Чернадчук В.Д., Сухонос В.В., Нагребельний В.П. та ін. Господарське процесуальне право

Подождите немного. Документ загружается.

301

цього Кодексу). Отже, заяви у спорах, пов’язаних з названими від

носинами, не підлягають розгляду в господарських судах України.

26. Відповідно до статті 116 ГПК виконання рішення господар

ського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є

виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надси

лається йому після набрання судовим рішенням законної сили. У

наказі господарського суду згідно з частиною першою статті 117

ГПК і статтею 19 Закону України «Про виконавче провадження»

зазначається, зокрема, резолютивна частина рішення.

Оскільки наказ господарського суду відтворює резолютивну ча

стину рішення цього суду, оскарження наказу поза межами апеля

ційного чи касаційного перегляду рішення, на виконання якого

такий наказ видано, неможливе. Тому заінтересована сторона у справі

може в установленому ГПК порядку оскаржити лише рішення гос

подарського суду, на підставі якого відповідний наказ видано.

Отже, господарський суд повинен відмовляти в прийнятті позов

ної заяви про визнання наказу господарського суду недійсним або

таким, що не підлягає виконанню, на підставі пункту 1 частини

першої статті 62 ГПК з огляду на те, що така позовна заява не

підлягає розгляду в господарських судах.

Що ж до заяв стягувачів або боржників про визнання наказу

таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, то такі

заяви розглядаються господарськими судами в порядку, визначе

ному статтею 117 ГПК.

27. Відповідно до статей 13, 15 ГПК підсудність справ визнача

ється за предметними і територіальними ознаками. Виняток з цьо

го правила становить виключна підсудність справ (стаття 16 ГПК).

Визначаючи територіальну підсудність справи, господарські суди

повинні виходити з такого.

27.1. Територіальна підсудність справи за участю відособлено

го підрозділу юридичної особи визначається відповідно до вимог

статті 15 ГПК за місцем знаходження відособленого підрозділу,

якому надано право здійснювати повноваження сторони від імені

юридичної особи.

Господарським судам слід також ураховувати, що оскільки відо

соблений підрозділ юридичної особи діє в межах наданих йому пов

новажень, то подання позову за місцем знаходження цього підрозді

лу правомірне лише тоді, коли спір випливає саме з його діяльності.

У разі відсутності у відособленого підрозділу відповідних повно

важень та/або коли спір не пов’язаний з діяльністю цього підрозділу

позовні матеріали або справа надсилається за підсудністю до госпо

дарського суду за місцем знаходження юридичної особи.

302

У вирішенні питань, пов’язаних з участю в судовому процесі

відособлених підрозділів юридичних осіб, необхідно також урахо

вувати викладене в роз’ясненні президії Вищого арбітражного суду

України від 28.07.94 № 025/492 «Про участь у судовому процесі

відособлених підрозділів юридичних осіб» (з подальшими змінами

і доповненнями).

27.2. Спори, пов’язані з укладанням, зміною умов, розірван

ням чи визнанням недійсними бартерних угод, підлягають вирі

шенню господарським судом за місцем знаходження однієї зі сто

рін, до якого звернувся заявник.

27.3. Згідно з частиною першою статті 15 ГПК справи зі спо

рів, зокрема, про визнання договорів недійсними, розглядаються

господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов’яза

ної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії,

такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, спла

тити гроші тощо.

У вирішенні питання щодо визначення територіальної підсуд

ності справ зі спорів про визнання договорів недійсними за позова

ми осіб, які не є сторонами у цих договорах (прокурорів, органів

державної податкової служби тощо), коли відповідачами зазначе

но обидві сторони того чи іншого договору, слід виходити з того, що

територіальна підсудність має визначатися згідно з частиною тре

тьою статті 15 ГПК, а тому розгляд справи здійснюється тим госпо

дарським судом, до якого звернувся позивач.

Господарським судам слід мати на увазі, що права особи, яка

вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом за

доволення позову про визнання недійсною угоди, в якій така особа

не є стороною. Захист прав такої особи можливий шляхом подання

віндикаційного позову.

27.4. Частина четверта статті 16 ГПК відносить справи зі спо

рів, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої

влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна

Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севасто

польська міські державні адміністрації, до підсудності господар

ського суду міста Києва.

З огляду на це у вирішенні питання про визначення підсудності

відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральний орган

виконавчої влади або державну адміністрацію як відповідача поряд

з іншими відповідачами без достатніх на це підстав, необхідно вра

ховувати таке.

Якщо позивач з якихось причин вважає, що одним із відпові

дачів зі справи має бути центральний орган виконавчої влади або

303

державна адміністрація і у зв’язку з цим позовна заява подається

до господарського суду міста Києва, або в разі передачі відповідної

справи іншим господарським судом до цього суду, останній у про

цесі підготовки справи до розгляду за згодою позивача вправі ви

рішити питання про залучення до участі у справі іншого відпові

дача або про заміну неналежного відповідача (стаття 24 ГПК).

Якщо в такому випадку справа стала підсудною іншому господар

ському суду, вона згідно із частиною третьою статті 17 ГПК має

бути розглянута господарським судом міста Києва.

27.5. Якщо господарський суд, який прийняв справу до свого

провадження з додержанням правил підсудності, залучив іншого

відповідача чи замінив неналежного відповідача і у зв’язку з цим

справа стала підсудною іншому господарському суду, питання про

підсудність визначається за правилом частини третьої статті 17

ГПК, за винятком випадків, коли наслідком змін на стороні відпо

відача стає виключна підсудність справи.

27.6. Статтею 16 ГПК встановлено виключну підсудність справ

господарському суду у спорах про право власності на майно або про

витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усу

нення перешкод у користуванні майном; такі справи розглядають

ся за місцезнаходженням майна.

Місцезнаходження майна має бути достовірно встановлено і під

тверджено документально. У разі неможливості подання позива

чем такого підтвердження підсудність справи визначається на за

гальних підставах, тобто згідно зі статтею 15 ГПК.

Якщо відповідачем у справі зі спору про право власності на май

но або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи

про усунення перешкод у користуванні майном є органи, зазначені

у частині четвертій статті 16 ГПК, то такі справи підлягають роз

глядові в господарському суді міста Києва.

Голова Вищого господарського

суду України С. Демченко

304

Äîäàòîê 2

Ïðî äåÿê³ ïèòàííÿ ïðàêòèêè

çàñòîñóâàííÿ ðîçä³ëó VI

Ãîñïîäàðñüêîãî ïðîöåñóàëüíîãî

êîäåêñó Óêðà¿íè*

* Заголовок зі змінами, внесеними згідно з роз’ясненням президії Вищого

господарського суду України від 31 травня 2002 року № 045/609).

Âèùèé àðá³òðàæíèé ñóä Óêðà¿íè.

Ðîç’ÿñíåííÿ â³ä 04.03.98 ð. ¹ 02-5/78

Із змінами і доповненнями, внесеними роз’ясненнями

Вищого арбітражного суду України

від 19 жовтня 1998 року № 02#5/401,

від 29 червня 1999 року № 02#1/312,

роз’ясненням президії Вищого арбітражного суду України

від 6 листопада 2000 року № 02#5/618,

роз’ясненням президії Вищого господарського суду України

від 31 травня 2002 року № 04#5/609,

рекомендаціями президії Вищого господарського суду України

від 10 лютого 2004 року № 04#5/212,

від 10 грудня 2004 року № 04#5/3248,

листом президії Вищого господарського суду України

від 1 лютого 2005 року № 04#5/26,

рекомендаціями президії Вищого господарського суду України

від 31 травня 2007 року № 04#5/103.

(У тексті роз’яснення, крім вступної частини і назви «Вищий арбітраж

ний суд України» у підпункті 4.3 пункту 4, слова «арбітражний суд»,

«арбітражні суди», «арбітражні витрати» «доарбітражне врегулювання»

і «арбітражний процес» в усіх відмінках замінено відповідно словами

«господарський суд», «господарські суди», «судові витрати», «досудове

врегулювання» і «судовий процес» у відповідних відмінках, а абревіату

ру «АПК» – абревіатурою «ГПК» згідно з роз’ясненням президії Вищого

господарського суду України від 31 травня 2002 року № 045/609.)

305

З метою забезпечення правильного і однакового застосування

законодавства президія Вищого арбітражного суду України вважає

за необхідне дати такі роз’яснення.

(Вступна частина із змінами,

внесеними згідно з роз’ясненнями президії

Вищого господарського суду України

від 31.05.2002 р. № 045/609.)

1. Відповідно до розділу VI Господарського процесуального ко

дексу України (далі – ГПК) судовими витратами є пов’язані з роз

глядом справи в господарському суді витрати, які складаються з

державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення експер

тизи (аудиту), призначеної господарським судом, витрат, пов’яза

них з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знахо

дження, сплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформа

ційнотехнічне забезпечення судового процесу та інших витрат,

пов’язаних з розглядом справи.

(Абзац перший пункту 1 із змінами, внесеними згідно

з роз’ясненням президії Вищого господарського суду України

від 31.05.2002 р. № 045/609.)

До інших витрат у розумінні статті 44 ГПК відносяться, зокре

ма, суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господар

ського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час роз

гляду справи (стаття 30 ГПК).

(Абзац другий пункту 1 в редакції роз’яснення президії

Вищого господарського суду України

від 31.05.2002 р. № 045/609.)

Абзац третій пункту 1 виключено.

(Пункт 1 доповнено абзацом третім згідно з роз’ясненням

Вищого арбітражного суду України від 29.06.99 р. № 021/312,

абзац третій пункту 1 виключено згідно з роз’ясненням президії

Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. № 045/609.)

2. Згідно з частиною першою статті 46 ГПК державне мито спла

чується чи стягується в дохід державного бюджету України в по

рядку і розмірі, встановлених законодавством України.

Виходячи з цього, господарським судам у вирішенні згаданих

питань слід керуватися, зокрема, Декретом Кабінету Міністрів

України «Про державне мито» зі змінами і доповненнями (далі –

Декрет) та Інструкцією про порядок обчислення та справляння дер

жавного мита, затвердженою наказом Головної державної подат

кової інспекції України від 22.04.93 № 15 (далі – Інструкція).

306

3. Державне мито справляється з первісних та зустрічних позов

них заяв майнового і немайнового характеру, у тому числі із заяв

про визнання недійсними повністю або частково актів з підстав,

зазначених у законодавстві; про відшкодування моральної (немай

нової) шкоди; зі спорів, що виникають при укладанні, зміні, розі

рванні господарських договорів чи визнанні їх недійсними; заяв

кредиторів про порушення справ про банкрутство та кредиторів,

які звертаються з майновими вимогами до боржника після опублі

кування оголошення про порушення справи про банкрутство; апе

ляційних і касаційних скарг на рішення та постанови та про пере

гляд рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами (далі

– рішення).

(Пункт 3 із змінами, внесеними згідно з роз’ясненням президії

Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. № 045/609.)

4. Вирішуючи питання щодо сплати державного мита, госпо

дарський суд повинен виходити, зокрема, з такого.

4.1. Одним з реквізитів позовної заяви є ціна позову, яку вказує

позивач і з якої обчислюється державне мито. Якщо позивачем у

заяві не наведений обґрунтований розрахунок ціни позову або його

не додано до позовної заяви, остання підлягає поверненню заявни

кові на підставі пункту 3 частини першої статті 63 ГПК.

Якщо державне мито сплачено у встановленому порядку і розмірі

за позивача (заявника) іншою особою, господарський суд повинен

виходити з того, що державне мито фактично надійшло до держав

ного бюджету і, отже, немає підстав для повернення позовної заяви

(заяви) за мотивом сплати державного мита неналежною особою.

(Абзац другий підпункту 4.1 із змінами, внесеними згідно

з роз’ясненням Вищого арбітражного суду України

від 19.10.98 р. № 025/401.)

4.2. У разі якщо позивач на підставі частини четвертої статті 22

ГПК до прийняття рішення зі справи збільшив розмір позовних

вимог і не сплатив державне мито зі збільшеної суми, господарський

суд повинен стягнути з позивача суму недоплаченого державного

мита в доход державного бюджету.

Якщо позивач завищив ціну позову, або у процесі розгляду

спору зменшив позовні вимоги, або господарський суд відмовив

у стягненні певних сум, державне мито в цій частині не поверта

ється.

4.3. З питань сплати державного мита в іноземній валюті гос

подарським судам слід керуватися роз’ясненням президії Вищого

арбітражного суду України від 17.02.94 № 025/114 «Про деякі

307

питання визначення ціни позову, підсудності справ та сплати дер

жавного мита».

(Підпункт 4.3 із змінами, внесеними згідно з роз’ясненням

президії Вищого господарського суду України

від 31.05.2002 р. № 045/609.)

4.4. У разі об’єднання господарським судом в одне проваджен

ня кількох справ відповідно до частини першої статті 58 ГПК, а

також у випадках подання позовної заяви кількома позивачами до

одного або кількох відповідачів державне мито обчислюється із за

гальної суми позову і сплачується позивачами пропорційно долі

вимог кожного з них. Сплата усієї суми державного мита одним

позивачем у цьому разі неможлива, за винятком випадків, коли

позивачі претендують на один і той же предмет позову.

4.5. У випадках об’єднання в одній заяві вимог як майнового,

так і немайнового характеру державне мито згідно з пунктом 36

Інструкції підлягає сплаті як за ставками, встановленими для по

зовів майнового характеру, так і за ставками, встановленими для

розгляду позовних заяв зі спорів немайнового характеру.

4.6. Якщо в позовній заяві об’єднано дві або більше вимог не

майнового характеру, пов’язаних між собою підставами виникнен

ня, державне мито сплачується як за подання однієї заяви немай

нового характеру. У випадках, коли в позовній заяві альтернатив

но викладено майнові або немайнові вимоги, господарському суду

слід визначити предмет спору і вирішити питання щодо сплати по

зивачем державного мита у встановленому розмірі або стягнення

його за рішенням суду. За наявності підстав для повернення чи від

мови у прийнятті позовної заяви в частині однієї з вимог господар

ський суд порушує провадження у справі щодо альтернативної ви

моги. У таких випадках питання стягнення державного мита вирі

шується за загальними правилами.

4.7. Статтею 4 Декрету визначені, зокрема, випадки, коли окремі

органи, здійснюючи надані їм законодавством повноваження, звіль

няються від сплати державного мита як позивачі та відповідачі.

Якщо ж згадані органи звертаються до господарського суду не у

зв’язку з виконанням своїх повноважень, вони зобов’язані сплачу

вати державне мито у загальному порядку.

4.8. Державне мито із позовних заяв з питань захисту честі та

гідності, у тому числі про відшкодування моральної (немайнової)

шкоди, повинно сплачуватись на підставі підпункту «б» пункту 2

статті 3 Декрету.

(Підпункт 4.8 пункту 4 в редакції рекомендації президії

Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р. № 045/212,

308

із змінами, внесеними згідно з листом президії

Вищого господарського суду України від 01.02.2005 р. № 045/26.)

4.9. Оскільки треті особи, які заявляють самостійні вимоги на

предмет спору, відповідно до статті 26 ГПК користуються усіма пра

вами і несуть усі обов’язки позивача, обов’язок сплатити державне

мито із заяви про вступ у справу або про перегляд судового рішення

в апеляційному чи касаційному порядку, або про його перегляд за

нововиявленими обставинами покладається також і на них.

(Абзац перший підпункту 4.9 пункту 4 із змінами, внесеними

згідно з листом президії Вищого господарського суду України

від 01.02.2005 р. № 045/26.)

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет

спору, вступають або залучаються до участі у справі без сплати дер

жавного мита. Проте в разі вчинення ними окремих дій, що мають

юридичне значення, наприклад, подання заяви про перегляд рішен

ня господарського суду, на них покладається обов’язок сплатити

державне мито на загальних підставах.

(Абзац другий підпункту 4.9 пункту 4 із змінами, внесеними

згідно з листом президії Вищого господарського суду України

від 01.02.2005 р. № 045/26.)

У випадках здійснення господарським судом заміни сторони її

правонаступником за правилами статті 25 ГПК державне мито

сплачується правонаступником або стягується з нього господарсь

ким судом, якщо воно не було сплачене первісним позивачем.

4.10. Підпункт 4.10 виключено.

(Згідно з роз’ясненням президії Вищого господарського

суду України від 31.05.2002 р. № 045/609.)

5. Платіжне доручення на безготівкове перерахування держав

ного мита, квитанція установи банку про прийняття платежу го

тівкою додаються до позовної заяви (заяви) і мають містити відо

мості про те, яка саме позовна заява (заява) оплачується держав

ним митом.

Згідно з пунктом 14 Інструкції в разі безготівкового перераху

вання державного мита з рахунка платника відповідальний вико

навець установи банку зобов’язаний на лицевій чи зворотній сто

роні останнього примірника платіжного доручення, який видаєть

ся платнику, зробити відповідний напис (помітку) про зарахуван

ня державного мита до державного бюджету. Цей напис скріплю

ється першим і другим підписами посадових осіб і відтиском круг

лої печатки кредитної установи із зазначенням дати виконання

309

платіжного доручення. Відсутність відповідних реквізитів не є під

ставою для повернення позовної заяви, апеляційної (касаційної) ска

рги або заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими об

ставинами без розгляду, оскільки платіжне доручення вважається

достатнім доказом сплати державного мита, якщо воно не повернуте

Державним казначейством України. Якщо позивач сплатив держав

не мито готівкою, то Інструкція в такому разі не передбачає вчинен

ня кредитною установою будьяких написів, крім встановлених фор

мою квитанції. У цьому випадку до позовної заяви додається оригі

нал квитанції кредитної установи, яка прийняла платіж.

(Абзац другий пункту 5 із змінами, внесеними

згідно з роз’ясненням президії Вищого господарського суду України

від 31.05.2002 р. № 045/609, рекомендаціями президії

Вищого господарського суду України від 31.05.2007 р. № 045/103.)

Оскільки однією з основних умов, за якої господарський суд

приймає заяву до розгляду, є факт надходження державного мита

до державного бюджету України, господарський суд у разі виник

нення сумнівів щодо надходження і зарахування державного мита

до державного бюджету може і повинен витребувати від позивача

або особи, що подала апеляційну (касаційну) скаргу чи заяву про

перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, від

повідне підтвердження територіального органу казначейства, яко

му державне мито перераховано, про що зазначається в ухвалі про

порушення провадження у справі або про прийняття апеляційної

(касаційної) скарги до провадження чи прийняття заяви про пере

гляд рішення за нововиявленими обставинами.

(Абзац третій пункту 5 із змінами, внесеними

згідно з листом президії Вищого господарського суду України

від 01.02.2005 р. № 045/26, рекомендаціями президії

Вищого господарського суду України від 31.05.2007 р. № 045/103.)

5.1. Платіжні документи подаються до господарського суду тіль

ки в оригіналі. Ксерокопії чи фотокопії платіжних документів не

можуть бути доказом сплати державного мита.

5.2. Державне мито сплачується до територіальних органів Дер

жавного казначейства України. Платники державного мита в платіж

них дорученнях на перерахування державного мита до державного

бюджету повинні в рядку «одержувач» зазначити найменування те

риторіального органу казначейства за місцем знаходження платника

та номер рахунка, який відкритий казначейству в установі банку.

Якщо стороною не подано доказів сплати державного мита у

встановленому порядку та розмірі або документів, що свідчать про

310

звільнення від його сплати, заява до розгляду не приймається, і

господарський суд з посиланням на пункт 4 частини першої статті

63 ГПК зобов’язаний повернути її заявникові без розгляду. З цих

же підстав повертаються позовні заяви з платіжними дорученнями

на перерахування державного мита не до державного бюджету Укра

їни. Про повернення позовної заяви виноситься ухвала.

5.3. У випадках, коли господарським судом розглядається де

кілька справ за позовними заявами одного і того ж позивача, остан

ній має право сплатити державне мито за їх розгляд одним платіж

ним документом, який долучається господарським судом до однієї

зі справ. У решті справ робиться відмітка про суму державного мита,

сплаченого за розгляд справи та зазначається номер справи, в якій

знаходиться платіжний документ. Така ж відмітка робиться у спра

вах в разі повернення державного мита.

5.4. Зазначений порядок подання доказів сплати державного

мита повинен бути дотриманий і в тих випадках, коли державне

мито сплачується за позивача (заявника) іншою особою.

(Пункт 5 доповнено підпунктом 5.4 згідно з роз’ясненням

Вищого арбітражного суду України від 19.10.98 р. № 025/401.)

6. Вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарсь

кий суд повинен виходити з такого.

6.1. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших

підстав, державне мито покладається на сторони пропорційно роз

міру задоволених позовних вимог; при задоволенні позову в повно

му обсязі відшкодування витрат позивача, що пов’язані зі сплатою

державного мита, покладається на відповідача; у разі відмови в

позові повністю ці витрати покладаються на позивача. Такі прави

ла розподілу судових витрат застосовуються як у майнових спо

рах, так і у спорах немайнового характеру.

Державне мито зі спорів, що виникають при укладанні, зміні та

розірванні договорів, покладається на сторону, яка безпідставно

ухиляється від прийняття обґрунтованих пропозицій другої сторо

ни. Якщо розбіжності між сторонами вирішені частково на користь

однієї зі сторін і частково на користь другої сторони, витрати, по

в’язані зі сплатою державного мита, розподіляються між обома сто

ронами з урахуванням кількості та змісту прийнятих господарським

судом пропозицій кожної із сторін.

Абзац третій пункту 6.1 виключено.

(Згідно з рекомендацією президії Вищого господарського суду

України від 10.02.2004 р. № 045/212.)