Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010

Подождите немного. Документ загружается.

11

— по-четверте, ч. 2 ст. 127 КК була доповнена кваліфікуючою оз-

накою «катування, вчинене службовою особою з використанням свого служ-

бового становища». До ч. 2 ст. 365 КК також були внесені зміни. Тепер

цією нормою встановлювалась відповідальність за «перевищення влади або

службових повноважень, якщо воно супроводжувалось насильством, засто-

суванням зброї, болісними і такими, що ображають особисту гідність потер-

пілого, діями, за відсутності ознак катування». Такими змінами законодавець

намагався, з одного боку, відреагувати на факт поширеного застосування

катувань з боку службових осіб; з іншого боку, відмежувати цей склад зло-

чину від суміжних йому юридичних конструкцій (зокрема, від перевищення

влади або службових повноважень). Задум законодавця полягав у тому,

щоб акцентувати увагу на тому, що катування є більш тяжким злочином,

ніж перевищення влади або службових повноважень, що супроводжується

насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають

особисту гідність потерпілого, діями. Саме тому кваліфікація дій службової

особи щодо застосування катувань повинна відбуватися за ч. 2 ст. 127 КК,

а не за ч. 2 ст. 365 КК;

— по-п’яте, зі змісту ст. 127 КК було виключено частини 3 і 4.

Відповідно до Закону України від 05.11.2009 р. ст. 127 КК знову за-

знала змін: по-перше, з ч. 2 ст. 127 КК виключено кваліфікуючу ознаку

«вчинення катування службовою особою з використанням свого службового

становища»; по-друге, ч. 2 ст. 127 КК доповнена кваліфікуючою ознакою

«вчинення катування з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпи-

мості»; по-третє, піднято нижню і верхню межу покарання за катування,

вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб — ч. 2 ст. 127

КК встановлює відповідальність у виді позбавлення волі на строк від п’яти

до десяти років (попередня редакція «на строк від трьох до семи років»).

Такою зміною законодавець повернувся до меж покарання, які діяли з 2001

по 2008 р. р.

Не зважаючи на зміни, яких зазнала ст. 127 КК з 2001 по 2009 рр. і

за допомогою яких законодавець намагався вирішити проблеми, пов’язані

з застосуванням цієї статті на практиці, її редакція потребує подальшого

вдосконалення. Зокрема, на сьогодні на практиці виникають питання сто-

совно кваліфікації дій службової особи, яка використовуючи своє службове

становище, вдається до катувань. З одного боку, ст. 127 КК не передбачає

спеціального суб’єкта злочину. З іншого боку, ст. 365 КК виключає мож-

ливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за діяння, яке

містить ознаки катування. Ситуація потребує вирішення через внесення від-

повідних змін до ст. 127 КК.

12

ПреДмет у склАДАХ ЗлоЧинів

в сФері меДиЧноЇ ДіЯльності

Предмет злочину — це факультативна ознака загального складу злочину

на стороні об’єкта, яким виступають певні речі та явища квазіматеріального

характеру, на які спрямоване злочинне посягання та з певними властивос-

тями яких закон пов’язує наявність в діях особи ознак конкретного складу

злочину.

Більшість злочинів в сфері медичної діяльності посягають на особу, її

життя та здоров’я. Це викликає складності у встановлені предмета цих зло-

чинів. Зокрема висловлювалась думка, що предметом даної групи злочинів

є матеріальна категорія у вигляді фактичного фізичного стану організму

людини на момент, проте до початку злочинного впливу на неї [1, с. 39].

Видається, що така категорія не відповідає наведеному вище визначенню

предмета злочину, оскільки певний стан організму не може бути визнаний

матеріальною (квазіматеріальною) річчю. Виходячи з наданого вище визна-

чення предмета злочину випливає висновок, що лише деякі злочини в сфері

медичної діяльності характеризуються наявністю цієї ознаки.

Так, для злочинів, передбачених ст.ст. 131, 139, 140, 142 предмет не є

обов’язковою ознакою.

Предметом злочину, передбаченого ст. 141 КК України, є лікарські за-

соби. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про лікарські засоби» лікарськими

засобами є речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехно-

логічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, про-

філактики, діагностики та лікування захворювань людей або зміни стану і

функцій організму. До лікарських засобів належать: діючі речовини (суб-

станції); готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти);

гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлення збудників

хвороб, а також боротьби із збудниками хвороб або паразитами; лікарські

косметичні засоби та лікарські домішки до харчових продуктів.

Склади злочинів в сфері трансплантації та донорства (ст.ст. 142-143 КК

України) характеризуються наявністю таких предметів, як органи та тканини

людини, кров людини. Зокрема, предметом злочину, склад якого міститься

в ст. 142 КК України, є органи та інші анатомічні матеріали. Під анатоміч-

ними матеріалами Закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних

матеріалів людині» розуміє органи, тканини, анатомічні утворення, клітини

людини або тварини. Не є предметом цього злочину кров та її компоненти,

статеві залози, репродуктивні клітини та живі ембріони, біоімплантати і

штучно виготовлені замінники органів.

Предметом злочинів щодо розголошення лікарської таємниці (ст. 132,

145 КК України) виступає інформація, що становить таку таємницю.

1

Питання щодо можливості визнання лікарської таємниці предметом злочину

є дискусійним, оскільки будь-яка таємниця — це певна інформація. Тому

ряд авторів не виділяють предмет як ознаку у складі злочину, передбаче-

ного ст. 145 КК України [2, с. 420]. Видається все ж, що склад названого

злочину характеризується наявністю такої ознаки, як предмет, що носить

квазіматеріальний характер. Проте невірним видається надання інформації

лише матеріальної ознаки, тобто пов’язувати її з певним документом чи

іншим носієм, як це зробив М.І. Хавронюк, визначивши лікарську таєм-

ницю як «певним чином задокументовану інформацію про хворобу, медичне

обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя гро-

мадянина» [3]. Як правильно зазначив Д.С. Азаров, чинне законодавство не

містить вказівки на обов’язкове закріплення зазначеної інформації у пев-

ному документі. Далеко не всі відомості, наприклад, про інтимну і сімейну

сторони життя особи документуються, до того ж вербальне передавання

інформації не передбачає існування матеріальної форми (носія) останньої

[4, с. 100].

Аналіз як юридичної літератури, так і нормативних актів свідчить, що

вичерпного переліку відомостей, що становлять зміст лікарської таємниці не

визначено. До відомостей, що становлять лікарську таємницю, належать як

власне медичні дані, так і інформація, що не є за своїм характером медичною,

але стосується особистого життя пацієнта та його сім’ї. Як вірно відзначив

І.Л. Петрухін, в зміст лікарської таємниці входять дані: 1) про сам факт звер-

нення особи за медичною допомогою; 2) про хворобу (діагноз, протікання,

прогноз); 3) про застосовувані методи лікування та їхню ефективність; 4) про

особу, яка звернулась за допомогою, — її минуле, звички, нахили, фізичні

та психічні недоліки, інтимні зв’язки і т.п.; 5) про сім’ю хворого та уклад

життя в домі [5, с. 24]. В.І. Акопов до змісту лікарської таємниці включав

факт звернення до медичного закладу, інформацію про функціональні і фі-

зичні недоліки організму, спадкові хвороби, шкідливі звички, діагноз, усклад-

нення, прогноз, сімейне та інтимне життя, факт усиновлення чи удочеріння,

стан здоров’я родичів. Сюди ж він відносив відомості немедичного харак-

теру, що стали відомі лікарю чи іншому медичному працівникові, юристові

у присутності лікаря щодо заповіту, наявності колекцій чи інших цінностей,

захоплень, особистих взаємин з близькими родичами тощо [6, с. 98-99].

М.Н. Малеїна вважає, що окрім власне медичної інформації лікарська таєм-

ниця включає «інформацію про сімейне, інтимне життя, стан здоров’я родичів

пацієнта. Такі відомості можуть бути отримані при огляді та лікуванні, зі

слів пацієнта, його родичів, з історії хвороби та іншої документації, а також

від інших медичних працівників (наприклад, консультантів)» [7, с. 63-64].

Об’єктом лікарської таємниці, на думку М. Малеїна, є різні відомості, пе-

редусім щодо хвороби, а також інтимного життя хворого. При цьому не

має значення, як медичні працівники отримали відомості про хворого та

його близьких: шляхом огляду, спостережень, зі слів пацієнта чи родичів,

з історії хвороби, щоденника хворого, його заповіту чи інших джерел; не

1

можна також розголошувати відомості, почуті від хворого, що перебуває у

непритомному стані [8, с. 79].

Таким чином, відомості, що становлять собою лікарську таємницю,

умовно можна розділити на дві групи:

1) медична інформація. Це, зокрема, відомості про факт звернення

до лікувального закладу, діагноз, характер протікання хвороби та прогноз

щодо її протікання, наявність інших захворювань, фізичних та психічних

розладів;

2) інформація немедичного характеру: відомості про особисте, сі-

мейне життя хворого та його близьких, їхні звички, схильності, їхнє минуле

тощо.

Специфіка лікарської таємниці полягає в тому, що секретними є відомості

не лише про реально існуючі, але й про гадані факти. Так, будь-який діагноз

ставиться з певним ступенем імовірності, що не виключає можливість по-

милки. Медичний працівник може бути не впевнений в характері захворю-

вання пацієнта, таким чином, факт наявності в особи певної хвороби буде

лише гаданим. Проте інформація про цей факт не підлягає розголошенню

[9, с. 25-30].

При визначенні кола відомостей, що становлять предмет злочину, пе-

редбаченого ст. 132 КК України, слід виходити з того, що дана стаття

є спеціальною по відношенню до ст. 145 КК України. На думку авторів

одного з підручників з кримінального права, за ст. 132 КК України можуть

відповідати лише особи, які повідомили відомості про виявлені в ході огляду

позитивні дані про ВІЛ-інфекцію або захворювання СНІДом чи іншою невилі-

ковною інфекційною хворобою. Повідомлення ж відомостей про огляд, який

дав негативні результати, за словами цих авторів, ст. 132 не охоплюється

[10, с. 68].Оскільки, як вже було встановлено, лікарська таємниця охоплює

собою як інформацію про сам факт звернення особи до медичного закладу,

так і про хворобу (діагноз, протікання, прогноз), то предметом злочину,

передбаченого ст. 132 КК України, є інформація про: проведення медичного

огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної

хвороби, що є небезпечною для життя людини або захворювання на СНІД;

його результати.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Расторопов С.В. Признаки, характеризующие объективную сторону

преступлений против здоровья человека // Закон и право. — 2005. — № 7.

— С. 38-41.

2. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За

заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий дім «Ін юре»,

2003. — 1196 с.

3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від

5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: А.С.К.,

2002. — 1104 с.

1

4. Азаров Д.С., Кримінальна відповідальність за розголошення лі-

карської таємниці: окремі теоретичні та прикладні проблеми / Д.С. Азаров //

Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи: Матер. Наук.-практ.

конф. [Харків] 22-23 квітн. 2004 р. / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та

ін. — К. — Х.: «Юрінком Інтер», 2004. — 260 с.

5. Петрухин И.Л. Личная жизнь: пределы вмешательства. — М. Юрид.

лит., 1989. — 192 с.

6. Акопов В.И. Медицинское право в вопросах и ответах. — М.:

Издательство ПРИОР, 2001. — 208 с.

7. Малеина М.Н. Человек и медицина в современном праве. — М.:

БЕК, 1995. — 262 с.

8. Малеин Н.С. О врачебной тайне // Советское государство и право.

— 1981. — № 8. — С. 78-83.

9. Папеева К.О. Понятие и признаки медицинской тайны // Медицин-

ское право. — 2007. — № 3(19). — С. 25-30.

10. Уголовное право Украины: Особенная часть: Учебник / Под ред.

М.И. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тация. — К.: Юринком Интер, 2003.

— 672 с.

интересЫ слуЖбЫ в коммерЧескиХ

и инЫХ оргАниЗАциЯХ кАк обЪект

уголовно-ПрАвовоЙ оХрАнЫ По

уголовному ЗАконоДАтельству россии

В теории уголовного права России отсутствует единство мнений относи-

тельно содержания интересов службы в коммерческих и иных организациях

как объекта уголовно-правовой охраны. При этом мы исходим из позиции,

согласно которой объект уголовно-правовой охраны не тождественен объекту

преступления. Объектом уголовно-правовой охраны, в отличие от объекта

преступления, является общественное отношение, которое поставлено под

охрану уголовного закона, еще не подвергнутое преступному воздействию.

Объектом же преступления является то общественное отношение, которое

подвергается изменению при посягательстве на объект уголовно-правовой

охраны.

В юридической литературе видовой объект преступлений, предусмот-

ренных статьями гл. 23 УК РФ обычно определяется как охраняемые уго-

ловным законом общественные отношения, содержанием которых являются

законные интересы службы в коммерческих и иных организациях. При этом

законной может признаваться лишь та деятельность аппарата управления

1

коммерческой или иной организации, которая основанную на законных и под-

законных актах, носящих регулятивный характер, изданных компетентными

на то органами или лицами.

Под интересами службы, при этом понимают осуществление профессио-

нальной деятельности по организации исполнения и практической реализации

полномочий в ходе управления коммерческими и иными организациями, при

котором реализуются цели их деятельности, обозначенные в учредительных

документах, и не нарушаются права и законные интересы физических и

юридических лиц, государства. Как отмечается в специальной литературе,

понимание объекта как «интересов службы» есть непосредственная интер-

претация комплекса общественных отношений, связанных с поддержанием

баланса законных интересов владельцев и служащих коммерческих или не-

коммерческих организаций, их клиентов, вкладчиков и кредиторов с инте-

ресами общества.

Поскольку глава 23 УК РФ расположена в разделе преступлений в сфере

экономики, родовым объектом которых признаются общественные отно-

шения, складывающиеся в процессе нормального функционирования эконо-

мики страны, то можно заключить, что интересы службы в коммерческих и

иных организациях являются составной частью экономических отношений.

В ситуации с коммерческими организациями, целью деятельности ко-

торых является извлечение прибыли, это во многих случаях может оказаться

верным. Однако в случае совершения деяний, описанных в нормах главы 23

УК РФ, в некоммерческих организациях, очевидно, будут нарушены иные,

не экономические отношения, прежде всего управленческие. Управленческая

деятельность направлена на регулирование функционирования организаций в

целом, а, следовательно, связана не только с экономическими их интересами,

но и со всеми иными: руководство коллективом, сохранение и расширение

рабочих мест, создание благоприятного «микроклимата» внутри организации,

налаживание отношений с другими юридическими лицами, гражданами, об-

щественными организациями, органами государства, увеличение объема

деятельности, сохранение стабильности и безопасности осуществляемых

отношений. Кроме того, служебная деятельность в коммерческих и иных ор-

ганизациях связана с соблюдением личных прав сотрудников организации и

других граждан, иных (неэкономических) интересов общества и государства,

экологической и информационной безопасностью.

Соответственно, включение преступлений против интересов службы

в коммерческих и иных организациях, в раздел «Преступления в сфере

экономики», означает неоправданное сужение объекта уголовно-правовой

охраны, поскольку интересы службы в организациях, указанных в главе

23 значительно шире, чем экономические интересы, что обусловлено мно-

гообразием целей и видов их деятельности, которая зачастую выходит за

сферу экономики. В связи с этим, в уголовно-правовой теории местополо-

жение главы 23 УК РФ в структуре Уголовного кодекса РФ признается

неудачным.

1

Следует отметить, что еще в период разработки проекта УК РФ и его

обсуждения высказывались сомнения в целесообразности наличия самосто-

ятельной главы «Преступления против интересов службы на негосударс-

твенных предприятиях и в организациях». При этом отмечалось, что злоупот-

ребления предоставленными полномочиями служащими негосударственных

предприятий и общественных организаций способны причинить крупный

материальный ущерб и иные тяжкие последствия, связанные с завладением

чужим имуществом или иными нарушениями отношений собственности, при-

чинением физического вреда личности, нарушениями конституционных прав

граждан, нарушениями законодательства о предпринимательской деятель-

ности, законодательства об охране природы и т.д. Поэтому служащие него-

сударственных предприятий и общественных организаций должны отвечать

именно за преступления против собственности, против конституционных

прав и свобод человека, за налоговые и другие преступления в сфере эко-

номической деятельности, экологические и компьютерные преступления.

Эта идея получила поддержку в работах многих авторов, считающих

неоправданным существование данной главы в УК РФ, поскольку органи-

зация правильного функционирования службы в той или иной коммерческой

или некоммерческой организации — задача не столько государства, сколько

ее собственника. Государство не должно вмешиваться в эту деятельность,

устанавливая уголовно-правовые запреты на действия, совершенные вопреки

интересам службы в данных организациях, тем более, когда оно провозг-

лашает свободу предпринимательской и иной экономической деятельности.

Если же в результате различного рода злоупотреблений интересы службы

все же пострадают, то прибегать к мерам уголовного воздействия нецелесо-

образно, в случае, когда общественные отношения могут быть эффективно

защищены в гражданско-правовом порядке.

Следует согласиться с позицией, изложенной в юридической литературе,

что нельзя признать удачным включение в раздел «Преступления в сфере

экономики» главы 23 УК РФ, поскольку не экономические отношения вы-

ступают родовым объектом запрещенных данными нормами посягательств,

а служебные отношения. Включение статей 201-204 в раздел VIII УК РФ

следует воспринимать не иначе как нежелание законодателя признать за

отношениями службы в коммерческих и иных организациях статуса само-

стоятельного типового объекта уголовно-правовой охраны.

В связи с этим, полагаем, заслуживает полной поддержки, выска-

занное в уголовно-правовой науке предложение о целесообразности вы-

деления в отдельной главе норм, устанавливающих ответственность за

преступления против интересов службы в коммерческих и иных организа-

циях, отдельного раздела «Преступления против интересов службы» Осо-

бенной части УК РФ, в котором одновременно предусмотреть в самосто-

ятельной главе ответственность за преступления против государственной

власти, интересов государственной службы и службы в органах местного

самоуправления.

1

Выделение самостоятельного раздела в уголовном законе об ответствен-

ности за преступления против интересов службы позволит расширить сферу

действия указанных норм, а, следовательно, в большей степени защитить

социальные ценности, которым зачастую причиняется вред при совершении

преступлений против интересов службы, а именно: права и свободы чело-

века и гражданина, интересы общества и государства, экономические от-

ношения и др.

Кроме того, это даст возможность критически оценить месторасполо-

жение некоторых других, помимо предусмотренных главами 23 и 30 УК

РФ, преступлений, расположенных в различных главах УК РФ, но имеющих

сходство формулировок, конструкции состава и близких по содержанию с

«классическими» преступлениями против интересов службы.

Такой подход реализован в уголовном законодательстве ряда государств.

К примеру, в Уголовном кодексе Украины установлена одинаковая ответс-

твенность лиц, выполняющих управленческие функции как в органах власти,

так и в негосударственных органах, независимо от места выполнения при-

сущих им функций.

В то же время выделение в рамках предлагаемого раздела Особенной

части УК РФ двух самостоятельных глав — об ответственности за преступ-

ления против государственной власти, интересов государственной службы и

службы в органах местного самоуправления и отдельно — за преступления

против интересов службы в коммерческих и иных организациях, позволит

дифференцировать ответственность управленцев разного рода и предусмот-

реть адекватные санкции за указанные преступления.

ЛИТЕРАТУРА:

1. Уголовный кодекс Российской Федерации от 13 июня 1996г. № 63-ФЗ

(с последующими изменениями и дополнениями) // СПС «ГАРАНТ».

2. Уголовный кодекс Украины / Науч. ред. В.Я. Тация, В.В. Сташиса;

Перевод В.Ю. Гилеченко. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2001.

3. Асанов Р.Ф. Преступления против интересов службы в коммер-

ческих и иных организациях: квалификация и ответственность: Автореф.

дис… канд. юрид. наук. — Н. Новгород, 1999.

4. Волженкин Б.В. Служебные преступления. — М.: Юрист, 2000.

5. Егорова Н.А. Теоретические проблемы уголовной ответственности

за преступления лиц, выполняющих управленческие функции (управлен-

ческие преступления): монография. — Волгоград, 2006.

6. Шнитенков А.В. Ответственность за преступления против инте-

ресов государственной службы и интересов службы в коммерческих и иных

организациях. — СПб., 2006.

1



оргАніЗовАні Форми

трАнснАціонАльного ЗлоЧинного

біЗнесу: суЧАсниЙ стАн Проблеми

На зламі двох тисячоліть людство зіштовхнулося із необхідністю по-

шуку ефективних шляхів розв’язання цілого масиву проблем, що потре-

бують, відповідно, глобальної реакції. Окремої уваги у цьому ряді заслу-

говує транснаціональна злочинність — феномен, що вже давно не визнає

таких державно-правових категорій, як «суверенітет», «цілісність», «недо-

торканість кордонів» та посягає на основні загальнолюдські цінності, які

стали надбанням цивілізації. Недаремно найбільш пріоритетними напрямами

запобігання злочинності Підсумковий документ Всесвітнього саміту ООН

(Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/60/1 від 16.09.2005 р.) на-

зиває протидію тероризму, транснаціональній злочинності (в тому числі

контрабандному переміщенню людей, торгівлі людьми, незаконному обігу

наркотиків, торгівлі зброєю), організованій злочинності і корупції, етнічним

злочинам, злочинам проти людства [1, с.469].

Боротьба із транснаціональною злочинністю вимагає спільних зусиль

держав та їх постійного співробітництва, і можна констатувати, що від-

бувається «інтернаціоналізація» заходів запобігання й припинення злочин-

ності, розробка та узгодження яких піднімається до міжнародно-правового

рівня. Україна, позиціонуючи себе як рівноправного партнера у міжна-

родних відносинах, безумовно братиме активну участь у цьому процесі,

як в рамках ООН, так і Європейського Союзу. Зрозуміло, що в рамках

однієї статті неможливо дати характеристику (навіть узагальнену) усіх

тих видів злочинного бізнесу, що знаходиться під контролем транснаціо-

нальних злочинних корпорацій, тому видається можливим зупинитися на

окремих, тезисних аспектах досліджуваної проблеми, в контексті як ЄС, так і

України

Економічна злочинність. Сучасна організована злочинність в еконо-

мічній сфері має транснаціональний характер. Будучи пов’язаними з неза-

конними операціями з переміщення через державні кордони матеріальних

і нематеріальних засобів, які приносять істотну економічну вигоду, органі-

зовані групи та злочинні організації, використовуючи сприятливу ринкову

кон’юнктуру інших держав, значні розходження в системах кримінального

правосуддя різних країн, сучасні комунікаційні технології, банківські системи

електронних розрахунків, проникають в легальну економіку інших країн за

допомогою корупції й насильства.

10

Торгівля людьми. Широкого поширення останнім часом набула в Україні

торгівля людьми і особливо жінками та дітьми (громадянами України), які

стають легкою здобиччю для організованих груп та злочинних організацій

у їх кримінальному бізнесі, що мають транснаціональний характер і роз-

виваються стрімкими темпами, серед яких домінують добре організовані

кримінальні синдикати, а одержані прибутки використовуються для фінансу-

вання інших різновидів організованої злочинної діяльності. Характерною

особливістю такого виду кримінального бізнесу є те, що одних і тих самих

людей як предмет торгівлі можна залучати до торгового обігу знову й знову,

отримуючи багаторазові прибутки. За даними експертів ООН, у світовому

рейтингу надприбутків кримінального бізнесу торгівля людьми займає третє

місце після торгівлі зброєю та наркотиками і оцінюється у межах 12-19 млрд.

дол. на рік. Тому сьогодні проблема торгівлі людьми набула міжнародного

масштабу і є одним із негативних явищ, з яким зіткнулося міжнародне

співтовариство.

Контрабанда. Незважаючи на те, що виявлення контрабандних злочинів,

які вчинюються організованими злочинним формуваннями, знаходиться ще

на досить низькому рівні, незаконне переміщення товарів, валюти, цінностей

та інших предметів через митний кордон України за останні роки набуває

все більшої організованості і вчинюється у все більш витончених формах.

Збільшуються і загальні обсяги контрабанди. Якщо протягом 1999 року

було затримано автомобілів на суму 21,8 млн. грн., спирту — 1,6 млн. грн.,

тютюнових виробів — 11,7 млн. грн., промислових товарів — 66 млн. грн.,

то вже за 9 місяців 2000 року ці показники дорівнювали: по автомобілях

— 21,6 млн. грн., спирту — 7,8 млн. грн., тютюнових виробах — 4,5 млн.

грн., промислових товарах — 59,2 млн. гривень. На виконання державної

програми «Контрабанді — СТОП» у 2005 р. Міністерством внутрішніх справ

задокументовано 1163 факти контрабандного ввезення товарів на загальну

суму 173,6 млн. гривень, за матеріалами органів внутрішніх справ пору-

шено 84 кримінальні справи за ознаками злочину, передбаченого ст. 201

(контрабанда) КК України. Протягом 2006 р. Державною митною службою

зареєстровано 282 злочини, пов’язані з контрабандою [3, с.170].

Незаконний обіг наркотиків. Одним із найнебезпечніших видів організо-

ваної злочинності, поряд із названими, є незаконний обіг наркотичних засобів

(наркобізнес), що має тенденцію до зростання й загрожує національній без-

пеці не лише України, а й і планетарній загалом, оскільки йому притаманні

транснаціональний характер, професіоналізм, висока технічна оснащеність

злочинних угруповань, наявність власної розвідки й контррозвідки, володіння

новітніми формами й методами протидії правоохоронним і судовим органам.

Окрім цього, наркобізнес спричиняє збільшення кількості хворих на нарко-

манію, розростання корисливо-насильницької злочинності.

Нелегальна міграція. Реалії сьогодення дають усі підстави стверджувати,

що нелегальна міграція в Україні є істотним дестабілізуючим фактором.

Специфіка географічного та геополітичного становища України (вона знахо-