Чернадчук В.Д., Сухонос В.В., Нагребельний В.П. та ін. Господарське процесуальне право

Подождите немного. Документ загружается.

291

а) спори суб’єкта господарювання із суб’єктом владних повно

важень щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності останнього;

б) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалі

зації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приво

ду укладання та виконання адміністративних договорів;

в) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випад

ках, встановлених законом.

Поняття «суб’єкт владних повноважень» визначено статтею 3

КАС України, згідно з якою це – орган державної влади, орган місце

вого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший су

б’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі

законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відтак необхідною ознакою суб’єкта владних повноважень є

здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій, причо

му ці функції повинні здійснюватися відповідним суб’єктом саме в

тих правовідносинах, у яких виник спір.

Якщо суб’єкт (у тому числі орган державної влади, орган місце

вого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних

правовідносинах не здійснює зазначених владних управлінських

функцій (щодо іншої особи, яка є учасником спору), то такий су

б’єкт не перебуває «при здійсненні управлінських функцій» і не має

встановлених нормами КАС України ознак суб’єкта владних пов

новажень і, отже, спір за участю останнього повинен вирішуватися

господарським судом.

Таким чином, від справ господарської юрисдикції за участю су

б’єктів господарської діяльності і суб’єктів владних повноважень

адміністративні справи відрізняються особливим змістом правовід

носин між сторонами та предметом позовних вимог.

5.3. З огляду на викладене до компетенції господарських судів

не відноситься розгляд справ у спорах:

а) про оскарження рішень (нормативноправових актів чи ак

тів індивідуальної дії), ухвалених суб’єктом владних повноважень,

яким останній зобов’язує суб’єкта господарювання вчинити певні

дії, утриматися від вчинення певних дій або нести відповідальність,

за умови, що оскаржуваний акт згідно із законодавством України є

обов’язковим до виконання;

б) про оскарження суб’єктом господарювання дій (бездіяль

ності) органу державної влади, органу місцевого самоврядування,

іншого суб’єкта владних повноважень, їхньої посадової чи служ

бової особи, що випливають з наданих їм владних управлінських

функцій, якщо ці дії (бездіяльність) не пов’язані з відносинами,

урегульованими господарським договором;

292

в) між суб’єктами владних повноважень з приводу їхньої ком

петенції у сфері управління;

г) з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

д) за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках,

встановлених законом.

Інші справи за участю господарюючих суб’єктів та суб’єктів

владних повноважень не мають ознак справ адміністративної юрис

дикції і повинні розглядатися господарськими судами на загаль

них підставах. До таких справ належать усі справи у спорах про

право, що виникають з відносин, урегульованих Цивільним кодек

сом України, Господарським кодексом України, іншими актами

господарського і цивільного законодавства.

6. Господарським судам слід мати на увазі, що не всі угоди, укла

дені суб’єктами владних повноважень, їх посадовими чи службо

вими особами на реалізацію своїх повноважень, відносяться до ад

міністративних договорів. Згідно зі статтею 3 КАС України адміні

стративний договір – це дво або багатостороння угода, зміст якої

складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних

управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є од

нією із сторін угоди. Тобто зі змісту адміністративного договору вба

чається наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє

його від цивільних угод. У разі ж укладання цивільної угоди між

суб’єктом владних повноважень і суб’єктом господарської діяль

ності договірні відносини між сторонами ґрунтуються на юридич

ній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності.

Тому до адміністративних договорів не відносяться угоди, укладені

за правилами Цивільного кодексу України, інших актів цивільно

го або господарського законодавства.

7. Частиною другою статті 4 КАС України встановлено, що юрис

дикція адміністративних судів поширюється на всі публічнопра

вові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший по

рядок судового вирішення. Закони України можуть передбачати

вирішення певних категорій публічноправових спорів в порядку

іншого судочинства, у тому числі господарського.

Такий інший порядок передбачено, зокрема, частиною першою

статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції»,

відповідно до припису якої заявник, відповідач, третя особа мають

право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету

України повністю або частково до господарського суду. З огляду на

зміст наведених норм, а також статті 32 Закону України «Про за

хист від недобросовісної конкуренції» справи зі спорів про оскар

ження рішень (розпоряджень) органів Антимонопольного комітету

293

України підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за

правилами ГПК. Це стосується й розгляду справ за позовами органів

Антимонопольного комітету України про стягнення із суб’єктів гос

подарювання сум штрафів та пені у зв’язку з порушенням конкурент

ного законодавства, оскільки таке стягнення здійснюється саме згід

но з рішеннями відповідних органів, прийнятими на підставі припи

сів названих Законів України. Водночас і пунктом 3 частини першої

статті 12 ГПК встановлено, що справи за заявами органів Антимо

нопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими

актами до їх компетенції, підвідомчі господарським судам.

8. Якщо позов, який підлягає розглядові за правилами ГПК,

помилково подано на підставі норм КАС України, господарським

судам слід перевіряти позовні матеріали на предмет їх узгодженості

з приписами статей 54 і 57 ГПК і в разі невідповідності цих матері

алів зазначеним приписам керуватися вимогами статті 63 ГПК.

9. Згідно зі статтею 8 Закону України «Про основи соціальної

захищеності інвалідів в Україні» державне управління в галузі за

безпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється центра

льним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної полі

тики, Міністерством охорони здоров’я України та органами місце

вого самоврядування.

Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захи

сту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Укра

їни від 26.09.2002 № 1434 (далі – Положення), Фонд соціального

захисту інвалідів (далі – Фонд) є урядовим органом державного

управління, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому.

Згідно з пунктом 9 Положення для реалізації покладених на

Фонд завдань за погодженням з Мінпраці утворюються територі

альні відділення Фонду в межах граничної чисельності його пра

цівників.

Відповідно до покладених на нього завдань Фонд соціального

захисту інвалідів здійснює контроль за своєчасним перерахуван

ням сум штрафних санкцій, що надходять від підприємств, уста

нов і організацій за недодержання ними нормативів робочих місць

для забезпечення працевлаштування інвалідів (підпункт 3 пункту 4

Положення).

Пунктом 11 Порядку сплати підприємствами (об’єднаннями),

установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фон

ду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та викорис

тання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів

України від 28.12.2001 № 1767, передбачено, що в разі несплати

підприємствами, установами організаціями, які не забезпечують

294

нормативу робочих місць, штрафних санкцій в установлений тер

мін відділення Фонду соціального захисту інвалідів вживають за

ходів щодо їх стягнення в судовому порядку.

Таким чином, Фонд та його відділення є органами державної

влади, які у правовідносинах з підприємствами (об’єднаннями),

установами та організаціями, зокрема, у зв’язку із застосуванням

штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону України «Про

основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», реалізує

владні управлінські функції, а право відділень Фонду на звернен

ня до суду у відповідних відносинах визначено в законодавчому

порядку.

10. Відповідно до пункту 1 Положення про Пенсійний фонд

України, затвердженого Указом Президента України від 01.03.2001

№ 121/2001, Пенсійний фонд України (далі – Пенсійний фонд) є

центральним органом виконавчої влади, що, зокрема, здійснює ке

рівництво та управління солідарною системою загальнообов’язко

вого державного пенсійного страхування, провадить збір, акуму

ляцію та облік страхових внесків.

Згідно з пунктом 1.1 Положення про управління Пенсійного

фонду України в районах, містах і районах у містах, затвердженого

постановою правління Пенсійного фонду України від 30.04.2002

№ 82 (далі – Положення про управління Пенсійного фонду), управ

ління в районах, містах і районах у містах (далі – Управління) є

органами Пенсійного фонду, підвідомчими відповідно головним

управлінням цього Фонду в Автономній Республіці Крим, облас

тях, містах Києві та Севастополі, що разом з цими управліннями

утворюють систему органів Пенсійного фонду.

Відповідно до підпункту 6 пункту 2.2 Положення про управлін

ня Пенсійного фонду Управління відповідно до покладених на ньо

го завдань контролює надходження страхових внесків та інших

платежів до Пенсійного фонду від підприємств, установ, організа

цій та громадян, збирає у встановленому порядку відповідну звіт

ність, проводить планові та позапланові перевірки фінансовобух

галтерських документів, звітів та інших документів щодо прави

льності обчислення та сплати страхових внесків, цільового вико

ристання коштів Пенсійного фонду в організаціях, що здійснюють

виплату і доставку пенсій.

З наведеного випливає, що Управління у прийнятті рішення

про стягнення простроченої заборгованості зі сплати страхових

внесків діють як органи державної влади у здійсненні ними влад

них управлінських функцій і, відповідно, як суб’єкти владних пов

новажень.

295

Згідно з підпунктом 7 пункту 2.3 Положення про управління

Пенсійного фонду Управління має право стягувати з платників стра

хових внесків несплачені суми страхових внесків.

За змістом статті 106 Закону України «Про загальнообов’язко

ве державне пенсійне страхування» саме територіальним органам

Пенсійного фонду надано право приймати рішення про сплату про

строченої заборгованості із сплати страхових внесків.

11. Відповідно до статті 14 Основ законодавства України про

загальнообов’язкове державне соціальне страхування страхові

фонди є органами, які здійснюють керівництво та управління

окремими видами загальнообов’язкового державного соціального

страхування, провадять збір та акумуляцію страхових внесків,

контроль за використанням коштів, забезпечують фінансуван

ня виплат за загальнообов’язковим державним соціальним стра

хуванням та здійснюють інші функції згідно із затвердженими

статутами.

Отже, у відповідних правовідносинах виконавчі дирекції Фон

дів соціального страхування, їх робочі органи виступають як су

б’єкти владних повноважень у системі загальнообов’язкового дер

жавного соціального страхування.

12. Статтею 4 Закону України «Про ціни і ціноутворення» ви

значено повноваження Кабінету Міністрів України в галузі ціно

утворення, зокрема, встановлено, що Кабінет Міністрів України

визначає повноваження органів державного управління в галузі

встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за

цінами (тарифами).

Таким органом відповідно до Положення про Державну інспек

цію з контролю за цінами, затвердженого постановою кабінету Мі

ністрів України від 13.12.2000 № 1819 (далі – Положення), є Дер

жавна інспекція з контролю за цінами (далі – Держцінінспекція).

Вона є урядовим органом державного управління, який діє у складі

Мінекономіки і підпорядковується останньому.

Згідно з пунктом 11 Положення Держцінінспекція має терито

ріальні органи – державні інспекції з контролю за цінами в Автоном

ній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які

становлять єдину систему органів державного контролю за цінами

і мають права, передбачені пунктами 5, 6 Положення.

За змістом абзацу третього пункту 4 Положення Держцінінспек

ція відповідно до покладених на неї завдань у межах своєї компе

тенції здійснює перевірки додержання порядку формування, вста

новлення і застосування цін і тарифів, а також їх економічного об

ґрунтування.

296

Відповідно до пункту 5 Положення Держцінінспекція, зокре

ма, має право проводити в органах виконавчої влади, Раді мініст

рів Автономної Республіки Крим, підприємствах, установах та ор

ганізаціях незалежно від форми власності перевірки бухгалтер

ських документів, книг, звітів, калькуляцій та інших докумен

тів, пов’язаних з формуванням, встановленням і застосуванням

цін і тарифів.

Згідно з Інструкцією про порядок застосування економічних та

фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю

за цінами, затвердженої наказом Міністерства економіки та з пи

тань європейської інтеграції України, Міністерства фінансів Укра

їни від 03.12.2001 № 298/519, прийняття рішень про застосуван

ня економічних або фінансових (штрафних) за фактами порушен

ня державної дисципліни цін покладено на Держцінінспекцію та

відповідні державні інспекції з контролю за цінами в Автономній

Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

З наведеного випливає, що Держцінінспекція, приймаючи рі

шення про застосування санкцій за порушення державної дисцип

ліни цін, діє як орган державної влади у здійсненні управлінських

функцій і, відповідно, як суб’єкт владних повноважень.

13. З огляду на зміни і доповнення, внесені до ГПК згідно із

Законом України від 15.12.2006 № 483V «Про внесення змін до

деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності

справ з питань приватизації та з корпоративних спорів», зокрема

до частини другої статті 1 та статті 12 цього Кодексу, справи у спо

рах, пов’язаних з приватизацією державного майна (крім спорів

про приватизацію державного житлового фонду), та справи, що

виникають з корпоративних відносин, підвідомчі господарським

судам і в тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають

фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Справи, що виникають з корпоративних відносин, – це спори

між господарським товариством та його учасником (засновником,

акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між уча

сниками (засновниками, акціонерами), що пов’язані зі створенням,

діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього това

риства. Предметом відповідних позовів можуть бути вимоги про

визнання недійсними актів органів управління господарського това

риства, припинення незаконних дій (бездіяльності) його посадових

чи службових осіб, визнання недійсними установчих документів

товариства або угод про відчуження майна, корпоративних прав

тощо. Виняток складають лише трудові спори за участю господар

ського товариства.

297

14. За змістом і направленістю згаданого Закону України «Про

внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визна

чення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних

спорів» його прийняття не виключає (до початку діяльності окруж

них та апеляційних адміністративних судів) розгляду місцевими і

апеляційними господарськими судами у встановленому законом

порядку справ у спорах про визнання недійсними актів державних

та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають

законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси

підприємств та організацій.

Господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсни

ми лише таких актів державних та інших органів, підприємств та

організацій, які не відповідають законодавству, порушують права

та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій і тяг

нуть для позивачів певні правові наслідки.

15. Господарські суди розглядають справи у спорах, що вини

кають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти госпо

дарської діяльності, оскільки земля є об’єктом цивільних прав і

обов’язків і використовується в господарській діяльності на під

ставі цивільноправових угод. До таких справ слід відносити спра

ви, пов’язані із захистом права власності або користування зем

лею, в яких, захищаючи свої цивільні права і охоронювані законом

інтереси, беруть участь суб’єкти господарської діяльності.

Господарським судам підвідомчі спори щодо стягнення заборго

ваності з орендної плати за договором на користування земельною

ділянкою, укладеним суб’єктом господарювання і органом місце

вого самоврядування.

Якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку

або право користування нею, у тому числі відновлення порушеного

права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів пре

тендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про право

і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка нада

на у власність або у користування, повинен вирішуватися в поряд

ку господарського судочинства.

16. До компетенції господарських судів віднесено розгляд усіх

справ про банкрутство, у тому числі порушених стосовно банків

ських установ. Зазначені справи відповідно до частини другої

статті 4

ГПК розглядаються в порядку провадження, передбаче

ному цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених

Законами України «Про відновлення платоспроможності борж

ника або визнання його банкрутом» та «Про банки і банківську

діяльність».

298

17. Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про фер

мерське господарство» останнє є формою підприємницької діяль

ності громадян із створенням юридичної особи.

Згідно з частиною 4 статті 7 названого Закону у разі відмови

органів державної влади та органів місцевого самоврядування в

наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства

питання вирішується судом. Рішення суду про задоволення позову

є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місце

вості), видачі документа, що посвідчує право власності, або укла

дання договору оренди.

Статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» пе

редбачено, що після одержання державного акта на право влас

ності на земельну ділянку або укладення договору оренди земель

ної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство

підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація фермерсько

го господарства проводиться за наявності всіх необхідних доку

ментів протягом не більше п’яти робочих днів. Органи державної

реєстрації зобов’язані протягом цього терміну внести дані з реєст

раційної картки до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності

та видати свідоцтво про державну реєстрацію фермерського госпо

дарства.

У зв’язку з цим спори, пов’язані з відмовою в наданні громадя

нину земельної ділянки для ведення фермерського господарства,

та спори щодо розподілу майна фермерського господарства, яке

припинило свою діяльність, не підвідомчі господарським судам. Що

ж до спорів, пов’язаних з наданням додаткової земельної ділянки

фермерському господарству після його створення, а також спорів

про припинення діяльності фермерського господарства та спорів про

викуп земельних ділянок для суспільних потреб у фермерського

господарства, то вони відповідно до статей 1 та 12 ГПК підвідомчі

господарським судам.

18. Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про

приватизацію державного майна» для спільної участі в привати

зації громадяни можуть створювати господарські товариства, у тому

числі з членів трудового колективу, у порядку, встановленому за

конодавством України.

Справи у спорах за участю цих товариств за умови, якщо їх дер

жавну реєстрацію здійснено у встановленому порядку, підвідомчі

господарським судам на загальних підставах.

19. За правилами господарського судочинства мають розгля

датися справи зі спорів про відшкодування шкоди, заподіяної на

вколишньому природному середовищу, у тому числі за позовами

299

спеціально уповноважених державних органів управління в га

лузі охорони навколишнього природного середовища.

На підставі статті 67 Закону України «Про охорону навколиш

нього природного середовища» не підлягають розгляду господарськи

ми судами справи в галузі охорони навколишнього природного сере

довища, якщо хоча б одна зі сторін знаходиться за межами України.

20. Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про

режим іноземного інвестування» спори між іноземними інвестора

ми і державою з питань державного регулювання іноземних інвес

тицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підля

гають розгляду в судах України, якщо інше не визначено міжнаро

дними договорами України. За змістом статей 1 та 12 ГПК України

господарським судам підвідомчі справи у відповідних спорах, якщо

інше не визначено міжнародними договорами України.

Справи в усіх інших спорах, не зазначених у частині першій цієї

статті, підлягають розгляду в судах та/або в господарських судах

України, або за домовленістю сторін у третейських судах, у тому

числі за кордоном (частина друга статті 26 названого Закону).

21. Відповідно до частини сьомої статті 50 Закону України «Про

нотаріат» спір про право, оснований на вчиненні нотаріальної дії,

вирішується судом у позовному порядку. При вирішенні питань

підвідомчості такого спору слід, крім суб’єктного складу спору, ви

ходити з того, що виконавчий напис нотаріального органу не є ак

том державного чи іншого органу (статті 87–89 Закону України

«Про нотаріат»).

Спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису

таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про

повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса вирішу

ється господарським судом за позовом боржника до стягувача, якщо

суб’єктний склад сторін спору відповідає приписам статті 1 ГПК.

Справи, пов’язані з оскарженням виконавчого напису нотаріу

са, не підвідомчі господарським судам.

22. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про свободу совісті та

релігійні організації» (у редакції Закону України від 23.12.93) рі

шення місцевих органів державної виконавчої влади щодо володін

ня і користування культовими будівлями і майном можуть бути

оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуа

льним кодексом України. Отже, установивши, що позовна заява

містить вимоги про визнання такого рішення недійсним, госпо

дарський суд повинен відмовити у її прийнятті з посиланням на пункт

1 частини першої статті 62 ГПК. Такий же порядок застосовується і

до заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статути

300

релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної орга

нізації (стаття 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні

організації»).

Не підлягають розгляду господарським судом також позови

релігійних організацій про витребування культової будівлі і май

на з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про

усунення перешкод у користування ними (негаторний позов), якщо

є рішення відповідного державного органу про передачу культової

будівлі чи майна релігійній організації у володіння або користу

вання, оскільки згідно з пунктом 7 частини другої статті 3 Закону

України «Про виконавче провадження» таке рішення є виконав

чим документом і підлягає виконанню Державною виконавчою

службою.

23. Розгляд господарськими судами скарг у порядку статті 121

ГПК є однією з форм судового контролю щодо виконання рішень,

ухвал, постанов, а виконання рішення, ухвали постанови госпо

дарського суду є невід’ємною частиною судового процесу.

Отже, зазначені скарги щодо виконання рішень, ухвал, поста

нов господарських судів підлягають розгляду господарським судом,

який розглянув відповідну справу в першій інстанції, тобто тим

господарським судом, який видав виконавчий документ (наказ чи

ухвалу). Розгляд таких скарг здійснюється господарськими суда

ми за правилами ГПК, хоча б скарги й було мотивовано посилан

ням на приписи КАС України.

24. Господарським судам підвідомчі на загальних підставах спра

ви зі спорів, що пов’язані з визнанням права на майно, на яке на

кладено арешт, і про звільнення майна зпід арешту та з розглядом

позовів до юридичної особи, яка зобов’язана проводити стягнення

коштів з боржника в разі невиконання рішення з вини цієї юридич

ної особи (статті 59 і 86 Закону України «Про виконавче провад

ження»), – за умови, коли сторонами в судовому процесі є підпри

ємства чи організації в розумінні статті 1 ГПК.

Що ж до скарг, які подаються до суду на підставі статті 85 на

званого Закону та статті 121

ГПК, то, за змістом останньої з на

званих норм, їх розглядає виключно місцевий господарський суд,

яким відповідну справу розглянуто в першій інстанції.

25. Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду,

затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх вико

нання, а також контролю за виконанням Державного бюджету

України та місцевих бюджетів (стаття 1 Бюджетного кодексу

України), не є господарськими; до відповідних відносин не застосо

вується також і Цивільний кодекс України (частина друга статті 1