Бедь В.В. Юридична психологія

Подождите немного. Документ загружается.

171

ведінки в конкретній ситуації? який психічний стан індивіда, його

психічні властивості, які проявились у злочинній дії?

Відповіді на ці запитання не можуть бути однозначними, бо злочин

як свідома дія людини завжди є результатом складної взаємодії най-

різноманітніших причин. Поведінка людини спонукується і регулюєть-

ся його індивідуальним, суб’єктивним сприйняттям і відображенням

реальних життєвих обставин і причетністю індивіда до цих обставин.

Об’єктивними причинами правопорушень є суперечності в соціа-

льних і економічних відносинах — низький рівень життя людей, не-

доліки організаційного і адміністративно-господарського характеру,

безробіття, найближче соціальне оточення та ін.

Суб’єктивні причини злочину — соціальні позиції особистості, си-

стема цінностей та інтересів, рівень соціалізації і правосвідомості, со-

ціальні установки і стереотипи поведінки, а також психодинамічні

особливості особи і тимчасові психічні стани.

Оскільки поведінка людини не буває прямим наслідком безпосе-

редньо чинних факторів (соціально-економічних умов життя, ситуа-

тивних обставин і т. п.), то її неможливо розглядати за аналогією з

причинністю в явищах природи. Система зовнішніх обставин у пове-

дінці особи переламується через її внутрішній світ, через її психіку.

Звідси випливає важливий висновок: у злочинній поведінці проявля-

ється єдність об’єктивних і суб’єктивних факторів людської життєді-

яльності.

Спроби наукового пояснення психологами особи злочинця і зло-

чинної поведінки беруть початок у ХХ ст. Одна з перших концепцій

полягає в тому, що злочинець має низку специфічних негативних рис

характеру або особистості в цілому. Так, П. Поллітц виділяв у зло-

чинця такі психічні особливості, як “відсутність співчуття”, “заниже-

ність відчуття болю”, “байдужість до покарання”, “пихатість”, “схи-

льність до пияцтва”, “сексуальна розпущеність” та ін.

Під впливом

досліджень психіатрів (зокрема К. Шнейдера, який дав класифікацію

психопатичних особистостей) на початку 30-х років кримінологи за-

цікавились психіатричними інтерпретаціями злочинця. Наприклад,

А. Мерген відмічав, що тенденція до злочину закладена в людині з

самого початку, “психопат піддається їй тому, що сила цієї тенденції

дістає патологічну перевагу над всіма іншими”

Розин В. М. Психология для юристов. — М.: Изд. дом “Форум”, 1997. — С. 70.

Шнайдер Г. Й. Криминология: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1994. — С. 84.

172

Послідовники біологізаторського підходу, і зокрема представники

фрейдистської та неофрейдистської шкіл, пояснюють природу агресив-

ності як першопричину насильницьких злочинів. Агресивність — по-

ведінка, метою якої є нанесення шкоди якомусь об’єкту або людині.

Вона виникає, на думку фрейдистів і неофрейдистів, унаслідок того,

що з різних причин не реалізуються окремі неусвідомлювані вроджені

потяги, що збуджує агресивну енергію, енергію нищення. Як такі не-

усвідомлювані вроджені потяги З. Фрейд розглядав лібідо, А. Адлер —

прагнення влади, переваги над іншими, Е. Фромм — потяг до ни-

щення.

Очевидно, що при такому поясненні агресивність неминуче по-

винна виникнути в будь-якої людини з вродженими, сильно вираже-

ними неусвідомлюваними потягами, які далеко не завжди здатні реа-

лізуватися в житті і тому знаходять свій вихід у деструктивній, ни-

щівній поведінці.

Проте такі дослідники агресивності та її природи, як А. Бандура,

Л. Берковиць, А. Басс, Е. Квятковська-Тохович, С. Єніколопов та інші

суттєво змінили точку зору на природу агресії та її вираження.

Усе більша роль в природі агресії відводиться соціальним факто-

рам, які діють за життя. Так, А. Бандура вважає, що агресія — резуль-

тат спотвореного процесу соціалізації, зокрема результат зловживан-

ня батьками покараннями, жорстоким ставленням до дітей. Л. Берко-

виць вказує, що між об’єктивною ситуацією і агресивною поведінкою

людини завжди виступають дві опосередковані причини: готовність до

агресії (злість) та інтерпретація, тлумачення для себе цієї ситуації.

Біологічні фактори не можна відокремлювати, відривати від соці-

альної сутності особи, але разом з тим не можна їх і не враховувати.

Біологічні властивості людини взаємодіють із певними психічними

утвореннями, є умовою розвитку його психічних якостей в конкрет-

них соціальних обставинах. “Серед обстежених нами рецидивістів ус-

тановлено 14 % осіб, останні злочини яких значною мірою обумов-

лені, на наш погляд, генетично і структурно нижчими властивостя-

ми: ексцесами темпераменту, патологією психіки, підсвідомими

потягами”

Сьогодні кримінологи вважають, що шукати пояснення злочин-

ній поведінці особи треба не в фізіології і психіатрії, а в соціальній

Зелинский А. Р. Рецидив преступлений: Структура, связи, прогнозирование. — Х.:

Выща шк., 1980. — С. 46.

173

психології та в психологічних теоріях особистості. Та й більшість спе-

ціалістів доходить думки, що злочинець — не якась особлива дефек-

тна особистість, а одна з можливих ліній розвитку подій

Тому причини злочинної поведінки слід розглядати в комплексі, вра-

ховуючи і біологічні фактори індивіда, його індивідуально-психологічні

особливості, соціально надбані ним якості та зовнішні обставини, в яких

формується особистість та реалізується її життєдіяльність.

Серед причин злочинної поведінки необхідно розрізняти фактори,

що визначили розвиток спрямування особистості та її емоційно-

вольові регуляційні особливості. Стосовно останнього, то в злочи-

нах, що скоюються при домінуванні в поведінці емоційної сфери, пев-

ні дії виникають раптово і мають імпульсивний характер. У структу-

рі таких дій різко зростає роль рухових (моторних) компонентів і

знижується роль оціночно-орієнтовних.

Розвиток особистості залежить від того безпосереднього середо-

вища, яке її оточує, від особистого досвіду, від її діяльності і т. д.

Аце безпосереднє середовище може бути носієм конкретних антигро-

мадських звичок, які через наслідування, зараження, навіювання і по-

ведінкові стереотипи впливає на людину, яка потрапила в таке мік-

росередовище. Таким чином, соціальне в людині зумовлене самим її

існуванням у суспільстві і різних малих групах, її діяльністю і спілку-

ванням, які виникають на цій основі, потребами, інтересами, цінніс-

ними орієнтаціями. Саме соціальна взаємодія і комунікації формують

поведінку людини та її внутрішнє уявлення про саму себе. При цьо-

му під соціальною взаємодією розуміється прагнення людей до узго-

дженої поведінки, без якої неможливе соціальне життя, а також наяв-

ність своєрідного зворотного зв’язку (його роль відіграють уявлення

індивіда про те, що, з його погляду, від нього очікують інші люди, як

вони його бачать і сприймають). У зв’язку з цим американський пси-

холог Т. Шибутані відзначає: “Особиста відповідальність фіксується

людиною в той момент, коли вона представляє собі, що від неї чека-

ють інші учасники. Лінії дії окремих індивідів взаємно підганяються

одна одній, оскільки кожен може приймати роль інших, формувати

Я-образ із приписуваною їм точкою зору і здійснювати пристосуван-

ня до приписуваних їм намірам і експектаціям”

Розин В. М. Психология для юристов. — С. 70.

Шибутани Т. Социальная психология: Пер. с англ. — Ростов н/Д: Феникс, 1998. —

С. 82.

174

Важливим елементом соціальної взаємодії є власна діяльність ін-

дивіда, яка багато в чому зводиться до контролю за своєю поведін-

кою. Свідома поведінка формується в процесі спілкування, спільної

роботи. Узгоджена дія у стійких ситуаціях залежить від кожного

учасника комунікативного процесу, який зберігає свою особисту ав-

тономію і контролює себе з погляду групових експектацій. Найбіль-

шою самосвідомістю володіє та людина, яка слідкує за Я-образами і

допускає менше спонтанності у своїх вчинках.

Юрист завжди повинен пам’ятати про те, що детермінантів поведінки

людини у рамках соціальної взаємодії принаймні дві — група і особис-

тість. Кожен учасник соціальної взаємодії — особистість, продукт особ-

ливої історії. Кожна група людей також має свою історію, яка не залежить

від однієї окремої людини (досить пригадати, що шаблони поведінки іс-

нували значно раніше, ніж черговий індивід вступав у ту чи іншу соціаль-

ну групу). Відповідно, щоб зрозуміти, що відбувається в ситуації право-

порушення, потрібно знати особливості як окремої особистості, так і за-

кономірності функціонування групи, членом якої є ця особистість.

Суттєво й інше: в реальній соціальній поведінці взаємодія не обо-

в’язково має узгоджений характер. Досить часто виникають конфлік-

ти як “по горизонталі”, так і “по вертикалі”. У ситуації конфлікту

люди мимоволі, а часто свідомо заперечують очевидне, забувають те,

що до цього добре пам’ятали, тлумачать події у бажаному для них

напрямі, приписують іншим властивості, які характерні для них са-

мих, замість розумних дій учиняють істерику і т. ін. Подібна поведін-

ка у психологічній науці називається “захисною”, а відповідні психі-

чні механізми — “захисними”. У контексті злочинної поведінки за-

хист будується з метою уникнути усвідомлення власних слабкостей

чи небезпечної зовнішньої ситуації.

Тому багато спеціалістів обґрунтовано вважають, що протиправ-

ні дії зумовлені, з одного боку, груповими ефектами (в тому числі й

впливом літератури, ЗМІ), а з другого — особистістю правопоруш-

ника. Наприклад, О. Ратінов серед факторів, які зумовлюють форму-

вання у правопорушників певного відчуття особистої безпеки, визна-

чає такі:

“• надія на щасливий випадок, яка породжується прикладами ін-

ших правопорушників, поганими зразками літературної і кіно-

продукції і т. п.;

• успішність минулих дій суб’єкта, схильність до ризику зростає

відповідно успіху;

175

• “ризикованість” може бути властивістю особистості правопо-

рушника, яка виражається в пристрасті до гострих відчуттів;

• визнання ризику “фатумом життя”, що особливо характерне

для фаталістичної позиції багатьох рецидивістів”

Отже, причини злочинів мають соціально-психологічний харак-

тер. Такий підхід створює реальну основу для встановлення зв’язку

між соціальними умовами життя і психологічними властивостями

окремих особистостей. Біологічно успадковані якості людини є умо-

вою розвитку її психічних властивостей у визначенні певних соціаль-

них обставин.

§ 2. Ïñèõîëîã³÷íà ñòðóêòóðà çëî÷èííîãî ä³ÿííÿ

Психологічний аналіз злочинного діяння пов’язаний з аналізом

психологічного змісту структури злочинного діяння. Основними еле-

ментами структури злочинного діяння є:

1) мотивація і мотиви злочинної дії;

2) формування мети злочинної дії;

3) прийняття рішення про здійснення конкретної злочинної дії;

спрямованість і зміст злочинного заміру;

4) способи, засоби і умови здійснення злочинного діяння;

5) досягнення результату і ставлення суб’єкта до цього резуль-

тату.

Будь-яка вольова, свідома дія характеризується передбаченням

майбутнього результату — її мети. Мета як елемент злочинної дії ви-

конує двояку функцію: по-перше — усвідомлення правопорушником

об’єкта, предмета чи особи, на яку спрямовується його дія; по-дру-

ге — бажання досягнути певного результату.

Мета дії є системоутворюваним фактором усіх структурних еле-

ментів дії, вона регулює свідомість вибору відповідних способів і за-

собів для її досягнення. Мета діяльності формується людиною, усві-

домлюється нею як щось необхідне і можливе за певних умов.

Взаємозв’язки між результатом і метою можуть виступати у формі:

а)“невиконання” мети (приготування до злочину і замах на скоєн-

ня злочину, коли мета злочину, наприклад пограбування квар-

Ратинов А. Р. Личность преступника и проблема ценностей // Вопросы борьбы с

преступностью. — М.: Юрид. лит., 1978. — Вып. 29. — С. 113.

176

тири, не здійснюється до кінця з причин, які не залежать від во-

лі злочинця);

б)“виконання” мети — злочинна (в результаті злочинного діяння

особа отримує те, на що вона розраховувала);

в)“перевиконання” мети (результат дії перевищує передбачувану

мету. Наприклад, навмисне нанесення тяжких тілесних ушко-

джень, які призвели до смерті, хоча це не входило у плани дію-

чої особи).

Із всіх елементів психологічної структури злочинного діяння

найповнішу інформацію про психологію злочинця дає суб’єктивна

сторона, а в ній — характеристика мотивів злочину. У зв’язку з цим

доцільно глибше розкрити психологічну суть мотиваційної сфери

особистості. Під мотивацією поведінки розуміється кількість спону-

кань людської діяльності, які визначають поведінку людини в ціло-

му. Виходячи з концепції про ідентичність психічних процесів як в

соціально корисній, так і в злочинній поведінці, більшість дослід-

ників розглядають мотив таким спонуканням до злочинної поведі-

нки, який є його рушійною силою, психологічною причиною. В ос-

нові його лежить актуалізована потреба, яка спонукає до дії. На

формування мотиву впливають потреби, ціннісні орієнтації, конф-

ліктні ситуації, об’єктивні обставини та ін.

При цьому вирішальну

роль відіграє ієрархія мотивів. Те, які мотиви в цій ієрархії займуть

провідне, а які підлегле місце, визначається, на думку Б. Ломова, не

спонтанним розвитком індивіда, а його становищем у суспільстві

Вказані фактори впливають на посилення чи послаблення мотиву,

його заміщення чи зміну, а також на боротьбу мотивів. Складний

характер процесів впливу такого роду факторів на поведінку осо-

бистості викликає труднощі при встановленні мотиву злочинної

поведінки.

Мотивація злочинної поведінки за своїм місцем і роллю є клю-

човою інтегральною проблемою, в якій реалізується принцип ком-

плексності психологічного дослідження злочинної поведінки. Не

випадково С. Рубінштейн називав мотивацію через психіку детер-

мінацією, що реалізується. “Мотивація, — писав він, — це опосе-

редкована процесом її відображення суб’єктивна детермінація по-

Зелинский А. Р. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. — Х.: Выща

шк., 1986. — С. 41.

Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука,

1984. — С. 202.

177

ведінки людини світом. Через свою мотивацію людина вплетена в

контекст дійсності”

Механізм відображення об’єктивних причин у мотивації зло-

чинної поведінки може бути представлений таким чином

(рис. 14)

Рубинштейн С. Л. Человек и мир (отр. из рукописи) // Методологические и теоре-

тические проблемы психологии. — М.: Наука, 1969. — С. 370.

Лунев В. В. Мотивация преступного поведения. — М.: Наука, 1991. — С. 173.

Рис. 14. Механізми відображення об’єктивних причин у мотивації

злочинної поведінки

безпосередні зв’язки

опосередковані зв’язки

зворотні зв’язки

Мотивація злочинної поведінки

Обставини, які

сприяють скоєнню

злочину

Конкретна життєва

ситуація

Несприятливі умови морального формування особистості

Причини злочинності

Індивідуальні особливості

Мотиваційна сфера

Особистість злочинця

178

Мотивація злочинної поведінки може бути:

а) ситуативною, як правило, малотривалою, згорнутою у часі та

просторі, заздалегідь не підготованою, недостатньо усвідомленою,

яка багато в чому визначається стереотипами поведінки і психоло-

гічним станом особистості; така мотивація частіше всього нестійка;

б) навмисною, відносно тривалою, розподіленою в часі та прос-

торі, наперед підготованою, більш чи менш продуманою у можливих

деталях; така мотивація, як правило, відображає домінуючі орієнта-

ції суб’єкта, і тому вона більш стійка.

Мотивація виконує такі функції:

1) причинно-відображальну (формується у взаємодії соціального

середовища і особистості);

2) спонукальну (штовхає людину до активності);

3) смислоутворювальну (має для індивіда особистісне значення);

4) регулятивну (спрямовує дії людини відповідно до актуальних

бажань);

5) контрольну (виступає як еталон складової у процесі зіставлення

індивідом бажаних і тих, що досягаються, результатів своїх дій).

Таким чином, мотивація злочинної поведінки може бути визначе-

на, з одного боку, як внутрішній стрижень її походження, а з друго-

го — як результативна взаємодія особистості правопорушника із со-

ціальним криміногенним середовищем.

Більшість злочинних дій полімотивовані. Наприклад, підліток,

скоюючи пограбування, бажає не лише роздобути грошей на розва-

ги, а й самоутвердитися в колі своїх ровесників. Організовані злочин-

ці, здійснюючи корисливі діяння, прагнуть до влади над своїм ото-

ченням. Однак у злочинній поведінці завжди можна виявити мотив,

який домінує. Німецький психолог Х. Хекхаузен відзначає: “Поведін-

ка людини у певний момент часу мотивується не будь-якими чи всі-

ма можливими її мотивами, а тим із найвищих мотивів в ієрархії

(тобто з найсильніших), який при цих умовах ближче всіх пов’язаний

з перспективою досягнення відповідного цільового стану чи, навпа-

ки, досягнення якого піддано сумніву.

Такий мотив активізується, стає дієвим. У цьому разі ми стикає-

мося з проблемою актуалізації мотиву, тобто з проблемою виділення

ситуаційних умов, які призводять до такої актуалізації”

Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность: Пер. с нем. — М.: Педагогика, 1986. —

Т. 1. — С. 34.

179

Часом мотив, який домінує, має стійкий і тривалий характер. Так,

на Івано-Франківщині скоєно вбивство на ґрунті помсти, до якого

злочинець “йшов” тридцять років

Серед особливостей мотивів злочинної поведінки треба виділити:

1) їх відносну антисоціальність, що проявляється у вузькоособис-

тісних спонуканнях, які протиставлені більш високим суспіль-

ним інтересам;

2) переважання матеріальних і вітальних (природних) спонукань

над духовними;

3) домінування спонукань типу потягів, а не обов’язку;

4) панування спонукань із найближчими цілями, а не з життєво

важливими перспективами;

5) низький рівень спонукань в ієрархічній системі соціальних цін-

ностей, офіційно прийнятих у суспільстві.

На стадії мотивації злочинного діяння може виявитися розбіж-

ність між метою дії та її небажаними наслідками, що призводить до

внутрішнього конфлікту (боротьба мотивів). Наприклад, можуть зі-

ткнутися такі несумісні між собою спонукання, як негідні почуття і

доводи розуму, корисливий інтерес і посадовий обов’язок, ревнощі і

кохання тощо.

Серед усіх елементів складу злочину мотиви є суб’єктивною сто-

роною злочину і в ході розслідування поряд із іншими елементами

підлягають обов’язковому виявленню і доведенню, через них можна

визначити ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння і самого

злочинця, вид і міру покарання.

Етап мотивації завершується прийняттям особою рішення про ско-

єння злочину чи відмову від нього. Прийняття рішення про скоєння

злочину може здійснюватися у різних формах:

а) воно може виділятися у свідомості індивіда як особлива фаза — у

цьому випадку рішення зводиться до усвідомлення мети злочину;

б) воно може наступити у стадії боротьби мотивів саме собою —

у цьому разі рішення є результатом розв’язання цієї боротьби

(внутрішнього конфлікту).

Психологічні умови, в яких людина приймає рішення про скоєн-

ня злочину, також можуть бути різні:

1) умови без стресів і сильного збудження, при достатній кількос-

ті часу на його обдумування (наприклад, прийняття рішення на

Див.: Тридцать лет с мечтой о мести // Криминальные сюжеты. — 2001. — № 2 (47).

180

скоєння замовного вбивства і терористичного акту). В цьому

разі рішення породжує розважливу поведінку злочинця, яка

враховує логіку розвитку подій;

2) умови у вигляді сильного збудження, недостатній кількості часу

на обдумування рішення, наявність конфліктної ситуації. Рішен-

ня, яке приймається при цьому, викликає необдуману поведінку,

яка ґрунтується на запалі, а не на точному розрахунку (напри-

клад, скоєння вбивства чи зґвалтування на емоційній основі).

Спонукання, наміри, мотиви і цілі злочинної дії є складовими по-

няття “злочинний задум”, у характеристиці якого виділяють:

• спрямованість задуму (майбутній результат діяння, на досяг-

нення якого спрямоване злочинне діяння);

• зміст задуму (відбиття у свідомості особистості всіх обставин,

які пов’язані з досягненням мети злочинного діяння).

До здійснення дій задум залишається внутрішнім психічним утво-

ренням. Тому суб’єкт несе відповідальність не за задум, а за скоєння

(за підготування) злочину. Необхідно зазначити: у структурі злочин-

ного діяння суттєве саме виникнення і формування задуму, тому що

аналіз цього процесу дає можливість виявити особистісні особливос-

ті злочинця.

Наступним елементом у психологічній структурі злочинного діян-

ня є способи, засоби і умови його скоєння. Важливість аналізу цього

елементу визначається тим, що межі дії залежать від умов дій, від ви-

користовуваних знарядь і засобів. Наявні засоби впливають на спо-

соби дії та на динаміку задуму. Спосіб скоєння злочину свідчить про

психофізіологічні особливості людини, його знання, навики, вміння,

звички тощо. Злочин набуває специфічної конкретності через спосіб

його скоєння, через ті знаряддя і засоби, які використані злочинця-

ми. Спосіб скоєння злочину вказує, в тому числі, і на ступінь його со-

ціальної небезпеки.

“Чорних” ріелторів, які займаються шахрайством, а часом і вбив-

ствами, відловлюють у різних містах. У грудні 2000 р. в передмісті Ро-

стова-на-Дону заарештували “спеціалістів з нерухомості”, на рахун-

ку яких три вбивства і ще ціла низка кримінальних злочинів.

На дачі в підвалі вони організували камеру тортур, де мали “пере-

конувати” одиноких квартировласників “добровільно” віддати їм свою

житлову площу. Різноманітним садистським пристосуванням, напев-

но, могли б позаздрити навіть середньовічні інквізитори. Так, першій