Яковенко Н. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця 18 століття

Подождите немного. Документ загружается.

редакціями. Так, переклади з балканських країн відображали особливості

сербської та болгарської редакцій, а переклади, здійснені на Русі, містили

власні локальні відмінності, які дозволяють говорити про побутування тут так

званої "старослов'янської мови давньоруської редакції". Однак і цією мовою

володів надто нечисленний прошарок інтелектуалів, а, окрім того, у ній не

було назв для багатьох реалій місцевого побуту. Тому дуже швидко в

писемність почала проникати жива мова, яку видатний мовознавець Олексій

Шахматов визначав як київське койне

, оформлене у ІХ–Х ст., тобто після

виникнення Держави Русів. Говірка мешканців великокняжої "столиці", що

оформилася як переплетення полянського діалекту тутешнього люду з

говірками представників інших земель Русі – дружинників, ремісників, купців,

послужила базою руської літературно-писемної мови.

Співвідношення церковнослов'янських і питомо руських елементів у

кожній зі збережених пам'яток тогочасної оригінальної писемності настільки

плинне, що надається хіба до дискусії, чи певна пам'ятка написана по-

церковнослов'янському з руськими вкрапленнями, чи навпаки. Припускають,

що ближчими до живої мови є юридичні пам'ятки, зокрема – Руська Правда,

насичена побутовою та соціальною лексикою виразно місцевого походження.

Ще виразнішим є розмовний струмінь у "Слові о полку Ігоревім" (щоправда,

це можна пояснити і тим, що в цій поемі просто порушуються теми, не відбиті

в інших пам'ятках). Характерно, що в мові "Слова" дослідники знаходять

численні особливості, які згодом стануть визначальними для української мови.

Цілком окремим питанням є історія живої мови, якою розмовляли люди

княжої Русі. Зливаючи докупи поняття "розмовна мова" та "мова писемності" в

спекулятивному вислові "давньоруська мова", радянські історики ще

донедавна переконували, що її побутування в усіх земях-князівствах служить

одним з головних доказів існування "єдиної давньоруської народності".

Остання, як "нова вища форма етнічної спільноти порівняно з родом і

племенем", буцімто склалася протягом ІХ-Х ст., а далі розпалася разом із

розпадом Русі, і це стало поштовхом до появи білоруського, російського та

українського народів, а відтак – і їхніх мов. Щодо писемної мови, про яку

йшлося вище, то вона справді була однаково зрозумілою для усіх письменних

русичів – від Києва до Новгорода і від Галича до Курська. Інша річ, що жоден з

них нею не розмовляв, та вона й не призначалася для живої розмови. Саме

Койне (дослівно з грецьк. спільний діалект) – особливий наддіалектний різновид мови, що формувався як

результат набуття певною, як правило – соціально престижною, говіркою наддіалектного характеру, поєднуючи

в собі інодіалектну, іншомовну, вузькопрофесійну та ін. лексику

тому, як породження спільної духовно-церковної традиції, ця штучна мова

змогла залишитися засобом культурного спілкування і в багато пізніші часи ,

коли від Київської Русі не зосталося нічого, окрім історичних спогадів.

Іншою була доля діалектів живої мови. Хоч відмінності між ними не

створювали неподоланного бар'єру для взаєморозуміння, припустімо, між

киянином і псковичем, однак фонетичні і граматичні особливості були

достатньо виразними. Це дозволяє відзначити існування на території Русі

кількох надплемінних територіальних діалектів, засвідчених завдяки тому, що

ті чи інші регіональні мовні відхилення у вигляді "описок" потрапляли в

усталену орфографію книжної мови. Зокрема, на майбутній українській

території вирізняють дві споріднені між собою діалектні макрозони – північну

поліську (на теренах Північної Волині, Київщини та Чернігово-Сіверщини) і

південно-західну, або галицько-волинську, яка охоплювала ареал сучасної

Галичини та Південної Волині. Детальніший аналіз явищ, що ілюструють їх

близькість, міститься в спеціальних працях . Тут же досить обмежитись

констатацією того, що протоукраїнські мовні риси можна вважати

засвідченими уже в перших писаних пам'ятках Русі ХІ ст., а почали вони

оформлятися, як вважають, приблизно у VІ–VІІ ст.

Паралельно з мовними формувалися і етнічні риси майбутнього

українського народу, ареал замешкання якого збігався з найдавнішими

східнослов'янськими теренами між Прип'яттю, Дніпром, степом і Карпатами.

Сталість заселення цих регіонів місцевими племенами, що забезпечувало

спадкоємність і наступність поколінь, спричинилася до неперервності етно-

мовного розвитку, а це, своєю чергою, зумовлювало появу сталих ознак у мові

та побутовій культурі – житлі, одягові, їжі, звичаях та обрядах. Частина

тутешнього населення, мігруючи в процесі освоєння східними слов'янами

північних і північно-східних територій, нашаровувалася на теренах сучасної

Білорусі на місцевий балтійський субстрат, а в межах європейської Росії – на

фіно-угорський. Твердження, що мешканці цих регіонів відчували "спільність

свого походження і розвитку" і усвідомлювали "територіальну цілісність і

єдність мови, культури та віри", є надмір сміливим. Відсутність єдиного

інформаційного поля (ба простіше – шляхів сполучення) на такій величезній,

розчленованій непрохідними лісами й болотами території, якою була княжа

Русь, виключає можливість появи свідомості такого типу. Сказати більше –

навряд чи й взагалі основна маса населення (а не князі , їхні наближені та

жменька освічених книжників) мала бодай приблизне уявлення про розміри

Русі. А тим більше нікому б не спало на думку, що, живучи в Пороссі, можна

розмірковувати про "спільність свого походження" з Новгородом або

Полоцьком. Однакове писане слово і єдність духовно-інтелектуальної традиції,

звичайно, породжували відчуття взаємної спорідненості – але тільки в тонкому

шарі освіченої еліти. Тож стверджувати на цій підставі, що княжу Русь

заселяли люди, які усвідомлювали свою належність до "єдиної давньоруської

народності" – це те саме, що на підставі, скажімо, спільної латиномовної

схоластики проголосити існування "єдиної латинської народності" в межах

тогочасної Західної Європи. Адже там цілісність писемної культури

усвідомлювалася інтелектуальною елітою не менш виразно, ніж на Русі.

§ 2. Русь і Степ. Монгольське нашестя

Народи Степу в руському прикордонні (до початку ХІІІ ст.)

Доки мешканці Русі опановували ази християнської цивілізації, на

гігантських степових просторах, що підступали до руських земель з півдня і

сходу, текло своє, інакше життя. Немов у припливах і відпливах, по степах

перекочувалися хвилі нових і нових народів, від яких до нашого часу іноді не

дійде нічого, окрім загадкової назви, виникали й щезали царства, вибухали

криваві війни за кочів'я і владу. Рівнинну приазовсько-причорноморську смугу

– найзахідніший відтинок Великого Азійського Степу – саме географічне

положення перетворювало на своєрідний коридор, що вів з Європи до Азії. За

вхідні ворота правив Дон, а за вихідні – Дунай, і розділяла їх відстань усього в

чотири місяці шляху для витривалих степових коней. Гуни, котрі першими 370

р. перейшли Дон, і, змітаючи все на своєму шляху, рушили до Дунаю і за

Дунай, неначе зруйнували шлюз, який доти невидимо відділяв азійські

простори. З V ст., поволі всмоктуючи в себе місцеві іранські племена,

приазовсько-причорноморськими теренами заволоділи тюрки, і власне їм

судитиметься протягом більш, ніж тисячоліття (до кінця ХVІІІ ст.) зоставатися

тут господарями.

Першою тюркською державою на території сучасної України був

Хозарський каганат, який проіснував з середини VІІ до кінця Х ст., займаючи

степи і підгір'я Дагестану та Прикубання, нинішній приазовський і почасти

причорноморський степ, а також більшу частину Криму. Данниками хозарів

були північнокавказькі, мордовські приволзькі та слов'янські племена –

сіверяни, в'ятичі, радимичі, певний час – поляни (у 80-х роках ІХ ст. конунҐ

русів Олег, як уже згадувалося, перепідпорядкував їх собі).

У самій Хозарії досить швидко довкола укріплених зимовищ кочовиків,

особливо коли ті опинялися на торгових шляхах, почали виникати поселення

міського типу, заселені етнічно строкатим ремісничим та купецьким людом.

Зокрема, власне так, із зимовища-фортеці кагана, виросло й столичне місто

Ітиль у гирлі Волги, а в нижній течії Дону великим населеним пунктом став

Саркел. З другої половини VІІІ ст. відродилися і зруйновані гунами старі

грецькі міста на чорноморському узбережжі – Керч (грецьк. Пантікапей),

Самкерц (грецьк. Таматарха, руськ. Тьмуторокань), ФанаҐорія. Мешканці

каганату були невдовзі втягнуті у міжнародну транзитну торгівлю, оскільки

контролювали шлях и, які зі Сходу і Візантії вели на землі балтів, фінів та

слов'ян. Водночас у містах інтенсивно розвивалося ремісництво, а в провінціях

– землеробсько-скотарське господарство.

За віруваннями населення Хозарії було строкатим: поряд з язичниками в

одних і тих самих містах мешкали християни, мусульмани та іудаїсти (в межі

каганату переселилося чимало євреїв з Ірану та Візантії, тікаючи від утисків з

боку мусульман і християн). Особливо багато євреїв мешкало в столиці краю –

Ітилі, і це відіграло чи не вирішальну роль, коли централізаційні процеси

підштовхнули до заміни язичництва єдиною для всіх племен вірою: на початку

ІХ ст. нею був оголошений іудаїзм. Однак цей крок виявився фатальним для

майбутнього Хозарії. Прийняття іудаїзму каганом та столичною ітильською

знаттю протиставляло їх решті аристократії, що мешкала у далеких кочів'ях.

Тож невдовзі розпочалася внутрішня війна, в якій провінціали об'єдналися з

мусульманами та християнами. Ці усобиці призвели до загального замішання, і

в країні один за одним стали спалахувати локальні міжродові конфлікти

Скориставшись хаосом, у хозарський степ зі сходу увійшли нові кочові

племена – мадяри, мішаний союз племен, який виник близько 830 р.,

охоплюючи народи фіно-угорського і тюркського кореня. Мадяри затрималися

в хозарському степу ненадовго – вже близько 850 р. їх примушують

відкочувати на захід приаральські степові племена печенігів (тюркськ.

беченек), ймовірно – тюркізованих іранців. За даними середини Х ст.,

протяжність кочовищ восьми печенізьких племен охоплювала простір від

Як уже згадувалося, з другої половини ІХ ст. на ослаблений усобицями каганат розпочали наступ і руси, яким

випало нанести останній удар Хозарії: 60-80-ми роками ІХ ст. датуються перші походи Олега на Каспій і

перепідкорення Києву данників-слов'ян; повторні напади руських дружин на каспійське узбережжя зафіксовані

під 909, 910, 913, 943 рр., а у 965 р. князь Святослав захопив і зруйнував столицю каганату Ітиль. Довершив

падіння Хозарії похід Володимира Святославича, який наприкінці Х ст. наклав на хозарів данину.

Дунаю до Дону, а стосовно Києва знаходилась на відстані денного кінного

переходу.

Перша згадка про печенігів у руських літописах датується 915 р.

Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала зі своїми степовими сусідами 16 разів, не

рахуючи дрібних сутичок; у 968, 1017 і 1036 рр. печенізькі орди підходили до

самого Києва, а 972 р. хан Куря у засідці біля порогів розбив загін Святослава

і, як уже оповідалося, зробив з княжого черепа окуту золотом чашу для пиття

(такий вияв торжества над переможеним суперником знали і германські

народи).

Воюючи з печенігами, Русь почала поволі набувати навичок опору

набігам людей Степу, передовсім – характерній лише для них тактиці ведення

війни. Легка кіннота кочовиків, які не вживали ні щитів, ні списів,

користуючись переважно луками, тобто зброєю дальнього бою, головну ставку

робила на ефект раптовості. Про стрімкість пересування поділеного на

невеликі групи степового війська нераз згадують візантійські автори,

називаючи його кінноту летючими людьми. Відтак традиційними методами

відкритого зустрічного бою рейди стрімкої кінноти печенігів зупинити було

неможливо. Тож наприкінці Х ст. зароджується нова форма захисту –

спорудження високих і довгих деревоземляних стін-укріплень, які тяглися

кількома смугами, відділяючи руське порубіжжя від Степу.

У набагато пізніші часи фрагменти таємничих насипів, що оточували

Київську землю з боку степу, спричинили появу легенди про Змійові вали.

Згідно з нею, ковалі-святі Кузьма і Дем'ян приборкали величезного Змія, який

пожирав місцевий люд, і, викувавши плуг та запрягши в нього чудовисько,

примусили його проорати межу, за яку він не смів переступати; Ґрунт,

вивернутий з-під лемеша, нібито й витворив вали, що кількома півкружжями

обіймають Київ та прилеглі до нього терени. Насправді ж, досліджуючи

численні рештки валів, збережені донині, фахівці датують їх спорудження

кінцем Х – ХІІ ст., а саму появу пов'язують з потребами захисту порубіжжя від

печенігів, а згодом – і від половців. Вали насипалися, як правило, або вздовж

річок, або на їх перетині, і оточувалися внутрішніми та зовнішніми ровами,

чим витворювалася кількаступенева лінія перешкод, нездоланна для кінноти.

Сам же насип являв собою стіну заввишки і завширшки до 3-3,5 м з

перекладених навхрест колод або чотиригранних зрубів, засипаних землею.

Втім, взаємини Русі з печенігами не зводилися до самої тільки

конфронтації. Наприклад, у 943-944 рр. Ігор Старий використовував

печенізький загін під час походу на Візантію, а в самому Києві вже наприкінці

Х ст. мешкали вихідці з Печенігії. Про це свідчить згаданий у літописі епізод

облоги Києва 968 р., коли якийсь київський юнак, аби повідомити дружину, що

перебувала за Дніпром, про критичний стан обложених, вийшов з міста і ходив

серед печенігів, запитуючи: "Чи ніхто не бачив коня?", – бо він умів по-

печенізькому, і вони вважали його [за одного з] своїх. У 1036 р. печеніги

зазнали нищівної поразки від Ярослава Мудрого під стінами Києва, після чого

частина з них відкочувала за Дунай і звідти – на Балкани, де згодом змішалася

з місцевою людністю, а решта, що лишилася на своїх попередніх кочів'ях,

через два десятилітя змушена була звернутися за допомогою до Києва, бо в

приазовсько-причорноморський степ вступили нові господарі – половці.

* *

Словом половець у руських джерелах позначали тюркські племена

кипчаків, інакше куманів (куман дослівно перекладається як білий, жовтий,

звідси руське – половий, половець)

. Вийшовши у ІХ ст. з тер енів сучасної

Киргизії та Казахстану, вони спершу витіснили печенігів з Приаралля, а в

першій половині ХІ ст. розпочали наступ на Причорномор'я. Відступаючи,

печеніги та зближені з ними племена торків і берендеїв попросили захисту

київського князя. Тож після 1060 р. їх було прийнято на поселення в

прикордоннях Київської та Переяславської земель, причому чоловіча частина

людності збройно служила київському князю. За цією своєрідною захисною

лінією зі "своїх" кочовиків пролягало безмежне Половецьке поле [

Дешт-и-

Кипчак

], розтягнуте від Волги до Дунаю. Ця територія, відома у європейських

средньовічних джерелах під назвою Куманії, була розподілена між окремими

родами, кожен з яких кочував у визначених межах , облаштовуючи тут постійні

укріплені зимовища.

Перший удар половців на Русь припадає на 60-і роки ХІ ст.: у 1061 р.

вони вступили в Переяславську землю, завдавши поразки князю Всеволоду

Ярославичу, а в 1068 р. Всеволод та його брати зазнали повторного розгрому

на р.Альті. В цілому ж до початку ХІІІ ст. степовики здійснили 46 більших

походів на Русь, під час яких руські землі зазнавали нещадних господарських

розорень і людських втрат, оскільки щоразу половці забирали з собою великі

полони. Тож не дивно, що половецька тема дуже швидко перетворилася на

Припускають, що кипчаки, серед яких був доволі поширеним європоїдний антропологічний тип – це

тюркізований сако-іранський етнос.

одну з центральних у руському письменстві, де раз у раз згадуються лиха і

спустошення від безбожних ізмаїльтян, окаянних агарян, нечистих виплодків

диявола. Походи проти степовиків, що регулярно повторювалися впродовж

майже двохсот років, стали головним тлом героїчних діянь князів, які

здобували собі славу, переломивши копіє об землю Половецьку. Тоді ж, у

потребах узгодженої колективної оборони, зародилися перші патріотичні гасла

з закликом спільної боротьби за землю Руську.

З іншого боку, територіальна близкість половецького світу, торгові

контакти, а особливо – регулярні перехресні шлюби, якими скріплювалися

перемирні угоди між князями і тими чи іншими ханами, призводили до

поступового пом'якшення гостроти протистояння, нераз перетворюючи

взаємні вилазки на своєрідний рицарський герць. За характерний приклад

може слугувати честолюбний похід у Половецьке поле Ігоря Святославича,

оспіваний у "Слові о полку Ігоревім": адже і мати, і бабуся Ігоря були,

ймовірно, половчанками, а свого власного сина Володимира він (уже після

походу) одружив з донькою хана Кончака, проти якого бився. За умов такого

інтенсивного родичання не дивно, що вже з ХІІ ст. половецькі хани на

запрошення своїх руських двоюрідних братів, свояків і родичів беруть активну

участь у міжкнязівських усобицях, усе ближче переймаючись внутрішніми

проблемами Русі. Відтак невідомо, чим би в перспективі могло обернутися це

200-літнє протистояння, яке поволі переростало в партнерство, коли б на

східних околицях Половецького поля не з'явилася нова грізна сила – монголи,

що стало зловісним прологом до крутих перемін і в долі Куманії, і в історії

Русі.

Походи Батия і створення Золотої Орди

Хронологія та перебіг нищівних монгольських походів у Європу 1237-

1242 рр. добре задокументовані і в руських, і в західноєвропейських хроніках.

Початок їм поклало обвальне падіння міст Рязанського та Володимиро-

Суздальського князівств. 21 грудня 1237 р., на сьомий день облоги, Батий

здобув Рязань, через місяць, у січні 1238 р., після п'ятиденного штурму впала

Москва, а 7 лютого стінобитні тарани розбили мури Володимира-на-Клязьмі,

тодішньої столиці Володимиро-Суздальського князівства. Замалим не

дійшовши до Новгорода, Батий повернув на південь і, простуючи вздовж

східних меж Смоленської та Чернігівської земель, спустився в Половецький

степ між Доном і Волгою, де розбив тутешнього хана Котяна.

Через рік, навесні 1239 р., наступ на Русь було поновлено. На цей раз

надійшла черга київських околиць: у березні впав Переяслав, у жовтні –

Чернігів та ряд менших міст, розташованих побіч Десни і Сейму. Ще через рік,

у листопаді 1240 р., монгольська армія підступила до Києва:

І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од

звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад

коней його, і сповнена була земля Руська ворогами... І поставив Батий пороки

[тарани] під город коло воріт Лядських,.. і пороки безперестану били день і ніч.

Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як

ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним...

6 грудня 1240 р. Київ був здобутий. Останні захисники замкнулися в

Десятинній церкві і навіть пробували прокопати підземний хід до Дніпрових

круч, однак під ударами монгольських таранів стіни храму обвалилися,

поховавши під собою людей.

З-під розграбованого Києва головні сили Батия, змітаючи все на своєму

шляху, рушили на Волинь і Галичину. Навесні 1241 р. одна частина війська під

командуванням темника [воєводи] Бурундая перейшла кордони Польщі і,

завдавши поразки сандомирському та краківському князям, розорила Люблін,

Сандомир, Краків та ін., а друга, керована самим Батиєм, попрямувала через

Карпати в Угорщину. Король Бела ІV був розгромлений, тож кіннота Батия, не

зазнавши жодної поразки і смерчем пройшовши по території Словаччини,

Чехії та Угорщини, навесні 1242 р. вийшла до Адріатичного узбережжя, де

почала штурмувати тутешні міста.

Проте знайомство мешканців Адріатики з монголами на цьому, на щастя,

скінчилося. У березні 1242 р. Батий, отримавши звістку про смерть каана

Угедея, через Боснію, Сербію, Болгарію та причорноморські степи завернув

додому – царевичі-чингізиди мусили бути присутніми на курілтаї для виборів

нового володаря. Втім, імперії монголів як єдиному цілому не судилося

проіснувати набагато довше від цих подій. Батий, вважаючи свій рід

скривдженим у виборах, не присягнув новому каану Гуюку. Отаборившись

наприкінці 1242 – на початку 1243 рр. в пониззі Волги, він фактично засновує

власну державу (в руських джерелах вона згодом отримає назву Золота Орда)

зі столицею у місті Сарай у Нижньому Поволжі поблизу сучасного

Волгограда, де розташувався управлінський апарат хана. За площею це була

одна з найкрупніших держав середньовіччя, що широко розтяглась по

Великому Степу Азії та Європи. Монголів-кочовиків, творців цього

величезного політичного утворення, мало цікавили регіони, непридатні для

їхнього звичного способу життя. Тож у безпосередні кордони Орди

включалися лише землі степових народів – башкирів, волзьких булгар,

кипчаків тощо. Натомість мешканці інших ландшафтних зон – лісових,

лісостепових та гірських, зберігаючи територіальну відособленість, були

обернуті на данників чи політичних васалів ординського хана. Відтак походи

Батия мали різні наслідки для колишніх ворогів-сусідів – русичів і половців,

оскільки Куманія, припинивши самостійне існування, увійшла до складу Орди,

в той час як руські землі не цікавили ханів з точки зору розширення власної

території. Їм розходилося про отримання данини з населення і допоміжну

військову силу у вигляді дружин князів-васалів, а також про полонених,

котрих монголи брали в неволю під час стрімких грабіжницьких рейдів, що

періодично повторювалися або з метою покарати "неслухняного" князя, або

для підтримки котрогось із руських правителів у внутрішніх конфліктах. При

цьому вже в другій половині ХІІІ ст. намітилася різниця в становищі окремих

князівств, яка визначить їхні долі в майбутньому. Так, не зачеплені

монгольським завоюванням Новгород, Псков та Полоцька земля почали все

виразніше схилятися до зближення зі своїми литовськими сусідами. Через

тяжкі випробування довелося пройти Володимиро-Суздальському та

Рязанському князівствам, де через територіальну близькість до Орди склалися

особливо принизливі форми васальної залежності, а саме ординське панування

виявилося найбільш тривалим. Що ж до князівств українських теренів –

Київського, Переяславського, Чернігівського та Галицько-Волинського, то їхнє

становище значною мірою обумовлювалося ще передмонгольськими подіями.

Сорокалітня війна "за галицьку спадщину", що точилася тут впродовж 1205-

1245 рр. (про це детальніше піде мова у наступному параграфі ), до краю

виснажила сили суперників якраз напередодні монгольського нашестя. Це

зробило пограничні Київщину, Переяславщину та Чернігово-Сіверщину

безборонною здобиччю Батия. І хоча апокаліптичні масштаби руйнувань,

заподіяних його походами 1239-1240 рр., про які з пафосом оповідають

тогочасні джерела, історики та археологи вже давно поставили під сумнів,

встановлення тут монгольської зверхності стало без перебільшення

катастрофою. Паралізовані монгольським втручанням у внутрішнє життя,

знекровлені економічно, найстаріші руські князівства втратили головне –

однаковий темп еволюції порівняно із західними сусідами. Доки в Польщі,

Угорщині та Чехії впродовж ХІІІ-ХІV ст. вдосконалювалися політичні

інститути, виникали перші університети, усталювалися самоврядні

корпоративні форми організації суспільства, підносилася роль міста та

супутньої йому міської культури, Києву і Чернігову понад сто років не

вдавалося просунутися ані на крок уперед. Навпаки – морально деградувала

тероризована монголами княжа еліта, занепало міське життя,

інтенсифікувалося безупинне дроблення земель-князівств (наприклад, на

Чернігово-Сіверщині на початку ХІV ст. їх уже було не менше десяти),

перетворилася на дивну аномалію позбавлена власної династії столиця Русі –

Київ, де за монгольськими ярликами "володарювали" князі, що ніколи й ногою

сюди не ступали. На противагу цьому, галицько-волинській княжій гілці, яка

вийшла переможцем з війни "за галицьку спадщину", вдалося закласти

підвалини власної потужної держави, котра на ціле століття затримає

зникнення з історичної арени останніх уламків Київської Русі.

§3. Галицько-Волинське князівство, або Королівство Руське

Формування території

У 981 р. Володимир Святославич, як оповідає літопис, здійснив похід на

терени у верхів'ях Прип'яті та вздовж річок Західний Буг, Сян і Верхній

Дністер, заселені слов'янськими племенами, ідентифікація яких залишається

дискусійною:

Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи,

які є й досьогодні під Руссю.

Щоправда, не зовсім ясно, кого слід розуміти під Ляхами: у 981 р. Краків

перебував під чеською зверхністю, тож одні дослідники припускають, ніби

Ляхи – це чехи, а інші вважають, що згадане свідчення є взагалі пізнішою

вставкою. Так чи інакше, однак саме в часи Володимира доля майбутньої

Галичини та Волині була вперше поєднана з Руською землею, тобто Середньою

Наддніпрянщиною. Тоді ж, наприкінці Х ст., київський князь заклав во имя

своє місто Володимир на р. Луга, передане разом з новоприєднаними землями

в управління синам – Борисові, а пізніше Всеволоду.

До кінця ХІ ст. волинські і прикарпатські землі утворювали суцільну

адміністративну одиницю, підпорядковану безпосередньо київському княжому

столові. Проте 1084 р. ця система залежності вперше була порушена, і в

Прикарпатті самочинно вокняжилися троє братів – Рюрик, Володар і Василько

Ростиславичі, сини тмутороканського князя Ростислава Володимировича,

онука Ярослава Мудрого. За підтримкою місцевих бояр, діючи в тісній злагоді