Заблоцький Б.Ф. Національна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

Тема 10. Програмування та прогнозування національної економіки

. 331

Таким чином обсяг виробництва національного продукту В, з

урахуванням наявного капіталу К , інвестиційного попиту К та

відсоткової ставки р можна записати функцією:

В = В (К

, р, К).

Так же можна будувати функції попиту державного бюджету,

експорту та імпорту.

Перевірка (верифікація) функцій, призначених для прогнозу. Для

надійності використання розрахункової функції її перевіряють на

конкретному статистичному матеріялі. Критеріями оцінки придат-

ності для прогнозу функції можуть бути: знаки коефіцієнтів рег-

ресії;

індикатори відхилення розрахункових і фактичних значень

споживчого попиту на основі масиву конкретних даних; показни-

ки відхилення розрахункових і фактичних значень споживчого по-

питу за даними тимчасової послідовності поза вибірковою сукуп-

ністю даних.

Здатність передбачати хід процесу є однією з найбажаніших

властивостей прогностичних моделей.

Виробнича (продуктивна) функція у прогнозуванні національ-

ної пропозиції. Для прогнозування обсягу національного продук-

ту, здебільшого на довгострокову перспективу, використовують

виробничу (продуктивну) функцію. Макроекономічна продуктив-

на функція дає змогу обґрунтувати ймовірну оцінку валового

внутрішнього продукту (ВВП) та інших загальних показників, які

характеризують виробництво кінцевої продукції національної еко-

номіки.

Продуктивна функція— економіко-математична модель, яка

висвітлює зв'язок результатів виробництва залежно від затрат

праці і капіталу:

В =

аР\Т

К),

де В — валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чи-

стий продукт); Т

— кількість задіяної праці (кількість зайнятих);

К— кількість основного капіталу (основних фондів); а— постій-

на величина, яка характеризує стан технологій на даний момент.

У ринкових умовах можна використовувати аналогічну обо-

ротну функцію оборотного капіталу:

Національна економіка

В = aF(0, v),

де О — вартість задіяного оборотного капіталу (сировини, мате-

ріялів, ресурсів, енергії та ін.); v— коефіцієнт оборотності обо-

ротного капіталу.

Класичні макровиробничі функції придатні для розрахунку

національної пропозиції за умов доволі планомірного розвитку еко-

номіки. Тут важливо досягти умов ефективного використання ос-

новного капіталу, інвестицій, які прямо впливають на продуктивну

функцію одного зайнятого: в - В/Т

. Якщо праву і ліву частину

рівняння виробничої функції поділити на Г (5/Т.

aF(T

/Г, K/TJ,

то отримаємо: в = aF(l, к), де к =

К/Т

—

коефіцієнт капіталоозб-

роєності, а в функція капіталоозброєності одного зайнятого. Отже,

інвестиції в основний капітал сприяють зростанню продуктивності

праці одного зайнятого — в = CIF(K). ТОДІ продуктивна функція з

урахуванням прогнозної продуктивності зайнятих матиме такий

вигляд:

В = aT

et,

де / — час праці.

Бюджетні обмеження учасників ринку. Важливою умовою по-

будови макроекономічних моделей прогнозування є система бюд-

жетних обмежень головних учасників ринку:

> домашніх господарств: урахування реальних чистих доходів,

що охоплюють доходи на витрати — С

та заощадження — 3

()

с+з „

(У

де С— наявні доходи населення;

> фірм: урахування інвестиційного попиту:

К = К +К.+А ,

де К— інвестиційний попит фірм; К

— пропозиція додаткових

фінансових активів з боку фірм; К

— державні капіталовкладен-

ня (дотації); А

— амортизація на реновацію.

> державних органів: урахування попиту на оборону, утри-

мання державних установ, соціяльні виплати та інші бюджетні вит-

рати всіх рівнів:

П + П + Г =Б + Б + Б„

де Я— податки; П

— позики (запозичення внутрішні і зовнішні);

Г — емісія грошей; Б—бюджетні закупівлі товарів і послуг; Б

—

Тема 10. Програмування та прогнозування національної економіки

трансфертні виплати населенню (соціяльні виплати); Б

— інші бюд-

жетні виплати.

У грошової маси: урахування попиту фінансових посередників

(банків та інших фінансових установ) на додаткові фінансові ак-

тиви, який має дорівнювати приросту пропозиції реальних грошо-

вих засобів:

Г Г

ду й. —

п '

ч ч

де АГ

— приріст пропозиції реальних грошових засобів; Г

— пропо-

зиція грошової маси; Г

— загальний обсяг грошової маси на по-

чаток періоду (Г

і Г — у номінальному виражені); ц — рівень цін.

> іноземної валюти: урахування попиту на іноземну валюту,

який визначається попитом на імпорт товарів і послуг — /, попи-

ту на готівкову іноземну валюту — Г

та попиту на додаткові

іноземні фінансові активи — К. Тоді валютне обмеження матиме

таке вираження:

І + Г. + К = —(Е + К ),

де Е — попит на експорт; К

ан

— попит на додатково випущені в

обіг національні активи з боку зарубіжних інвесторів; р — валют-

ний курс (грн./дол. США, грн./ євро та ін.).

В умовах збалансованості фінансового ринку сумарний попит

на фінансові активи дорівнює сумарній пропозиції з боку націо-

нальних емітентів і зарубіжних інвесторів.

10.2. Індикативне планування

національної економіки

Прогнозування і самі прогнози, якщо вони достовірні, є в ос-

нові розробки відповідних планів. Планування як процес зобов'я-

зує розробників планів використовувати найдостовірнішу прогноз-

ну інформацію, позаяк плани і їх рекомендації використовують,

ухвалюючи рішення для конкретних ділянок економіки.

Національна економіка

334

10.2.1.

Функції управління і методи планування

Логіка планування передбачає включення декілька основних і

додаткових функцій управління економікою.

Функції управління:

-> основні

— аналіз, прогноз, упевненість у достовірності,

стратегічне планування, конкретне планування (довгострокове,

середньострокове, поточне, тактичне або техніко-економічне,

оперативно-календарне), регулювання, контроль, облік (адмініст-

ративний, фінансовий, виробничий) ;

-> додаткові

— насамперед це створення творчого і психоло-

гічного клімату, корпоративної культури, соціяльного забезпечен-

ня,

цілеспрямованості колективу.

Об'єктом планування у національній економіці є процес роз-

ширеного відтворення, який передбачає такі стадії: науково-

дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР); виробниц-

тво:

маркетинг, виробництво, логістика; розподіл; обмін; спожи-

вання і сервісне обслуговування; рівні ієрархії — міжнародний, на-

ціональний, галузевий, підприємства.

Отже управління економікою безпосередньо пов'язане з конк-

ретним плануванням конкретних об'єктів.

Методи планування.

Це система різних засобів і прийомів ана-

лізу та узагальнення досліджуваних економічних і соціяльних явищ.

Методи і прийоми у сфері планування ґрунтуються на викорис-

танні різних підходів до об'єктів дослідження:

^> конкретно-історичний підхід

передбачає урахування реаль-

них процесів в економіці, соціальній сфері, фінансах та ін. в той чи

інший період часу;

системний підхід

— передбачає вивчення стану кількісних і

якісних параметрів на вході системи (праці, капіталу і ін.), меха-

нізму функціонування системи управління, фінанси і ін.), кількісних

і якісних параметрів на виході системи (обсяг, структура про-

дукту, ціна та ін.);

*Ь

комплексний підхід

— використання методів різних наук,

ранжування за рівнями, пріоритетами, урахування фактора часу

та ін.;

Тема 10. Програмування та прогнозування національної економіки

експеримент — пошук чи уточнення взаємозв 'язків в економіці

дослідним чином;

*Ь

моделювання — створення такого аналога планового проце-

су, в якому відображені його найважливіші, з погляду мети дослі-

дження, властивості і випущені як другорядні малозначимі риси;

Ч>

соціяльний підхід — планування соціяльних процесів, якщо вони

піддаються кількісному вимірюванню.

Оцінка явищ, які не піддаються кількісному вимірюванню (на-

приклад, вплив моральних стимулів на зростання продуктивності

праці),

потребує проведення спеціяльних соціологічних опитувань.

10.2.2. Завдання планування і види планів

Наука про планування покликана створити свою методологію

та теорію через виявлення законів і закономірностей, визначення

принципів планування і побудови відповідного апарату понять,

категорій.

Завдання планування. Сутність завдання планування економі-

ки полягає у тому, щоби за зовнішнім виглядом відносин через

теоретичний їх аналіз розкрити сутність, визначити напрями роз-

витку, можливості найкращого використання для підвищення про-

дуктивності й ефективності виробництва.

Завданнями теорії планування є: пояснити механізм відносин,

що виникають у виробництві при його плануванні; знайти шляхи

та способи ефективного розв'язання конкретних економічних і со-

ціяльних проблем; вивчати і розробити шляхи комплексного зас-

тосування методів впливу на людей у процесі планування вироб-

ництва тощо.

Отже, теорія планування охоплює розділи про: методологічні

основи планування виробництва — сутність, закони, законо-

мірності планування; систему планування — організаційні фор-

ми,

функції плануанння, структура плану; механізм і методи пла-

нування — сукупність важелів впливу; процес планування — роз-

криваються властивості, динаміка, типологія складових, цілі, ме-

тоди процесу планування, забезпечення засобами; якість і ефек-

тивність планування — культура і стиль планування, наукова

Національна економіка

336

організація праці, методика оцінки економічної ефективності пла-

нових рішень.

Планування економічних і соціяльних процесів с особливим

видом управління і регулювання, який широко використовується

у виробництві. У даний час, коли Україна здійснює перехід до рин-

кових методів господарювання, планування повинно знайти адек-

ватне його сутності місце в управлінні як на рівні держави, регіо-

нів,

так і підприємств. Для того треба застосовувати відповідні

форми планування і види планів.

Форми планування і види планів. Планування як форму дер-

жавного впливу на економіку використовують в усіх країнах сві-

ту. За змістом і формою розрізняють декілька видів планування і

планів.

Директивне планування.

Застосовують в економічних системах

з неприватною власністю і централізованим (державним, дирек-

тивним) управлінням. Ухвалені планові рішення мають обов'язко-

вий характер, причому рішення приймає держава і доводить регіо-

нам і підприємствам до виконання. Таке планування не забезпе-

чує ефективності виробництва підприємств, позаяк їхні економічні

інтереси не враховані. За директивного планування розпадають-

ся не лише економічні, а й державні утворення.

Індикативне планування.

Це найпоширеніша форма державно-

го планування макроекономічного розвитку країни.

Індикативне планування

— форма державного впливу на

економіку, яка будується на оцінці макроекономічних показ-

ників, виявленні тенденцій, розроблення рекомендаційних

рішень інвестиційного, фінансового, економічного, соціяль-

ного характеру для суб'єктів виробництва, розподілу, обмі-

ну та споживання.

Індикативне планування— протилежність директивного, поза-

як не має обов'язкового характеру. У складі індикативного плану

можуть бути обов'язкові завдання для оборони, екології та ін., але

їхня кількість досить обмежена. Загалом індикативний план має

векторний, спрямовуючий і рекомендаційний характер.

Тема 10. Програмування та прогнозування національної економіки

— 337

Як інструмент управління індикативне планування здебільшо-

го застосовують на макрорівні. Завдання індикативного плану

називають індикатори.

+Економічні індикатори

— це параметри, що характеризу-

ють стан і напрями розвитку економіки, розроблені органа-

ми державного управління у процесі формування соціяльно-

економічної політики і визначають заходи державного впливу

на господарські процеси для досягнення цих параметрів.

Як економічні індикатори використовують показники, що ха-

рактеризують динаміку, структуру та ефективність економіки,

стан фінансів, обігу грошей, ринку цінних паперів (фондового рин-

ку),

динаміку цін, зайнятість, рівень і якість життя населення, зов-

нішньоекономічні зв'язки та ін.. Головне завдання індикативного

плану полягає не лише в тому, щоби дати кількісну оцінку тих

показників, а й у тому, щоби забезпечити взаємозв'язок і збалансо-

ваність усіх показників розвитку економіки. Тому роль індикатив-

ного плану— виявити ці параметри економіки, які можуть бути

скориговані державою (урядом) у разі, якщо економічний розви-

ток відбуватиметься за неприйнятим для країни напрямом.

Індикативне планування застосовують і на мікрорівні, причо-

му при складанні перспективних планів використовують індика-

тивне планування, а в поточному плануванні на конкретному

підприємстві — директивне. Але тут треба вирізняти поняття

"план"

і "зобов'язання". На відміну від плану (індикатора) зобов'я-

зання (директива) пов'язане з ухваленням рішення про конкретні

дії. У процесі, наприклад, 5-річного індикативного плану можуть

на певному етапі відбутися зміни, що потребуватимуть зміни пла-

нових рішень. Такі зміни мають бути обґрунтовані й обов'язкові

для їх реалізації.

Індикативне плануанння дає простір для розроблення планів за

тривалістю, оперативністю тощо: перспективне (довгострокове)

планування — 10, 15 і 20 років; середньострокове планування —

від одного до п'яти років; короткострокове (поточне) плануван-

ня — до року, навіть по кварталах та місяцях.

Національна економіка

Планування має і такий зміст:

> стратегічне планування

— зорієнтоване на далеку перспек-

тиву з урахуванням найважливіших аспектів розвитку національ-

них економіки, держави, зовнішньоекономічної і політичної діяль-

ності;

> тактичне (техніко-економічне) планування —

відображає

заходи для розширення виробництва і підвищення його технічного

рівня, оновлення і зростання якості продукції, впровадження но-

вих засобів виробництва і технологій;

> оперативно-календарне планування

— це завершальний етап

у плануванні господарської діячьності підприємства (фірми); воно

конкретизує показники тактичного плану для організації щоден-

ної планомірної і ритмічної роботи підприємства і його струк-

турних підрозділів.

Планування можна класифікувати і за такими ознаками: за сту-

пенем охоплення об'єкта; за об'єктами; за сферами; за глибиною;

за координацією окремих планів у часі; за врахуванням зміни да-

них; за черговістю виконання і ін.

Практика управління економікою підтверджує, що плануван-

ня на різних її організаційних рівнях дуже потрібне, але воно по-

винно впливати на посилення ділової активності, продуктивності,

ефективності, збалансованості і стабільності розвитку національ-

ної економіки.

10.3. Програмне регулювання

національної економіки

Основою програмного регулювання національної економіки є

індикативні плани, побудовані на достовірних прогнозах. Еко-

номічні індикатори і потенційні можливості виробництва дають

підставу формувати необхідні програмні заходи щодо регулювання

розвитку національної економіки. Програма повинна охоплюва-

ти систему реальних економічних, фінансових, соціяльних та інших

заходів, які треба залучити для регулювання відповідних еконо-

мічних процесів. Це стосується фінансово-кредитного, податко-

338

Тема 10. Програмування та прогнозування національної економіки

вого,

валютного, антимонопольного регулювання, міжбюджетних

відносин, доходів, соціяльного розвитку та ін.

Отже, об'єктами економічного програмування є: національна

економічна система; територіяльно-адміністративні утворення

(адміністративні утворення (адміністративні області, райони,

населенні пункти та ін.; окремі галузі національної економіки сфе-

ри виробництва, сфери послуг, охорони природи; ринки країни: спо-

живчий, гуртовий, фінансовий, валютний і ін.; зовнішня торгівля

та інтеграція тощо.

Спільним для цих програм є те, що вони формуються на єдиній

національній соціяльно-економічній основі і кожна досягає своєї

мети у своєму секторі національної економіки. Сукупність реалі-

зованих цілей у кожному секторі економіки забезпечує вирішення

найважливіших національно-економічних завдань:

<=>

по-перше, забезпечення відповідного рівня рівноваги, що

уможливлює збалансованість господарських пропорцій та стабіль-

ний розвиток загалом;

по-друге, проведення необхідних реформ задля підвищення

продуктивної і ефективної функцій національного капіталу і, най-

головніше, конкурентоспроможності національних товарів і по-

слуг на внутрішньому і зовнішньому ринках;

О по-третє, уведення в дію механізму саморегулювання гос-

подарською діяльністю всіма суб'єктами виробництва, отриман-

ня збалансованого платіжного документу країни, бюджетів усіх

рівнів, стимулювання виробництва та капіталовкладень і ін.

Такі привабливі програмні результати є важливим чинником

підвищення рівня упевненості для ухвалення державних рішень.

Програмною концепцією держава визначає пріоритети та сценарій

розвитку національної економіки.

10.3.1.

Регулювання соціяльного розвитку

Підвищення соціяльного розвитку України в період політичної

та економічної незалежності, переходу до ринкової економіки не-

можливий насамперед без поліпшення економічної ситуації у дер-

жаві та забезпечення програми виходу з кризового стану, з неке-

Національна економіка

рованого "вільного падіння української економіки". Важливішого

завдання сьогодні нема, усі інші є похідні від нього.

Україна самостійно економічних і соціальних реформ не прово-

дила. Те, що відбувалося в Україні, йшло під тиском реформ, які

відбувалися у Росії унаслідок перебування її в єдиному "рубльо-

вому просторі". Навіть вихід з "рубльової зони" не змінив внут-

рішньої економічної і соціальної політики: не створено надійної на-

ціональної фінансово-грошової системи, нема активної монетар-

ної політики; приватизація власності відбувається повільно.

Мало того, за спаду виробництва, зменшення фонду споживання

розросталася сфера комерційних структур, що спричиняло наро-

стання "тіньових" процесів, кредитна політика звелася до нечу-

ваної (за масштабами і термінами здійснення) кредитної емісії, що

призвело до переростання інфляції у гіперінфляцію, поставило за

межу зубожіння мільйони людей, збільшило державний внутрішній

борг до загрозливих розмірів. Бюджетна політика в поєднанні з

податковою системою, з одного боку, "вбиває" підприємництво,

"душить" ініціятиву, а з другого — провокує інфляцію (великий,

всезростаючий бюджетний дефіцит), не відповідає завданням ви-

ходу економіки зі стану кризи, подолання інфляції.

Соціяльна політика держави. Вона стосується насамперед сфе-

ри праці, споживання, побуту, освіти, культури та мистецтва,

відпочинку та охорони здоров'я, соціального забезпечення, соц-

іальної підтримки і соціальної захищеності малозабезпечених.

* Соціяльна політика держави — система скоординованих

заходів органів державної влади, спрямованих на досягнення

цілей у галузях соціячьного розвитку, зокрема зростання дохо-

дів і споживання населення, підвищення рівня його життя.

Соціяльна політика має на меті ліквідувати чи пом'якшити не-

гативні соціяльні наслідки ринку, зокрема безробіття, поляриза-

цію (бідні і багаті) населення, протидіяти явищам соціяльної де-

градації суспільства — наркоманії, злочинності, проституції, без-

притульності та ін. Тобто державі належить проводити політику

соціяльної рівноваги в умовах ринку, а точніше, балансової рівно-

ваги між національною пропозицією — ()ц і національним попи-

том — vf„: