Яковенко Н. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця 18 століття

Подождите немного. Документ загружается.

261

полках або вирушали ще далі, на незайняті східні землі московської україни –

Слобожанщину. Це вавілонське стовпотворіння сприймалося як кінець світу, і

символом його ставав Дорошенко, який запродав Україну в турецьке ярмо. На

довершення у січні 1674 р. на правий берег вступили полки лівобережного

гетьмана Івана Самойловича і московська армія. Московсько-козацькі сили

зіткнулися з Дорошенком та його спільниками – татарами й турками,

проливаючи ріки крові у винищенні одне одного, а заразом і в приверненні

лютими репресіями до послуху (не знати кому і як надовго) вкрай обезтямлене

населення.

Тікаючи світ за очі з цього вогненного пекла, впродовж 1674-1675 рр. на

Лівобережжя, Волинь і Галичину переселилися майже повністю Брацлавський

та Уманський полки і практично цілком обезлюдніло Подніпров’я, почасти

через спонтанну еміграцію, почасти внаслідок примусових переселень,

організованих Самойловичем, котрий наказав масово виселяти тутешніх

мешканців на лівий берег, аби позбавити Дорошенка підтримки в

продовольстві й живій силі. Забігаючи трохи наперед, слід зазначити, що ця

акція отримала масштабне продовження у 1678-1679 рр., коли за ініціативою

Москви гетьманський уряд провів кілька операцій по остаточному знищенню

вцілілих населених пунктів подніпровської смуги. Їх жителів силоміць

переселяли на Лівобережжя і Слобожанщину (в народі ці події отримали назву

великого згону), а оселі й рештки фортифікацій випалювали дощенту, аби

покласти край існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського і

Корсунського полків.

* *

На осінь 1675 р. при Дорошенкові в Чигирині, що ледь не єдиний уцілів

у вихорі руйнації, лишалося не більше п'яти тисяч козаків. Решта або загинула,

або ще від початків окупації Подніпров’я Самойловичем визнала його владу як

гетьмана обидвох берегів. Сам Чигирин, за свідченнями очевидців,

перетворився на якийсь страхітливий невільницький ринок: татари

привселюдно перепродували захоплений на лівому березі християнський ясир,

у чому їм, як переказують, допомагали самі чигиринці. Місто страждало від

нестачі хліба, який не сіяли вже два роки, а околиці тероризували голодні

ватаги татар. Усі проклинали гетьмана, і його воля у двобої з долею врешті

зламалася. У вересні 1676 р. Дорошенко капітулював; акт немилої присяги

262

відбувся під Чигирином, куди з міста рушила процесія священиків з хрестами,

а за ними – гетьман зі старшиною і всі чигиринці.

Через місяць, 17 жовтня 1676 р., гетьманські клейноди з тріумфом

ввозили до Москви – прапори волочили по землі, а булави й бунчук несли

головами вниз. У Кремлі їх склали до ніг царя, що сидів на троні, той звелів на

три дні виставити усе напоказ народові, а потім передати на схов до

Оружейної палати.

На цьому скінчилося бурхливе політичне життя Дорошенка. Перших

півроку після капітуляції він прожив у Сосниці, наданій йому у власність

універсалом Самойловича, котрий поставився до розчавленого суперника з

гідною поваги коректністю. Навесні ж 1677 р. на вимогу царського уряду,

всупереч опору Самойловича й старшини, довелося переїхати до Москви.

Помер 9 листопада 1698 р.; похований у с. Ярополче під Москвою.

Рукотворна пустеля

Капітуляція Дорошенка не спинила польсько-турецької війни, що

точилася на території розшматованої України: навесні наступного 1677 р. тут

знову почалася війна, на цей раз російсько-турецька.

У Чигиринському замку були поспіхом зведені нові дубові стіни,

поглиблені рови, завезено зброю і запаси продовольства. На початок облоги,

який припав на серпень 1677 р., фортечний гарнізон нараховував 12,5 тис.

вояків – козаків лівобережних полків і московських ратних людей. Водночас

до українсько-російського кордону була підтягнута 50-тисячна армія, вперше

підкріплена слобідськими українськими полками – Сумським і Охтирським;

готувалися до походу і полки Самойловича чисельністю близько 20 тис.

Військо сераскира [головнокомандувача] турків Ібрагіма-Шейтана, яке

рухалося в напрямі Чигирина, нараховувало до 90 тис., складаючись із

яничарської кінноти й піхоти та з’єднань султанських васалів – татар,

молдаван і румунів (волохів). Облога Чигирина тривала три тижні, а коли до

міста з боями пробилися головні сили Самойловича і московських воєвод,

турки примушені були відступити перед їхнім навальним натиском.

Наприкінці червня 1678 р. турецька армія разом з кіннотою кримського

хана Мурад-Гірея повторно вступила в Україну (її чисельність обраховують до

130-140 тис.), прямуючи до Чигирина, і 18 липня взяла його в облогу,

розклавши величезний табір, розтягнутий на 10 км вздовж р.Тясмина. Вже

наступного дня почався шквальний обстріл замку з гармат, який переривався

263

лише атаками нападаючих; водночас турки за час облоги спробували здійснити

25 підкопів, намагаючись вибухівкою проламати отвори у фортечних стінах.

На Лівобережній Україні дивилися на боротьбу за Чигирин – символ

Козацької держави – як на справу всенародного значення. Проте інакше

бачили Чигиринську кампанію в Москві. Урядові було шкода коштів і сил на

утримання стратегічно несуттєвої фортечки, а можливість перетворити зону

довкола неї на нейтральну смугу видавалося цілком прийнятною. Тож потай

від Самойловича, який на цей раз виявив гідну подиву непоступливість,

Ромодановський отримав секретну інструкцію зруйнувати Чигирин дощенту,

населення вивести на лівий берег, а з турками добитися угоди, за якою б уся

подніпровська правобережна смуга лишалася надалі незаселеною. Керуючись

цим планом, воєвода не поспішав на виручку обложеним, а коли козацько-

московське військо у першій половині серпня все-таки пробилося в околиці

Чигирина – наказав оборонцям залишити замок, підпаливши усі дерев’яні

будівлі і попередньо набивши порохом гармати. В ніч з 11 на 12 серпня, після

того як пожежа розгорілася, вони почали з силою вибухати, аж врешті злетів у

повітря і головний пороховий склад з такою силою, що до неба здійнялися

кам’яні брили фортечних стін. На ранок турки увійшли в руїни Богданової

столиці, а за кілька днів по тому великий візир наказав зрівняти рештки

укріплень з землею.

Перманентні військові дії тривали ще два роки, аж доки врешті Росія,

Туреччина і Кримський ханат в січні 1681 р. уклали в Бахчисараї перемир’я

строком на 20 років. За ним, кордон між московськими й тур ецькими

володіннями пролягав по Дніпру, однак землі аж до Південного Бугу (тобто

спірна територія колишніх Дорошенкових володінь) мусили лишатися

незаселеними. Коли ж через п’ять років (у 1686 р.) Вічний мир уклали між

собою вже Росія і Польща, спрямовуючи його проти Стамбула, то обидві

держави ще раз визнали за доцільне зоставити й надалі порожньою

багатостраждальну Дорошенкову смугу між Києвом і Чигирином. Так

наприкінці ХVІІ ст. три великі держави розв’язали вузол суперечок довкола

Козацької України, санкціонувавши створення штучної пустелі на землі, котру

ще недавно називали краєм, що плине молоком і медом.

* *

264

Невдовзі після Вічного миру Росії з Польщею (1686) скінчилася і кар ’єра

лівобережного гетьмана Івана Самойловича, якого сучасники вважали

(очевидно, перебільшуючи його провину) головним винуватцем трагедії

Правобережжя. Самойловича не любили в усі роки його гетьманування,

звинувачуючи у владолюбстві й користолюбстві, гордині, непотизмі. Тож

коли у 80-х роках, після винищення Правобережжя і санкціонованого Вічним

миром розполовинення України промосковська лояльність гетьмана врешті

захиталась, і він уже не зміг стриматися від необережних висловлювань у бік

дурної Москви, знайшлися вуха, які прислухалися до цього уважно. Безглуздий

похід на Крим 1687 р ., ініційований і очолений фаворитом царівни Софії

князем Василем Голіциним, у якому московсько-козацьке військо даремно

промарширувало безлюдним степом, де татари випалили траву, підштовхнув

падіння гетьмана. Спосіб був уже вторований: кілька осіб з генеральної

старшини підписали донос, звинувативши Самойловича у неприхильності до

Москви, сепаратистських намірах, користолюбстві і навіть змові з татарами,

яким він нібито сам наказав палити степ. За тиждень, 31 липня (22 за ст.ст.)

1687 р., його було заарештовано і без слідства й суду заслано разом з сином до

Тобольська; іншому синові, чернігівському полковнику Григорію, також

звинуваченому в зраді, відрубали голову.

§3. Мазепа і мазепинці

Іван Мазепа – загадка української історії

На другий день після арешту Самойловича, 25 липня 1 687 р. на майдані

над р.Коломак, оточеному полками князя Голіцина, був обраний новий

гетьман. Козацька рада пройшла без несподіванок: обдаровані напередодні

старшини прокричали рекомендоване Голіциним ім’я генерального осавула

Івана Мазепи. Ще через день Мазепа завірив підписом так звані Коломацькі

статті з 22 пунктів, які загалом повторювали попередні, Конотопські.

Вносилися, однак, і певні доповнення, спрямованість яких виглядала вже

традиційно – декларуючи збереження прав і свобод, бодай на частку посилити

залежність гетьмана від московських влад. Зокрема, ухвалювалося, що він не

матиме права зміщувати старшину без волі й указу і забирати у неї маєтки,

надані царем. Новинкою стали ті пункти статей, які передбачали згладження

різниці у сферах підданства українців і росіян. Так, рекомендувалося, аби

265

старшина всілякими засобами, у тому числі й мішаними шлюбами сприяла

зближенню обох народів до

нерозірваної і міцної згоди... щоб ніхто не виголошував [голосов таких

не испущал], що Ма лоросійський край – гетьманського регіменту, а

відповідали б скрізь одноголосно – їх Царського Пресвітлого

Величества самодержавної держави гетьман і старшина, народ

малоросійський разом з великоросійським народом.

Так починалося 21-літнє правління Івана Степановича Мазепи-

Колединського, людини, постать якої лишається донині однією з найбільш

спірних в українській історії, а життєпис обріс плетивом фантастичних легенд.

Цьому додатково сприяло те, що за доби романтизму доля Мазепи силою

випадку й моди опинилася у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців

– художників, музикантів, поетів (так, з-поміж останніх гетьману присвятили

свої твори Джордж Байрон, Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Юліуш

Словацький). З певністю можна сказати, що жодний інший діяч української

історії не став героєм стількох зарубіжних художніх творів, як Мазепа,

набувши свого усталеного іміджу, параметри якого, задані романтиками

першої третини ХІХ ст., зберігаються і донині.

Життєвий шлях гетьмана складався досить звивисто. Народився він 20

березня 1639 р. у с.Мазепинцях Білоцерківської замкової округи (називають і

інші дати) в родині місцевого замкового шляхтича Степана-Адама Мазепи-

Колединського. Його батько, як і решта дрібної білоцерківської шляхти,

підтримав козацьку революцію, а у 1654 р. навіть став білоцерківським

городовим отаманом; згодом належав до партії Виговського. Мати, Марія

Мокіївська, після смерті чоловіка під іменем Магдалини постриглася в

черниці; з 1686 р. була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського

монастиря. Освіту хлопець отримав у Києво-Могилянській колегії, а далі – у

єзуїтській колегії у Варшаві. Завдяки знайомству батька з певними людьми з

придворних кіл молодий провінціал був прийнятий на двірську службу як

покойовий паж Яна Казимира; на королівський кошт впродовж 1656-1659 рр.

вивчав військову справу у Німеччині, Італії та Франції. Після повернення

служив при дворі, вико нуючи дипломатичні доручення в Україні, зокрема – у

посольствах до Івана Виговського (1659), Юрія Хмельницького (1660), Павла

Тетері (1663). Після 1663 р. виїхав додому, найімовірніше – у зв’язку з

похилим віком батька. Пізніша романтична традиція з подачі автора одного з

тогочасних щоденників (і особистого недруга Мазепи) Яна Хризостома Пасека

прив’яже від’їзд Мазепи з двору до любовної авантюри: чоловік Мазепиної

266

коханки буцімто наказав його, голого, прив’язати до необ’їждженого коня, а

той заніс бідолаху з-під Варшави аж ... в українські степи.

Між 1668-1669 рр. Мазепа входить до вужчого кола правобережної

козацької старшини, одружившись з дочкою білоцерківського полковника

Семена Половця, одного зі сподвижників Богдана Хмельницького (київські

шляхтичі Половці-Рожиновські вважали себе нащадками старовинного

половецького княжого роду). Завдяки цьому шлюбу вчорашній королівський

придворний близько сходиться з Петром Дорошенком, невдовзі досягнувши

високого рангу генерального осавула і очолюючи важливі гетьманські місії до

Криму й Туреччини. Під час чергової поїздки в Крим 1674 р. був захоплений у

полон запорожцями, які переправили до лівобережного гетьмана Івана

Самойловича. Варто нагадати, що саме у 1674 р. багато хто з Дорошенкової

старшини, зневірившись у його політиці, перейшов на Лівобережжя. Цей шлях

обрав і Мазепа, невдовзі привернувши до себе симпатії Самойловича

настільки, що той зробив його опікуном і вихователем власних синів, а з 1682

р. – генеральним осавулом Війська Запорозького.

Стрімкій кар’єрі нового гетьмана сприяв не тільки життєвий, військовий

та політичний досвід, вигідно відтінений освітою і добрими манерами .

Природа наділила Мазепу унікальним даром приваблювати до себе людей,

проникливо розуміючи людську психіку. Ось як згодом напише про це один з

найближчих спільників гетьмана, його генеральний писар Пилип Орлик:

Ніхто-бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не

осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав

обробляти людину, аж доки не зробив її своєю... Небіжчик Мазепа

вельми гарно провадив розмову, й любо було його слухати, все одно – з

ким і про що не говорив.

Варто додати, що гетьман вільно володів, окрім польської і російської,

латинською, італійською, німецькою, та, мабуть, французькою й татарською

мовами, тож дійсно міг говорити все одно з ким його мовою у буквальному

сенсі.

Придворний вишкіл юнацьких років і освітні подорожі по Європі

пояснюють дещо незвичний для козацької старшини спосіб життя гетьмана.

Так, Балюз відзначав куртуазію, притаманну панові Мазепі, світську

приємність спілкування з ним та розкішні прийоми у гетьманській резиденції –

заміському палаці на Гончарівці під Батурином. Оповідає Балюз також про

прекрасну колекцію зброї та картин і добірну бібліотеку гетьмана. Про

останню ностальгічно згадував на еміграції і Орлик, пишучи, що вона обіймала

267

книжкові багатства, рівних яким не було в Україні, у тому числі латинські та

німецькі інкунабули і старовинні ілюміновані рукописні кодекси.

Ймовірно, не без впливу матері гетьман лишив слід в історії церковного

будівництва як один з найщедріших меценатів, яких знала Україна. Перелік

будівель Мазепиної фундації вражає: дослідники нараховують 1 2

новозбудованих і до 20 відреставрованих на його кошт храмів, а старшина

після смерті Мазепи в Бендерах навіть не змогла докладно підрахувати всього,

що він видав... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і

монастирів.

Щоб опукліше уявити світ цієї багатогранної людини, слід згадати про

інтимну сторону життя Мазепи, зокрема – про його любовні пригоди. Усе

життя гетьмана супроводжувала слава завойовника жіночих сердець, однак

апофеозом став зв’язок 60-літнього суворого вояка з власною хрещеницею

Мотрею, 1 6-літньою донькою генерального судді Василя Кочубея. Батьки

дівчини рішуче запротестували проти їхнього шлюбу, бо, не кажучи про

різницю віку, церква забороняла одруження між хресним батьком і

хрещеницею. Закохані бачилися потай, аж доки 1704 р. дівчина не втекла до

свого коханця; її рішучість і палкість були настільки нестримними, що родичі

вважали – їй пороблено. Злякавшись церковного прокляття і нечуваного

скандалу, який вкрив би Мотрю ганьбою, а для нього обернувся

непередбаченими політичними наслідками, Мазепа відіслав дівчину назад до

батьків. Збереглося 12 написаних ним після цього таємних листів до

Кочубеївни, сповнених ніжності, суму і обіцянок любити до смерті, хоч будеш

за мною, хоч не будеш.

Варто додати, що внаслідок цієї пригоди гетьман нажив в особі Кочубея

непримиренного ворога. Шляхи помсти були вже випробуваними: у 1707 р.,

віддавши доньку за одного з козацьких старшин Чуйкевича (згодом Мотря

разом з чоловіком буде заслана до Сибіру, а після повернення пострижеться у

черниці), Кочубей послав царю Петру донос, звинувативши Мазепу у

державній зраді. Навесні 1708 р. повторний донос підписав, окрім нього, і

полтавський полковник Іван Іскра. Однак підкуплене Мазепою слідство, яке

провадили московські приятелі гетьмана, визнало змовниками... самих

донощиків. Після тортур їх у кайданах вислали до Мазепи, який у той час

стояв похідним табором біля с.Борщівки під Білою Церквою. Саме тут у липні

1708 р. відбулася публічна страта – обидвом відтяли голови, хоч до подій, які

підтвердили правдивість звинувачень, лишалося всього кілька місяців.

268

Завдяки доносу Кочубея та Іскри до нас дійшов унікальний текст нібито

складеної у 1698 р. Мазепою думи, яку донощики приклали до своїх пунктів на

доказ його неблагонадійності. Окрім виразних літературних якостей, дума

водночас справді являє собою яскравий програмовий маніфест козацької

старшини (про що детальніше йтиметься далі). Закінчується вона закликом,

який невдовзі сам автор спробує перевести з площини поезії в площину життя:

Гей, панове-єнерали, чому ж єсте так оспали?

І ви, панство-полковники, без жадної політики

Озмітеся всі за руки – не допустіть гіркой муки

Матці своїй більш терпіти, нуте врагів, нуте бити!

Самопали набивайте, острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте і вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!

Шлях до полтавської катастрофи

Між 1687 і 1708 р., тобто в період Мазепиного гетьманування, на

території лівобережної Козацької держави не велася жодна внутрішня війна.

Відтак у часи мирного перепочинку тут остаточно усталилися норми

соціального укладу, які більшою чи меншою мірою визначали політичне

обличчя Гетьманщини впродовж усього ХVІІІ ст. аж до ліквідації її автономії.

Зокрема, стабілізувалася соціальна структура суспільства і стало цілком

очевидним, наскільки далекими від життя були популістські гасла козацької

революції про старі звичаї, що їх скасувала козацька шабля. Коли хвиля

перемін спала, виявилося, що змінилися тільки імена й титули людей, які

заступили місце колишньої шляхти. Вирішальну роль у закріпленні такого

status quo, оформлення якого розпочалося ще за Хмельницького й

Брюховецького, відіграли заходи Івана Мазепи, зокрема, його нововведенням

(яке насправді лише узаконило існуючу практику) стало те, що до корпусу

нової (старшинської) еліти почали зараховувати вже не саму тільки посадову

старшину Війська Запорозького, а й членів розгалужених старшинських родин,

яким не вистачило урядів у військово-адміністративній ієрархії. Йдеться про

розпочате гетьманом пожалування титулів знатних товаришів – бунчукового,

значкового і військового. Вони надавалися родичам генеральної, полкової і

сотенної старшини, особам, які чомусь лишилися без посад, або й просто

заслуженим на певних послугах людям. Ці титули урівнювали їх носіїв з

посадовою старшиною, практично вже не пов’язуючись з виконанням

269

службових функцій у війську чи адміністрації і стверджуючи прецедент

існування спадкової привілейованої групи, відмежованої від рядового

козацтва.

Нова козацька аристократія останньої чверті ХVІІ ст. наполегливо

називає себе шляхетською, в чому виразно проступає спадковість традицій

Речі Посполитої, продуктом політичної культури якої лишався і сам Мазепа, і

зміцнена його зусиллями когорта нової знаті, котра багато в чому нагадує

політичний народ Речі Посполитої – шляхту. Уже наприкінці ХVІІ ст., тобто в

часи Мазепи, нова старшинська еліта починає вперше відкрито підкреслювати

свою пряму наступність щодо руської дореволюційної шляхти, шукаючи ліній

споріднення і приймаючи на цій підставі шляхетські герби. У зв’язку з

відзначеним у відповідному місці книги масовим покозаченням київсько-

брацлавського регіону та переходом на бік повсталих частини шляхти

Галичини й Волині зробити це було неважко, бо шляхетських родичів міг

дійсно відшукати будь-хто. Тож дуже швидко нова знать починає гордовито

прикрашати свої печатки гербами, поширеними серед польської, руської та

литовської знаті.

Зміцнення привілейованого, відокремленого від простолюду стану йшло

паралельно принциповим змінам у системі землеволодіння. Деякий час після

Хмельниччини проблеми землі не існувало: обшари колишніх магнатських

латифундій при невисокій заселеності Лівобережжя давали достатньо простору

для започаткованої революцією форми землеволодіння, що звалася

займанщиною. Так, ще в універсалі Брюховецького 1668 р. проголошувалось

вільне кожному, де хто захоче, помешкання, причому земля, в яку була

вкладена праця, автоматично ставала невідчужуваною власністю.

Селяни (посполиті) нарівні з козаками осідали на вільних землях,

вважаючись підданими Війська Запорозького, тобто підлягаючи військовій

адміністрації і сплачуючи певні податки (частково грішми, частково натурою,

частково відробітком) на користь скарбу. При цьому селянська верства

відрізнялася від козацької не обсягом прав, а характером обов’язків: хто мав

потяг до військової служби і був достатньо заможним, щоб озброїтися і нести

її, міг легко записатися у козаки, і навпаки – зубожілий козак вільно переходив

до дешевших селянських повинностей.

Поруч з селянськими й козацькими шляхом освоєння займанщин на

вільних землях витворювалися і більші, старшинські маєтки. Власник великої

займанщини, підтвердженої гетьманом, отримував право закликати слободи,

тобто оселяти на своїй території людей легких (як висловлюються тогочасні

270

акти) – бездомних і неосілих, надаючи їм робочий інвентар і допомагаючи

завести власне господарство. Завдяки війнам на Правобережжі і селянським

втечам з Волині, Галичини та Південної Білорусі легких людей не бракувало.

Вони охоче стікалися на старшинські слободи, отримуючи багаторічні (до 15

років) пільги. Але пільгові строки рано чи пізно закінчувалися, а це

автоматично перетворювало слобожан на підданих землевласника.

Окреме явище у витворенні на Лівобережжі лати фундій “нових багатих”

склали так звані рангові маєтності, тобто землі державного скарбу, заселені

посполитими, що призначалися на утримання певних посадових осіб. Ці

володіння передавалися під фінансове забезпечення того чи іншого уряду

(рангу) разом з селянами, які тут мешкали. Старшина досить швидко почала

трактувати рангових посполитих як власних підданих. Це закорінювалося тим

легше, що рангові маєтності стали надаватися відставним особам у якості

винагороди за службу, а на поповнення рангового фонду приписували інші

села, підпорядковані державному скарбу. І якщо до Мазепи гетьмани ще скупо

користувалися таким засобом винагороди, то новий гетьман роздавав прибутки

з рангових володінь надзвичайно широко, у тому числі вдовам і дітям

старшини. Останні ж, за логікою нових соціальних практик, намагалися

скористатися не тільки прибутками від маєтків, але й працею посполитих,

переданих їм нібито у підданство.

Форми селянської залежності від землевласників тодішні документи

визначають як обрклоє [звичне] послушенство. Ще в останній чверті ХVІІ ст.

воно зводилося, очевидно, до сезонних відробітків і продуктової данини.

Проте на зламі ХVІІ–ХVІІІ ст. вперше натрапляємо на давно забуту панщину,

тобто регулярну працю кожної селянської родини на панському лані чи дворі.

Отже, як бачимо, переживши бурю соціальних потрясінь, розірване коло

знову замкнулося, і соціальні відносини повернулися до звичної моделі

підданства, яка існувала в переддень Хмельниччини. Зрозуміло, це не додавало

популярності серед простолюду ні Мазепі, якого у народі завжди називали

ляхом, ні його старшинському оточенню. Соціальний спротив “новим багатим”

знайшов яскравий вираз у бунті 1692 р. військового канцеляриста Петрика

(Петра Іваненка), який за допомогою запорожців і хана намагався здійснити

антигетьманський переворот, розсилаючи з Січі закличні універсали і щедр о

пересипаючи антимосковські заклики соціальною демагогією:

Мазепа і старшина при підтримці московського царя поділили між

собою нашу братію, позаписували її собі ... в неволю і тільки що до

плуга не запрягають.