську й Таврійську губернії"

Прикро закінчилася й історія з козацькими полками, яких генерал-

губернатор князь Микола Рєпнін не відпустив додому, але держав

при собі, опікувався ними і муштрував та ще й залюбки слухав їхніх

пісень. Рєпнін був одружений з онукою останнього гетьмана Кирила

Розумовського і як генерал-губернатор придбав собі великі симпатії в

Україні. Він бачив тяжкий стан українського селянства й окремим

листом звертався до Миколи І, вказуючи ті кривди. Це викликало

підозріння в урядових колах, де "уважали його мало не сепаратистом.

Тому що він не розпускав козацьких полків, на нього зроблено донос

цареві, що ніби він хоче зробитися гетьманом"

Побоюючись українського сепаратизму, російський уряд не до-

віряв українцям і вкінці Рєпніна арештували. Після того Малоро-

сійську губернію скасовано, а замість неї залишено Чернігівську й

Полтавську губернії. Новосформовані козацькі полки, як ненадійні,

частинно переведено на службу в російські регулярні полки, а

частину відправлено поза межі України. Повернути назад у рідні

сторони тим козакам не дозволено, а коли вони запротестували, їх за

те жорстоко покарали прогнанням через "зелену вулицю". В часі тієї

екзекуції кілька десятків з них під різками загинуло. Остаточно ціла

організація козацьких полків видалася грандіозною провокацією

Тих козаків, що залишилися на Кавказі, уряд щедро наділив зем-

лею і так серед Терського війська постали українські козацькі ста-

ниці

Хоча західні країни Франція, Німеччина й Англія симпатизували

Польщі в її боротьбі, але на допомогу ніхто не пішов, як і не став в

обороні їх прав, коли цар Микола І скасував доволі ліберальну

конституцію Польщі й запровадив режим твердої руки, залишивши

лише деякі незначні права в адміністрації. Треба зазначити, що

ставлення російського уряду до польських повстанців було

лагіднішим, ніж до декабристів, хоч поляки виступали зі зброєю в

Лавров ПА. Українське селянство і польське повстання 1830-1831 pp. на Правобе

режній Україні.— С 108.

Антонович В. Коротка історія козаччини.— 2-ге вид.— Коломия, [1912].— С. 227.

Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966.- Т. 2.- С 276.

Там же.

руках, а декабристи фактично тільки обмірковували план повстання

Правда, уряд конфіскував маєтки польських повстанців і передав їх

родичам, або здавав в оренду. Багато повстанців перейшли кордони

Австрії до Галичини або до Прусії, рятуючись від московських

переслідувань і заслання на Сибір, і більшість з них, 5-7 тис,

опинилися у Франції, де вони створили міцний революційний гурт

Повстання мало свої наслідки і в Україні. Польська аристократія,

що залишилася з часів польського володіння на Правобережжі,

відгукнулася позитивно на це повстання та ще й заохочувала

українські селянські маси голоситися до польського війська, щоб

відбудувати Польщу й на українських землях. Польські шляхетські

загони організувалися по цілій Правобережній Україні, яких мос-

ковські війська розбили щойно весною 1831 р. Тому що Ліцей у

Крем'янці поляки перемінили на центр революційної діяльності,

царський уряд закрив цю високу школу, яка своїм рівнем набли-

жалася до Віленського Університету, а бібліотеку, що налічувала до

50 тисяч книжок, пізніше передано до відкритого в 1834 р. Київського

Університету

. Так само уряд ліквідував ряд інших польських шкіл і

на їх місце запроваджував російські школи, заведено російську мову в

судах. На Правобережній Україні уряд конфіскував багато польських

маєтків учасників повстання й роздав їх російським дворянам,

забезпечуючи ними російське землеволодіння

Щоб не допустити на майбутнє подібних випадків, російський

уряд невпинно збільшував залоги війська в Україні, особливо на

Правобережжі, а в самому Києві побудував фортецю. Для докладного

контролю руху населення запроваджено обов'язкові паспорти.

Церковно-релігійне життя в Україні

Одним із найбільших ударів, яких зазнав український народ у

XVIНет., поруч із зруйнуванням Січі, було також зруйнування Ук-

раїнської Православної Церкви. Після переведення Київської мит-

рополії під юрисдикцію Московського Патріарха у 1686 p., Укра-

їнська Церква почала чимраз то більше тратити свої автономні права

на користь московського патріарха. До цього, одначе, у великій мірі

спричинилися таки українські православні ієрархи, зокрема Степан

Яворський та Теофан Прокопович. Це у свою чергу вплинуло на

зміцнення церковної Унії на Правобережжі, що знаходилося під

Польщею, де число православних парафій постійно меншало.

Полонська-Василенко Н. Історія України.- Мюнхен, 1976.- Т. 2.- С 296-297.

Seton-Watson H. The Russian Empire, 1801-1917.- Oxford, 1967.- P.287.

Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся; краєзнавчий словник — від

найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег, 1984.- Т. 1.- С 568.

Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.- Т. 2.- С 299.