Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

151

91. Форма правління афінської держави періоду розквіту характеризувалась як:

1) демократична республіка;

2) монархія;

3) принципат.

92. Форма правління держави Стародавня Спарта характеризувалась як:

1) монархія;

2) республіка аристократична;

3) військово-табірна держава.

93. Форма правління Стародавнього Риму V—ІІ ст. до н. е.:

1) аристократична республіка;

2) домінат;

3) монархія.

94. Становлення монархічної імперії в Стародавньому Римі відбувалося

шляхом:

1) формування інституту військово-політичної диктатури;

2) розподілу Римської імперії на Західну та Східну;

3) зосередженням всієї повноти влади в руках імператора-принцепса.

95. Абсолютна монархія в Стародавньому Римі:

1) принципат;

2) колонат;

3) домінат.

96. Принцепс у Стародавньому Римі:

1) перший сенатор;

2) перший диктатор;

3) перший понтифік.

97. Закони Драконта в Афінах:

1) біля 621 р. до н. е.;

2) XVIII ст. до н. е.;

3) 451—450 рр. до н. е.

98. Основним джерелом права в Стародавніх Афінах було:

1) звичаєве право;

2) розпорядження магістратів;

3) закон.

99. Клер — це:

1) земельна ділянка на правах власності в Стародавньому Римі;

2) невідчужувана земельна ділянка в Стародавній Спарті;

3) общинна земельна власність.

100. Засобами забезпечення договірних зобов’язань за афінським правом після

реформ Солона були:

1) особиста відповідальність боржника;

2) завдаток, поручительство третіх осіб, застава;

3) колективна відповідальність членів родини.

101. Іпотека — це:

1) форма приватної власності на нерухоме майно за афінським правом;

2) застава землі, за якою закладена земля залишалася у володінні й користуванні боржника,

позбавленого права розпоряджатися нею за афінським правом;

3) компенсація за заподіяну шкоду, нанесену власникові нерухомого майна за римським

правом.

152

102. Злочини за афінським правом поділялися на:

1) злочини проти держави і проти приватних інтересів;

2) на тяжкі і не тяжкі;

3) проти держави і релігії.

103. Атимія — це:

1) вид покарання за давньогрецьким правом, яке передбачало позбавлення деяких прав вин-

ного;

2) вид злочину за афінським правом;

3) вид покарання за афінським правом, яке передбачало продаж у рабство вільної людини.

104. Сикофанти — це:

1) професійні донощики в Стародавніх Афінах;

2) особи, що розглядали справи по суті в афінському суді;

3) законний представник потерпілого в афінському суді.

105. Юриспруденція як самостійна наука виникла в:

1) Стародавній Греції;

2) Стародавньому Вавилоні;

3) Стародавньому Римі.

106. Першими римськими юристами вважають:

1) жерців;

2) понтифіків;

3) преторів.

107. Перша з відомих письмова збірка законів в Стародавньому Римі з’яви-

лася в:

1) 621 р. до. н. е.;

2) 450 р. до н. е.;

3) 534 р.

108. Основними джерелами давньоримського права в архаїчний період були:

1) правові звичаї;

2) законодавство римських царів, закони ХІІ таблиць;

3) кодекси.

109. Початок світській юриспруденції в Стародавньому Римі було покладено:

1) Павлом, Ульпіаном;

2) Клавдієм Флавієм;

3) Юліаном.

110. Едикти, рескрипти, декрети, мандати — це:

1) джерела давньоримського права класичного періоду;

2) конституції;

3) коментарі цивільного права.

111. Зміст діяльності римських юристів республіканського періоду характери-

зувався:

1) виключно тлумаченням правових норм;

2) активною судовою практикою;

3) роботою щодо систематизації права.

112. Тіберій Корунканій, Катон Старший, Марк Манілій, Квінт Муцій Сцевола,

Публій Муцій Сцевола, Сервій Сульпіцій Руф:

1) римські царі;

2) римські юристи;

3) давньогрецькі юристи.

153

113. Дигести — це:

1) найбільш значні твори римських юристів з правових питань;

2) кодекси римського права;

3) коментарі римського права для суддів.

114. Інституції — це:

1) систематичне викладення римського права в навчальних цілях,

2) кодекси римського права;

3) коментарі римського права для суддів.

115. У 426 р. юридична сила була визнана за творами таких римських юристів як:

1) Капітон, Ларіон;

2) Альфен Вара; Сальвій Юліан;

3) Папініан, Павел, Ульпіан, Модестін, Гай.

116. Приватними збірками римського права кінця ІІІ ст. н. е. були:

1) кодекси Грегоріана, Гермогеніана;

2) кодекси Феодосія; Юстиніана;

3) інституції Гая.

117. Основним видом діяльності римських юристів посткласичного періоду

було:

1) роботи з кодифікації римського права;

2) судова практика;

3) подальші наукові розробки.

118. Кодекс Юстиніана — результат роботи юристів під керівництвом:

1) Папініана;

2) Юстиніана;

3) Трибоніана.

119. Особливий, складний обряд, який передбачав суворе дотримання встанов-

лених формальностей при продажу землі та будівель, рабів, робочої худоби — це:

1) манципація;

2) фіктивний судовий спір;

3) суперфіцій.

120. Пануючою правовою системою в найдавніший період історії римського

права було:

1) квіритське право;

2) право перегринів;

3) право народів.

121. Сервітути, суперфіцій — це:

1) види права власності на землю у римському праві;

2) обмежене законом право користування чужими речами;

3) право на повне та виключне панування особи над речами.

122. Римському праву були відомі такі основні види права власності:

1) квіритське право, сервітути, провінційна власність;

2) квіритське (цивільне) право, преторська (бонітарна) власність, провінційна власність, вла-

сність перегринів;

3) цивільне право, суперфіцій, провінційна власність.

123. Найдавнішим видом договору в римському праві був:

1) нексум, стипуляція;

2) купівля-продаж, договір товариства, найму;

3) доручення, займу, застави.

154

124. Влада чоловіка над жінкою за римським право не виникала, коли:

1) шлюб укладався у вигляді фіктивної купівлі дружини;

2) шлюб укладався внаслідок фактичного спільного проживання чоловіка й дружини протя-

гом року;

3) шлюб укладався внаслідок фактичного спільного проживання чоловіка й дружини протя-

гом року, але при цьому дружина щорічно відлучалася з будинку чоловіка на 3 ночі.

125. Існування розподілу злочинів на публічні і приватні в римському праві

притаманно для:

1) класичного періоду;

2) архаїчного періоду;

3) посткласичного періоду.

126. Легісакційний процес — це:

1) судовий процес з активною участю претора;

2) сукупність ритуальних і суворо дотриманих формальних дій, жестів і слів, які здійснюва-

лися на суді сторонами й магістратом;

3) ведення судової справи виключно магістратом.

127. Легісакційний, формулярний, екстраординарний процеси — це:

1) форми судових процесів в Стародавніх Афінах;

2) форми судових процесів в Стародавньому Римі;

3) форми реалізації судової влади римськими імператорами періоду домінату.

128. Особливістю організації судової системи й процесу Стародавнього Риму було:

1) її яскраво виражений демократизм;

2) відокремлення судової влади від адміністративної;

3) поєднання адміністративної і судової влад.

ДОДАТКОВА ЛТЕРАТУРА

1. Аннерс Е. История европейского права: Пер. со швед. — М., 1996.

2. Бартошек М. Римское право: понятия, термины, определения. — М., 1989.

3. Громаков В. С. История рабовладельческого государства и права (Афины и Рим).— М., 1986.

4. Зюбанов О., Попов В. Далекое прошлое Рима и Афин: правовые основы глубинной стари-

ны. — Воронеж, 2000.

5. Институции Юстиниана / Ред. В. Томсинов. — М., 1998.

6. Калюжний Р. Імператор — син балканського селянина // Український правничий альма-

нах. — К., 2002. — С. 190—194.

7. Косарев А. И. Римское право. — М., 1989.

8. Косарев А. И. Этапы рецепции Римского права // Советское государство и право, 1983. — № 7.

9. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М., 1972.

10. Неновски Н. Преемственность в праве (перевод с болгарского). — М., 1987.

11. Омельченко О. А. Основы римского права. — М., 1992.

12. Перетерский И. Дигесты Юстиниана: Очерки по истории становления и общая характери-

стика. — М., 1956.

13. Покровский И. А. История римского права. — СПб., 1998.

14. Савельев В. А. История римского частного права. — М., 1986.

15. Страхов М. М. Всесвітня історія держави і права: Вип. 1. Держава і право Стародавнього

світу: Учбовий посібник. — Харків: УВС, 1994.

16. Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навчальний посібник.—

Т. 1. Історія держави і права країн Стародавнього Сходу і Стародавньої Греції. — Т. 2. Історія

держави і права Стародавнього Риму Львів: СПОЛОМ, 1999.

17. Тищик Б. Й. Історія держави і права Стародавнього світу: Навч. посібник. — Л.: Світ, 2001.

18. Чельцов-Бебутов М. А. Курс уголовно-процессуального права, очерки по истории суда и

уголовного процесса в рабовладельческом, феодальном и буржуазном государствах. — С.-Пе-

тербург, 1995.

19. Шишова К. Раннее законодательство и становление рабства в античной Греции. — Л., 1991.

20. Харитонов Є. О. Приватне право у Стародавньому Римі. — Одеса, 1996.

155

ПІДМОДУЛЬ 1.2.

ДЕРЖАВА І ПРАВО КРАЇН CЕРЕДНЬОВІЧНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

ТЕМА 7. РАННЬОФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА І ПРАВО В КРАЇНАХ ЄВРОПИ

§1. Основні риси феодалізму

В середині першого тисячоліття світ вступив у новий період епохи станово-

кастового суспільства — період Середніх віків. Історично його початок пов’язують з

падінням Римської імперії, яка у політичному й культурному відношенні була свого

роду кульмінацією античного суспільства. Кінець середньовіччя приходиться на різні

часи: ХVІ—ХVІІІ ст. — для країн Заходу, друга половина ХІХ — поч. ХХ ст. — для

країн Сходу. Основною рисою цього періоду став феодалізм — новий соціально-

економічний, політико-правовий і духовний стан суспільства, який прийшов на зміну

рабовласництву.

Термін «феодалізм» вперше з’явився у французькій літературі періоду Великої бу-

ржуазної революції 1789—1794 років. Він походить від французького feodalite, який в

свою чергу пов’язаний з середньовічним німецьким feudum, що означав «майно» (земе-

льне володіння). Право власності на землю визначало нову соціально-класову структу-

ру суспільства, основними класами якого стали феодали й селяни.

Всі феодали, залежно від своєї економічної й політичної могутності, розділялися за

рангами. Як правило, на верхньому щаблі феодальної ієрархічної градації стояв король,

який був верховним власником усієї землі в королівстві й наділяв нею феодалів вищого

рангу. Від них одержували і «тримали землю» феодали нижчих рангів.

Поза цією ієрархією стояли селяни — вчорашні раби й общинники. Позбавлені вла-

сності на землю, вони володіли деякими засобами виробництва, працювали на землі

феодала і за це віддавали йому частину прибутку, т.зв. земельну ренту. Відомі три її

форми, що умовно відповідають трьом періодам розвитку феодалізму: раннього, серед-

нього й пізнього.

Перша форма — це відробіткова рента. При цьому селянин знаходився під прямим

наглядом і примусом власника або його представника, він жив у безпосередній близь-

кості від нього й відпрацьовував визначену кількість днів у тиждень на його землі.

Друга форма — продуктова рента, коли селяни самі розпоряджалися своїм часом,

вирощували врожай і розплачувалися з хазяїном продуктами.

Третя форма — грошова рента. При такій формі відносини між селянами і земель-

ним власником базувалися на договірній основі, причому перші перетворювалися або в

орендарів землі, або у власників, або в незаможних батраків, що наймалися за гроші.

Економічною основою феодальної держави стала феодальна власність на знаряддя

і засоби виробництва і частково власність на селянина. Основна характерна ознака

права цього періоду — це його кріпацький характер, тобто прикріплення до землі осно-

вного виробника — селянства, яке складало більшість населення. Селянин міг працю-

вати визначену кількість днів на себе на тій ділянці, що виділяв йому поміщик, інший

час він працював на хазяїна. Їхнє положення мало чим відрізнялося від положення ра-

бів у рабовласницькій державі, але все ж кріпак не вважався повною й безпосередньою

власністю поміщика. Певною мірою він належав собі, і кріпосне право, при більш ши-

рокій можливості розвитку обміну, торгових відносин усе більше і більше розкладало-

ся, розширюючи можливості для звільнення селянства.

Феодалізм в Європі пройшов у своєму розвитку декілька періодів. Його зміст на рі-

зноманітних етапах визначав і тип державності, властивий цьому проміжку часу.

Феодальна держава на ранньому етапі прийняла форму ранньофеодальної і сень-

йоріальної (ленної) монархії.

У період станового оформлення феодального суспільства вона набула виду стано-

вої монархії або особливих самоврядних республік, проте, дуже далеких навіть від об-

меженої античної демократії.

І на останньому етапі було встановлено абсолютну монархію, яка стала перехід-

ним етапом до більш досконалих державних форм Нової епохи.

Виникнення ранньофеодальних держав, їх сутність і форми обумовлені двома шля-

хами виникнення феодалізму:

1) зародження й розвиток феодалізму на базі застарілих суспільних відносин, рабо-

власницьких державі (Китай, Індія, Рим), які існували вже не одне тисячоліття;

2) виникнення феодалізму на базі родоплемінних відносин у різних племен (слов’ян,

арабів, японців, франків, англосаксів тощо).

З європейських держав, які утворилися першим шляхом, слід зазначити Візантію,

другим — держави франків й англосаксів. В історико-правовій літературі традиційно

викладається спочатку матеріал, що стосується західноєвропейських країн, а потім Ві-

зантії. Не заперечуючи в цілому проти такого підходу, що обґрунтовано з погляду зна-

чимості політико-правових інститутів, які з’явилися у середньовічній Західній Європі,

для майбутньої Європи в цілому, ми все ж почнемо викладення матеріалу з Візантії. На

це є дві причини: по-перше, історія держави і права Візантії безпосередньо пов’язана з

Стародавнім Римом, по суті вона є логічним продовженням його історії; по-друге, Віза-

нтія, а точніше Ромейська імперія, суттєво вплинула на формування державно-право-

вих інститутів у слов’ян, в тому числі й української групи.

§2. Держава і право Візантії

2.1. Візантійська держава

Візантійська держава, що виросла зі Східноримської імперії, займає особливе місце

в історії. Єдина із значних держав античності, вона сформувалася на основі розвинутої

й у багатьох відношеннях закінченої державності та правової культури, і зберегла нову

організацію аж до розгрому в 1453 р. турками її столиці — Константинополя.

Візантія стала особливим політичним і культурним світом, де традиції античності

зіткнулися з не менш впливовою спадщиною давньосхідних і елліністичних (балкансь-

ких) монархій і де з цієї взаємодії розвинулася власна державна і правова традиція. Ця

традиція, у свою чергу, зробила визначальний вплив на становлення й розвиток держа-

вності у південнослов’янських і причорноморських народів. Охопивши в епоху свого

розквіту під єдиною владою середземноморські й близькосхідні народи, Візантія стала

історичним посередником у зіткненні нових західних суспільств феодальної епохи з

державами й традиціями Азії. Водночас вона послужила ареною прямої історичної

конфронтації Заходу та Сходу, що прискорило занепад самої імперії, яка, можливо,

врятувала багато європейських народів від турецької експансії.

В історії розвитку Візантійської держави дослідники виділяють декілька етапів. Ми

зупинимося на двох, більш узагальнених.

Перший етап — з кінця VII ст. до кінця XII століття. Як вже було зазначено, на

середину VII століття Ромейська імперія прийшла до занепаду. Це був період форму-

вання феодальних порядків, які призвели до змін в соціальній організації візантійського

суспільства. В результаті основною економічною й військовою силою стали тільки під-

владні державні селяни. Докорінно перемінився військовий устрій імперії, а з ним від-

мерла вся стара римська провінційна адміністративна організація. Втративши велику

частину своїх територій, вона стала переважно греко-слов’янською державою. Саме з

цього часу, на нашу думку, доцільно говорити про нову державу — Візантію, яка саме

у цей період набуває закінчених рис своєрідної форми необмеженої монархії, відмін-

ної від деспотичних монархій Сходу й монархій феодального Заходу.

З VIII ст. починається нове зміцнення центральної влади Візантії, яке надовго ви-

значило шлях розвитку її державності. Деяке посилення централізованої влади й ролі

держави відбулося під час правління імператорів Исаврійської династії (717—

802 рр.), але найбільшої могутності Візантія досягла при імператорах Македонської

династії (867—1056 рр.). Були знову завойовані області південнослов’янських прото-

держав, Південна Італія. Державна організація набула нового вигляду військово-

бюрократичної імперії з абсолютною владою імператора й розгалуженим адміністра-

тивно-бюрократичним апаратом. Базою централізації й широкої завойовницької

політики Візантії в IX—Х ст. стала стабілізація економіки на новій феодальній основі.

Візантійська держава здійснювала свій контроль над усіма сторонами економічного,

політичного й культурного життя країни за допомогою бюрократичного апарату. Жор-

стко централізований її характер різко відрізняв Візантію від сучасних їй феодальних

держав Європи.

У VIII ст. політичні організації, що раніше стримували всевладдя візантійського

імператора, почали занепадати або цілком ліквідуватися. З IX ст. навіть номінальне

проголошення імператора «народом Константинополя» припинилося. Політична роль

константинопольського сенату, що занепала ще наприкінці VII ст., остаточно зводиться

нанівець наприкінці IX ст., коли сенат було позбавлено права участі в розробці законо-

давства.

Єдиною значною політичною силою у Візантійській державі залишалася греко-

православна церква. Її авторитет і вплив зміцнювалися. Зокрема, в суспільно-

політичному житті Візантії зросла роль глави церкви — константинопольського патріар-

ха. Патріархи нерідко ставали регентами малолітніх імператорів і безпосередньо втру-

чалися в політичну боротьбу за трон, користуючись тим, що єдиною процедурою, яка

узаконювала «возведення на царство», стало з VII ст. вінчання імператора патріархом у

храмі Св. Софії. Проте й у цей час візантійській церкві не вдалося домогтися незалеж-

ності від імператорської влади. Імператор зберіг право обирати патріарха з трьох кан-

дидатів, рекомендованих церковними ієрархами і скидати неугодного.

Зміцнення основ імператорської влади в VIII—IX ст. супроводжувалося зміною

її атрибутів. За візантійськими імператорами остаточно затверджувалися грецькі

титули василевса (царя) і автократора (самодержця). Культ імператора — васи-

левса досягав небачених раніше величин. Божественний імператор вважався влади-

кою всесвіту (Ойкумени). Його прерогативи були необмеженими. Василевс видавав

закони, призначав і усував вищих чиновників, був верховним суддею і командую-

чим армією та флотом.

Але навіть при такому всевладді його положення все ж було не дуже тривким. При-

близно половина усіх візантійських імператорів були позбавлені влади насильно. Сис-

тема престолонаслідування у візантійців тривалий час була відсутня: син василевса не

розглядався звичаєм як обов’язковий законний спадкоємець. Імператором робило не

народження, а «божественне обрання». Тому імператори широко практикували ін-

ститут співправителів, обираючи собі ще при житті спадкоємця. Принцип законного

престолонаслідування почав затверджуватися у Візантії тільки з кінця XI століття.

Традиціоналізм, рутина церемоніалів, відпрацьованих до дрібних подробиць й освя-

чених звичаєм, серйозно обмежували особисті можливості імператорів. Їхня реальна

влада починала неухильно слабшати. Цьому сприяли нові тенденції, породжені впли-

вом феодальних відносин. З розвитком у Візантії феодалізму між імператорами і знач-

ними феодальними землевласниками — динатами — укладалися нові для візантійсь-

кої державної практики сеньйоріально-васальні відносини. Починаючи з Х ст., візан-

тійський самодержець нерідко змушений був укладати феодальні договори з динатами,

беручи на себе обов’язки феодального сеньйора.

Однак прагнення до феодальної самостійності знаті викликало в імперії хвилю між-

усобиць, а потім і явну військову та політичну кризу. Володіння Візантії в Малій Азії і

158

в Італії скоротилися. Імперія стала відчувати новий потужний тиск із боку нових захід-

них держав, а головне — із боку римських пап. Імператори нової династії Комнинів

(1081—1204 рр.), ведучи постійну боротьбу з єретичними й народними рухами у самій

імперії, поступово загубили майже всі старі візантійські володіння. На початку XIII ст.

(1204 р.) під ударами лицарів-крестоносців Візантія разом із своєю столицею Констан-

тинополем занепала й тимчасово припинила своє існування як самостійна держава.

Після розгрому 1204 року Візантія вступила у другий етап свого розвитку (XIII —

сер. ХV ст.). На її колишній території склалося декілька уособлених держав, найбільш

значною з яких стало Никейське царство. Саме цьому царству вдалося в 1261 р. відно-

вити імперію, об’єднавши деякі найбільш важливі центральні області під владою конс-

тантинопольських імператорів. У відродженій Візантії встановилася влада нової дина-

стії Палеологів (1261—1453 рр.).

Відроджена імперія мало була схожою на стару могутню державу. Її територія й

військові можливості скоротилися в декілька разів. В останній період історії Візантії в

ній зміцніли й розширилися відносини державного феодалізму. Одночасно почався за-

гальний спад міського життя, морської торгівлі. Пануючі позиції на Середземному морі

захопили італійські міста. Це обумовило швидкий спад економіки Візантії а з цим і мо-

жливостей візантійської держави.

З кінця XIII ст. найнебезпечнішим суперником для Візантії стала держава турків-

османів. Протягом XIV ст. турки завоювали майже всі володіння Візантії в Малій Азії,

а до кінця століття така ж доля спіткала й Балкани. Після виграних боїв турки підпо-

рядкували собі південнослов’янські держави (Сербію, Болгарію). Територія Візантії бу-

ла зведена до Константинополя з декількома островами. Імперія стала васалом осман-

ських султанів, яка сплачувала їм велику данину. Нарешті, у 1453 р. османи захопили й

розгромили Константинополь. Останній імператор Костянтин XI загинув в бою. На

цьому остаточно, по суті, закінчується більш ніж 2000-літня історія Риму. Константи-

нополь було перейменовано у Стамбул, який став столицею нової держави — Османсь-

кої імперії.

2.2. Право Візантії

З падінням Західної Римської імперії хранителем традицій римського права залиши-

лася Візантія.

У 726 р. видається один із значних (після Зводу Юстиніана) офіційних законодавчих

зводів — Еклога. Передбачалося створити скорочену вибірку законів із інституцій, ди-

гест, кодексу і новел із внесеними в них виправленнями.

Весь Звід ділився на 18 титулів, що охоплювали різноманітні питання шлюбного й

сімейного, спадкового права, права опіки й піклування. Регламентувалися договори да-

рування, купівлі-продажу, позики, наймання. Найбільш істотно змінилося процесуаль-

не право: проголошувався принцип рівності всіх громадян перед судом, звільнялися від

судових мит особи, що брали участь у судових позовах тощо.

У сфері цивільного й сімейного права Еклога розвивала деякі основні тенденції, за-

кладені ще законодавством Юстиніана. В ній уточнювалися форми укладання догово-

рів (дарування, заповіти), юридичний порядок притягнення спадкоємців за законом,

питання опіки й піклування та ін.

Така форма як заручення, стала в Еклозі юридичною угодою, що виступала підгото-

вчим етапом до укладання шлюбу. Розірвання цього договору без поважних причин

призводило до сплати неустойки. Шлюб, за Еклогою, являв собою союз чоловіка і дру-

жини, що мали рівні майнові права. Шлюби між близькими родичами заборонялися.

Скорочувалося також число законних приводів до розлучення.

В Еклозі наводився перелік злочинів (наприклад, порушення святості вівтаря, віро-

відступництво, клятвопорушення, розграбування могил, підробка грошей, розкрадання,

перелюбство та ін.) і відповідно покарань, що накладалися за їх вчинення. Передбача-

159

лися такі покарання, як биття батогами і палицями, відрізання носа і язика, осліплення,

відсікання кінцівок, випалювання волосся й інші. Страта встановлювалася за найбільш

тяжкі злочини: кровозмішення, навмисний підпал, отруєння, чаклунство, вбивство, роз-

бій тощо. В ряді випадків Еклога передбачала заміну покарань грошовими штрафами.

У середині VIII ст. з’явився додаток до Еклоги, в який були включені також чотири

самостійних закони — землеробський, військовий, морський і Мойсеїв.

Землеробський закон являв собою звід норм, що регламентували життя сільської

общини. Закон був приватною (але визнаною державою) компіляцією, що з’єднала зви-

чаєві норми «варварського» права з чинними нормами римсько-візантійського права,

запозиченого з законодавства Юстиніана.

Морський закон — це також приватна компіляція норм звичаєвого морського пра-

ва, а військовий — звід кримінально-правових норм, що відносилися до правопору-

шень, вчинених військовими.

Мойсеїв закон містив у собі морально-релігійні розпорядження й норми, запозичені

зі Старого Завіту. Упорядники розглядали ці норми як юридичні, що мали застосовува-

тись на практиці.

В 872 р. з’явилася ще одна юридична пам’ятка — Прохірон, що мала на меті викла-

сти закони у вигляді, доступному для розуміння людей, «значно» простішою юридич-

ною мовою, звільнитись від колись сильного церковного впливу.

У 40 титулах Прохірону містилися норми, що регламентували шлюбні, спадкові,

зобов’язальні відносини права, а також відносини злочинів та покарань.

Незабаром після упорядкування Прохірону (між 884 і 886 рр.) від імені імператора

Василя I та його синів-співправителів було видано новий посібник (керівництво) із пра-

ва, що також мало на меті «очищення старих законів» і полегшення користування пра-

вом, викладеним у кодифікації Юстиніана. Це керівництво отримало назву Епанагога

(тобто перероблене повторення). За своєю структурою вона слідувала за Дигестами

Юстиніана, відтворювала багато положень Прохірона, а також Еклоги. При всій її ком-

пілятивності Епанагога більш докладно, а в деяких деталях і по-новому, викладала низ-

ку питань приватного права. Але найбільш істотними були зміни, внесені в сферу пуб-

лічного права, серед яких: нові положення про патріаршу владу, що доповнювала

імператорську, про права духовенства. Вони визначали взаємовідносини православної

церкви та держави й були широко використані згодом у церковному праві.

При імператорі Левкові VI — Мудрому (886—912 рр.), правління якого ознамену-

валося підйомом юридичної науки, завершилися кодифікаційні роботи з переробки за-

конодавства Юстиніана, розпочаті ще при Василеві І. Складені в такий спосіб біля

890 р. під керівництвом видного юриста Симбація «Василики» (Базилики), тобто

«царські закони», покликані були замінити збірки Юстиніана, що ставали важкодосту-

пними для розуміння. Василики складалися з 8 томів у 60 книгах. За основу Зводу було

взято Юстиніанів Звід у його грецькій інтерпретації. Структурно Звід містив загальні

теоретичні принципи права, канонічне право, державне право, організацію суду, проце-

суальне право, позовне право, приватне право (в основу покладена Еклога), військове

право, право сервітуту, кримінальне право.

Законотворча діяльність імператорів македонської династії завершила період найбі-

льшого розвитку візантійського права. Надалі він характеризувався простим пристосу-

ванням права до повсякденних потреб, посиленням елементів християнізації.

2.3. Вплив Візантії на державно-правовий

розвиток інших держав

Під сильним впливом Візантії опинився державно-правовий розвиток слов’ян. Цей

вплив здійснювався, головним чином, через християнство, яке прийшло до них різними

шляхами: західні слов’яни (поляки, чехи) прийняли його за римсько-католицьким зраз-

ком, а південні (болгари, серби) і східні (росіяни, українці, білоруси) — за візантійсько-

160

грецьким. Разом із християнською церквою прийшла й надплемінна політична органі-

зація, що прискорила оформлення власної державності. Сусідство Візантії з південними

слов’янами істотно вплинуло на їх більш швидкий перехід від протодержавних утво-

рень до ранніх державних форм на основі феодального укладу.

Болгарська держава, прийнявши християнство за візантійським зразком, включила

себе до кола візантійських культурних і державно-правових впливів, що відбилися на

державній організації і праві молодої держави. Цей вплив знайшов свій відбиток на-

самперед на одній із значних пам’яток болгарського ранньофеодального права кінця

ІХ — поч. Х ст.— «Закону судного людям».

Значна частина «Закону» являє собою переробку статей візантійської «Еклоги»

або їхнє пряме запозичення. Проте основний його зміст набагато ближчий до

слов’янського звичаєвого права, ніж до візантійських кодифікацій. Наприклад, ав-

тори «Закону» не могли прийняти у вигляді покарання за «кровозмішення» ні стра-

ту, ні покалічення, запропоновані «Еклогою», і зупинилися на простому розлученні.

Вони також не побажали карати юнака, що вступив у зв’язок із дівчиною, якщо той

був готовий спокутувати провину одруженням. Таким був звичай, що виявився си-

льніше релігійних норм.

Під впливом візантійського права опинилося також і право іншої південно-

слов’янської держави — Сербії, яка виникла в Х ст. Найбільшої могутності Сербія

досягла за правління Стефана Душана, в царювання якого (1349 р.) була вида-

на одна з найбільш значних пам’яток сербського права — «Законник Стефана

Душана».

Вплив візантійського права обумовив той факт, що Законник Стефана Душана не

став всеосяжним зводом. Крім нього в країні діяли звичай і деякі візантійські правові

компіляції, найпоширенішою з яких була «Синтагма Матвія Властаря», складена

спеціально для Сербії.

У той же час, допускаючи застосування візантійського права в регулюванні соціаль-

них відносин, серби вносили в право важливі зміни з урахуванням конкретних умов.

Якщо, наприклад, візантійські компіляції дозволяли заставу майна, то Законник, навпа-

ки, її не ухвалює і навіть потребує, щоб закладене майно, де б воно не знаходилося, бу-

ло викуплене.

У галузі сімейних відносин діяли норми візантійського церковного права, проте, і

тут, у ряді випадків, переважало сербське звичаєве право й законодавство. Особли-

вою розробкою відрізняються карні постанови Законника Стефана Душана. Їм при-

свячено біля третини всіх статей, що стосуються переважно релігійних і державних

злочинів. Невеличка група статей тлумачить злочини проти власності, сім’ї й осо-

бистості.

Серед злочинів проти релігії, передбачених Законником, треба відзначити перехід в

іншу віру й повернення до язицництва, за що винні піддавалися страті, а при

пом’якшувальних обставинах — посиланню в копальні, покаліченню та ін. У ряді ви-

падків Законник, указавши на склад злочину, відсилає за мірою покарання до «закону

святих батьків», тобто до візантійських церковних постанов.

Чималий вплив Візантія мала на розвиток права східних слов’ян. Знайомство з ві-

зантійським законодавством на Русі почалося під час військових нападів київської

дружини і продовжувалося після наступного укладання мирних договорів із правите-

лями Візантії у ході ведення ними торгових справ. Однак найстійкішим й найрезульта-

тивнішим каналом залучення до візантійської культури став християнський церковний

клір. Спочатку він був представлений греками й вихідцями з південних слов’ян, які і

познайомили київських слов’ян з канонічними елементами візантійського законодавст-

ва (церковного права).

Новітні історичні дослідження свідчать, що вплив візантійського законодавства по-

значився на перших законодавчих реформах Володимира, здійснених після хрещення

Русі в 988 р. Хрещення поставило суспільство перед необхідністю прийняти не тільки

християнські догмати, але й ретельно розробити систему церковного й світського пра-