Яковенко Н. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця 18 століття

Подождите немного. Документ загружается.

271

Ще більшої непопулярності додавала гетьманові його лояльність до

московських влад. За царським розпорядженням, прямим виконавцем яких був

Мазепа, котрого запорожці називали за це не батьком, а вітчимом України,

козацтво втягали у безперервні, виснажливі, іноді безглузді походи. Так, у

1689 р. був здійснений черговий марш на Крим, коли військо під командою

князя Голіцина за участю 40-тисячного загону козаків дійшло до Перекопа і,

навіть не штурмуючи його , відступило. У 1695-1699 рр. молодий честолюбний

цар Петро І провадив так звані Азово-Дніпровські війни, воюючи з султаном за

азовсько-чорноморське узбережжя як формальний учасник Священної Ліги,

тобто антитурецького союзу Австрії, Венеції, Речі Посполитої і Росії. У цій

тяжкій війні на козацьке військо припала велика частка боїв, а відтак і

людських втрат у зв’язку з безуспішною боротьбою за турецькі фортеці в

пониззях Дніпра, але ще більший тягар несло мирне населення, страждаючи

від передислокацій московської армії.

Однак гірші часи були попереду. У 1700 р. почалась так звана Північна

війна, що точилася до 1721 р . за контроль над балтійським узбережжям між

Швецією, з одного боку, і Росією та її союзниками – Данією, Саксонією,

Польщею та Пруссією – з іншого. Балтійські плани Петра І були безмежно

далекі від інтересів України, більше того – пізніша примусова переорієнтація

української торгівлі на російське “вікно в Європу”, прорубане Петром, завдала

тяжкого удару економіці України, порушивши традиційні торговельні шляхи

на Захід через Польщу. Однак козацькі полки змушені були брати участь і в

цій війні. Її початок ознаменувався розгромом у листопаді 1700 р. царської

армії під шведською фортецею Нарва [нині на території Естонії]; загинуло тут

і кілька тисяч вояків з 12-тисячного козацького корпусу, очоленого небожем

Мазепи Іваном Обидовським (тут же наклав головою і він сам). Протягом

1701-1704 рр. численні українські сили під командуванням полковників

Михайла Бороховича, Данила Апостола і Михайла Миклашевського воювали в

Естляндії [Естонії], Лівонії [Латвії] та Литві, беручи участь у здобутті фортець

Нотебург [перейменований Петром на Шліссельбург; нині під м.Санкт-

Петербургом], Нієншанц [на цьому місці 1703 р. був закладений Санкт-

Петербург‚ Кінґісепп [нині на російському боці прикордонної з Естонією

р.Нарви‚] Дерпт [нині м.Тарту в Естонії] та ін.

У 1 704 р. загальновійськова ситуація додатково ускладнилася подіями в

Польщі. Карл ХІІ увів сюди свої війська ще 1702 р., захопивши в

блискавичному марші Краків і Варшаву і окупувавши водночас територію

Великого князівства Литовського. Шляхта, яка вважала головним винуватцем

272

поразок обраного 1697 р . на польський трон правителя Саксонії АвҐуста ІІ

Саса, об’єднавшись у Варшавську конфедерацію, влітку 1704 р. проголосила

його детронізованим і обрала на престол познанського воєводу Станіслава

Лєщинського. Восени 1705 р. той підписав польсько-шведську мирну угоду,

спрямовану проти Росії. Водночас інша частина магнатів і шляхти, уклавши

Сандомирську конфедерацію, не визнала вибір Лєщинського і підтримала

АвҐуста ІІ Саса та укладений ним оборонно-наступальний союз з Петром І. Це

перетворило Річ Посполиту на арену затятої війни і між сусідніми державами, і

між різнобіжними партіями власних громадян. Активну участь у ній, діючи в

Галичині та Білорусі, брали й козацькі полки, очолені полковниками Іваном

Мировичем та Михайлом Миклашевським (1706 р. перший потрапив у полон,

де й помер, а другий загинув у бою). Восени 1706 р. Карл ХІІ, намагаючись

нейтралізувати АвҐуста ІІ, вступив на територію належної йому Саксонії і

примусив до сепаратного миру. Згідно з підписаною в Альтрандштадті угодою,

АвҐуст відрікався від польської корони на користь Лєщинського і розривав

військовий союз з Росією. Петро І, втративши союзника, розпочав гарячкові

приготування до війни на власній території, оскільки навесні 1707 р.

очікувався генеральний наступ з’єднаних польсько-шведських сил через

Білорусь і Смоленськ – на Москву, а через Волинь – на Київ.

Передислоковані наприкінці 1706 р. в Україну царські полки, очікуючи

розгортання нової кампанії, поводилися тут як на окупованій території і

чинили зухвалі беззаконня й реквізиції харчів, фуражу та худоби, хоча

офіційний тягар надзвичайного податку був уже сам по собі величезним. У

1706 р. почалося прискорене будівництво Києво-Печерської фортеці, якій

Петро І надавав великого значення як опорному пунктові на шляху можливого

просування противника. Екстреним порядком на ці городові роботи були

кинуті козаки Гадяцького, Переяславського, Київського, Чернігівського та

інших полків. Полковники скаржилися Мазепі, що московські пристави

козаків палками б’ють, вуха шпагами відтинають, а тим часом по їхніх

домівках великоросійські люди грабують їхні хати, розбирають і палять,

жінок і дочок гвалтують, коней, худобу і всілякі пожитки забирають,

старшину б’ють до смерті.

Глуха ненависть старшини, на очах якої руйнувалося козацьке військо,

нищилися багатства української землі і обмірковувалися шляхи ліквідації

решток її незалежності, поволі доходила критичної межі. Одні, як запорожці,

вважали Мазепу вітчимом України, царським запроданцем, котрий живе в

Москві, тільки тінь його в Україні. Інші покладали надію на гетьманську

273

ініціативу. Так, прилуцький полковник Дмитро Горленко прямо говорив

гетьману:

Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо і ім’я його

благословляємо, що Україну від ярма лядського визволив, так, навпаки, і

ми, і діти наші у вічні роди душу й кості твої будемо проклинати, якщо

нас за гетьманства свого по смерті своїй у такій неволі зоставиш.

Мазепа бачив, слухав, вагався і вичікував. Як ніхто зі старшини, він

розумів, що ні перемога Росії , ні перемога Швеції та підтримуваної нею

Польщі не обіцяє Україні добра. З осені 1705 р. за посередництвом тітки

нового короля княгині Анни Дольської, що стала його кумою в Дубні під час

походу на Правобережжя, Мазепа починає обережне листування зі

Станіславом Лєщинським. Ймовірно, на початку 1707 р. до цих контактів

долучився і Карл ХІІ. Прямої інформації про посередницькі переговори, які

точилися між Мазепою, Карлом ХІІ і Лєщинським, не збереглося: вони були

настільки втаємниченими, що наві ть ÌеорҐ НордберҐ, сповідник і майбутній

біограф Карла, передає їхній зміст досить плутано.

Дату перелому, що стався в душі обережного гетьмана, зафіксував його

найближчий спільник Пилип Орлик. Як він згодом детально опише, 27 вересня

1707 р. посланець приніс Мазепі два чергові листи, зашиті у шапці – від

княгині Дольської і від короля Станіслава, де повідомлялося, що проект

договору готовий, слово за гетьманом. Цієї ночі ні Мазепа, ні Орлик не спали .

На ранок Мазепа закликав писаря до себе і, тримаючи в руках хрест, сказав:

Я присягаюся перед Богом, що роблю це не для власної користі, не для

високих почестей, не для більшого багатства або якихось інших цілей,

але для вас усіх, що єсте під моїм урядом, для жінок і дітей ваших, для

спільного блага матері нашої, бідної нещасної України, для користі

всього Війська Запорозького та народу малоросійського, для піднесення

й поширення прав і вольностей Війська. Я хочу з Божою поміччю

вчинити так, щоб ви, ваші жінки й діти і наша батьківщина разом з

Військом Запорозьким не загинули ні від Москви, ні від шведів. Коли ж я

це роблю заради якихось приватних інтересів, то нехай поб’є мене на

душі й тілі Бог у Трійці Святій Єдиний і безневинні муки Христові.

Після цих слів Мазепа поцілував хрест і попросив присягнути на ньому

Орлика. На той момент йому було майже 70 років, він був бездітним і казково

багатим, відтак не думав про забезпечення своїх нащадків. Не бракувало й

почестей: з 1700 р. Мазепа став першим кавалером щойно встановленого

Петром І почесного ордену Андрія Первозваного, а в канцелярії німецького

274

імператора у Відні вже лежав виклопотаний царем диплом про пожалування

гетьману княжого титулу. Тож можна вірити, що старий політик чи не вперше

за все життя сказав Орликові правду: не честолюбство й користь штовхали

його на смертельний ризик, а почуття відповідальності за долю бідної отчизни.

Так у ніч між 27 і 28 вересня 1707 р. був кинутий небезпечний жереб.

На початку 1708 р. тристороння угода, про яку писав король Станіслав

Лєщинський, була погоджена. Її точний зміст залишається не достатньо

проясненим донині у зв’язку з найсуворішою секретністю переговорів. На

думку Миколи Андрусяка й Ореста Субтельного, які реконструюють зміст

українсько-польсько-шведських домовленостей на підставі різноманітних

побіжних свідчень, угода спиралася на ідеї Гадяцького трактату 1658 р.:

Україна в якості Великого князівства Руського як рівноправний третій член

федерації мала б увійти до складу Речі Посполитої, а гарантом дотримання

пунктів угоди виступав шведський король. До повного завершення військових

дій з ним укладався договір суто військового змісту: Карл ХІІ брав на себе

обов’язок обороняти Україну від Петра І власним допоміжним військом, яке на

території Козацької держави мусило б діяти під командою гетьмана; на період

війни шведи отримували право дислокуватися у Стародубі, Мглині, Батурині,

Полтаві й Гадячі.

Фатальний збіг обставин прискорив події. Через серію нещасливих

випадковостей Карл ХІІ зазнав несподіваної невдачі в наступі на Москву і в

жовтні 1708 р. раптовим маршем перейшов з Московської Сіверщини на

територію Стародубського полку. Присутність шведської армії потенційно

перетворювала Україну на арену головних військових операцій, однак ні

гетьман, ні втаємничена в його плани старшина не були до цього готові,

оскільки порозуміння з Карлом ХІІ надалі лишалося глибокою таємницею, тим

часом як рядове козацтво готувалося воювати проти шведа. Із 10 полків, що

перебували під регіментом гетьмана, на жовтень у його розпорядженні

знаходилося лише три, а решта була задіяна в боях у Польщі й Білорусі.

Враховуючи безпосередньо підлеглі Мазепі три компанійські та чотири

сердюцькі полки, його сили загалом були більш, ніж скромні – не більше 7 тис.

вояків (замість обіцяних Карлу 30 тис.).

Марш Карла ХІІ на південь став для гетьмана шокуючою несподіванкою.

Як напише згодом Орлик, на звістку про це він не зміг стриматися від вигуку:

“Який нечистий жене його сюди? Він же приведе мені всю московську зграю!”

Так насправді й сталося. Московські відділи, перейшовши український кордон,

рушили в напрямі Батурина, а Петро І почав листами квапити Мазепу до

275

походу. Коли царський авангард був уже в двох днях переходу від

гетьманської столиці, Мазепа, лишивши близько 3 тис. людей для оборони

Батурина, виїхав з рештою 4 тис. назустріч Карлові ХІІ.

Vae victis

Чутка про перехід Мазепи на бік шведів застала Петра І в с.Погребках

неподалік Новгорода-Сіверського. 7 і 8 листопада були оголошені перші

царські маніфести , де сповіщалося, що вор Мазепа ... забувши страх Божий і

свою присягу зрадив царя, аби Малоросійську землю обернути в рабство.

Населення умовляли не піддаватися на заклики вора, підтримати

великоросійське військо; безпрограшним ударом у маніфесті було те, що

Петро І декларував скасування надзвичайних військових податків, буцімто

накладених гетьманом для власного збагачення, про що він, цар, лише нині з

обуренням довідався.

Першою жертвою царського гніву впала гетьманська столиця: Петро

наказав Меншикову Батурин ... другим за приклад спалити увесь. Взяте в

облогу 11 листопада місто мало добру артилерію і заздалегідь підготовлені

запаси пороху та харчів, тобто могло б протриматися до підходу Мазепи,

однак розв’язку прискорила зрада. На світанку 13 листопада (2 за ст.ст.) 1708

р. московське військо вступило в місто і раптовим ударом перебило козацьку

залогу Чечеля й німця КеніҐсена, керівників оборони. Після цього вояки

взялися за беззбройних городян: за один день було винищено близько 6 тис.

батуринців (за іншими даними – до 15 тис.), у тому числі жінок і дітей. Трупи

нещасних жертв каральної акції вкривали вулиці, а понівечені тіла узятих в

полон козаків прив’язували до дощок і кидали в р.Сейм, аби, пливучи, вони

наводили жах на усіх, хто наміриться підтримати Мазепу. КеніҐсен виявився

щасливішим від Чечеля, бо вмер від ран; Чечеля на пострах населенню

колесували в Глухові.

Події в Батурині стали ніби прелюдією до терору, який охопив Україну.

Невдовзі в Лебедині почала діяти спеціальна слідча комісія, яка жорстокими

тортур ами виривала признання від запідозрених. Число закатованих

Лебединською комісією жертв сягало до 900 осіб (враховуючи, що на той час в

Україні жило близько 800-1000 старшинських родин, терор, як бачимо,

Hore peremoΩenym. Krylatyj latyns\kyj vysliv, qkym tradycijno konstatugt\ vsedozvolenist\

peremoΩciv i bezzaxysnist\ peremoΩenyx.

276

обминув небагатьох). Ховали нещасних на спеціальному кладовищі

гетьманців, відокремленому від звичайного християнського. В цілому ж, як

доповідав своєму Міністерству закордонних справ французький посол у Росії,

московський генерал Меншиков приніс на Україну всі страхіття

помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано; Україна

залита кров’ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну

картину варварства переможців.

Зібравши 17 листопада в присутності кількох церковних ієрархів

старшинську раду в Глухові, Петро І оголосив гетьманом стародубського

полковника Івана Скоропадського. Напередодні виборів йому пропонували

кандидатуру молодшого й енергійнішого чернігівського полковника Павла

Полуботка, але цар відвів її з промовистою мотивацією: Полуботок надто

хитрий, з нього може вийти другий Мазепа. Формально царське призначення

виглядало, щоправда, як обрання: ім’я Скоропадського полковники, поставлені

в коло, назвали самі (як запише очевидець, помолчав мало всі).

За день до виборів у Глухові провели імітацію страти екс-гетьмана. На

майдані був встановлений ешафот з шибеницею, на нього ж поставили

опудало, яке символізувало Мазепу. Меншиков і Головкін голосно зачитали

вирок, а далі кат повісив опуд ало, попередньо зірвавши з нього стрічку

кавалера Андріївського ордену.

На дев’ятини після символічної страти , 23 листопада 1708 р., одночасно і

в Глухові, і в Москві було інсценізоване знамените анафемування Мазепи

(відтоді церковну анафему на гетьмана проголошували понад 200 років по всіх

церквах Російської імперії у першу неділю Великого Посту аж до її урочистого

зняття за гетьманату Павла Скоропадського 10 липня 1 918 р.). Це відбувалося

в церкві у присутності царя, новообраного гетьмана та старшини при великому

зібранні народу. Духівництво у чорному одязі несло свічки чорного кольору;

кат, проволочивши через усе місто “тіло” символічно повішеного гетьмана,

тобто опудало, затягнув його до церкви. Священики, обступивши “тіло” і

виспівуючи псалми, обертали свічки полум’ям униз, а новгород-сіверський

протопоп Афанасій Заруцький, котрий вів відправу, кінцем жезла ударяв

опудало в груди, вигукуючи: “Анафема! Нехай буде проклятий!” Опісля “тіло”

гаками було витягнуте з церкви, немовби на поталу псам.

* *

277

Тим часом військові справи Карла ХІІ і Мазепи складалися не найкраще.

Просування шведської армії, яка в умовах надзвичайно суворої зими 1708-1709

рр. терпіла від браку помешкань і одягу, йшло тяжко. Реквізиції харчів і

фуражу викликали опір населення: непоінформований про вищі наміри війни

простолюд дивився на шведів як на окупантів. Закличні королівські й

гетьманські універсали мало покращували становище: гетьман-лях був надто

непопулярним у народі, і власне на цю антипатію спиралася царська

контрагітація. Про Мазепу поширювали чутки, що він – таємний католик, що

наміряється повернути Україну в польське ярмо, що в якомусь селі буцімто

зірвав у церкві образ Богородиці, топтав його ногами й присягав на шведську

віру. Вояки Карла як протестанти додатково наражалися на елементарну

селянську ксенофобію, бо не хрестили лоба, не ходили до церкви, їли м’ясо в

пісні дні, говорили незрозумілою мовою. Ворожість населення особливо

посилилась після невдалої спроби Карла ХІІ оволодіти на початку 1709 р .

Слобідською Україною, коли в боях зазнали руйнації Краснокутськ, Котельва,

Мурафа, Опішня.

У цій загалом маловтішній ситуації єдиною втіхою Мазепи стало те, що

в березні 1709 р. на його бік перейшла Запорозька Січ, вічний опонент

гетьмана впродовж усіх довгих літ його правління. Колишніх ворогів

помирила спільна антиросійська позиція, тож кошовий Кость Гордієнко,

розбивши по дорозі кілька московських залог, 6 квітня 1709 р. привів 8-

тисячне військо до ставки Карла й Мазепи. Відповідь Петра І на дії запорожців

була швидкою і рішучою. На початку травня на бунтівну Січ рушив 2-

тисячний полк Яковлєва. Спускаючись по Дніпру, Яковлєв спершу спалив

козацьке містечко Келеберду, далі вирізав близько 3 тис. мешканців

запорозької фортечки Переволочна, розташованої нижче впадіння Ворскли у

Дніпро, і спалив річкову флотилію січовиків, що стояла тут же на переправі.

Після цього, 25 травня, завдяки зрадницькому посередництву компанійського

полковника Гната Галагана, який царським словом обіцяв недоторканість Січі ,

Яковлєв без бою оволодів і самими січовими укріпленнями. У полон

потрапило 300 запорожців, котрих було наказано тут же по достойности

казнить. Так наближався момент вирішального шведсько-московського

зіткнення. Сили обидвох сторін стягалися до Полтави. Карл ХІІ розраховував,

оволодівши містом, забезпечити свою армію провіантом і амуніцією (ще з

часів Мазепи у тутешній фортеці були зосереджені великі запаси харчів,

фуражу, пороху й одягу). Водночас взяття Полтави дозволяло б встановити

контроль над басейном р.Ворскли, а отже – і над зручною річковою

278

переправою через Дніпро у Переволочній, а це, своєю чергою, полегшило б

безперешкодний зв’язок з Кримом, Туреччиною і польськими загонами

Станіслава Лєщинського. Однак спроби взяти фортецю облогою й штурмами

ослабленим шведським полкам на вдалися. Врешті на світанку 8 липня (27

червня за ст.ст.) 1709 р. обидві армії зійшлися у відкритому бою на полі біля

с.Яківці під Полтавою. Битва тривала всього кілька годин, і ще до полудня

шведська армія була розгромлена: її втрати рахувалися на 9 тис. загиблих і

понад 2.800 полонених. Причина страхітливої поразки доти непереможного

героя Карла ХІІ, яка змінила політичну карту Європи, висунувши на одне з

перших місць Росію і фактично назавжди підірвавши міць Польщі й Швеції,

донині дебатується істориками як певного роду феномен. Сили противників

чисельно були нерівними (шведсько-козацька армія нараховувала до 25 тис.

вояків, а військо Петра разом з козаками Скоропадського – понад 42 тис.),

однак фінал бою вирішила не ця обставина. Вважають, що фатальну роль

відіграло те, що Карл, легендарний вождь, один вигляд якого підносив дух

солдат, не зміг особисто очолити військо. Напередодні він був тяжко

поранений у ногу, після операції лежав п’ять днів непритомний, а в день битви

його возили по позиціях на ношах. Між генералами, котрим було довірене

командування, панувала ревнива незгода, а, окрім того, вони просто не звикли

в критичних ситуаціях давати собі раду самі. До всього, у якийсь момент

гарматне ядро розірвалося під ношами Карла, вони розламалися навпіл, і

король упав, знепритомнівши. Військові здалося, що його вбито, і це стало

поштовхом до загального безладдя і втечі.

Карла вдалося всадити до карети, а водночас розпочати організований

відступ до дніпровської переправи на Переволочній. Однак пороми й

запорозькі човни, що стояли на переправі, як уже згадувалося, були спалені під

час руйнування Січі. Після довгих умовлянь генерали переконали Карла, аби

він у супроводі прибічної гвардії в ніч з 10 на 11 липня переправився через

Дніпро, прямуючи в турецькі володіння, а головний відділ з 13 тис. вояків

мусив лишитися для прикриття; надвечір 11 липня він капітулював. Разом зі

шведами на момент капітуляції знаходилося близько 3 тис. козаків, з яких у

полон потрапило не більше 500, бо решта, знаючи, що пощади їм не буде,

кинулась у річку, долаючи її під обстрілом уплав. Ще близько 2 тис. козаків

(переважно запорожців Гордієнка, які, власне, й роздобули кілька човнів та

влаштували пором для перевезення короля і гетьмана) переправились у почті

Мазепи, котрий відступав разом з Карлом. 18 липня поблизу Очакова втікачі

перейшли турецький кордон, а 12 серпня прибули в Бенд ер и , де турецька

279

адміністрація погодилася надати їм притулок. Лестощами і навіть підкупом

Петро І намагався схилити Стамбул до видачі гетьмана, обіцяючи 300 тис.

золотих за його голову, однак султан під тиском Карла ХІІ й іноземних

дипломатів оголосив Мазепу недоторканим гостем.

Проте політичні інтриги вже мало хвилювали гетьмана. Знесилений

поразкою і тяжким переходом через розпечені степи, Мазепа майже не вставав.

Помер, як оповідають свідки, під час грози й страшенної зливи увечері 2

жовтня (22 вересня за ст.ст.).

Урочистий похорон відбувся 4 жовтня під Бендерами; невдовзі тіло

гетьмана було перевезене до монастиря св. Георгія в Галаці над Дунаєм ·нині

на території Румунії‚ і поховане в крипті монастирського собору. Не зазнавши

спокою за життя, Мазепа не знайшов його і після смерті: під час російсько-

турецької війни 1710-1713 рр. грабіжники, шукаючи гетьманських скарбів,

викинули прах з домовини, тож зусиллями Орлика його було перепоховано

втретє. Врешті, у ХІХ ст. останки гетьмана були нібито ще раз перенесені з

крипти собору на подвір’я монастиря, але це не підтверджується

документально, тож могила Мазепи і донині лишається такою самою загадкою

для істориків, як і його бурхливе життя.

Спроба реваншу Пилипа Орлика

У Бендерах на день смерті Мазепи знаходилося близько 4-5 тис. козаків

(переважно запорожців Костя Гордієнка) і до 45 осіб зі старшинського

оточення гетьмана. Матеріальне становище втікачів, особливо рядового

козацтва, було невтішним: уже на осінь 1709 р. запорожці заставляли і

продавали зброю, аби забезпечити собі прожиток, а частина навіть наймалася

на роботу коло землі. Тим часом плани реваншу значною мірою залежали від

наявності грошей, цього споконвічного “нерву війни”. Тому після смерті

Мазепи з особливою гостротою постало питання про його спадщину, що

включала і цінності військової скарбниці, і приватні надбання найбагатшої в

Козацькій державі людини (враховуючи готівку, золоті злитки й коштовне

каміння, майно Мазепи оцінювалося у фантастичну суму до 1,2 млн.

шведських рейхсталерів).

Перед смертю гетьман рекомендував Війську в якості спадкоємця влади

свого племінника Андрія Войнаровського, і тоді мазепинська скарбниця не

виходила б з-під козацького контролю. Проте Войнаровський ухилився від

почесного уряду, залишаючи все ж за собою право на спадщину. Справа

280

набула конфліктного характеру, тож за розпорядженням Карла ХІІ була

створена спеціальна комісія, що мала визначити пропорцію між приватою і

фіском у майні покійного. Опитавши ряд свідків, зокрема, управителя

гетьманських маєтків Бистрицького, комісія вирішила спір на користь

приватного спадкоємця, відписавши дядькову спадщину Войнаровському. Не

став дошукуватися глибшої істини й король: переживаючи фінансову скруту,

він заборгував покійному гетьману, а далі вже в Бендерах Войнаровському

близько 300 тис. талерів і волів мати справу з приватним кредитором, а не з

військовою скарбницею. Відтак емігранти зосталися практично без засобів до

прожитку, і хоча згодом шведський уряд почав надавати їм невелику грошову

пенсію, фінансова скрута переслідувала мазепинців усе життя.

Доки в Бендерах ішов спір за спадщину, паралельно дебатувалася і

кандидатура нового гетьмана. Врешті 16 квітня (н.ст.) 1 710 р. ним був обраний

генеральний писар покійного Мазепи Пилип Орлик (1672-1742), котрому

судилося стати одним з найблагородніших подвижників української історії

ХVІІІ ст. Коріння Пилипа Орлика тяглося з чеського баронського роду

Орликів, одна гілка якого під час Гуситських воєн ХV ст. емігрувала до

Польщі, а звідти з часом перемістилася у Західну Білорусь. Саме тут у с.Косуті

поблизу Ошмян 21 жовтня (н.ст.) 1672 р. народився майбутній гетьман. Мати,

Ірина Малаховська, охрестила хлопця у православному віросповіданні, а

батько Стефан, польсько-білоруський шляхтич-католик, загинув у бою з

турками під Хотином (1673), коли малому не було й року. Середню освіту

Пилип здобув у найближчій Віленській єзуїтській колегії, а для продовження

студій помандрував до православної Києво-Могилянської академії. Тут

звернув на себе увагу професора філософії, майбутнього місцеблюстителя

патріаршого престолу Стефана Яворського; за рекомендацією Яворського у

1693 р. обійняв посаду секретаря канцелярії Київського митрополита, а

наступного року перемістився в Батурин до гетьманської канцелярії, свого

роду кабінету міністрів Козацької держави. На освіченого шляхтича-

канцеляриста швидко звернув увагу Мазепа, і невдовзі молодий чужинець

починає стрімко злітати на щаблях гетьманської адміністрації, у 1706 р.

досягнувши однієї з її найвищих посад – генерального писаря Війська

Запорозького.

Генеральні писарі з часів Виговського традиційно стояли найближче до

гетьмана, оскільки були втаємничені у найделікатніші справи внутрішньої і

зовнішньої політики. Не став винятком з цього правила й Орлик: йому одному

Мазепа звірявся у небезпечних планах, перед ним, як уже оповідалося,