Історичні есе. В 2 т. Том
2. / Пер. з англ. М. Бадік, У. Гавришків, Я. Грицак, А. Дещиці, Г. Киван, Е. Панкеєвої - К.: Основи, 1994. - 573с.
До другого тому "історичних есе" визначного українського вченого, професора Альбертського університету (Канада) Івана Лисяка-Рудницького входять праці з української політичної та інтелектуальної історії.
Книжка розрахована на всіх, хто цікавиться історією України.
* Лисяк-Рудницький Іва?н Па?влович (*27 жовтня 1919, Відень, Австрія — †25 квітня 1984, Едмонтон, Канада) — історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист. Автор праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну. Син Мілени Рудницької та українського громадсько-політичного діяча Павла Лисяка.
У 1937 закінчив Академічну гімназію у Львові; опісля навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1933-39). Після 1939 жив за кордоном в еміграції: навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940-43); захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945).
У 1940-х був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О. Пріцаком — членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії, а в 1947 р. до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень. 1951-71 рр. у США — в 1951-52 рр. стажувався в Колумбійському університеті і незабаром отримав вчений ступінь доктора філософії.
У 1956-67 викладав історію у Ля Саль Коледж (Філадельфія), а в 1967-71 рр. — в Американському університеті у Вашингтоні. З 1971 р. в Канаді, професор Альбертського університету, член НТШ та УВАН. Був одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. Йому належать праці з історії України, української політичної думки XIX—XX ст. та теорії нації. Історичні есе у 2-х томах. Має великий вплив на сучасну світову історіографію.
Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», був співробітником «Сучасності» (1961-67). У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статусу державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін. Помер в Едмонтоні (Канада).
Осереддя філософських зацікавлень вченого становило історичне пізнання, в центрі його історіографічних інтересів — історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х років XX ст. Був довгий час прихильником гетьманського руху, однак наприкінці 1940-х рр. відійшов від гетьманського табору. Найвагоміші його дослідження присвячено М. Драгоманову, В. Липинському, М. Хвильовому, О. Назарукові. Провідна тема як політолога — доля України в новітній історії, передусім аналіз визначальних тенденцій її політичних змін у контексті сучасного світового процесу та політичного прогнозування. Його інтелектуальною батьківщиною була Німеччина XVIII—XX ст. Найвідчутнішим у творчості історика є вплив філософії історії Геґеля, його думок про наявність в історичному процесі своєї об'єктивної логіки і про можливість свободи тільки у правовій державі. Вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму, — близький до «державницької школи» в українській історіографії. Звертаючись до антитези «Схід — Захід», він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної). Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з так званими «неісторичними» («недержавними») народами. Їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств. До прикмет «недержавних», «сплебеїзованих» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: в них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне, або відчужується слідом за елітарними верствами. Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями. Культурна цілісність чи принаймні її можливість є привілеєм державної нації. Ідея формування політичної української нації — одна з домінантних у Лисяка-Рудницького.
*Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
2. / Пер. з англ. М. Бадік, У. Гавришків, Я. Грицак, А. Дещиці, Г. Киван, Е. Панкеєвої - К.: Основи, 1994. - 573с.
До другого тому "історичних есе" визначного українського вченого, професора Альбертського університету (Канада) Івана Лисяка-Рудницького входять праці з української політичної та інтелектуальної історії.
Книжка розрахована на всіх, хто цікавиться історією України.
* Лисяк-Рудницький Іва?н Па?влович (*27 жовтня 1919, Відень, Австрія — †25 квітня 1984, Едмонтон, Канада) — історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист. Автор праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну. Син Мілени Рудницької та українського громадсько-політичного діяча Павла Лисяка.
У 1937 закінчив Академічну гімназію у Львові; опісля навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1933-39). Після 1939 жив за кордоном в еміграції: навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940-43); захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945).
У 1940-х був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О. Пріцаком — членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії, а в 1947 р. до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень. 1951-71 рр. у США — в 1951-52 рр. стажувався в Колумбійському університеті і незабаром отримав вчений ступінь доктора філософії.
У 1956-67 викладав історію у Ля Саль Коледж (Філадельфія), а в 1967-71 рр. — в Американському університеті у Вашингтоні. З 1971 р. в Канаді, професор Альбертського університету, член НТШ та УВАН. Був одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. Йому належать праці з історії України, української політичної думки XIX—XX ст. та теорії нації. Історичні есе у 2-х томах. Має великий вплив на сучасну світову історіографію.
Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», був співробітником «Сучасності» (1961-67). У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статусу державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін. Помер в Едмонтоні (Канада).
Осереддя філософських зацікавлень вченого становило історичне пізнання, в центрі його історіографічних інтересів — історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х років XX ст. Був довгий час прихильником гетьманського руху, однак наприкінці 1940-х рр. відійшов від гетьманського табору. Найвагоміші його дослідження присвячено М. Драгоманову, В. Липинському, М. Хвильовому, О. Назарукові. Провідна тема як політолога — доля України в новітній історії, передусім аналіз визначальних тенденцій її політичних змін у контексті сучасного світового процесу та політичного прогнозування. Його інтелектуальною батьківщиною була Німеччина XVIII—XX ст. Найвідчутнішим у творчості історика є вплив філософії історії Геґеля, його думок про наявність в історичному процесі своєї об'єктивної логіки і про можливість свободи тільки у правовій державі. Вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму, — близький до «державницької школи» в українській історіографії. Звертаючись до антитези «Схід — Захід», він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної). Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з так званими «неісторичними» («недержавними») народами. Їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств. До прикмет «недержавних», «сплебеїзованих» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: в них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне, або відчужується слідом за елітарними верствами. Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями. Культурна цілісність чи принаймні її можливість є привілеєм державної нації. Ідея формування політичної української нації — одна з домінантних у Лисяка-Рудницького.
*Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.