Бесов Л.М. История науки и техники

Подождите немного. Документ загружается.

171

з “проханням” від короля Пилипа. Ймовірно, на це “прохання” Папа

ухвалив зміст діалогу і він був надрукований у Франції у 1632 р.

У «Дiалозi» Галiлей довів безпiдставнiсть звинувачень на

адресу польського вченого з боку церкви i розвiяв сумнiви окремих

вчених у правильностi його учення. Сумнiви вчених

, в основному,

зводились до того, що у випадку обертання 3емлi навколо своєї осi,

або руху по орбiтi навколо Сонця на її поверхнi має виникнути

ураганний вiтер, спрямований у протилежний напрямку руху бік.

Предмети, на їх думку, що пiдкинутi догори, мали б залишатись

позаду, падати на поверхню 3емлi

не на тому мiсцi, де їх пiдкинули.

Насправдi нiчого подiбного не спостерiгається. В них автор

продовжує вiдстоювати правоту гелiоцентричної системи Коперника.

Церква викликає 69-рiчного хворого Галiлея з Флоренціі до Риму пiд

загрозою, якщо той не приїде добровiльно, то його привезуть

кайданах. Вченого посадили до в’язницi.

Слiдство

велось з березня до

червня 1633 р. 22

червня у тiй же

церквi, майже на

тому ж мiсцi, де

смертний вирок

слухав Бруно,

Галiлей на колiнах

прочитав

запропонований

йому текст

вiдречення.

Легенда

стверджує, що пiсля вiдречення

вiн пiднявся на ноги i вигукнув: «А

все-таки Земля вертиться!». Не мiг вiн так зробити. 3гадаймо, як вiн

боявся висловлення своїх думок. Перед ним ще свiжою була картина

страти Бруно. Пiсля вiдречення Галiлей був засуджений до

тюремного ув’язнення. Папа Римський зам

iнив його домашнiм

арештом.

Наукової дiяльностi Галiлей не залишив. У 1637 р. вiн ослiп.

Помер 8 сiчня 1642 р. недалеко вiд Флоренцiї. У 1737 р. виконано

останню волю вченого – його прах перевезли до Флоренцiї i

поховали поряд з Мiкеланджело. Католицька перква вiдмiнила

рi

шення про засудження Галiлея тiльки у 1979 р.

Декарт

Суд над Галілео Галілеєм

172

Другий етап наукової революцiї характеризується появою

картезiанства i, як вiдзначалось, пов’язаний з iм’ям Рене Декарта

(1596-1650 рр.). Декарт понад усе любив заняття математикою i

фiлософiєю. Залишив вiйськову службу i подорожував. Його

фiлософськi погляди знаходять численних прихильникiв, але

викликають незадоволення iєзуїтiв. Бiльшу частину

свого життя вiн

провiв у Голландії, куди переселився в 1628 р. Тут він написав майже

всі науковi працi. Переселення в Голландію було викликане тим, що

там існували вільні установи. Тут визнано принцип віротерплячості.

В Голландії Декарту подобався сам устрій життя діяльності народу,

який, на відміну від Франції, «більше турбується про

свої справи, ніж

проявляє зацікавленість до чужих». У 1649 р. на запрошення своєї

шанувальниці – королеви Швеції Христини приїхав у Стокгольм і

почав давати їй уроки. Через рік помер вiд запалення легень. Через 16

років пiсля смертi на вимогу французького уряду останки Декарта

перевезенi до Парижу i урочисто похованi в церквi Св’

ятої

Женев’єви – мiсцi поховання праху всiх видатних осiб Францiї.

Послiдовники фiлософiї Декарта, погляди якого збiгались з

поглядами Галiлея на побудову Всесвiту, переслiдувались Ватиканом

аж до кінця ХVІІ ст. Серед основних творiв вченого варто видiлити

наступнi: «Правила

для керiвництва розуму» (1628 р., видано 1701

р.), «Трактат про свiтло» (1633 р., видано 1664 р.), «Мiркування про

метод» (1637 р.). «Метафiзичнi мiркування про першу філософiю»

(1644 р.), «Пристрастi душi» (1649 р.). У 1669 р. твори Декарта були

занесенi Ватиканом до Індексу заборонених книг.

Механiка Декарта невiд’ємна вiд

його фiлософських поглядiв.

Вiн прагнув до глобального пояснення Всесвiту. Висловлював

незадоводення з приводу спроб вчених, якi намагались розв’язувати

частковi проблеми i залишали осторонь фундаментальнi основи

науки. Саме тому Декарт войовничо i критично ставився до Галiлея

за те, що той орiєнтував свою дiяльність на розв’

язання часткових

проблем, не торкався першопричин у Природi, шукав причини тiльки

обмежених явищ i, таким чином, зводив будинок без фундаменту.

Своїми пiдходами до пояснення Природи Декарт намагався зробити

не менше, нiж це було зроблено Аристотелем. У дiйсностi воно так i

було. Його філософська система – не ескiз Кеплера, виконаний

невдалих спробах знайти гармонiю свiту, i не галiлеєвськi уривчастi

вiдкриття i правила. Iдеї Декарта всеохоплюючi, i ними пояснюється

як цiлiснiсть Всесвiту, так i частковiсть від його побудови до

конкретних фiзичних явищ.

Механiка Декарта побудована на математичному описi картини

свiту i викладена у

трьох його основних творах: трактаті «Свiт», який

залишився неопублiкованим за життя автора; у книгах «Мiркування

про метод» i «Начала фiлософiї». У цих працях Декарт сформулював

173

закони, якими можна пояснювати взаємодії часток матерiї. Вчений

дає їм визначення правил. Що ж це за правила?

Перше правило полягає в тому, що кожна матерiя вiдокремлено

завжди продовжує зберiгати один і той же стан до тих пiр, доки

зустрiч з іншими частками не вимусить її

змінити цей стан. На

перший погляд правило Декарта i не схоже на закон механіки. Але в

дiйсності воно є ним у фiлософськiй трактовцi. Його автор робить з

нього конкретнi висновки: якщо частка має певну величину, то вона

нiколи не зробиться меншою, поки її не поділять iншi частки;

якщо

ця частка кругла або чотирикутна, то вона нiколи не змiнить цiєї

форми, не будучи вимушеною до цього iншими частками. І, нарештi,

Декарт стверджує, що якщо частка зупинилась у якому-небудь місці,

то вона не залишить його до тих пiр, доки iншi її звідти не

виштовхнуть; i якщо

вона почала рухатись, то продовжує цей рух

стало і з рiвною силою доти, доки не зупинять, або не затримають її

руху. Це ствердження чудове тому, шо являє собою закон інерцiї.

Крiм того, введення виразу «стан» однаково може використовуватись

i для випадку спокою, i для випадку руху. Декарт пiдкреслює

всесильнiсть цих двох станів.

У «Началах», опублiкованих майже п’ятнадцять років після

написання Декартом трактату «Свiт», вiн уже прямо називає свої

правила законами Природи. Його перший закон збiгається з першим

правилом з трактату, а другий гласить: «Кожне тiло, яке рухається,

намагається продовжити свiй

рух по прямій». І при цьому

підкреслює: «Кожна частина матерії намагається продовжувати свій

рух не по кривій, а виключно по прямiй, хоча деякi з цих часток

бувають вимушенi від неї вiдхилятись, зустрiчаючи на своєму шляху

іншi частки».

Отже, закони інерцiї у Декарта в повному обсязі. Либонь

запальність

Ньютона стримала його від того, щоб віддати належне

Декарту за викладене ним у «Началах». Декарт дав i механічне

пояснення закону збереження кількостi руху. Вiн увів до вживанни

поняття кiлькiсть руху –

mv. Цей факт замовчувався творцями нової

науки i, насамперед, Ньютоном. Англiйський вчений використовував

це поняття дуже часто, але ні разу не згадав про його картезiанське

походження.

Вiдкриття Декартом двох фундаментальних законiв – закону

iнерцiї та закону збереження кількості руху iстотно вплинуло на

наступний розвиток науки. І це незважаючи

на те, що окремi

положення (наприклад, теорiя удару) Декарт трактував помилково.

Важко перелічити математичнi дослiдження Рене Декарта. Усi вони

пов’язані з його роботами з філософiї та фiзики. Рацiоналiзм Декарта

залишив у спадщину майбутньому такi поняття, як “змiнна

величина” i “функцiя”.

Двоякий образ змiнної величини (пряма

174

виступає як змінна довжини i сталого напрямку), обумовив

взаємопроникнення геометрiї i алгебри. Це поняття є в основі

розробленого Ньютоном i Лейбніцем диференцiального і

інтегрального обчислення. Алгебра Декарта має один елемент –

лінiйний вiдрiзок.

Від’ємнi числа у Декарта одержали реальне тлумачення у

вигдядi спрямованих координат. Вiн увiв

загальноприйнятi тепер для

використання величин (х, у, z,...) i буквених коефіцiєнтiв (а ,в, с, ...), а

також ступенiв (х

, а

,...). 3апис формул у Декарта майже не

вiдрiзняється вiд сучасних. Велике значення для формулювання

загальних теорем алгебри має запис рiвняння, за яким в однiй з його

частин стоїть нуль. Є ще багато формулювань алгебри, якi збереглись

до сьогодення. В аналітичнiй геометрiї основним досягненням

Декарта

є створений ним метод прямолiнiйних координат. Вiн заклав

основи аналiтичної геометрiї. Відкриття Декартом аналітичної

геометрії мало не тільки велике значення для математики, в історії

якої воно склало цілу епоху, але і для природничих наук, взагалі для

широкого кола знань, які мають справу з точними величинами.

Майже 150 років алгебра і аналітична геометрiя розвивались

переважно в напрямках, визначених Декартом. Дуже важко

охарактеризувати все коло питань, якi розроблені цим вченим і

вплинули на формування наукового свiтогляду.

Якщо говорити про фiзику, то рацiоналізм Декарта

започаткував нову епоху в науцi, культурi, своєрідний характер

мислення. Розум пояснює усю

сукупнiсть фактiв законами руху і

взаємодiї тiл. При цьому, на думку Декарта, картина Всесвіту, що

сконструйована логiчно на основi невеликої кiлькостi вихiдних

постулатiв, є однозначним, абсолютно точним i в цьому розумiнні

кінцевим відображенням реального свiту. В фiзицi Декарта вихідна

реальнi

сть – Природа, в якiй немає нічого за винятком рухомої

матерії. 3 точки зору картезіанства, дiєвiсть розуму i його претензiї

на суверенiтет обгрунтовуються здатністю створити картину, що

адекватна цій дійсностi.

У сучасній науці поряд з індуктивним методом широко

використовується і метод дедукції. Суть його полягає в тому, що з

невеликого числа загальних принципів виводяться часткові

висновки. Незважаючи на те, що цей метод народився ще у Давній

Греції, саме Декарт вперше детально обгрунтував його по

відношенню до природознавства. Декарт не заперечував і індукції.

Він добре розумів велике значення досвіду як засобу пізнання і

критерія істини: «Я буду відтепер рухатись у

пізнанні природи

швидше чи повільніше, в залежності від того, наскільки я готовий

здійснювати досліди. Дослід дає мені необхідний матеріал для

175

Схема дослід

Ньютона з п

измою

вихідних посилань, він же дає перевірку правильності зроблених

висновків».

Ньютон

Третiй період історіі науки ХVІІ ст., як вже відзначалось,

пов’язаний з життям Ісаака Ньютона. Для нього вчення Декарта не

було апостолом кiнцевої істини. Саме тому він є генiєм в історiї

науки. Ньютон, даючи

пояснення

своїм

досягненням, писав,

що вiн бачив далі своїх

попередників тільки

тому, що стояв на їх

плечах. Хто ж цi

гіганти? Безперечно

Кеплер, Галiлей,

Коперник, Леонардо да

Вінчі і, як вже вiдомо, Декарт. «Спираючись» на їх плечі, Ньютон

залишив спадщину в самих рiзних галузях науки: в оптицi,

астрономiї, математицi. Але найголовніше, що золотими літерами

вписано в історiю і прославило його iм’я, – створення основ

механіки, вiдкриття закону всесвiтнього тяжiння і розробка на цiй

основі теорiї руху небесних тiл. Ним створена корпускулярна теорiя

світла, відкрито спектральний склад сонячного світла. Будь

-якого зі

згаданих досягнень досить для того, щоб його iм’я попало в

енциклопедiю. Ньютон винайшов i побудував дзеркальний телескоп.

І не можна не погодитись зі словами, якi викарбованi на його могилі:

«Нехай радіють смертнi, що iснувало таке прикрашення роду

людського».

Для телескопів Ньютон сам шліфував скельця. Виявилось, що

скельця

зі сферичною поверхнею не дають чiтких зображень

предметiв. Декарт доводив обчисленнями, якщо скельцям надати

iнших форм, то можна звести всi промені, що вийшли з однiєї точки,

в одну ж точку. Ньютон намагався виготовити таке скло, але не

знайшов у ньому переваги перед сферичним. Він підозрював, що

снує інше джерело нечіткостi зображення. Дослід з призмою, з яким

знайомлять ще в школi, пiдтвердив здогадку вченого. Коли Ньютон

встановив складнiсть білого променю, то зрозумів, що в ньому i

мiститься головна причина нечiткостi зображень, якi давали сферичнi

лiнзи. Вчений прийшов до висновку, що цей недолiк не

можна

здолати, відказався вiд телескопiв зі скельцями і почав

використовувати дзеркала. Так, у 1671 р. він власноручно виготовив

перший рефлектор (відбивний телескоп). Як експонат, телескоп

176

зберігається в Королівському науковому товариствi. До цього треба

додати, що скромний дослід Ньютона у наступні періоди розрiсся в

цiлу науку про спектри.

Справа дiйшла до того, що авторитет Ньютона iнколи ставав

гальмом на шляху розвитку науки. Так, схильність його до

корпускулярної теорiї тривалий час вимушувала визначних вчених

упередженням ставитись до хвильової оптики. Але це не є провина

Ньютона, а його послідовникiв-догматиків. Сам учений шукав

компромiс мiж корпускулярним i хвильовим уявленням. Він вiдкрив

вигiдний для спостереження інтерференцiальний ефект – «кiльця

Ньютона». 3а допомогою моделi «приступів легкого i важкого

вiдбиття» намагався пояснити

це типове хвильове явище.

На окремi результати дослiджень Ньютона ще за його життя

претендували іншi автори. Наприклад, Лейбніц вiдстоював першiсть

у створеннi математичного аналiзу. Є автор і вiдкриття закону

всесвiтнього тяготiння – це Гук. Але дослiдження показали, що

математичний аналiз Ньютоном створено незалежно

від Лейбніца.

Так само як i закон всесвiтнього тяжiння сформульований незалежно

вiд Гука. Ньютону «поталанило» в тому, що чума 1666–1667 рр.

змусила його стати заложником рідного маєтку Вулстроп. Там він і

започаткував основи своїх майбутніх наукових досягнень. Два

найважливіших відкриття зроблено саме у цей час – розроблені

основи диференціального й

інтегрального обчислення. У 1684 р.

почав писати головну працю свого життя – «Математичні начала

натуральної фiлософiї», якi навіть за схемою побудови нагадують

«Начала» Євклiда. Варто вiдзначити, що знаменита праця грецького

вченого є вiдображенням класичної геометрії. «Математичнi начала

натуральної фiлософії» Ньютона – звершений будинок класичної,

ньютонівської механіки. У

фундамент цього будинку Ньютон не

лише поклав камiння, але i звiв половину стiн.

177

«Математичнi начала натуральної фiлософії» – основна праця

нової науки. Вона спирається на спостереження, експеримент і

математичний розрахунок. Цим вона радикально відрізняється від

старої схоластичної науки, яка бачила вершину доказу в посиланні на

авторитет. При створенні «Математичних начал» Ньютон, зокрема,

використав спостережницькі дані першого директора Грінвічської

обсерваторії Джона Флемстіда. Мистецтво Ньютона-

експериментатора покладено в основу сучасного експериментування.

Стосовно математичного розрахунку, то на сторінках «Начал»

Ньютон виступає як майстерний геометр, незважаючи на те, що при

написанні володів створеним ним же, незалежно від Лейбніца,

математичним аналізом. Заголовок ньютонівської книги вказує не

тільки на використання математичних розрахунків, а і ще на одну

важливу обставину: викладаючи

основи «натуральної фiлософії»

(фізики), Ньютон дотримується канонів математичної суворості,

установлених «Началами» Євкліда.

Незважаючи на те, що фізика – наука індуктивна, тобто у

пошуках закономірності фізик здійснює пошук від часткового до

загального, в «Математичних началах» «натуральна філософія»

викладається від загального до часткового.

У цьому творі вчений узагальнив результати, одержані його

попередниками

і ним самим, створив стрімку систему механічних

знань, яка охопила усі відомі земні і небесні явища. Він дає

визначення вихідних понять механіки (простір, час, маса, щільність,

кількість руху, сила і т.д.) і формулює три основних закони механіки:

інерції,

пропорційності

кількості руху

прикладеній силі,

рівності дії та

протидії. В своїх

«Началах» Ньютон

розглянув рух тіл

під дією

центральних сил,

виклав своє учення

про всесвітнє тяжіння

і використавав його

для пояснення руху і

форми небесних тіл: процесії і стислення Юпітера, особливості руху

Місяця, сплющеності Землі біля полюсів. Він досліджував рух тіл у

газах і рідинах залежно від їх швидкості, розповсюдження звуку

пружних тілах, сформулював закон нагрітого тіла, приділив багато

уваги задачам механічної подібності. Великий французький вчений

Доповідь Ньютона у Лондонському

Королівському товаристві

178

Лагранж назвав «Принципи» Ньютона «найвеличнішим твором

людського розуму».

“Математичнi начала натуральної фiлософії” – одна з найбільш

значних книг у світовій скарбниці людського знання. Сам Ньютон

про свою працю писав так: «Твір цей нами пропонується як

математична основа фізики. Вся трудність фізики, як буде видно,

полягає в тому, щоб по явищах

руху пізнати сили природи, а потім по

цих силах пояснити решту явищ. З цією метою призначені загальні

пропозиції, викладені у книгах першій і другій.У третій же книзі ми

даємо приклад...додатку, пояснюючи систему світу, тому тут з

небесних явищ за допомогою пропозицій, доведених у попередніх

книгах, математично виводяться сили тяжіння

тіл до Сонця і окремих

планет. Потім по цих силах, також за допомогою математичних

пропозицій, виводяться рухи планет, комет, Місяця і моря. Було б

бажаним вивести з основ механіки і решту явищ природи,

розмірковуючи подібним же чином, тому що багато чого вимушує

мене припустити, що усі ці явища обумовлені деякими

силами, з

якими частки тіл, внаслідок причин, поки що невідомих, або

наближаються одна до одної і поєднуються у правильні фігури, або

взаємно відштовхуються і віддаляються одна від одної. Оскільки ці

сили невідомі, то до цього часу спроби філософів пояснити явища

природи і залишались безплідними. Я все ж сподіваюсь, що або

цьому

способу міркування, або іншому, більш правильному,

викладені тут основи дадуть певне висвітлення».

Ньютон закінчив i поставив останню крапку у боротьбі, яку

розпочав Коперник з Птолемеєм. Це була внутрішня, інтелектуальна

боротьба представникiв наукового свiтогляду. Ньютоном завершена

робота з доказу нереальностi основних положень птолемеївської

системи. Тi, хто працював над цiєю

системою, виробили точні

методи вимiрювальних наук. На птолемеївськiй системi розвинулись

тригонометрiя i графiчнi прийоми робiт. Пристосовуючись до неї,

зародилась сферична геометрiя. На грунті цієї теорїї зростали

вимiрювальнi прилади астрономії, розвивалась математика. Вони

стали необхідним вихiдним пунктом для усіх інших точних наук.

Прагнення поєднати складність

з точнiстю цих приладiв проклало

шлях до своєрiдної сучасної техніки наукових приладiв. У свою

чергу така техніка стала могутнім знаряддям усього точного знання.

Гука, про якого ми згадали, можна назвати першопроходцем у

вiдкритті закону всесвітнього тяжіння, проведенні експериментів у

галузі оптики. Але ж математичного доказу

закону всесвітнього

тяжіння у Гука не було. Він був енциклопедистом, людиною

колосальних знань, переповнений новими ідеями, з якими сам не міг

упоратись. У нього нiколи не вистачало часу для того, щоб довести

до логічного завершення свої генiальнi здогадки, відшлiфувати,

179

узагальнити нові факти. Те, що виконував Гук, за сучасними мірками

вимагало інтенсивної роботи цілого інституту. Він щоденно

протягом двадцяти років демонстрував членам Королівського

товариства невідомі їм явища, окремі з них ним же відкриті. Ця

людина бачила вперед на сотні років. Ми просто не знаємо його

спадкоємності.

На вiдрізнення від Гука

Ньютон був систематизатором з

універсальним i неосяжним розумом. Настирний і наполегливий він

не терпів заперечень, мав успіхи в усіх галузях своєї діяльності: у

фізиці, математиці, механіці, астрономії і богослів’ї (поразку він

потерпів тільки у своїх заняттях алхімією). Можливо тому, коли Гук,

як і Гюйгенс, висловився про неповноту теорії світла і

кольорів,

запропонованих Ньютоном, свій гнів він переніс на Королівське

товариство. Ньютон дотримувався принципу – витрачати свiй час на

продуктивну роботу, нiж безглуздо в суперечках доводити право на

прiоритет. Написані ним «Начала» опублiкованi тiльки через

двадцять рокiв за вимогами Галлея (1656–1742 рр.).

Галлей – математик, астроном, фізик, геофiзик

і найближчий

товариш Ньютона – видав «Принципи» на власні кошти. Тривалий

час намагався у працях Кеплера відшукати вiдповідь на запитання

про рух своєї комети. 3вертався до Гука за допомогою, але

безрезультатно. Коли ж він звернувся до Ньютона з проханням

допомогти знайти відповідь, то був вражений миттєвим відгуком:

«По еліпсу». На

наступне запитання, звiдки це йому вiдомо, Ньютон

вiдповiв: «Я це обчислив».

Для тото, щоб розв’язати сьогоднi переважну бiльшiсть задач з

фiзики, достатньо знати двi формули:

⋅

– другий закон

Ньютона і

⋅

– закон всесвітнього тяжіння. Вiдкритий

Ньютоном закон всесвiтнього тягжiння є основою для розрахункiв

руху штучних супутників 3емлi та інших штучних небесних тiл. З

двох формул Ньютона можна одержати закони Кеплера, закон

збереження енергiї. Нам вже відомо, що у другому законі Ньютона є

спiвавтор –Галi

лей. Це вiн, як згадувалось, першим поправив

Аристотеля: Не покоїтись, або зупинятись має тiло, на яке не дiють

сили, а покоїтись i рухатись рiвномiрно. А якщо є сила, то рух буде

прискореним. Є співавтори і у закона всесвiтнього тяжіння. Про Гука

вже відзначалось. Кеплер у свій

час сказав, що важкість – є взаємне

тяжіння усiх тiл. Здогадка щодо закону зворотних квадратiв була i у

Буйо. Але як і Гук, він не зміг його довести. І, нарештi, пресловуте

яблуко. Якщо iсторiя з ним є легенда, то схоже її вигадав не Вольтер,

а сам Ньютон.

Історi

я розвитку европейського наукового співтовариства на

початку ХVІІІ ст. була затьмарена ворожнечою мiж Ньютоном i

Лейбнiцем – таким же мислителем їх епохи. Ворожнеча виникла

180

внаслiдок суперечки за пріоритет у вiдкритті обчислення

нескінченно малих. Сьогоднi сумнiв розвiяно. Винахiд

диференцiального й iнтегрального обчислення зроблено незалежно

Лейбнiцем і Ньютоном. Підхід до проблеми в обох вчених був

рiзний.

Ньютон став національним героєм ще за життя. Його

досягнення у фiзицi були

настільки значними, що сприймались

вченими як модель для пiзнання всіх закономiрностей у природi i

суспільстві. Тепер ми знаємо, що на той час це так i було. Ньютон є

генiальною особою. Лагранж так сказав про нього: «Він

найщасливіший – систему Всесвiту можна встановити тільки один

раз».

Ньютон добре розумів, що

одержанi ним результати не дуже

точні і однозначнi. Свідченням цього є болiснi роздуми над

проблемою тяжіння, пошук гіпотези ефіру, про що стверджує його

захоплення алхiмiєю, теологiчнi роздуми. Він знав, що закони

природи не можна зводити тільки до механіки. Але разом з тим усе

те, що знала ця

людина, вона розповіла свiту. Ним створенi основи

сучасної науки. Наукова революція завершилась. Головним

провідним напрямком її було становлення нової математики,

математики безперервних процесів. Завершальну роль у науковій

революції відіграло також становлення ньютонівської механіки,

нового світогляду, якому призначено було істотно вплинути на

розвиток науки у найближчі два з половиною століття.

Історiя

готувала грунт для новiтньої революції у природознавстві, яка

відбулась на рубежi ХІХ–ХХ століть.

Справедливим буде визнати, що наукова революція ХVІІ ст.

створила передумови, внаслідок яких у ХVІІІ ст. розпочався

промисловий переворот.