Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

441

ПІДМОДУЛЬ 2.2.

ПРАВО В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Громадянське суспільство поряд з державою зумовило появу права якісно нового

типу. Важливу роль у його становленні відіграли англійська (XVII ст.) та французька

(XVIII ст.) революції, які були серйозним випробуванням на міцність правової надбу-

дови, що залишилася від середньовіччя. Поклавши початок перевороту в галузі еконо-

міки й політико-державних структур, вони започаткували й новий правовий порядок,

котрий ґрунтувався на визнанні загальної рівності всіх людей від народження, рівності

всіх перед законом — принципах, які було покладено в основу нового, юридичного сві-

тогляду. Оскільки цей правопорядок був зумовлений якісно новими суспільними відно-

синами — відносинами буржуазними, то й право нового типу стало визначатися як

право буржуазне.

ЕМА 15. СТАНОВЛЕННЯ ПРАВА НОВОГО ТИПУ

§1. Принципи та характерні риси права нового типу

1.1. Принципи буржуазного права

Сутність права, сформованого на початковій стадії громадянського суспільства, ви-

значалася новим становищем особистості в суспільстві та державі й ґрунтувалася на

якісно нових принципах. Серед цих принципів виділялися:

— принцип індивідуалізму, що відображав розкріпачення особистості, її звільнення

від корпоративних, станових та інших феодальних пут. Це знайшло своє вираження

вже в перших конституційних та інших законодавчих актах французької революції, і

насамперед у Декларації прав людини і громадянина 1789 року, де головним суб’єктом

права стає людина, особистість, а не станово-корпоративні утворення. Звідси і права

людини в самих юридичних документах стали розглядатись як природні, священні та

невідчужувані. У свою чергу, вони підкріплювалися цілою сукупністю прав громадя-

нина в публічній та приватній сферах;

— принцип свободи. Свобода була не тільки виразником загальнолюдського гуманіс-

тичного ідеалу: вона виступала як складовий елемент громадянського суспільства з

властивими йому свободою підприємництва, свободою торгівлі, свободою конкуренції

й інших економічних і соціальних свобод, що, у свою чергу, були неможливими без

свободи політичної;

— принцип законності. Буржуазія прагнула створити суспільство, яке базується на

правопорядку. Вона потребувала стабільності, тому цей принцип став умовою реаліза-

ції не тільки політичних і громадянських прав, гарантією демократичних інститутів

влади, але й стабільності всього економічного обігу;

— принцип «верховенства права» і «верховенства закону». На відміну від поперед-

ньої епохи, коли право народжувалося в основному не з настанов держави, а з реально

існуючих і таких, що визнавалися самим суспільством, відносин в епоху громадянсько-

го суспільства, надто ж у ХХ ст., право, зберігаючи загальнолюдську цінність (це зна-

ходить вираження в доктрині «верховенства права»), виступає значною мірою як при-

пис державних органів.

442

1.2. Основні риси буржуазного права

У процесі становлення буржуазне права набув таких рис.

По-перше, буржуазне право виникло не на порожньому місці. Воно формувалося на

підвалинах дореволюційних правових систем, які функціонували в суспільстві, котре

вже знало і відносини приватної власності, і ринкові відносини, і досить високий рівень

юридичної техніки. Тому значна частина норм середньовічного права увійшла в онов-

леному вигляді до нового права, а відмова в ході буржуазних революцій і в подальші

періоди від норм «старого права» відбувалася головним чином стосовно тієї його час-

тини, яка суперечила економічним та політичним потребам капіталізму й ускладнювала

подальшу еволюцію самої правової системи.

По-друге, буржуазне право виникало у вигляді інтегрованих національних правових

систем. Використовуючи певною мірою правову спадщину минулої епохи, буржуазне

право рішуче відкидало ті її частини, котрі ставали на заваді економічним та політич-

ним інтересам буржуазії. Такими були насамперед роз’єднаність і феодальний партику-

ляризм, які базувалися на станових, регіональних, митних та інших бар’єрах. Ламаючи

їх, буржуазні відносини призвели до виникнення не тільки національних держав, але й

національних правових систем.

По-третє, правова система, яка складалася, набувала нової якості, нового способу

свого існування: систему законодавства й систему права, що практично лише в зарод-

ковому вигляді були присутні у станово-кастовому суспільстві. Особливе системотвір-

не значення у формуванні нового права мало законодавство. Стаючи основним джере-

лом права, саме воно, а не засоби саморегуляції, стає стрижнем правової системи,

правотвірним фактором.

По-четверте, організаційне оформлення галузей права. Поряд з такими «старими»

галузями права, як цивільне та кримінальне, виникають нові, наприклад, конституцій-

не (державне) право, яке, незважаючи на свою молодість, стає свого роду ядром у наці-

ональних правових системах.

Виникнувши в цих загальних рисах на етапі переходу від станово-кастового суспі-

льства до громадянського, буржуазне право продовжувало розвиватися. Тенденції його

розвитку визначалися характером відносин, що були зумовлені соціально-економічним,

політичним та духовним станом громадянського суспільства на тому чи іншому історич-

ному етапі.

§2. Основні тенденції розвитку буржуазного права

Подальший розвиток буржуазних і капіталістичних відносин через поширення рин-

ково-економічних зв’язків по всій земній кулі призвів до інтернаціоналізації не тільки

економічного, а й правового життя. Однією з перших стала проявлятися тенденція по-

долання колишньої самоізоляції правових систем різних країн, посилення їх взаємодії,

інтеграції та створення світових правових сімей.

2.1. Становлення світових правових сімей

Взаємодія правових систем набуває різноманітних форм. Вона здійснювалася

шляхом:

а) широкої рецепції (запозичення) цілих національних правових систем;

б) насильницького впровадження іноземного права;

в) трансплантації принципів права одних країн у правові системи інших країн.

Як відомо, певні умови для інтернаціоналізації права склалися вже в середні віки,

але їх остаточне утворення пов’язане саме з процесом утвердження панування капіталі-

зму в Англії і Франції, перетворенням їх у найбільші колоніальні держави світу. На цій

443

базі виникають дві великі групи держав, правові системи яких склали т.зв. «правові

сім’ї» або «правові системи світу» й дістали назви англосаксонської (острівної) та кон-

тинентальної.

Англосаксонська (англо-американська) правова сім’я

Процес створення англосаксонської правової сім’ї тісно пов’язаний з колоніальною

політикою. Оскільки зміст і форма англійського права були складними й недоступними

для більш-менш широкого сприйняття в інших частинах світу, англосаксонська правова

сім’я перетворилася у світову систему не в результаті рецепції, а шляхом транспланта-

ції або насильницького впровадження основ англійського права в ході колоніальної

експансії.

Трансплантації англійського права сприяли дві судові доктрини, які з’явилися на

початкових стадіях англійської колоніальної експансії. Відповідно до першої з цих док-

трин, англієць, котрий вирушає за кордон, «бере з собою» англійське право. Тим самим

англійський суд так би мовити гарантував англійцеві, який знаходиться в англійських

колоніях («за морями»), збереження всіх свобод і демократичних інститутів, що існува-

ли в самій метрополії.

Відповідно до другої доктрини, сформульованої у 1693 р., у випадку освоєння анг-

лійцями «незаселених» земель місцеве індійське й інше туземне населення не мало

прийматися як «нецивілізоване». У цих колоніях вважалися чинними всі закони Англії.

Термін «закони Англії» у колоніальній практиці включав у себе не тільки статути, але й

«загальне право» і «право справедливості», тобто прецедентне право, що запроваджу-

валися в судах, створюваних англійськими колоністами.

Уведення в дію положень англійського права в колоніях переселенців здійснювало-

ся не тільки на основі зазначених судових доктрин, але й шляхом видання спеціальних

королівських хартій, а також законів парламенту. Спеціальними актами англійське

право було уведене в північноамериканських колоніях, пізніше поширилося на Канаду,

Австралію, Нову Зеландію, Південну Африку, на базі яких згодом оформилися англій-

ські домініони. Нормативними актами королів англійське право впроваджувалося «зго-

ри» і в нових колоніях в Азії та в Океанії.

Як правило, англійці не знищували цілком у колоніях традиційне місцеве право (на-

приклад, індуське, мусульманське, звичаєве), а визначали за допомогою англійського

законодавства чи колоніальної влади межі його застосування. Це призвело до виник-

нення своєрідних змішаних правових систем, що складалися з елементів англійського

та місцевого права.

З певними застереженнями до країн з такою правовою системою можна віднести і

Сполучені Штати Америки, право яких, при всіх його генетичних зв’язках і структурній

подібності до англійського права, в ході історичного розвитку набуло своєрідних рис.

1. Воно не сприйняло деякі англійські судові рішення, що мали суто середньовічне

походження (у галузі земельної власності, спадкування тощо). У той же час в амери-

канському праві зародилося чимало нових прецедентів (наприклад, у праві корпорацій,

договірному праві), орієнтованих на саморегулювальні сили в економіці. Прецедентне

право США починає відігравати самостійну роль у системі загального права, тому ба-

гато західних юристів вважають за необхідне розрізняти дві системи загального (пре-

цедентного) права — англійську та американську.

2. Норми загального права в його буквальному, суто англійському розумінні, засто-

совувались американськими судами в порівняно обмежених сферах (наприклад, при

розгляді зобов’язань із заподіяння шкоди тощо). Але загальне право в широкому розу-

мінні, як «право, створене суддями» зберігало важливе місце у правовій системі США.

Воно виступало й виступає не стільки як сукупність прецедентів, скільки як своєрідний

суддівський метод регулювання суспільних відносин, як особливий стиль юридичного

мислення, для котрого притаманний високий ступінь правотворчої активності судів.

444

3. На відміну від англійського загального права, де діє суворе правило прецеденту,

загальне право в США створювалось як гнучка і здатна до змін система. Суди федерації

і штатів керувалися рішеннями, винесеними більш високою інстанцією, але не вважали

себе зв’язаними у своїх власних рішеннях.

4. Казуальний характер права, що складається «від справи до справи», успадкований

американським суспільством ще від колоніальної епохи, в США XIX—XX ст. проявив-

ся значно сильніше, ніж в Англії — «родоначальниці» прецедентного права.

5. На відміну від Англії, в США загальне право не стало єдиним для всієї країни і

має істотні відмінності по штатах. З формально-логічної точки зору загальне право в

США ніколи не було загальним, оскільки воно застосовувалося в різних штатах дифе-

ренційовано, по-різному конкретизувалося в судовій практиці.

Таким чином, англосаксонське право суттєво було доповнене американським, що в

подальшому зумовило появу більш вдалої назви цієї правової сім’ї — англо-

американської. При наявності певних особливостях їй притаманні такі риси:

— визнання верховенства права, а не закону. Для цієї системи не характерна наяв-

ність кодифікацій як засобу галузевої організації правових норм. Останні виступають

не стільки у вигляді загальної й абстрактної норми поведінки, скільки у способі вирі-

шення судових позовів;

— важливе місце посідає прецедентне, суддівське право, для якого процесуальні

моменти самого ведення судових справ (пред’явлення й оцінка доказів, заслуховування

показань свідків тощо) нерідко мають більше значення, ніж з’ясування істини;

— право має процедурний і казуальний характер, а не законодавчий і системно-

логічний;

— відмова від широкої рецепції римського права в цій системі як результат має без-

ліч юридичних конструкцій і термінів;

— відсутній її розподіл на публічне і приватне право.

Континентальна (романо-германська) правова сім’я

На відміну від англо-американської, континентальна правова сім’я формувалася під

безпосереднім впливом правової системи Франції, і особливо наполеонівських кодифи-

кацій, здійснених ще на початку XIX століття. Спочатку ця сім’я містила в собі правові

системи ряду країн європейського континенту, які успадкували основні поняття, конс-

трукції, а також загальний дух римського права. До цієї сім’ї належали правові системи

таких «романських» держав, як Франція, Голландія, Бельгія, Іспанія, Італія, а також Ні-

меччина. Німецький фактор, що відбив синтез варварського (німецького) і римського

права, став настільки суттєвим, що сама континентальна система стала називатися ро-

мано-германською правовою сім’єю.

Континентальна система права у своєму розвитку рано вийшла за межі європейсь-

кого континенту. Через уплив римсько-іспанських правових традицій її вже в XIX ст.

сприйняли практично всі латиноамериканські держави, де рецепція французького і

римського права була особливо глибокою. Основні елементи структури й окремі поло-

ження континентальної системи були трансплантовані в XIX і на початку XX ст. чис-

ленних африканських та азіатських колоній Франції, Бельгії, Голландії, Німеччини.

У другій половині XX ст., коли ці колонії отримали незалежність, їх правові системи

виявилися «прив’язаними» до романо-германської правової сім’ї.

Романо-германська (континентальна) правова сім’я має низку структурних і техні-

ко-юридичних особливостей, які сягають римського права і середньовічних правових

традицій.

По-перше, у створенні права держав цієї групи вирішальну роль відігравала не судо-

ва практика, а законодавчі й інші нормативні акти королів, у тому числі засновані на

римському праві. Буржуазні революції сприяли подальшому зростанню авторитету за-

кону, який перетворився в головне джерело права й інструмент створення єдиного на-

ціонального правового порядку.

445

У країнах континентальної системи склалися спеціальні юридичні конструкції, що

забезпечують визнання верховенства закону. Закон розглядався тут як акт верховної

влади, наділений правом встановлювати норми, що мають вищу юридичну силу. На за-

коні стала ґрунтуватися й ієрархія всіх супідрядних і нижчих за своєю правовою силою

нормативних актів.

З формально-юридичної точки зору в континентальній системі будь-яке рішення су-

ду повинно було ґрунтуватися на писаному праві, на законі, а не на попередніх судових

рішеннях. Судді в межах континентальної системи могли лише застосовувати право, а

не створювати його, як це робили їх англійські колеги.

По-друге, іншою специфічною рисою континентальної правової сім’ї є кодифікова-

ність його законодавства, що розглядалась як необхідна умова галузевої організації

правових норм. Кодекси, на думку юристів XIX ст., повинні були чітко розмежовувати

заборонене і дозволене.

По-третє, континентальна правова сім’я відрізняється від англосаксонської не

тільки своїми формами, але й внутрішнім змістом, структурою, юридичною технікою.

Правова норма розглядається як абстрактне розпорядження, як вище правило поведінки

для громадян і державних органів. Чимало структурних особливостей права континен-

тальної системи породжені рецепцією римського права.

По-четверте, пристосування римського права до умов нової епохи виявилося в роз-

поділі права на публічне і приватне. Перше пов’язане з публічним, суспільним інтере-

сом, поєднуючи приватних осіб під егідою державної влади в єдиний колектив «заради

блага всього суспільства». Друге зорієнтоване на окремих індивідів і пов’язує приват-

них осіб у процесі захисту своїх особистих інтересів, у тому числі від державного втру-

чання.

Таким чином, інтернаціоналізація правового життя різних країн і народів призвела

до структурування національних правових систем, групування їх навколо найбільш

впливових держав та формування світових правових спільнот — сімей права. На рубежі

ХІХ—ХХ ст. весь світ по суті поділений на чотири основні правові сім’ї: далекосхідна

(китайсько-японська), мусульманська, англо-американська та романо-германська. Якщо

перші дві виникли, як відомо, ще в ранньому середньовіччі на ідеологічно-релігійних

засадах, то останні дві були передусім відповіддю на економічні потреби нового суспіль-

ства.

Утвердження панування капіталізму в західних країнах зумовили тенденції право-

вого розвитку, не властиві попередньому, буржуазному періодові епохи громадянсько-

го суспільства. Новий стан суспільства, зберігаючи «каркас» права, основи котрого бу-

ли закладені під час буржуазних революцій, спричинив видозміну деяких його

сутнісних та формальних якостей.

2.2. Соціалізація права

Принцип індивідуалізму — здавалося б природний, єдино можливий і непохитний

для права XVIII — першої пол. ХІХ ст. — не витримав перевірку часом. Відігравши на

початковому етапі свою позитивну роль, у подальшому, на практиці, він по суті призвів

до класової диференціації в середині буржуазії, до зосередження реальних прав і сво-

бод у руках тих, хто володів капіталом. Як відповідь на прагнення цих кіл узурпувати

не тільки економічну, а й політико-правову владу зароджується нова тенденція — тен-

денція наповнення права соціальним змістом або його соціалізація.

Поступово, не без опору, закріплюється думка, що основне призначення права поля-

гає не стільки в захисті тієї соціополітичної структури, що у своїй основі склалася на

початку громадянського суспільства, скільки в тому, щоб, зберігаючи це суспільство і

сформовані в ньому демократичні традиції, трансформувати його, пристосовуючи до

нових суспільних потреб. Саме тому подальші зміни у праві західних країн виявляють-

ся не стільки в класових, скільки в загальносоціальних і загальнорегулятивних функці-

ях права, пов’язаних з об’єктивним відображенням у ньому більш високих форм суспіль-

ної свідомості й виробництва, з необхідністю боротьби з хворобами та злочинністю, з

поміркованим провадженням демографічної політики тощо.

Незважаючи на те, що після Другої світової війни право значної частини розвинутих

країн світу продемонструвало більшу, ніж раніше, здатність до цілеспрямованої соціаль-

ної політики, необхідність соціалізації права донині залишається актуальною пробле-

мою його розвитку.

2.3. Зміни у джерелах права

Різке збільшення нормативного правового матеріалу, подальший розвиток пра-

вових систем призвели до змін і в джерелах права. Старі кодекси, особливо ті, що

були прийняті в XIX ст., обросли численними поправками. У низці країн на зміну їм

прийшли кодекси нового покоління, які більшою мірою відповідали потребам сус-

пільства.

Зростання й ускладнення законодавства, поява великої кількості нових правових

актів зумовили проведення значних кодифікаційних робіт. Але в багатьох країнах

відбулася своєрідна «декодифікація», яка проявилася в тому, що значна частина по-

ложень кодексу починає підмінюватися або ж витіснятися поточним законодав-

ством.

Істотні зміни відбулися в самій внутрішній структурі джерел права. У XX ст., не-

зважаючи на зростання законодавства, в загальній масі правового матеріалу збільшила-

ся питома вага актів виконавчої влади. Цій зміні (у співвідношенні закону й актів ви-

конавчої влади) сприяли в низці країн також конституції, що обмежили законодавчі

повноваження парламенту визначеними предметними рамками. Самі закони нерідко

приймаються парламентами в досить узагальненому вигляді і вимагають певної норма-

тивної конкретизації.

Президентські та урядові декрети, накази й регламенти міністерств, як і інші ви-

ди адміністративних актів, в усіх без винятку державах Заходу стали важливим ін-

струментом практичного пристосування змісту права до мінливих суспільних умов.

Процес зростання ролі урядових та інших адміністративних актів прискорювався у

випадках послаблення парламентської системи, виходу виконавчого апарату з-під

фактичного контролю представницьких органів. У державах з тоталітарними й ав-

торитарними режимами уряди відкрито узурпували законодавчі повноваження, ска-

совуючи або підмінюючи своїми актами не тільки парламентські акти, але й кон-

ституційні норми.

Урядова нормотворчість набувала розвитку у вигляді так званого делегованого за-

конодавства, прийняття котрого здійснювалося за вповноваженням парламенту та при

його офіційному контролі. В ряді країн у зв’язку зі зростанням ролі урядової влади й

бюрократії правотворчого характеру, поряд з нормативними адміністративними акта-

ми, набуває й сама адміністративна практика. Адміністративні рішення урядових та ін-

ших виконавчих органів влади призвели в цілій низці випадків до створення адмініст-

ративних прецедентів, за якими фактично визнається нормативна сила.

У ряді інших джерел права зростає також значення судової практики. Вона все біль-

ше впливає на розвиток окремих правових інститутів і в тих країнах континентальної

системи, де історично судовий прецедент не визнавався джерелом права, але рішення

вищих судів фактично набували властивостей прецеденту. Найбільшу правотворчу

роль відіграє судове рішення, що виноситься у зв’язку з тлумаченням законів.

Особливе місце серед джерел права посіли рішення конституційних судів, створе-

них після Другої світової війни в багатьох країнах Європи й Азії. Незважаючи на низку

антидемократичних рішень, винесених під тиском консервативних сил у 40—50-х рр.

ХХ ст., у цілому інститут судового конституційного контролю і створені в ході його

здійснення конституційні доктрини сприяли розвитку права та зміцненню демократич-

них принципів політичного життя.

2.4. Структурні зміни у праві

Подальший розвиток суспільства зумовив і структурні зміни у праві. Розширення уря-

дового втручання в різні сфери громадського життя призвело до подальшої диференціації

системи законодавства й до роздрібнення ряду основних галузей права (цивільного, адмініст-

ративного тощо). У результаті відокремлення деяких традиційних інститутів з’явилися нові

галузі законодавства: сімейне, патентне, авторське, банківське, страхове тощо.

Водночас намітилася й інша тенденція — тісне переплетення цивільно-правових

(диспозитивних) та адміністративних (імперативних) методів правового регулювання,

що призвело до послаблення розходжень між публічним і приватним правом.

Необхідність однакового врегулювання всієї сукупності складних економічних відно-

син зумовила появу комплексних галузей права (атомне право, транспортне та інші).

У юридичній літературі починають вживатися такі правові конструкції, як підприємницьке

право, господарське право, ділове право, економічне право, право торгового обігу тощо.

2.5. Нові інтеграційні процеси у праві

Активний розвиток законодавства, пов’язаного з регулюванням господарського

життя, посилив взаємодію правових систем різних держав, особливо у сфері економіч-

ного законодавства та окремих його видів (інвестиційне, грошове-валютно-грошове,

податкове тощо). Ця тенденція до зближення різних правових систем відображає

об’єктивні потреби розвитку світового господарства, передусім, інтереси транснаціональ-

них компаній (ТНК). Такі компанії здійснюють свій бізнес одночасно в багатьох краї-

нах світу й зацікавлені в єдиних правових підходах до регулювання аналогічних еконо-

мічних відносин. Інтеграційні процеси в економіці неминуче спричиняють посилення

однаковості у праві різних країн, ведуть до послаблення колишніх відмінностей і конт-

растів між континентальною й англосаксонською правовими системами.

Однією з характерних рис еволюції права після Другої світової війни є значне зрос-

тання впливу норм міжнародного права на внутрішнє право окремих держав. Цей

вплив охоплює як конституційне законодавство, так і правову систему в цілому. Поміт-

ним в останнє десятиліття стало збільшення кількості норм міжнародного права, що

стосуються торгових та інших економічних відносин між різними державами. Особли-

во важливу роль у процесі уніфікації й гармонізації законодавства відіграють міжнародні

економічні та політичні співтовариства європейських держав (Загальний ринок і т. ін.),

у межах яких укладаються багатосторонні договори, на основі котрих у свою чергу

держави-учасники договору приймають чи коригують відповідне національне законо-

давство (акціонерне, патентне, антимонопольне тощо).

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та те-

рмінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять:

Поняття (визначення) Терміни

Світова правова сім’я

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці за запро-

понованою раніше формою.

448

Перевірте себе

Завдання 3. Продовжте думку:

Буржуазне право як право нового типу ґрунтується на таких принци-

пах:.....................................................................................................

1. Характерними рисами буржуазного права є............................................

2. Становлення світових правових сімей відбувалося такими основними шляхами,

як:...................................................................................................

3. Особливості становлення англо-американської світової правової сім’ї зумовле-

ні.......................................................................................................

4. Характерними рисами права англо-американської правової сім’ї на початковому

етапі становлення громадянського суспільства були..........

5. На відміну від англо-американської, континентальна правова сім’я формувалась

під безпосереднім упливом..................................................

6. Специфічними рисами права континентальної світової правової сім’ї

є......................................................................................................................

7. Основними тенденціями розвитку права у ХХ ст. були...........................

8. Структурні зміни у праві в новітній час проявились у таких основних тенденціях

як................................................................................................

Завдання 4. Схарактеризуйте:

Принципи й характерні риси нового, буржуазного, права.

Основні тенденції розвитку буржуазного права.

Процес становлення та основні риси англосаксонської (англо-американської) право-

вої сім’ї.

Процес становлення та основні риси континентальної (романо-германської) право-

вої сім’ї.

Готуйтеся до вивчення матеріалу 16-ої теми

Завдання. Повторіть матеріал з «Теорії держави і права», зокрема згадайте зміст

таких понять як галузь права та інститут права, конституційне право.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Аннерс Е. История европейского права: Пер. со швед. / Ин-т Европы. — М.: Наука, 1996.

2. Берман Г. Западная традиция права: эпоха формирования. — М.: МГУ, 1998.

3. Геллнер Э. Условия свободы: гражданское общество и его исторические соперники. — М., 1995.

4. Давид Р. Основные правовые системы современности / Вступительная статья Тумано-

ва В. А. — М.: Прогрес, 1998.

5. Загрядський Г. В. Правовые системы современности. — М.,1995.

6. Зайчук О. Правовая система США (историко-теоретический анализ). — К., 1992.

7. История буржуазного государства и права (1640—1917) / Под ред. З. М. Черниловского.—

М., 1964.

8. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв. ред. Суха-

рев А. Я. — М.: Норма, 2001.

9. Страхов Н. Н. Основные закономерности становления буржуазного государства и права

Англии, Франции, Германии и Северной Америки. — Харьков, 1978.

10. Тойнби А. Постижение истории. — М., 1991.

11. Хачатурян В. М. История мировых цивилизаций с древнейших времен до конца ХХ века:

Пособие для общеобразоват. Учебных заведений. — 4-е изд. — М.: Дрофа, 2000.

12. Эволюция современного буржуазного государства и права. — К.: Наукова думка, 1991.

13. Юзовская А. Я. Эволюция права в государствах Европы и Америки (ХVII—XX). — СПб., 1996.

449

ТЕМА 16. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КОНСТИТУЦІЙНОГО

ПРАВА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Однією з відмінних рис права нового типу, як зазначалося, була досить висока галу-

зева організація правових норм. Це проявлялося в більш чіткому оформленні таких га-

лузей права як кримінальне та цивільне, що мали давню історію, появі нових, серед

яких і конституційне право, котре виступило своєрідним ядром національних правових

систем, що складалися. Це зумовило і послідовність викладення матеріалу, який харак-

теризує процес розвитку права на новій, буржуазній, основі в епоху громадянського су-

спільства. Першою темою, що пропонується, є історія становлення й розвитку консти-

туційного права, яка є вихідною для вивчення навчальної дисципліни «Конституційне

право зарубіжних країн».

Звернемо увагу на те, що відносно назви сучасних конституційно-правових дисцип-

лін використовуються чимало різних термінів. Наприклад, відповідні стандарти вітчиз-

няної юридичної освіти визначають, що навчальна дисципліна, яка вивчає головну га-

лузь права нашої країни, має називатися «конституційним правом України», а інших

країн — «державним правом зарубіжних країн». Відмінності між цими назвами мають

свою історію і власні теоретичні засади.

§1. Теоретичні засади конституційного права

1.1. Формування засад конституційного права

як галузі юридичної науки

На відмінну від науки цивільного або ж кримінального права, наука конституційно-

го права склалася як самостійна дисципліна лише в другій половині XIX ст. Це «спізні-

ле» її становлення пояснити неважко, оскільки для того, щоб конституційне право як

юридична наука сформувалося в структуровану систему знань, необхідно було, щоб

правове регулювання форм і способів здійснення державної влади, прав і свобод гро-

мадян досягло значного розвитку, щоб склалася більш-менш розгорнута система кон-

ституційних і інших правових норм, регулюючих цю сферу відносин.

Це не означає, що в системі юридичних знань раніше не було місця питанням, що

входять до сфери конституційного (державного) права. Але вони відносилися до полі-

тичної філософії XVIII ст., у працях представників якої (Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо,

Дж. Локк, Т. Джефферсон і ін.) сформульовані більшість принципів, сприйняття і роз-

виток котрих дозволило остаточно створити конституційно-правову доктрину, яка ста-

ла не тільки самостійною, але і провідною галуззю юриспруденції. Мова йде про такі

принципи як народний суверенітет, поділ влади, верховенство конституції, не відчу-

жуваність основних прав тощо. Але, незважаючи на важливу роль політичної філософії

в генезисі науки конституційного права, історична дистанція між ними занадто велика,

щоб можна було говорити про пряму наступність. Якщо політична філософія просвіт-

ництва була спрямована на необхідність перетворення існуючої в той час держави, її

інститутів і методів правління, то наука конституційного права формувалася, виходячи

з об’єктивної потреби юридичного оформлення і закріплення нової, що вже реально

виникла, системи політичних відносин і інститутів буржуазного суспільства. Звідси й

істотні розходження, хоча загальною для них залишалася вихідна установка: «замінити

правління людей правлінням закону».

Становлення науки конституційного права максимальною мірою визначалося її

практико-прикладною функцією. Залежно від особливостей державного устрою окре-

мої країни або групи країн, геополітичних факторів, рівня суспільної та правової свідо-

мості, суперництва національних правових доктрин тощо в конституційному праві

з’являються різні школи, напрямки, доктрини.

450

1.2. «Класична» школа конституційного права

На початковому етапі розвитку науки конституційного права пануюче положення в

ній займала так звана «класична школа». Її називають також «юридичною школою»,

оскільки свою головну задачу її представники бачили в розробці основних принципів,

норм, категорій конституційного чи державного права, систематизації його норм, запов-

ненні прогалин тощо. Для обґрунтування даного наукового підходу використовувалася

методологія юридичного позитивізму, суть якої зводилася до свідомого обмеження

предмета юридичної науки лише правовою формою суспільних явищ. За своїми цілями і

об’єктивними результатами класична школа може бути визначена ліберально орієнто-

ваною. Серед відомих її представників — Г. Єллінек і П. Лабанда (Німеччина), Ф. Ко-

кошкін, М. Коркунов, Ф. Тарановський, Б. Чичерін (Росія), П. Мішу й А. Есмен (Фран-

ція), А. Дайсі (Англія). Більшість з них дотримувалися ліберально-демократичних по-

глядів, хоча залежно від конкретно-історичних ситуацій частка ліберального і демокра-

тичного в них була різною, що значною мірою зумовлювалося тією обставиною, що в

розглянутий період переважаючою формою правління, як відомо, була монархія, котра

переживала процес перетворення в конституційну монархію.

Процес цей був необоротний, але досить складний і суперечливий, оскільки відо-

бражав співіснування різних соціально-політичних сил. Багато представників класичної

школи віддавали перевагу ідеї про еволюцію конституційної монархії. Цим пояснюєть-

ся, зокрема, те, що в працях Г. Єллінека, П. Лабанди й інших суверенітет розумівся

тільки як державний (а не суверенітет народу). Висунута Г. Єллінеком теорія «самооб-

меження державної влади», в цілому демократична, в той же час залишала монархічній

владі достатню свободу розсуду у встановленні меж «самообмеження». Абсолютна пе-

ревага монархічної форми правління в Європі визначила і ту велику увагу, яку німецькі

і російські представники класичної школи приділяли правовому становищу глави дер-

жави, його взаєминам із представницькими органами тощо.

Дещо по-іншому розглядали ці питання французькі державознавці (П. Мішу,

А. Есмен). Традиції, закладені Декларацією прав людини і громадянина 1789 р., не до-

зволяли відмовитися від принципу народного суверенітету як джерела державної влади

і прийняти конструкцію німецьких та російських державознавців про «самообмеження

держави». Стрижневе місце в роботах французьких представників класичної школи за-

ймав парламентаризм, а також тісно взаємозалежні з ним партійна система, виборче

право та інші проблеми.

В Англії найвизначнішим представником юридичної класичної школи був А. Дайсі.

Ключові моменти в поглядах Дайсі — верховенство парламенту і «правління права».

Саме парламенту, а не народу, на думку Дайсі, належить суверенітет, а «правління пра-

ва» покликано забезпечити гарантії індивідуальної свободи, і головна роль у цьому на-

лежить незалежним суддям, котрі огороджують підданих не тільки від довільних актів

адміністрації, але і від законодавця.

В перші десятиліття XX ст. класична школа почала зазнавати критики і поступово

втрачати пануючі позиції, оскільки її вихідні установки вже не визначали розвиток

конституційно-правової доктрини.

1.3. Юридично-соціологічна школа

(напрямок) конституційного права

На хвилі неприйняття класичної (юридичної) школи конституційного права

з’являється група державознавців (Л. Дюгі, М. Оріу, Л. Гумплович і ін.), які вважали,

що державознавство має звернутися до соціально-політичних реалій. Новий доктриналь-

ний напрямок отримав узагальнюючу назву юридично-соціологічного. Основні його

теоретичні засади зводилися до заміни юридичного бачення держави, властивого кла-

сичній школі, тлумаченням її в поняттях сили і фактичного володарювання. За Дюгі,