Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010

Подождите немного. Документ загружается.

11

статтею буде передбачена відповідальність за інший вид злочину, чи її час-

тиною — за новий його різновид. Отже вчинення особою двох злочинів, один

з яких буде кваліфікуватися за попередньою редакцією відповідної частини

Особливої частини КК, а інший — за новою редакцією тієї ж частини, також

буде утворювати сукупність злочинів.

Таким чином, як зазначає С. Шапченко, з урахуванням окремих положень

статей 4, 5, 16, 29, 32 та підпунктів 13, 17 розділу II прикінцевих та пере-

хідних положень КК 2001 р. сукупність злочинів, зокрема, можуть утворю-

вати: а) злочини, які кваліфікуються за різними статтями Особливої частини

КК 1960 р. чи Особливої частини КК 2001 р.; б) злочини, які кваліфікуються

за однією й тією ж статтею Особливої частини КК 1960 р. чи Особливої

частини КК 2001 р., але за різними частинами такої статті; в) злочини,

один з яких кваліфікується за відповідною статтею Особливої частини КК

1960 р., а інший — за відповідною статтею Особливої частини КК 2001 р.;

г) злочини, які кваліфікуються за однією й тією ж статтею чи однією й тією

ж частиною статті Особливої частини КК 1960 р., чи Особливої частини

КК 2001 р., але один із них з посиланням на відповідну частину ст. 17 чи

ст. 19 КК 1960 р. чи відповідну частину статей 14, 15, 27 КК 2001 р., а

інший — без такого посилання; ґ) злочини, які кваліфікуються за однією й

тією ж статтею чи однією й тією ж частиною статті Особливої частини КК

1960 р., чи Особливої частини КК 2001 р., але один із них з посиланням на

відповідну частину ст. 17 КК 1960 р., чи статті 14, 15 КК 2001 р., а інший

— з посиланням на ст. 19 (статті 19, 17) КК 1960 р. чи ст. 28 (статті 28,

14 або статті 28, 15) КК 2001 р.; д) злочини, які кваліфікуються за однією

й тією ж статтею чи однією й тією ж частиною статті Особливої частини

КК 1960 р., чи Особливої частини КК 2001 р., але за різними редакціями

такої статті чи частини статті, якщо нова редакція призвела до створення

нового за своїм змістом юридичного складу злочину порівняно з попередньою

редакцією [1, 60-61].

Тому вважаємо за доцільне внести уточнення у редакцію ч. 1 ст. 33 КК

2001 р. і доповнити словами «або Особливої частини Кримінального кодексу

1960 р.» і викласти ч. 1 ст. 33 КК України 2001 р. у наступній редакції:

«Стаття 33. Сукупність злочинів:

1. Вчинення однією особою двох або більше злочинів, передбачених

різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини

цього Кодексу, або Особливої частини Кримінального кодексу 1960 р., за

жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини,

за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами,

встановленими законом».

Дані зміни дадуть можливість при кваліфікації сукупності злочинів, що

були вчинені як на час дії чинного КК України 2001 р., так і КК 1960 р.

звертати увагу на те, що такі злочини повинні кваліфікуються за різними

статтями або різними частинами однієї статті як Особливої частини КК

України 1960 р. так і Особливої частини КК України 2001 р.

12

ЛІТЕРАТУРА:

1. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України /

За ред. С.С. Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — 936 с.

2. Стрижевська А. Поняття сукупності злочинів за кримінальним ко-

дексом України // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 9.

С. 118-122.

ЗАконоДАвЧе ЗАбеЗПеЧеннЯ ПротиДіЇ

коруПціЇ тА роль ПрокурАтури в Його

реАліЗАціЇ

У червні 2009 року в Україні було прийнято три антикорупційні закони,

яких так довго чекало суспільство: «Про засади запобігання та протидії

корупції», «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних

правопорушень», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України

щодо відповідальності за корупційні правопорушення». Через наявність сут-

тєвих неузгодженостей, суперечностей та деяких інших вад, зазначені закони

до цього часу не введені в дію. Продовжується робота над удосконаленням

їх змісту та над іншими законами антикорупційного спрямування.

Перший із названих законів є рамковим і утворює основу для подальшого

законодавчого забезпечення протидії корупції. В цілому позитивно спри-

йнявши цей закон, правнича спільнота виявила в ньому низку недоліків,

усунення яких буде сприяти підвищенню його якості.

Зокрема, враховуючи те, що запобігання корупційним правопорушенням

є складовою протидії їх вчиненню, тобто запобігання включається до струк-

тури протидії як частина до цілого, некоректним є вживання зазначених

понять у назві та змісті Закону в їх поєднанні. В сучасній кримінології

поняття «протидія правопорушенням» прийшло на зміну боротьбі з ними.

Така протидія охоплює собою а) запобігання правопорушенням; б) правове

реагування на їх вчинення, основу якого складає правова відповідальність

певного виду.

З огляду на зазначене вище, двом названим складовим протидії корупції

в цьому Законі присвячено відповідні самостійні розділи II та IV, але їх

назви є недосконалими. Перший з них слід назвати «Заходи запобігання

корупції», а другий — «Відповідальність за корупційні правопорушення та

за невиконання законів у сфері протидії корупції».

Доповнення назви та змісту розділу ІV пояснюється тим, що ефективна

протидія корупції можлива лише за умови встановлення відповідальності як

1

самих корупціонерів, так і осіб, уповноважених на здійснення протидії їй.

Тому цей розділ Закону слід доповнити статтею наступного змісту:

«Стаття 18-1. Відповідальність за невиконання законів у сфері протидії

корупції

1. За невиконання законів у сфері протидії корупції уповноваженою

особою суб’єктів, які здійснюють заходи щодо протидії корупції, визначених

статтею 3 цього закону, настає дисциплінарна, адміністративна або кримі-

нальна відповідальність у встановленому законом порядку.

2. За наявності ознак дисциплінарного чи адміністративного правопо-

рушення у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, прокурором

складається протокол про вчинення такого правопорушення, який, у порядку

визначеному законом, надсилається відповідно органу, який представляє

особа, що вчинила дисциплінарне правопорушення, або до суду.

3. За наявності ознак злочину, пов’язаного з невиконання законів у

сфері протидії корупції, прокурором приймається відповідне рішення, пере-

дбачене законом».

Суттєвого вдосконалення потребує й ст.18 Закону. По-перше, її назва не

відповідає змісту; по-друге, при її формулюванні допущено традиційну для

вітчизняної практичної юриспруденції помилку — застосування відповідаль-

ності як обмеження або позбавлення певних прав та можливостей за вчинене

корупційне правопорушення ототожнено з притягненням до відповідальності,

як процесуальною діяльністю, спрямованою на доведення винуватості у вчи-

ненні цього правопорушення.

З огляду на зазначене, вказана стаття Закону могла б мати наступний вид:

«Стаття 18. Відповідальність за корупційні правопорушення:

1. За вчинення корупційних правопорушень особами, зазначеними в

статті 2 цього Закону, настає дисциплінарна, цивільно-правова, адміністра-

тивна або кримінальна відповідальність у встановленому законом порядку.

2. За наявності ознак дисциплінарного чи адміністративного коруп-

ційного правопорушення складається протокол про дисциплінарне чи ад-

міністративне корупційне правопорушення, який, у визначеному законом по-

рядку, надсилається відповідно органу, який представляє особа, що вчинила

дисциплінарне правопорушення, або до суду.

3. За наявності ознак цивільно-правового чи кримінального корупцій-

ного правопорушення спеціально уповноваженим суб’єктом приймається

відповідне рішення, передбачене законом.

4. Відомості про осіб, щодо яких застосовано відповідальність за вчи-

нення корупційних правопорушень, у триденний строк з дня набрання від-

повідним рішенням суду чинності заноситься до Єдиного державного реєстру

осіб, які вчинили корупційні правопорушення».

Слід також привести у відповідність до реального співвідношення по-

нять «протидія» та «запобігання» правопорушенням та до змісту розділу III

Закону його назву, виклавши її у наступній редакції: »Участь громадськості

в заходах щодо запобігання корупції».

1

Сприйняття цих пропозицій, окрім іншого, наповнило б реальним змістом

статтю 26 «Прокурорський нагляд», яка поки що залишається деклара-

тивною.

З огляду на те, що цією статтею Закону цілком обґрунтовано на Ге-

нерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів покла-

дається здійснення нагляду за виконанням законів у сфері протидії корупції,

включаючи й запобігання їй, було б логічним визнати органи прокуратури

спеціально уповноваженими суб’єктами, які в межах своєї компетенції без-

посередньо здійснюють заходи щодо виявлення та припинення фактів неви-

конання законів щодо протидії корупції.

Щодо визнання органів прокуратури спеціально уповноваженими

суб’єктами, які в межах своєї компетенції безпосередньо здійснюють заходи

щодо виявлення та припинення корупційних правопорушень, слід зауважити,

що з урахуванням наявних реалій, а саме — того, що за прокуратурою

відповідно до ст. 121 Конституції України та п. 9 Перехідних положень до

неї зберігаються так звані загальні наглядові функції, в процесі реалізації

яких викриваються факти корупційних правопорушень та вживаються заходи

щодо їх припинення, прокуратуру доцільно було б визнати таким спеціально

уповноваженим суб’єктом.

Стосовно ролі прокуратури в розслідуванні корупційних правопорушень,

питання може бути вирішеним лише за умови вирішення «долі» досудового

слідства в системі органів прокуратури. Якщо воно збережеться, прокура-

туру необхідно буде визнати спеціально уповноваженими суб’єктом безпосе-

реднього розслідування корупційних кримінальних правопорушень, тому що

справи про службові злочинні зловживання та хабарництво є підслідними

прокуратурі.

Деякими фахівцями сприймаються як неконституційні положення нового

антикорупційного законодавства, що стосуються координаційної ролі проку-

ратури (ч. 4 ст. 3 Закону «Про засади запобігання та протидії корупції»). Це

пояснюється тим, що суб’єкт здійснення певної діяльності спільно з іншими

суб’єктами не може виступати координатором такої діяльності.

Навряд чи така оцінка ситуації є правильною. Як показує сучасний до-

свід координації прокуратурою зусиль правоохоронних органів з протидії

злочинності, це є можливим і доцільним. Можливість здійснення координації

зусиль у будь-якій сфері не виключається через те, що координуючий суб’єкт

одночасно є й активним учасником процесу. Тому навіть запропоноване нами

визнання прокуратури одним із спеціально уповноважених суб’єктів вияв-

лення, припинення та розслідування корупційних правопорушень та неви-

конання антикорупційних законів не має позбавляти її ролі координатора

антикорупційних зусиль інших правоохоронних органів.

1

клАссиФикАциЯ отЯгЧАЮЩиХ

обстоЯтельств в нАуке уголовного

ПрАвА и ЗАконоДАтельстве

В науке под классификацией понимают систематизацию знаний о пред-

метах, явлениях, процессах, облегчающую изучение этих предметов, яв-

лений, процессов, познание закономерностей, определяющих их развитие.

Классификация возможна по различным основаниям (признакам, критериям)

и зависит от научных и практических целей, которые при этом ставятся.

В доктрине уголовного права отсутствует единое мнение по поводу клас-

сификаций обстоятельств, отягчающих наказание.

Следует, прежде всего, обратить внимание на то, что существует законо-

дательная классификация обстоятельств, отягчающих наказание. На основе

анализа ч. 2 ст. 67 УК Украины можно сделать вывод, что все они делятся

законодателем на две группы: а) обязательные обстоятельства, т. е., те,

которые суд обязан учитывать в качестве отягчающих наказание в любых

случаях назначения наказания (пп. 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 УК); б)

необязательные, т.е. такие обстоятельства, учет которых в качестве отягча-

ющих наказание законодатель оставляет на усмотрение суда (пп. 1, 3 — 5, 8,

11, 13 ч.1 ст. 67 УК).

Обстоятельства, отягчающие наказание очень тесно связанны со смягча-

ющими обстоятельствами. Эти два понятия отображают противоположные

явления, и существовать друг без друга не могут. Это и обусловило то,

что длительное время исследование отягчающих обстоятельств происходило

наряду, совместно со смягчающими обстоятельствами. Поэтому большинство

доктринальных классификаций было предложено для обеих категорий этих

обстоятельств.

Отдельные ученые предлагают подразделить смягчающие и отягчающие

обстоятельства на два вида: а) предусмотренные Общей частью УК и

б) предусмотренные Особенной частью УК. При этом первые определяют

как характеризующие пониженную или повышенную степень общественной

опасности деяния либо личности преступника и являющиеся критерием ин-

дивидуализации наказания, а вторые — как снижающие и повышающие

характер общественной опасности и учитываемые законодателем при диф-

ференциации наказания за отдельные виды преступлений. Согласится с

предложенной классификацией можно лишь в том случае, если исходить из

единой правовой природы обстоятельств, смягчающих и отягчающих нака-

зание, предусмотренных в Общей части УК и отягчающих и смягчающих об-

стоятельств, которые включены в качестве признаков в привилегированные

или квалифицированные составы преступлений. Следует отметить, что боль-

1

шинство криминалистов сходятся во мнении, что названные обстоятельства

имеют разную правовую природу.

Одним из наиболее распространенных критериев, который кладется в

основу доктринальных классификаций отягчающих и смягчающих обстоя-

тельств, является их принадлежность к элементам состава преступления.

Так, И. И. Карпец, А. А Герцензон и другие различают отягчающие обстоя-

тельства, относящиеся: 1)к объекту; 2) к субъекту; 3) к субъективной сто-

роне преступления; 4) к объективной стороне преступления. Значительная

группа ученых считает, что в законе отсутствуют отягчающие обстоятель-

ства, характеризующие объект преступления. Противоположную позицию в

этом вопросе занимают Н. К. Горя, И. И. Карпец. Предложенная классифи-

кация подвергалась в литературе обоснованной критике. Недостатками этой

классификации считают: а) отсутствие возможности на её основании уяс-

нить содержание и смысл отягчающих обстоятельств; б) слишком условный

характер данной классификации, поскольку большинство из названных в

ст. 67 УК Украины обстоятельств могут одновременно относиться к не-

скольким элементам состава преступления.

Существуют и другие классификации. Н. Ф. Кузнецова и Б. А. Куринов

предложили разделить все отягчающие и смягчающие наказание обстоя-

тельства на две группы: а) характеризующие общественно опасное деяние и

б) характеризующие личность субъекта. В свою очередь первую группу отяг-

чающих обстоятельств формируют те обстоятельства, которые относятся к

объективным свойствам деяния и те, которые относятся к субъективным

свойствам совершенного преступления. Недостатком предложенной клас-

сификации является ее условность, поскольку, как было отмечено выше,

большинство отягчающих обстоятельств характеризуют одновременно и пре-

ступление, и личностные особенности виновного, и субъективную сторону

содеянного. Положительной стороной этой классификации является то, что

таким делением вносится определенная упорядоченность в совокупность

отягчающих обстоятельств.

Л.Л. Кругликов предлагает следующую классификацию отягчающих об-

стоятельств: а) отягчающие обстоятельства, характеризующие степень об-

щественной опасности преступления и личности; б) обстоятельства, харак-

теризующие только личность. Первые из них проявляются в преступлении,

вторые — не связанны с преступлением и не проявляются в нем. Целью

данной классификации служит стремление автора разобраться в вопросе о

закрытом перечне отягчающих обстоятельств. На основании этой классифи-

кации автор обосновывает положение о том, что все отягчающие обстоятель-

ства, нашедшие отражение в совершенном преступлении и характеризующие

опасность содеянного и личности (первый вид), подлежат обязательному

учету судом независимо от того, упомянуты они в перечне или же нет.

Н. К. Горя с целью научного обоснования перечня отягчающих обсто-

ятельств, который, по его мнению, должен носить примерный характер,

выделяет три группы отягчающих обстоятельств:

1

1) обстоятельства, существенно изменяющие степень общественной

опасности отдельных преступлений. Их необходимо указать в составах Осо-

бенной части УК (автор является сторонником единой правовой природы

обстоятельств, отягчающих наказание и квалифицирующих обстоятельств).

Наличие таких обстоятельств должно приводить к изменению квалификации

содеянного с тем, чтобы констатировать состав преступления с отягчаю-

щими или смягчающими обстоятельствами;

2) обстоятельства, характерные для значительного числа составов

преступлений. Если они оказывают существенное влияние на степень об-

щественной опасности, их следует внести в перечень отягчающих обстоя-

тельств, предусмотренных в Общей части УК;

3) все остальные обстоятельства, не указанные ни в Общей, ни в

Особенной частях УК, в отношении которых суду предоставляется право

самостоятельно оценивать их при назначении наказания в качестве отягча-

ющих ответственность.

Многие авторы учебников по уголовному праву уходят от решения за-

тронутого вопроса. Они рассматривают смягчающие и отягчающие наказание

обстоятельства в той последовательности, в какой они приведены в законе.

Предложенный в ч. 1. ст. 67 УК перечень отягчающих обстоятельств нельзя

ни в коем случае считать классификацией. Но при этом следует признать,

что такой подход к их изучению имеет определенную ценность для процесса

изучения обстоятельств, смягчающих и отягчающих наказание, в рамках

учебной программы высших юридических учебных заведений.

Существует группа авторов (Г. Л. Кригер, В. И. Зубкова), которые от-

рицательно относятся к решению вопроса о классификации обстоятельств,

смягчающих и отягчающих наказание. Свою позицию они обосновывают тем,

что любая классификация условна и не способствует уяснению содержания

и смысла рассматриваемых обстоятельств, а поэтому практического зна-

чения не имеет. Данная точка зрения является неубедительной, т.к. класси-

фикация есть своего рода аналитическое объяснение того явления, которое

ею определено.

Таким образом, существует большое количество классификаций отяг-

чающих и смягчающих обстоятельств. Многие классификации разительно

отличаются друг от друга, т.к. в их основу положены различные критерии.

Изложенное также свидетельствует о том, что вопрос классификации об-

стоятельств как смягчающих, так и отягчающих наказание, нуждается в

дальнейшем теоретическом исследовании и разработке.

1

АДвокАтурА у системі суб’Єктів

ЗАПобігАннЯ ЗлоЧинАм

Кожного року, як свідчить статистика, рівень рецидивної злочинності в

Україні у загальній її структурі складає більше 22% [1, с. 25]. При цьому

зазначена тенденція намітилась ще з 1991 р. [8, с. 22-23] і набула цих

кримінологічних ознак у 2001 р. — з часу прийняття нового Кримінального

кодексу (далі — КК) України [2, с. 44]. Все це означає, що держава та

суспільні інститути, включаючи адвокатуру, неадекватно реагують на прояви

даного виду злочинів.

З огляду на це та з метою розробки і обґрунтування заходів, спрямованих

на підвищення ефективності протидії рецидивній злочинності з боку так

званих неспеціалізованих суб’єктів профілактики, вибрана тема дослідження

є актуальною.

Завдання по запобіганню злочинам визначено у кримінальному законо-

давстві (ст. 1 Кримінального кодексу (далі — КК) України), у кримінально-

процесуальному праві (ст. ст. 23-23-2 Кримінально-процесуального кодексу

(КК) України) та в ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України. Як

показує практика, в основному його вирішенням займаються лише суб’єкти,

для яких профілактика злочинів є одним із головних завдань і функцій

(органи прокуратури, органи внутрішніх справ, Служба безпеки України та

ін.) [4, с. 351-356].

Поряд з цим, інші суб’єкти запобігання злочинності свої можливості у

сфері протидії цим суспільно небезпечним явищам використовуються не в

повній мірі.

В науковій літературі більшість вчених обґрунтовано поділяють всі

суб’єкти профілактики злочинів на декілька груп:

1) органи та організації, які керують цією діяльністю, організують її,

створюють систему управління нею (органи державної влади та управління,

органи місцевого самоврядування);

2) органи та організації, стосовно яких запобігання злочинності та зло-

чинних проявів віднесено або має бути віднесено до основних завдань (МВС,

СБУ, прокуратура, суд, спеціалізовані громадські організації);

3) органи, установи, організації, функції та повноваження яких не

мають цільового спрямування й запобігання злочинності та злочинним про-

явам, але їхня діяльність безпосередньо впливає на запобіжні процеси щодо

детермінант злочинності та окремих злочинів (заклади освіти, культури,

охорони здоров’я, соціальної допомоги, адміністрація підприємств, установ,

організацій тощо).

Разом з тим, безспірним є те, що кримінологічна профілактика спрямо-

вана на:

1

3) запобігання злочинам, що передбачає розробку заходів та прийомів,

за допомогою яких вирішуються завдання невідворотності покарання за вчи-

нений злочин, що виражається у:

— всебічному, повному й об’єктивному розкритті, розслідуванні кож-

ного злочину і викритті винного;

— переконанні осіб із низьким рівнем правової і моральної свідомості

в невідворотності покарання з метою загально превентивного впливу;

4) безпосереднє, спеціально спрямоване запобігання злочинам, що за-

безпечується за допомогою:

— отримання інформації про злочини, що готуються;

— своєчасного припинення злочинів, що вчиняються;

— цілеспрямованого впливу попереджувального, виховного характеру;

— виявлення та усунення причин і умов, що сприяли вчиненню конк-

ретного злочину.

Отже, якщо виходити із зазначених вище теоретичних засад запобігання

злочинності, то адвокатуру слід віднести до третьої групи суб’єктів про-

філактики злочинів.

У науковій літературі діяльність адвокатури у цьому напрямку зводиться

лише до сприяння виконання статей 23, 23-1, 23-2 КПК України і у захисті

законних прав та інтересів громадян і юридичних осіб [4, с. 356], з чим,

якщо керуватись нормами чинного законодавства України з питань діяль-

ності адвокатури, погодитись не можна.

Якщо узагальнити поставлені законодавцем для адвокатів завдання, то

запобігання злочинам здійснюється шляхом реалізації заходів:

— загальної профілактики як сукупності соціально-економічних, ідеоло-

гічних, культурно-виховних, організаційно управлінських, правових та інших

заходів, які, не будучи безпосередньо орієнтованими на протидію злочин-

ності, становлять матеріальну і духову базу для спеціально-кримінологічної

профілактики [7, с. 22].

— індивідуальної профілактики як сукупності заходів впливу на конк-

ретну особу [6, с. 163].

Таким чином, слід визнати, що запобігання злочинності як різновид сус-

пільної діяльності адвокатури належить до таких важливих напрямів ос-

танньої, як соціальний контроль та соціальна профілактика, під якою вчені

розуміють цілеспрямовану діяльність щодо запобігання порушенням будь-

яких суспільних норм, усунення причин, що породжують ці порушення [3,

с. 20].

Виходячи з цього, під запобіганням злочинності, що здійснює адвокатура

України, потрібно розуміти один із видів її соціальної діяльності, функціо-

нальний зміст якої полягає у перешкоджанні дії детермінант злочинності

та її проявів, передусім причин і умов останніх через їх обмеження та

нейтралізацію та, за наявності можливостей, — усунення їхньої дії як на

особу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного і засудженого, так і на

інших осіб і суспільство в цілому.

10

Таким чином для створення належних механізмів запобіжної діяльності

адвокатів у сфері протидії злочинності варто здійснити наступні заходи:

1. Для гармонізації норм Закону України «Про адвокатуру» доповнити

ст. 6 «Професійні права адвоката» правом на заняття діяльністю по запобі-

ганню злочинам як засудженими, так й іншими особами.

2. Для реалізації доктринальних положень про роль і місце адвокатури

у системі суб’єктів запобігання злочинам доповнити ст. 5 проекту Закону

України «Про профілактику злочинів» [5, с. 182-193] таким суб’єктом за-

побігання злочинам, як адвокатура.

3. У такому ж контексті видозмінити норми КПК України, що пов’язані

з діяльністю адвокатів.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в

2008 р. — Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 5 (105). — С. 19-34.

2. Аналіз роботи суддів загальної юрисдикції в 2002 р. за даними су-

дової статистики. — Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 3 (37).

— С. 41-49.

3. Игошев К. Е., Шмаров И. В. Социальные аспекты предупреждения

преступности. — М.: Юрид. лит., 1980. — 176 с.

4. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і прак-

тика: У 3 кн. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. — Кн. 1: Теоретичні

засади та історія української кримінологічної науки. — 424 с.

5. Закон України від 12.05.1998 р. «Про профілактику злочинів:

Проект — Кримінологія: Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна

та Особлива частини): Навчальний посібник — Джужа О. М., Моісеєв

Є. М., Василевич В. В. — К.: Атіка, 2001. — 368 с.

6. Криминология: Учебник — Под ред.. В. Д. Малкова. — М.: ЗАО

Юстицинформ, 2004. — 528 с.

7. Медицький І. Б. Запобігання злочинності: Навчальний посібник для

студ. вищ. навч. закладів. — Івано-Франківськ: Вид. Віктов Дяків, 2008.

— 220 с.

8. Розгляд судами загальної юрисдикції справ різних категорій протягом

1990-2000 рр. — Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 1 (29).

— С. 12-26.