Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

631

щені цензи пасивного права. Законодавчі права палат були практично рівними. Разом із

тим значно укріпилися позиції виконавчої влади — президента і особливо уряду. Для

забезпечення вищої сили Конституції уводився Конституційний суд із правами контро-

лю за правовим змістом законів.

Демократизація політичного життя викликала створення нових партій — усього

близько 20. Найважливішою політичною силою наступних десятиліть стали відроджена

Національно-республіканська партія і створена на основі ДП нова Партія справедливо-

сті на чолі з С.Демірелем. Однак запекла боротьба політичних партій за владу, нарос-

тання право-консервативної опозиції та правого екстремізму, погіршення стану держав-

ної економіки та зовнішньополітичних відносин знову призвели до загальнодержавної

кризи.

У вересні 1980 р. У Туреччині відбувся черговий військовий переворот: парла-

мент і всі політичні партії були розпущені, влада перейшла до Ради національної безпе-

ки, яку представляли головним чином військові кола. Після нормалізації обстановки, в

тому числі шляхом масових репресій щодо фашистських організацій і правоісламіст-

ських рухів, Рада національної безпеки затвердила проект нової Конституції країни,

яка на референдумі 7 листопада 1982 р. була ухвалена народом.

Оскільки Конституція 1982 р. є чинною й сьогодні, вона визначає форму та сутність

сучасної турецької держави. Так, за формою правління Туреччина визначається як пар-

ламентська республіка. На це вказує насамперед те, що главою держави є Президент,

котрого обирають на спеціальному засіданні Великих Національних Зборів, як правило,

з членів самого парламенту терміном на 7 років без права на переобрання. Віковий ценз

для кандидатів у Президенти — 40 років. Однак особливістю парламентської республі-

ки в Туреччині є те, що Президент наділений більш широкими владними повноважен-

нями, ніж глави інших парламентських республік: згідно зі ст.104 Конституції, він «за-

безпечує застосування норм Основного Закону, а також регулює і узгоджує діяльність

органів державної влади». Серед конкретних повноважень Президента треба виділити

його право скликати парламент у будь-який момент, відправляти прийнятий парламен-

том закон на повторний розгляд, скликати засідання уряду і головувати на них, ратифі-

кувати міжнародні договори, виносити на референдум поправки до Конституції тощо.

Президент очолює Раду національної безпеки. Ця рада, до складу якої входять найавто-

ритетніші за посадою члени уряду і керівництво збройних сил, надає рекомендації, які

уряд повинен розглянути у пріоритетному порядку.

За безпосередньою участю Президента формується і Уряд Туреччини — Рада Міні-

стрів. Він призначає Прем’єр-міністра з числа членів Великих Національних Зборів, а

також за поданням Прем’єр-міністра — інших членів уряду. Усі вони, як правило, ма-

ють бути членами парламенту. Сформований у такий спосіб уряд постає зі своєю про-

грамою перед Великими Національними Зборами для затвердження (процедура інвес-

титури). У Конституції передбачено можливість делегування парламентом більшості зі

своїх законодавчих повноважень уряду зі збереженням контролю за змістом відповід-

них актів з боку Великих Національних Зборів. Водночас уряд несе колективну й інди-

відуальну відповідальність перед парламентом.

Органом законодавчої влади є парламент — Великі Національні Збори, — до складу

якого входить 450 депутатів, обраних шляхом загальних і прямих виборів. Термін пов-

новажень парламенту — 5 років. Вибори до Великих Національних Зборів проводяться

за пропорційною системою. Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права

становить відповідно 20 і 30 років. За рішенням парламенту, депутат, котрий після ви-

борів перейшов з лав однієї політичної партії до іншої, може бути позбавлений манда-

та. У разі вчинення Президентом дій, що визначаються як державна зрада, парламент

може усунути його з поста. Відповідна процедура ініціюється двома третинами членів

Великих Національних Зборів, а саме рішення про усунення Президента приймається

трьома чвертями від загальної кількості членів парламенту.

За формою державно-територіального устрою Туреччина є унітарною державою.

З метою врядування територія держави поділяється на провінції (вілайєти), райони (ка-

632

за) та підрайони (бусаки). До складу підрайонів входять громади (села). У провінціях

функціонують обрані населенням терміном на 5 років представницькі органи місцевого

самоврядування — ради. Останні створюють виконавчі органи. У кожній провінції діє

призначуваний урядом губернатор (валі), котрий не тільки репрезентує інтереси цент-

рального уряду, а й здійснює більшість рішень провінційної ради. Інститути місцевого

самоврядування створюються також у містах та на інших рівнях адміністративно-

територіального поділу.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та те-

рмінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та тер-

мінів:

Поняття Терміни

«Вестернізація»

«Нові мілітаристи»

Танзимат

Зюлюм

Секуляризація

Аш-шура

Аятола

Дуцзюнат

Імам

Нізам

Халіфат

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці за пропо-

нованою раніше формою.

Завдання 3. Використовуючи матеріал теми та додаткову літературу, підготуйте

коротку довідку про історичні обставини розробки та прийняття Конституції Японії

1947 року.

Завдання 4. Використовуючи текст Конституції Японії 1947 року (Доку-

мент № 1), визначте:

а) правовий статус імператора, парламенту та кабінету міністрів;

б) форму державного правління японської держави після Другої світової війни.

Перевірте себе

Завдання 5. Продовжте думку:

1. До сер. XIX ст. Японія була...................., яка за своєю формою характеризувала-

ся.........................................................................................

2. Усе населення Японії поділялося на чотири стани:........................... Звідси і назва

цієї системи —........................................................................

3. У березні 1868 р., в Японії було проголошено програму перетворювань, яка дово-

дилася до:.........................................................................................

4. Основні зміни в організації державної влади в Японії протягом 70—80-х рр. зво-

дилися до такого:.................................................................................

5. Перша японська Конституція була..................... і набула чинності з..........

6. Зразком для Основного закону Японії 1889 р. послужила..........................

7. Згідно з Конституцією 1889 р. форма правління Японської держави ста-

ла..............., що виявилось у.....................................................................

633

8. Обмежений характер «демократичного режиму» в Японії, за Конституцією

1889 р., виявився в тому, що:......................................................................................

9. За формою державно-територіального устрою, Японія в 30-х рр. ХХ ст., перетво-

рюється.............................................................................................

10. Еволюція політичного режиму Японії у 30-ті рр. ХХ ст. характеризувала-

ся.............................., що призвело до встановлення в 1940 р..........................................

.................................................................

11. За Конституцією 1947 р. Японія стала..................... з.......................формою дер-

жавного правління.

12. На кінець ХІХ ст. Китай перетворився на..................................................

13. 10 жовтня 1911 р. в Китаї розпочалася....................., яка призвела

до..................................................................................................................

14. Основними наслідками революційних подій 1925—1927 рр. для розвитку китай-

ської держави було:............................................................

15. Опубліковані в жовтні 1928 р., в Китаї «Програма політичної опіки» та «Органі-

чний закон Національного уряду» встановлювали…..................

16. Гомінданівський режим став одним із …………., що будувалася на.......

17. 1 жовтня 1949 р., в Китаї було урочисто проголошено утворення..........

18. За конституцією КНР, прийнятою...................... 1954 р., КНР визначалась

як.............................................................................................

19. У 1958 р. Мао Цзедун проголосив нову політику в галузі соціально-

економічного і політичного будівництва, яка отримала найменування курсу.....................

І мала здійснюватися за такими напрямками:.........................................................

20. Система влади в маоїстському Китаї ґрунтувалася на...................….....

21. «Культурна революція» призвела до серйозної деформації народної демократії в

Китаї, що знайшло своє відображення в …………………., яка була прийнята

у…..........………..році.

22. 4 грудня 1982 р., у Китаї була прийнята.........................................…........

23. Своєрідність сучасної Китайської держави полягає в наявності.....................

....................................................................................

24. Особливостями держави у країнах Близького Сходу є............…......…...

25. Серед загальних рис, що характеризують форми правління держав Близького

Сходу, є..........................................................................................

26. Історія сучасної Саудівської Аравії бере свій початок.......................…...

27. Саудівська Аравія за формою правління є......................, основними рисами якої

є..................................................................................................

28. Бахрейн як незалежну державу проголошено..................................…....

29. Кувейт як держава почала формуватися.........................................….....

30. Становлення сучасної іранської держави бере свій початок з по-

дій................................................................................................................

31. Ісламська республіка в Ірані була проголошена у.............................…...

32. Особливістю Конституції Ісламської республіки в Ірані є те, що..........................

..........................................................................................

33. Сучасна історія держави Ірак починається з......................................…..

34. За Конституцією 1970 р. форма держави Іраку характеризувалася.......................

.....................................................………..

35. Турецький султанат епохи танзимату (період................) характеризувавася….....

.......................................................................……..

36. За Конституцєю 1876 р. Османська держава за формою правління визнавалась

як ….............................................................………………….…

37. 29 листопада 1923 р. Туреччина була проголошена...................., що було закріп-

лено............................................................................................

38. Форма і сутність сучасної Турецької держави закріплені в Конститу-

ції.................року.

634

Завдання 6. Схарактеризуйте:

1. Форму японської держави за Конституцією 1889 року.

2. Еволюцію форми японської держави в 1905—1945 рр.

3. Форму японської держави за Конституцією 1947 року.

4. Процес державного будівництва в Китаї в першій половині ХХ ст.

5. Форму держави Китаю в 1949—1976 роках.

6. Процес встановлення маоїстського режиму в Китаї та розкрийте його наслідки.

7. Форму китайської держави за Конституцією КНР 1982 року.

8. Основні напрямки модернізації КНР у 80-х рр. ХХ — поч. ХХІ століть.

9. Спільні риси та особливості державного устрою країн Перської затоки.

10. Основні етапи становлення та розвитку буржуазної держави в Туреччині у

ХХ столітті.

Джерела

Документ № 1

КОНСТИТУЦІЯ ЯПОНІЇ (3 травня 1947 р.)

(витяги)

Ми, японський народ, діючи за посередництвом наших належним чином обраних

представників у Парламенті і сповнені рішучості забезпечити для себе і для своїх на-

щадків мирну співпрацю з усіма націями, свободи для всієї нашої країни, сповнені рі-

шучості не допустити жахів нової війни в результаті дій урядів, проголошуємо, що на-

род наділений суверенною владою, і встановлюємо цю Конституцію...

Глава I. Імператор

Стаття 1. Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначаєть-

ся волею народу, якому належить суверенна влада.

Стаття 2. Імператорський трон є династичним та успадковується відповідно до

Закону про імператорську сім’ю, прийнятого Парламентом.

Стаття 3. Усі дії Імператора, що стосуються до справ держави, можуть бути вчи-

нені не інакше як з ініціативи i схвалення Кабінету, і Кабінет несе за них відповідаль-

ність.

Стаття 4. Імператор здійснює тільки такі дії, що стосуються до справ держави, пе-

редбачених цією Конституцією, і не наділений повноваженнями, пов’язаними із здійс-

ненням державної влади.

Імператор, відповідно до закону, може доручати кому-небудь здійснення своїх дій,

що стосуються до справ держави.

Стаття 5. Якщо відповідно до Закону про імператорську сім’ю встановлюється ре-

гентство, Регент здійснює дії, що стосуються до справ держави, від імені Імператора.

У цьому випадку застосовується абзац перший попередньої статті.

Стаття 6. Імператор призначає Пре-м’єр-міністра за поданням Парламенту. Імпе-

ратор призначає головного суддю Верховного суду за поданням Кабінету.

Стаття 7. Імператор за порадою й зі схвалення Кабінету здійснює від імені народу

такі дії, що стосуються до справ держави: промульгацію поправок до Конституції, за-

конів, урядових указів і договорів; скликання Парламенту; розпуск Палати представни-

ків; оголошення загальних парламентських виборів; підтвердження призначень і від-

635

ставок державних міністрів та інших посадових осіб відповідно до закону, а також пов-

новажень і вірчих грамот послів та посланців; підтвердження загальних і часткових ам-

ністій, пом’якшень та відстрочок покарань і відновлення у правах; дарування нагород;

підтвердження ратифікаційних грамот, інших дипломатичних документів відповідно до

закону; прийом іноземних послів та посланців; здійснення церемоніалу.

Стаття 8. Ніяке майно не може бути передане імператорській родині чи отримане

нею, і ніякі дарунки не можуть бути прийняті нею інакше як відповідно до резолюції

Парламенту.

Глава IV. Парламент

Стаття 41. Парламент є вищим органом державної влади і єдиним законодавчим

органом держави.

Стаття 42. Парламент складається з двох палат: Палати представників і Палати

радників.

Стаття 43. Обидві палати складаються з виборних членів, котрі представляють

весь народ.

Число членів кожної палати встановлюється законом.

Стаття 44. Кваліфікація членів обох палат, а також кваліфікація їх виборців ви-

значаються законом. Однак при цьому не повинна проводитися дискримінація за моти-

вами раси, релігії, статі, соціального стану, походження, утворення, майнового чи стану

прибутків.

Стаття 45. Термін повноважень членів Палати представників — чотири роки. Од-

нак їх повноваження припиняються до витікання повного терміну в разі розпуску Пала-

ти представників.

Стаття 46. Термін повноважень членів Палати радників шість років, причому ко-

жні три роки переобирається половина членів палати.

Стаття 47. Виборчі округи, спосіб голосування й інші питання, що стосуються до

виборів членів обох палат, визначаються законом.

Стаття 48. Ніхто не може бути одночасно членом обох палат.

Стаття 49. Члени обох палат щорічно одержують відповідно до закону визначену

винагороду з державної скарбниці.

Стаття 50. Члени обох палат, за винятком випадків, передбачених законом, не

можуть бути арештовані в період сесії Парламенту; члени Парламенту, арештовані до

відкриття сесії, за вимогою відповідної палати повинні звільнятися з-під варти на пері-

од сесії.

Стаття 51. Члени обох палат не несуть відповідальності за стінами палати у

зв’язку зі своїми промовами, вислов-леннями й голосуванням у палаті.

Стаття 52. Чергові сесії Парламенту скликаються один раз на рік.

Стаття 53. Кабінет може приймати рішення про скликання надзвичайних сесій

Парламенту. Кабінет повинен приймати рішення про скликання надзвичайних сесій

Парламенту, якщо цього зажадали більш однієї четвертої частини загального числа

членів однієї з палат.

Стаття 54. Якщо Палата представників розпущена, то протягом сорока днів з дня

її розпуску повинні бути проведені загальні вибори в Палату представників, а протягом

тридцяти днів з дня виборів повинен бути скликаний Парламент.

У разі розпуску Палати представників одночасно припиняє засідання Палата радни-

ків. Однак Кабінет може скликати надзвичайну сесію Палати радників, якщо це вкрай

необхідно в інтересах країни.

Заходи, прийняті на надзвичайній сесії, згаданій в умові попереднього абзацу, є

тимчасовими і втрачають силу, якщо вони не будуть схвалені Палатою представників

протягом десяти днів з моменту відкриття наступної сесії Парламенту.

Стаття 55. Кожна палата дозволяє суперечки, пов’язані з кваліфікацією її членів.

Однак для того, щоб позбавити кого-небудь депутатських повноважень, необхідне при-

йняття резолюції про це більшістю не менше двох третин голосів присутніх членів.

Стаття 56. Кожна палата може проводити роботу тільки за наявності на засіданні

не менш однієї третини загального числа її членів.

За винятком випадків, особливо передбачених цією Конституцією, в кожній з палат

усі питання вирішуються більшістю голосів присутніх членів; при рівності голосів го-

лос головуючого є вирішальним.

Стаття 57. Засідання кожної палати є відкритими. Однак можуть проводитися за-

криті засідання в разі, якщо резолюція про це прийнята більшістю не менш двох третин

голосів присутніх членів.

Кожна палата веде протоколи своїх засідань. Ці протоколи повинні публікуватися й

поширюватися для загального ознайомлення, за винятком тих протоколів закритих за-

сідань, що визнаються секретними.

За вимогою не менш однієї п’ятої присутніх членів голосування кожного члена з

будь-якого питання повинно відзначатись у протоколі.

Стаття 58. Кожна палата обирає голову та інших посадових осіб.

Кожна палата встановлює свої правила ведення засідань, процедури, внутрішньої дис-

ципліни й може застосовувати покарання стосовно відношенню до своїх членів за пове-

дінку, що порушує дисципліну. Однак для виключення члена палати з її складу необхідне

прийняття резолюції про це більшістю не менш двох третин голосів присутніх членів.

Стаття 59. Законопроект, за винятком випадків, особливо передбачених Консти-

туцією, стає законом після прийняття його обома палатами.

Прийнятий Палатою представників законопроект, за яким Палата радників винесла

рішення, відмінне від рішення Палати представників, стає законом після його вторин-

ного схвалення більшістю не менше двох третин голосів присутніх членів Палати пред-

ставників.

Положення попереднього абзацу не забороняє Палаті представників вимагати, від-

повідно до закону, скликання спільного засідання обох палат.

Якщо Палата радників не схвалить остаточного рішення стосовно законопроекту,

прийнятого Палатою представників, протягом шістдесяти днів, за винятком часу пере-

рви в роботі Парламенту, після його одержання, то Палата представників може розгля-

дати це як відхилення цього законопроекту Палатою радників.

Стаття 60. Бюджет спочатку подається на розгляд Палати представників.

Якщо Палата радників прийняла стосовно бюджету рішення, відмінне від рішення

Палати представників, і якщо угода не досягнута навіть за допомогою передбаченого

законом об’єднаного засідання обох палат чи якщо Палата радників не прийняла оста-

точного рішення протягом тридцяти днів, за винятком часу перерви в роботі Парламен-

ту, після отримання бюджету, прийнятого Палатою представників, рішення Палати

представників стає рішенням Парламенту.

Стаття 61. Другий абзац попередньої статті застосовується щодо схвалення Пар-

ламенту, необхідного для висновку договорів.

Стаття 62. Кожна палата може здійснювати розслідування з питань державного

управління і має право при цьому вимагати явки та свідчень свідків, а також надання

протоколів.

Стаття 63. Прем’єр-міністр та інші державні міністри, незалежно від того, є вони

чи не є членами однієї з палат, можуть у будь-який час бути присутніми на засіданнях

кожної з палат для виступу стосовно законопроектів. Вони також повинні бути присут-

німи на засіданнях, якщо це необхідно для дачі відповідей і пояснень.

Стаття 64. Парламент утворює з числа членів обох палат суд для розгляду в по-

рядку імпічменту порушень тих суддів, проти яких порушена справа про звільнення з

посади.

Питання, що відносяться до розгляду справ у порядку імпічменту, регулюються за-

коном.

Глава V. Кабінет

Стаття 65. Виконавча влада здійсню-ється Кабінетом.

Стаття 66. Кабінет, відповідно до закону, складається з Прем’єр-міністра, котрий

очолює його та інших державних міністрів.

Прем’єр-міністр та інші державні міністри повинні бути цивільними особами.

Кабінет при здійсненні виконавчої влади несе колективну відповідальність перед

Парламентом.

Стаття 67. Прем’єр-міністр висувається резолюцією Парламенту з числа своїх

членів. Це висування повинно передувати всім іншим справам Парламенту.

Якщо Палата представників і Палата радників прийняли різні резолюції про вису-

вання і якщо угода не була досягнута й за допомогою передбаченого законом

об’єднаного засідання обох палат або якщо Палата радників не прийняла рішення про

висування протягом десяти днів, за винятком часу перерви в роботі Парламенту, після

того, як Палата представників зробила таке висування, то рішення Палати представни-

ків стає рішенням Парламенту.

Стаття 68. Прем’єр-міністр призначає державних міністрів, при цьому більшість

міністрів повинна бути обрана з числа членів Парламенту.

Прем’єр-міністр може на власний розсуд звільняти державних міністрів з посади.

Стаття 69. Якщо Палата представників приймає проект резолюції про недовіру чи

відхиляє проект резолюції про довіру, Кабінет повинен піти у відставку в повному

складі, якщо протягом десяти днів Палата представників не буде розпущена.

Стаття 70. Якщо посада Прем’єр-міністра стає вакантною чи якщо скликається

перша сесія Парламенту після загальних виборів членів Палати представників, Кабінет

повинен вийти у відставку в повному складі.

Стаття 71. У випадках, згаданих у двох попередніх статтях, Кабінет продовжує

виконувати свої функції доти, доки не буде призначений новий Прем’єр-міністр.

Стаття 72. Прем’єр-міністр як представник Кабінету вносить на розгляд Парла-

менту законопроекти, доповідає Парламенту про загальний стан державних справ і

зовнішніх зносин, а також здійснює контроль і спостереження за різними галузями

керування.

Стаття 73. Кабінет виконує поряд з іншими загальними функціями управління та-

кі обов’язки:

сумлінне проведення в життя законів, ведення державних справ;

керівництво зовнішньою політикою;

укладання договорів; при цьому потрібно попереднє або залежно від обставин подаль-

ше схвалення Парламенту;

організація та керівництво цивільною службою відповідно до норм, встановлених

законом;

складання бюджету й внесення його на розгляд Парламенту;

видання урядових указів з метою проведення в життя положень цієї Конституції та

законів; при цьому в урядових указах не можуть міститися статті, котрі передбачають

кримінальне покарання інакше як з дозволу відповідного закону;

прийняття рішень про загальну й часткову амністії, пом’якшення й відстрочку пока-

рань та поновлення у правах.

Стаття 74. Усі закони й урядові укази підписуються компетентними державними

міністрами й контрасигнуються Прем’єр-міністром.

Стаття 75. Державні міністри в період обіймання ними своїх посад не можуть за-

лучатися до судової відповідальності без згоди на те Прем’єр-міністра. Однак це не

стосується права притягнення до судової відповідальності.

Примітка:

Документ № 1 використаний з: Конституции зарубежных государств. — М.: БЕК, 1996. —

С. 291—306.

638

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Ахметшин Н. Х. Переходные процессы в КНР: государство и общество (80—90-е годы) //

Вестник Московского ун-та. — Сер. 13. — 1996. — № 2.

2. Белов Е. А. Революция 1911—1913 гг. В Китае. — М.: Издательство восточной литерату-

ры, 1958.

3. Георгиев А. Г., Озолинг В. В. Нефтяные монархии Аравии. — М.: Наука, 1983.

4. Государственная власть и общественно-политическая структура в арабских странах. — М.:

Наука, 1984.

5. Государственность и модернизация в странах Юго-Восточной Азии. — М., 1997.

6. Дэн Сяопин. Основные вопросы современного Китая / Пер с кит. — М.: Изд-во политичес-

кой. лит-ры, 1988.

7. Зубов А. Б. Парламентская демократия и политическая традиция Востока. — М., 1990.

8. Каминский С. А. Институт монархии в странах арабского востока. — М.: Наука, 1981.

9. Карпов М. В. «Социализм с китайским лицом» или капитализм по-китайски? (о типологии

общественнно-экономической системы КНР) // Восток. — 1996. — № 3.

10. Карпов М. В. Проблема демократизации в КНР и опыт реформирования авторитарных ре-

жимов // Восток. — 1997. — № 5.

11. Китайская Народная Республика: законодательные акты 1984—1988 гг. / Пер. с кит. / Под

ред. Л. М. Гудошникова. — М.: Прогресс, 1989.

12. Китай после «культурной революции»: политическая система, внутриполитическое поло-

жение. — М.: Мысль, 1979.

639

ТЕМА 20. ПРАВО КРАЇН СХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

§1. Право далекосхідних країн

1.2. Право Японії

Починаючи з епохи Мейдзі розвиток японського права відзначається двома (в ціло-

му характерними для більшості східних країн) тенденціями: вестернізацією та збере-

женням традиційного у праві.

Основні тенденції розвитку японського права

«Вестернізація» у японському праві. У силу особливостей державно-правового

розвитку Японія зазнала найбільшого впливу західного права, що було обумовлено

прагненням покінчити з нерівними торговими договорами, котрі були нав’язані їй у

1858 р. деякими західними державами (США, Великобританія, Франція, Голландія й

ін.). З 1872 р. була підготовлена ціла серія кодексів, розроблених за допомогою євро-

пейських юристів: французьких, німецьких і навіть англійських.

Важливі зміни були внесені в японське право після 1945 року. Реформи, здійснені в

той період з метою демократизації країни, мали американізований, а не специфічно

японський характер. Вони дали Японії нову Конституцію (1946 р.), реорганізували сис-

тему управління, статус публічної служби. Була перебудована судова система, внесені

зміни до чинних кодексів. Таким чином, після 1945 р. помітний вплив на розвиток пра-

ва починає здійснювати поряд з романським і англо-американське право.

Традиційне в японському праві. Але право, скопійоване за західним зразком, по

суті, регулювало лише незначну частину громадського життя Японії. Японське суспіль-

ство значно відрізняється від суспільства європейського і за своєю структурою, і за

своїм духом. Традиції та спосіб мислення у більшості японців спирається на конфуці-

анські ідеї ієрархічного порядку, що базується на самій природі речей, а індивідуалізм

ніколи не мав міцних коренів у Японії. Соціальні структури й ліберальний дух, що пе-

редбачалися кодексами європейського зразку, лише незначною мірою оволоділи япон-

ським суспільством.

Ідея права не проникла в повсякденне життя японців. Абстрактний характер норм

права, його логічний характер, як і раніше, далекі для японців. Головне для них — нор-

ми поведінки (гирі), встановлені для кожного виду людських відносин традицією й за-

сновані (принаймні зовні) на почутті прихильності (нинхо), що поєднує індивідів у їх

відносинах. Той, хто не дотримується цих норм, діє лише у своїх інтересах, замість то-

го, щоб підкорятися шляхетним поривам своєї душі; при цьому і він сам, і його родина

викликають презирство.

Якщо відкинути відносини між великими підприємствами, то рідко хто звертається

до суду для здійснення своїх прав, як це передбачається кодексами. Кредитор готовий

чекати від боржника виконання зобов’язань добровільно, без застосування примусу.

Жертва нещасливого випадку, переживаючи своє нещастя, відмовиться від звернення

до суду для реалізації свого права і з вдячністю прийме разом із вибаченнями скромне

відшкодування, що його винуватець поспішить запропонувати потерпілому. Звертання

до суду для задоволення претензії, яку право називає законною, мало відрізняється в

розумінні японців від вимагання.

На думку японців, поняття суб’єктивного права знеособлює людські відносини, во-

но ставить усіх людей у рівне положення всупереч ієрархічному порядку, котрий, від-

повідно до доктрини конфуціанства, є основою японської традиції, існує у природі. Це

поняття далеке почуттям японців, а вони воліють керуватися почуттями, а не розумом.

Суди Японії досить активні, але велику частину їх діяльності у сфері відносин між

приватними особами складає їх примирення, а не вирішення справ по суті.

640

На відміну від інших країн, керівники Японії, уводячи кодекси, зовсім не мали на-

міру змінити спосіб життя населення. Бажання розвивати країну в плані економічному,

яке привело до сприйняття західних правових форм, співіснувало з бажанням зберегти

традиційний дух.

Цивільне та суміжні з ним галузі права

Цивільне право і процес. У 1873 р. на посаду юридичного радника японського

уряду був запрошений французький юрист, професор Г. Буассонад. Підготовлений ним

проект Цивільного кодексу Японії був опублікований у 1891 році. Але набуття ним

чинності відкладалося на 1894 р. У ході обговорення багато з його положень викликали

серйозні зауваження, зокрема порушення національних традицій. Це й обумовило під-

готовку нового проекту кодексу, що складався під значним упливом проекту німецько-

го Цивільного уложення 1896 року. На цьому варіанті, але з використанням багатьох

положень проекту Г. Буассонада, і був заснований новий Цивільний кодекс Японії, що

набув чинності у 1898 році. Такою ж була й доля іншого проекту Г. Буассонада — Тор-

гового кодексу Японії 1890 року, який у 1899 році замінено іншим, побудованим за ні-

мецьким зразком.

Цивільний і Торговий кодекси кінця XIX ст. діють у Японії й понині, незважаючи

на велику кількість внесених у них змін. Особливо значимими були перетворення

японського законодавства після Другої світової війни, коли Конституцією 1946 р. була

проголошена рівність у правах подружжя, а в галузі торгових відносин і діяльності

компаній значною мірою проявився вплив американського права (почасти це проявило-

ся в Законі про довірчу власність (1922 р.), який мав на меті залучити у країну англо-

американський капітал. — Л. Б., С. Б.).

Цивільний кодекс Японії складається з загальної частини й чотирьох розділів, при-

свячених речовому, зобов’язальному, сімейному й спадковому праву. У них знайшли ві-

дображення властиві буржуазному цивільному праву принципи охорони права приватної

власності, свободи договору тощо. У розділах про сімейне і спадкове право Кодекс

1898 р. затверджував владу батьків і чоловіка: вступ у шлюб вимагав згоди батьків (для

чоловіка — до досягнення 30, для дівчини — 25 років), дружина не вважалася дієздат-

ною, не мала права успадковувати майно чоловіка тощо. Після прийняття Конституції

саме ці розділи кодексу, а також загальна частина його піддалися найбільшим змінам.

Питання цивільного процесу тривалий час регулювалися Законом про організацію

суду та Цивільним процесуальним кодексом 1890 року. Цими актами, власне кажучи,

вперше в історії Японії вводилася судова процедура розгляду спорів, яка здійснювалася

до цього здебільшого методом примусового посередництва феодалів. У 1926 р. японсь-

кий ЦПК був виданий у новій редакції, підготовленій за зразком австрійського законо-

давства й надалі, навіть після Другої світової війни, суттєвих змін не зазнав.

Суміжні галузі права. Торгове право. Торговий кодекс Японії складається з чоти-

рьох розділів, у яких найдокладнішим чином регулюються такі питання: загальна час-

тина, торгові компанії, торгові угоди, морська торгівля. До нього, як і до Цивільного

кодексу, після видання неодноразово вносилися зміни, однак значно частіше видавали-

ся додаткові закони. Серед найбільш важливих — видані у 1899 р. закони про ліцензії,

про торгові знаки і про авторське право; у 1921 р. — закони про оренду землі та про

оренду житла, а також прийняті після Другої світової війни закони про обіг цінних па-

перів (1948 р.), про відновлення компаній (1952 р.) і про відшкодування збитку,

пов’язаного з рухом автомобільного транспорту (1955 р.) чи з використанням атомної

енергії (1961). У 1947 р. був виданий Закон про заборону приватної монополії й під-

тримку приватної торгівлі, віднесений до числа «антимонопольних», хоча він аж ніяк

не перешкодив посиленню ролі монополій у японській економіці.

Джерелами цивільного і торгового права в Японії поряд із кодексами та окремими

законодавчими актами визнаються діючі звичаї й норми моралі (відсилання до них є як