Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

131

ну, якщо вона була захоплена на місці злочину, після бичування віддавали в розпоря-

дження потерпілого.

Аналогічно з афінським правом, злодій, захоплений на місці злочину вночі або на-

віть вдень, якщо він чинив опір із зброєю в руках, міг бути безкарно вбитий. Треба було

тільки, щоб той, хто захопив злодія, негайно зібрав криком народ. В інших випадках

злодій платив пеню потерпілому.

Злочини й покарання у класичному періоді. У республіканський період з’явля-

ються поняття провина, необережність і випадок. Такою, що каралася, була тільки

умисна дія, що містила в собі склад злочину. Тому, наприклад, необережне вбивство не

спричиняло покарання. У період монархії стали притягувати до карної відповідальності

й за необережні дії подібного роду.

Під час республіки замах не відокремлювався від здійснення злочинної дії й карався

так само, як і злочин. В монархічний період проводилася різниця між цими діями, й

юристи стали рекомендувати більш м’які заходи покарання при замаху на злочин, який

не було доведено до кінця. Винятком з цього стала змова проти існуючого ладу, яка

вважалася злочином навіть у тому випадку, коли було прийнято тільки рішення, а спра-

ву не здійснено.

Була такою, що каралася, співучасть. Співучасник, який сприяв виконавцеві допо-

могою й радою, зазнавав однакової міри покарання з виконавцем. З’явилося поняття

осудності. Установлювалося точне поняття необхідної оборони, яка допускалася тільки

в тому випадку, коли потерпілому загрожувало насильство.

Разом з цим треба відмітити існування такого пережитку самосуду, як убивство ба-

тьком заміжньої дочки і її коханця, застигнутих на місці «злочину». Чоловік, як прави-

ло, цим «правом» не користувався. Він міг убити коханця тільки в тому випадку, якщо

останній був «низького» походження.

Досить характерним для цього періоду було розширення кола публічних злочинів

унаслідок включення в нього цілої низки злочинів, що вважалися раніше приватними, а

також зовсім нових. Публічні злочини розподілялися на чотири категорії: 1) злочини

проти держави, 2) проти релігії, 3) проти моральності, 4) проти приватних осіб.

До першої групи, крім зради й озброєного опору владі, були додані злочини, перед-

бачені низкою спеціальних законів «про образу величності», виданих в I ст. до н. е. За

часів республіки за цими законами переслідувалися: замах на безпеку держави, образа

величності римського народу, нанесення збитку державі, опір интерцессії трибунів

або виконанню магістратами їх функцій і т. д. При розгляді справ за цими злочинами

бралися до уваги свідчення жінок, а наклепники залишалися непокараними.

В монархічний період поняття цих злочинів дуже розширилося. До них відносилося

все те, що ображало персону принцепсів, причому не тільки дії, але слова, жести, навіть

думки й мрії. Крім «образи величності» римського народу, а потім принцепса, до зло-

чинів проти держави відносилися: казнокрадство, хабарництво, використання недо-

зволених коштів під час виборчих кампаній і участь в організаціях, які переслідували ці

цілі, спекуляція продовольством і участь в торгових кампаніях подібного роду, участь

в союзах або організаціях, не дозволених імператором, підробка монети, користування

фальшивими засобами й вагою.

Злочини, що віднесено до другої групи (проти релігії), були переважно характерні

для часів монархії, в республіканський же період переслідування зазнавали будь-які

виключно зухвалі злочини проти встановлених вірувань і культу, а також святотатства.

Характерно, що подібного роду дії переслідувалися більше в адміністративному, ніж у

судовому порядку.

До злочинів третьої групи (проти моральності) відносилися: перелюбство, тобто

співжиття з чужим чоловіком, звідництво, кровозмішення, багатомужество, гомосек-

суалізм та ін.

До публічних злочинів проти приватних осіб були віднесені: вбивство, підпал, наси-

льство, насильне обернення в рабство вільних людей і захоплення чужих рабів без зго-

ди їх господарів, лжесвідчення, стягування за борги відсотків понад встановленої нор-

132

ми. Так само в категорію публічних злочинів проти приватних осіб були занесені в цей

період різні види кваліфікованої крадіжки: крадіжка зі зломом, нічна крадіжка, кра-

діжка в лазнях, крадіжка худоби та ін.

До четвертої групи приватних злочинів відносилися: крадіжка, грабіж, який ра-

ніше не відокремлювався від крадіжки, тілесні пошкодження, образа особи й пошко-

дження чужого майна. Проти грабіжника можна було порушити або карне пересліду-

вання, або цивільний позов. Але поєднання того й іншого не допускалося.

Злочини й покарання у посткласичному періоді. Велику роль у карному законо-

давстві цього періоду відігравали акти самих імператорів. Виникла низка злочинів, які

потягли за собою санкції, передбачені імператорськими указами. Вони отримали назву

екстраординарних.

Особливо треба зазначити, що ще в часи принципату система покарань набула різко

вираженого терористичного характеру. Відновлювалася смертна кара для римських

громадян, яка застосовувалася в особливо болісних і варварських формах (спалення,

розп’яття на хресті, утоплення в зашитому мішку, віддача диким звірам на розтер-

зання тощо). Крім смертної кари почали застосовуватися каторжні роботи в держав-

них рудниках з позбавленням всіх прав і оберненням в рабство, висилка у вигляді ви-

гнання за межі вітчизни або у вигляді вигнання з певного місця (в обох цих випадках

засланець перетворювався в перегріна), висилка без утрати прав, ув’язнення, майнові

штрафи й тілесні покарання.

Дуже широко застосовувалася система конфіскацій. При деяких імператорах в цьо-

му відношенні панувало таке свавілля, що перелякані сенатори й вершники поспішали

призначити імператорів своїми спадкоємцями, щоб врятувати себе від сумної долі. Ос-

новними ідеями покарання стали розплата злочинцеві й залякування інших.

Разом з тим треба зазначити, що з введенням християнства можна було спостерігати

деякий прогрес у карному законодавстві. Так, формально була проголошена рівність всіх

людей перед законом, ліквідовані деякі особливо жорстокі форми покарання (розп’яття

на хресті, таврування розжареним залізом) і заборона кривавих видовищ у цирках.

У той же час суворого переслідування зазнавали злочини проти моральності: за ви-

крадення жінки незалежно від того, давала вона згоду на це викрадення чи ні, загрожу-

вала смертна кара; застосовувалася страта для жінок за статевий зв’язок із рабами й за

кровозмішення. Жорстоко карався гомосексуалізм, за який призначалося спалення. За

перелюбство рубали голови.

Взагалі карне право в третьому періоді з його терористичним характером, особливо

жорстокими карами для злочинів, спрямованих проти державного устрою й особистості

імператора, відображало процес розкладу й загибелі рабовласницького суспільства й

держави в цілому.

Потрібно зазначити, що з появою постійної армії у римлян почала складатися особ-

лива група норм, які переслідували військові злочини. Найтяжчими злочинами вважа-

лася зрада й образа начальника, втрата зброї під час війни (каралося смертю). Харак-

терно, що переслідувався замах на самогубство, що вважалося абсолютно неприпу-

стимим для воїна. Каралося перебування на військовій службі шляхом обману й видача

себе за воїна (наприклад, рабом). У покараннях до воїнів застосовувався привілей (по-

збавлення від повішення, віддання диким звірам і висилання в рудники). Але воїнів за

один і той же злочин судили суворіше, ніж цивільних осіб.

Норми, що визначали склад військових злочинів і покарання за них, які було вироб-

лено в римському праві, вплинули на карне право середніх віків і навіть нового часу.

Судовий процес у Римі

На відміну від країн Сходу, і навіть грецьких полісів, в римському судочинстві на

ранній стадії спостерігалося відокремлення цивільних справ від карних, які, відповідно,

розглядалися в межах цивільного й карного процесів.

133

Цивільній процес у Римі. З найдавніших часів особливістю організації судової си-

стеми й процесу було те, що вони передбачали дві стадії судочинства: «ін-юре» (in jure)

і «ін-юдиціо» (in judicio).

На першій стадії справа розглядалася у магістраті (як правило, у претора), до яко-

го повинні були з’являтися особисто позивач і відповідач. У Законах XII таблиць пе-

редбачалася особлива процедура виклику відповідача позивачем до магістрату.

Нез’явлення відповідача віддавало його у владу позивача, який міг «накласти на нього

руки», тобто вчинити з ним, як із неоплатним боржником. У претора позивач в урочис-

тій формі заявляв свої претензії до відповідача. У випадку, якщо відповідач погоджува-

вся з позивачем, процес завершувався на першій стадії.

Але, як правило, відповідач також в урочистих словах заявляв про свою незгоду.

Сукупність ритуальних і суворо формальних дій, жестів і слів, які здійснювалися на су-

ді сторонами й магістратом, називалася «легіс акціо» (legis actio), а звідси й сам процес

отримав назву легісакційного. Існувало п’ять основних легісакційних формул. Най-

більш поширеною з них була та, що нарівні з урочистими заявами сторони вносили за-

ставу, яка втрачалася тим, хто програвав справу на користь державної скарбниці. По-

рушення однією із сторін порядку внесення застави автоматично призводило до

програшу справи.

Друга стадія полягала у вирішенні справи по суті призначеним претором суддею

або колегією суддів. На цій стадії допускалися представники сторін і захисники (адво-

кати). Якщо одна зі сторін без поважних причин не прибула до суду, то вона програва-

ла справу. Такий процес не був пов’язаний суворими формами. Судді знайомилися з

доказами, вислуховували промови сторін і їх захисників. Рішення суддів було остаточ-

ним й оскарженню не підлягало.

З розвитком преторського права на зміну складному й архаїчному легісакційному

прийшов формулярний процес. Цей вид процесу затвердився із другої половини II ст.

до н. е. після прийняття спеціального закону. У формулярному процесі значно підви-

щилася роль претора, який перестав бути пасивним учасником сакраментальних обря-

дів, що здійснювалися сторонами при легісакційному процесі. Він складав висновок

(формулу), в якому присяжному судді вказувалося, як потрібно вирішувати дану спра-

ву. Поступово претори почали складати нові формули позовів, відходячи від старих за-

конів і звичаїв, керуючись при цьому вимогами торгового обігу й необхідністю зміц-

нення приватної власності. Створюючи нові формули й позови, претор за допомогою

свого едикту сприяв розвитку самого змісту приватного права.

До кінця класичного періоду, а особливо за часів домінату, значного поширення

набув екстраординарний процес. Він майже повністю витіснив формулярний процес, і

останній уже навіть не згадувався у важливому законі Діоклетіана (294 р.), де мова

йшла про ведення судових справ.

В екстраординарному процесі вже був відсутнім традиційний розподіл судочинства

на дві стадії: «ін-юре» і «ін-юдиціо». Магістрат, що приймав справу до розгляду, вів те-

пер її з початку й до кінця, тобто до винесення рішення. Якщо на останньому етапі й

притягувався присяжний (третейський) суддя, то він діяв лише від імені магістрату, що

його призначив.

Явка відповідача на суд перестала бути предметом турботи позивача. Магістрат, не

пов’язаний тепер жорсткими процесуальними рамками, міг сам застосовувати заходи

впливу на учасників процесу, примушувати їх до виконання його розпоряджень. Про-

цес перестав бути публічним, проводився в закритих приміщеннях. Якщо раніше судо-

чинство було безкоштовним, то тепер вводилося судове мито, що стало особливо по-

ширеним у період домінату. Хоч цивільний процес у цілому залишався ще усним,

основні заяви сторін фіксувалися в судових протоколах, чим було покладено початок

письмовому судочинству.

Вводилася апеляція на винесене магістратом рішення. Але, у разі повторного про-

грашу справи, особа, що подавала апеляцію у вищу інстанцію, мала сплатити великий

штраф.

134

Карний (кримінальний) процес. Кримінальний процес в Стародавньому Римі за-

сновувався на двох принципах.

По-перше, обвинувачення з будь-якої справи мало надходити тільки від римського

громадянина, а не від посадової особи, тобто обвинувачення було приватним. Для того

щоб розпочати судочинство, римському громадянинові необхідно було в приватному

порядку пред’явити перед судом обвинувачення іншому римському громадянинові.

Висунення обвинувачення відкривало процес. Звинуватців могло бути й декілька,

тоді претор своєю владою визначав одного головного. На попередній стадії ставили пи-

тання обвинуваченому. Якщо він відповідав мовчанням, це розцінювалося як визнання

звинувачення. Одним із законів Юлія Цезаря було введено правило, за яким обвинува-

чення мало формулюватися письмово й подаватися за підписом громадянина. Обвину-

вачення вписувалося в судовий протокол, після чого призначався день судового обго-

ворення перед присяжними — як правило, 10-й, 50-й або 100-й після подання

обвинувачення. До цього ще можна було відмовитися від свого обвинувачення. Хоча за

відмову вже проти самого обвинувача могло бути висунуто серйозне для Риму обвину-

вачення в наклепі (злісним наклепникам ставили тавро на лобі) або в нецивілізованій

поведінці.

На суді обвинувачений мав бути вдягнений у траурне обрання. Йому (як і обвинува-

чу) могли допомагати захисники із громадян, а також патрон. Судді визначалися жере-

бкуванням, потім сторони погоджували всі кандидатури. Згідно з законом Ватінія

(57 р. до н. е.) можна було відвести навіть всі кандидатури.

Судове засідання починалося із заслуховування обвинувачення, потім відбувався

обмін промовами сторін, а пізніше, при необхідності, проводилося випробування дока-

зів. Основними доказами вважалися свідчення свідків. За звинуваченням у державних

злочинах свідчення мали право давати й жінки, і раби. Раби свідчили тільки під торту-

рами. Якщо вони свідчили проти свого пана, то після процесу вважалися вільними. За

часів правління Августа вперше було піддано тортурам при наданні свідчень римсько-

го громадянина. Документи (офіційні акти, листи) мали представлятися не пізніше

трьох днів до початку судового засідання.

При обміні промовами сторони повинні були знаходитись в рівному положенні. Час

промови вимірювався, як у Стародавніх Афінах, за допомогою водяних годинників —

клепсидрів. Після випробування доказів наступав час рішення.

По-друге, рішення виносилося присяжними за більшістю голосів. З 139 р. до н. е.,

згідно із законом Габінія, було введено бюлетені для таємного голосування в народних

зборах, з 137 р. н. е. їх було прийнято і в судах. При обвинуваченнях у державних зло-

чинах голосування завжди залишалося відкритим (підійманням рук). За правління Сул-

ли було встановлено, що вид голосування визначався угодою сторін. Підрахунок голо-

сів проводився обов’язково гласно і рівність тлумачилася на користь обвинуваченого.

Узагалі присяжні могли винести троякий вердикт: «виправданий», «звинувачений» і

«справа не з’ясована»; останнє також знімало обвинувачення, але ніби залишало під пі-

дозрою.

Після завершення розгляду справи, але до оголошення вироку, могла бути призна-

чена відстрочка — в цей час обвинувачений ще міг залишити місто, визнавши себе тим

самим винним. Після виголошення вироку покарання негайно приводилося у виконан-

ня. Від негайного покарання звільнялися тільки вагітні жінки. При засудженні на стра-

ту могла бути надана відстрочка в 10 днів: передбачалося, що за ці дні громадянин сам

покінчить з собою, що зніме хоч би частково ганьбу із прізвища.

Такий порядок судочинства зберігався до початку III століття. Але вже в період

принципату він почав витіснятися новим. За правління імператора Августа остаточно

зникло право апеляцій до народних зборів: карну юрисдикцію здійснювали або Сенат,

або комісії суддів. В I ст. права комісій поступово перейшли до префекта міста, у про-

вінціях — до намісників або легатів. Вони, як і деякі інші вищі чиновники, отримували

права карного суду за особливим розпорядженням імператора — поза звичайним по-

рядком — звідки і з’явилася назва екстраординарного. Судді імператора отримували

135

право не тільки по-своєму тлумачити карні закони, але й відмовлятися від колишніх

судових процедур, започаткувавши тим самим застосування розсуду магістрату або чи-

новника в процесі.

Обвинувачення перестало бути приватним і перейшло в руки державної влади. З

I ст. набула поширення посада платних донощиків-обвинувачів, які ініціювали по-

рушення справи. При префектові міста, й особливо префектові варти, створювалися

посади професійних слідчих-поліцейських. Справи про незначні злочини вирішу-

валися практично негайно, звичайним покаранням тут стало биття палицями. У роз-

слідуванні більш тяжких обвинувачуваних основою карного судочинства став до-

пит (inquisitio), що проводився слідчим або суддею, чому і весь процес набув

інквізиційного характеру. В практику ввійшли обов’язкові допити обвинувачених

під тортурами. Спочатку катували тільки бродяг. Законом 212 р. допускалося кату-

вати будь-кого за рішенням судді. За обвинуваченнями у державних злочинах тор-

тури стали обов’язковими. З III ст. увійшли в практику й тортури свідків — спочат-

ку це розповсюджувалося на тих, хто коливався, даючи свідчення, пізніше стало

застосовуватися за рішенням судді.

2.4. Роль римського права

у світовій історії

1. Римське право вперше в історії виступило як цілісна, ретельно розроблена, власне

правова система.

2. Римське право лише зі значними обмовками можна розглядати як рабовласниць-

ке. Очевидно, що не рабство, а ринкові відносини і торговий обіг зумовили основний

зміст римського права (як приватного права, що закріпляло інтереси індивіда, приват-

ного власника), його високу юридичну техніку.

3. Сила приватної власності й побудованого на ній товарного обігу зламали застарі-

лі правові форми. На їх місці створювалося нове й довершене в техніко-юридичному

відношенні право, спроможне врегулювати найтонші ринкові відносини, задовольнити

інші потреби суспільства. Саме римляни, спираючись на весь попередній світовий до-

свід, у тому числі й країн Сходу, вперше зробили індивідуальну приватну власність, а

також інші майнові права й інтереси предметом майстерного і вельми довершеного

юридичного регулювання. Саме в такому вигляді римське право стало універсальною

правовою системою, норми якої застосовуються в різних історичних умовах незалежно

від типу суспільства, якщо тільки в його основі лежить приватна власність і ринкове

господарство.

4. Разом із римським правом в історію цивілізації ввійшла й римська юриспруден-

ція, яка представляє величезну культурну цінність. На базі римської юриспруденції за-

родилася юридична професія, а з неї бере початок і спеціальна правова освіта.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці осно-

вних подій виникнення та розвитку античного права за запропонованою раніше фо-

рмою.

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та те-

рмінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та тер-

мінів:

Поняття (визначення) Терміни

Квіритське право

Преторське право

Право народів

Манципація

Бонітарна (преторська) власність

Легісакційний процес

Формулярний процес

Екстраординарний процес

Інквізиційний процес

Anakrіsis, aтимія, децимви

и, дигести, dike,

he,

iesis, e

idikasa, e

ikleros, ехіни, інстит

ції, іпотека,

клепсид

и, кле

, композиція, конк

бінат, конт

акт,

конституції, конфіскація, нексум, пандекти, сервітути,

сикофанти, стипуляція, фідеікомисія,

Завдання 3. Використовуючи текст документа № 1, покажіть, як в Афінах при-

ймалися рішення у суді.

Завдання 4. Використовуючи текст документа № 2, визначте види злочинів і по-

карань за афінським правом.

Завдання 5. Використовуючи текст документа № 3,

а) визначте статті, в яких містяться правові норми, що регулюють відносини,

пов’язані:

• із правом власності;

• сімейно-шлюбні;

• злочину й покарання;

б) розкрийте особливості судового процесу:

• з цивільних справ;

• з кримінальних справ.

Завдання 6. Використовуючи текст документа № 3, визначте статті, які розкри-

вають особливості правового положення різних категорій населення Стародавнього

Риму.

Перевірте себе

Завдання 1. Продовжте думку:

1. Визнання законодавства, а не звичаю було характерною рисою розвитку права та-

ких держав античності, як..........……………….................................

2. Характерною рисою в регулюванні майнових відносин

— в Стародавніх Афінах було..........…….....................................................

— в Стародавній Спарті було..........……......................................................

3. Низький рівень розвитку зобов’язальних відносин в Стародавній Спарті був обу-

мовлений..................................................…………….........................

4. Афінське право розрізняло зобов’язання з.......……....................................

5. Особливість правового положення жінки в Стародавніх Афінах на відміну від

Стародавньої Спарти полягала в тому, що................................

6. Особливістю в регулюванні відносин злочинів та покарання в Афінах і Спарті бу-

ло те, що....................................................……...............................

7. Афінське право розрізняло такі види злочинів:.........……...........................

8. Демократизм судового процесу в Афінах виявлявся, передусім в тому, що...

.……………...............................................................................................

9. В історії розвитку римського права дослідники виділяють такі періоди:..........

................................................……...........................................

10. Едикти, рескрипти, декрети, мандати — їх об’єднує те, що вони були............

..............................................………..............................................

11. Початок суто світському характеру римської юриспруденції було покладено......

...........................................……….............................................

12. В...... році в Стародавньому Римі юридична сила була визнана за творами п’яти

юристів, а саме:...................……….........................................

13. Звід законів Юстиніана з’явився в.......році і являв собою........................

14. Основними правовими інститутами, які регулювали сімейно-шлюбні відносини

в Стародавньому Римі, були:.................……………………...........

15.Основними видами злочинів за римським правом були:……....................

16.Відмінною рисою судочинства в Стародавньому Римі на самій ранній його стадії

було те, що............................................................……................

17.Особливістю організації судової системи й процесу Стародавнього Риму було те,

що......................................................................……...............

Завдання 3. Схарактеризуйте:

1. Спільні риси та особливості в процесі виникнення та розвитку права в Стародав-

ніх Афінах та Спарті.

2. Діяльність римських юристів як джерело розвитку права в Стародавньому Римі.

3. Основні цивільно-правові інститути римського права в їх історичному розвитку.

4. Основні правові інститути, які регулювали відносини злочинів і покарань в Ста-

родавньому Римі в їх історичному розвитку.

5. Характерні риси й особливості кримінального процесу в Стародавньому Римі.

Завдання 4. Порівняйте основні цивільно-правові інститути за афінським правом.

Завдання 5. Класифікуйте види злочинів за римським правом в їх історичному

розвитку.

Завдання 6. Покажіть роль і значення римського права у світовій історії.

Готуйтеся до вивчення матеріалу 7-ої теми

Завдання 1. Повторіть навчальний матеріал шкільного підручника «Всесвітня іс-

торія» з питань періодизації епохи середньовіччя, особливостей політичного розвитку

зарубіжних країн у цей період.

Завдання 2. Повторіть навчальний матеріал шкільного підручника «Всесвітня іс-

торія» в тій його частині, де висвітлюється процес виникнення та розвитку ранньофео-

дальної держави у Східноримській імперії (Візантії), стародавніх франків, англосаксів.

Джерела

Документ № 1

АРІСТОТЕЛЬ ПРО СУДОВИЙ ПРОЦЕС В АФІНАХ

(витяги)

У суді стоять дві амфори — одна бронзова, інша — дерев’яна. У ці амфори кладуть

свої «камінчики» судді. Бронзова має вирішальне значення, дерев’яна не береться до

уваги.

«Камінчики» для голосування — мідні з трубкою у середині; одна половина їх про-

свердлена, інша — суцільна. Коли дебати сторін закінчені, то особи, яким припало за

жеребкуванням стояти біля «камінчиків» для голосування, вручають кожному судді по

два камінчики — просвердлений і суцільний, і обидві сторони, що виборюються у суді,

повинні бачити це, щоб ніхто не міг одержати ні двох суцільних, ні двох просвердле-

них...

Перед тим, як судді почнуть голосувати, глашатай оголошує спочатку, чи не пропо-

нують сторони, що є у тяжбі, оскаржити показання свідків. Справа у тому, що оскар-

ження не допускається, коли судді почнуть подавати голоси. Потім він знову оголошує:

138

«Просвердлений камінчик — за того, що говорив першим, суцільний — за того, що го-

ворив останнім». Після цього суддя бере «камінчик» із підставки світильника і, нама-

гаючись просунути трубку «камінчика» так, щоб не показати тим, що у тяжбі, ні про-

свердленого, ні суцільного, опускає «камінчик», що підтверджує його вирок, у

бронзову амфору, «камінчик», який не має такого значення, — у дерев’яну.

Документ № 2

ЗАКОНИ ДРАКОНТА (621 р. до н. е.)

(витяги)

...І якщо хто уб’є кого-небудь навмисно, то він повинен іти у вигнання; а судити по-

винні царі за звинуваченням у убивстві; або якщо хто стане звинувачувати кого-небудь,

що він замислив вбивство, то ефети повинні розібрати. Помиритися можуть всі спільно,

якщо буде батько або брат, або сини; інакше той, хто не погоджується, бере верх. Якщо

таких родичів не буде, тоді можуть помиритися родичі аж до родичів другого ступеня і

до двоюрідного брата, коли всі погодяться на примирення, але повинні при цьому при-

нести клятву. Коли ж нікого з них не знайдеться, а вбивство вчинить людина навмисно

і визнає комісія п’ятдесяти одного, саме ефети, що він убив навмисно, тоді десять чле-

нів фратрії, якщо побажають, повинні дозволити йому доступ у країну. Ці особи оби-

раються комісією п’ятдесяти одного з благородних. І ті, що раніше вчинили вбивство,

повинні підлягати цьому законові. Оголосити про судове переслідування тому, хто

вчинив убивство, слід на майдані всім родом аж до родичів другого ступеня і двоюрід-

ного брата; а переслідування вести спільно — і двоюрідним братам, і їх синам, і зятям, і

тестям, і членам фратрії. Коли ж хто-небудь уб’є людиновбивцю або буде причиною

вбивства, він має бути позбавлений права з’являтися на пограничному майдані і брати

участь в змаганнях і святинях амфіктіонських, як той, хто вбив афінянина, і підлягає

тим самим заборонам. А розглядати справу належить ефетам. Навпаки, дозволяється

вбивати і арештовувати людиновбивців на їх власній землі, і це не повинно вважатися

безчестям і потребувати спокути; у противному випадку винний мусить у подвійному

розмірі сплатити за заподіяну шкоду..., якщо хто вб’є ненавмисно під час змагання або

задавить на дорозі, або вб’є на війні, через непорозуміння.., так само підлягає звинува-

ченню у вбивстві, коли вб’є раба чи вільного.., якщо хто вб’є людину, яка насильно на-

магалася беззаконно забрати неживе чи живе майно, тут же вб’є в стані самооборони,

це вбивство не підлягає карі... Якщо хто — чи буде це служила чи приватна особа —

буде винний в ушкодженні або зміні цього закону, він підлягає позбавленню громадян-

ської честі — і сам, і діти, і весь його достаток.

Документ № 3

ЗАКОНИ ХІІ ТАБЛИЦЬ

(витяги)

Таблиця І

1. Якщо викликають когось на судочинство, нехай іде. Якщо він не іде, нехай той,

хто викликав, підтвердить свій виклик при свідках, а потім веде його насильно.

2. Якщо викликаний надумає відмовки для неявки або стане намагатися сховатися,

нехай той, хто його викликав, накладе на нього руку.

139

3. Якщо причиною для неявки викликаного на судочинство буде його хвороба або

старість, нехай той, хто викликав, дасть йому тварину для поїздки... візок, якщо не за-

хоче, надавати не зобов’язаний.

4. Нехай поручником у судочинстві за того, що живе своїм господарством, буде

тільки той, хто має господарство. За того громадянина, хто не має господарства, поруч-

ником буде той, хто бажає.

7. Якщо сторони не досягають угоди, нехай вони до полудня зійдуться для тяжби на

форумі або на коміції (коміції — місце на форумі, де проходили народні збори, здійс-

нювалось судочинство й виконувались вироки. — Л. Б, С. Б).

8. Після полудня магістрат затвердить вимогу тієї сторони, яка присутня на судо-

чинстві.

9. Якщо на судочинстві присутні обидві сторони, нехай захід сонця буде крайнім

терміном судочинства.

Таблиця ІІІ

1. Нехай будуть дані боржнику 30 пільгових днів після визнання ним боргу або піс-

ля прийняття рішення.

2. Після закінчення вказаного терміну нехай позивач накладе руку на боржника. Не-

хай веде його на судочинство для виконання рішення.

3. Якщо боржник не виконав добровільно судового рішення і ніхто не звільнив

його від відповідальності при судочинстві, нехай позивач поведе його до себе і на-

кладе на нього колодки або кайдани вагою не менше, а, якщо захоче, то і більше

15 фунтів.

4. Під час перебування у заточенні боржник, якщо бажає, нехай харчується за свій

власний рахунок. Якщо ж він не перебуває на своєму власному утриманні, то нехай

той, хто тримає його у заточенні, дає йому один фунт борошна на день, а при бажанні

може давати і більше.

5. Між тим, поки боржник перебував у заточенні, він мав право помиритися із пози-

вачем, але якщо сторони не мирилися, то такі боржники залишались у заточенні

60 днів. Протягом цього терміну їх три рази підряд у базарні дні приводили до претора

на коміції і оголошувалась присуджена з них сума грошей. На третій базарний день їх

піддавали смертній карі, або вони поступали на продаж за кордон, за Тибр.

Таблиця ІV

2. Якщо батько три рази продасть сина, то нехай син буде вільним від влади батька.

3. Користуючись постановою ХІІ таблиць, наказав своїй дружині взяти її речі і, від-

нявши у неї ключ, вигнав її.

Таблиця V

1. Предки наші стверджували, що навіть повнолітні жінки внаслідок притаманної їм

легкодумності повинні перебувати під опікою... Виняток робився тільки для дівчат —

весталок, яких стародавні римляни із поваги до їх жрецького сану звільняли від опікун-

ства. Так було постановлено Законом ХІІ таблиць.

2. Законом ХІІ таблиць було визначено, що rеs mаncipi (rеs mаncipi — майнові

об’єкти на території Італії — земля, раби, тварини і так звані сільські сервітути — Л. Б,

С. Б), що належать жінці, яка перебувала під опікою агнатів (родичів), не підлягали

давності за винятком лише того випадку, коли сама жінка передавала ці речі із згоди

опікуна.

3. Як хто розпорядиться на випадок своєї смерті щодо свого домашнього майна або

стосовно опіки над підвладними йому особами, так нехай те і буде непорушним.

140

7б. У відповідності до закону ХІІ таблиць марнотратнику заборонялось управління

майном, яке йому належало. Закон ХІІ таблиць наказує божевільному і марнотратнику,

на майно яких накладено заборону, знаходитись під наглядом їх агнатів.

9б. У відповідності до закону ХІІ таблиць борги померлого безпосередньо розподіля-

ються (між його спадкоємцями — Л. Б, С. Б.) відповідно до одержаних часток спадщини.

Таблиця VI

1. Якщо хто-небудь укладе угоду самозакладу або відчуження речі у присутності

п’яти свідків і вагаря, то нехай слова, які виголошуються при цьому, вважаються непо-

рушними.

3. Давність володіння щодо земельної ділянки встановлювалась два роки, щодо усіх

інших речей — один рік.

4. Законом ХІІ таблиць було визнано, що жінка, яка не бажала встановлення над со-

бою влади чоловіка фактом давнього з нею співжиття, повинна щорічно відлучатися з

дому на три ночі і таким чином переривати річну давність володіння нею.

5б. Закон ХІІ таблиць затвердив відчуження речі через угоду, яка укладалась у при-

сутності п’яти свідків і вагаря, а також через відмову від права власності на цю річ при

судовому розгляді перед претором.

8. Закон ХІІ таблиць не дозволяв ні віднімати, ні вимагати як свою власність укра-

дені колоди і жердини, застосовані для будівництва або для посадки винограднику, але

надавав при цьому позов у подвійному розмірі вартості матеріалів проти того, хто зви-

нувачувався у використанні їх.

Таблиця VII

1. Обхід, тобто незабудоване місце навколо будівлі, має бути шириною два з поло-

виною фути.

2....якщо впродовж сусідньої ділянки копається рів, то не можна було переступати

межі, якщо ставити паркан, то треба відступати від сусідньої ділянки на один фут, якщо

будинок для житла, то відступати два фути, якщо копають яму або могилу, відступити

настільки, наскільки глибоко викопана яма, якщо колодязь — відступити на шість фу-

тів, якщо саджають оливку або шовковицю — відступити від сусідньої ділянки на

дев’ять футів, а решту дерев — на п’ять футів.

5. У відповідності до постанови ХІІ таблиць, коли виникає спір про межу, то ми

проводимо розмежування за участю трьох посередників.

6. За законом ХІІ таблиць ширина дороги по прямому напрямку визначалась у вісім

футів, а на поворотах — у 16 футів.

9б. Якщо дерево із сусідньої ділянки схилилось на твою ділянку, то, у відповідності

із законом ХІІ таблиць, можеш вимагати прийняти його.

10. Законом ХІІ таблиць дозволялось збирати жолуді, що падають із сусідньої ділянки.

12. Якщо спадкодавець заповідав: «Відпускаю раба на волю за умови, що він запла-

тить моєму спадкоємцеві 10 000 сестерцій», — та хоча б раб був відчужений від спад-

коємця, він все ж має одержати свободу, заплативши покупцеві вказану суму.

Таблиця VIII

1б. ХІІ таблиць ввели смертну кару за невелику кількість злочинних діянь і в тому

числі необхідним її застосуванням у тому випадку, коли хто-небудь складе або буде

співати пісню, у якій зводиться наклеп на когось або ганьбить когось.

2. Якщо здійснить поранення і не помириться з потерпілим, то нехай і йому самому

буде спричинено те ж саме.

3. Якщо рукою або ломакою зламає кістку вільній людині, то нехай заплатить

штраф у розмірі 300 асів, якщо рабові — 150 асів.