Філоненко С.О. Усна народна творчість

Подождите немного. Документ загружается.

141

8) про кінець світу (есхатологія);

9) моралістичні теми» [Цит. за 43, с. 488—489].

Класифікація легенд О. Дея та за виданням «Легенди та

перекази» (Київ: Наукова думка, 1985):

«1) міфологічні;

2) антропоморфічні;

3) апокрифічні;

4) топонімічні;

5) історико-героїчні;

6) соціально-побутові;

7) космологічні;

8) гідронімічні;

9) зоологічні;

10) етіологічні та інші» [Цит. за 43, с. 489].

«Легенди та перекази — споріднені жанри

народної прози,

які відрізняються від казок насамперед посиланням на вірогід-

ність зображуваного. Якщо в переказах зображуване не вихо-

дить за межі дійсного, реального, можливого, то основу легенди

становить вигадка і фантастика. На відміну від казкової фантас-

тики у легендарну вигадку та фантастику вірили як у можливу.

У народному побуті легенди

й перекази не мають чіткого роз-

межування, перекази часто насичені легендарними мотивами, а

дивовижне та неможливе у легенді виступає в органічній єдності

з повсякденним і звичайним. Фантастика і вимисел легенди були

тими чинниками, за допомогою яких неясне ставало зрозумілим,

неможливе — досяжним» [33, с. 303].

«Перекази — це невеликі усні оповідання про визначні істо

ричні події та їх героїв» (Лідія Дунаєвська) [15, с. 243].

«Перекази — усні оповіді про життєві факти, явища, драма-

тичні ситуації, пов’язані з конкретними історичними подіями,

інформація про які передається не очевидцями, а шляхом перепо-

відання почутого (звідси і назва — переказ)» (Мар’яна Лановик,

Зоряна Лановик) [43, с. 516].

«В порівнянні з легендами,

перекази відзначаються більшою

документальністю змісту, більшою реалістичністю художніх за-

собів. Якщо в легендах типовим художнім засобом змалювання

образу героя і його діяльності є поетичний домисел, який найчас-

142

тіше виявляється в такому засобі, як гіпербола, то в переказах гі-

перболічне зображення майже відсутнє. Створювані по гарячих

слідах подій перекази містять в собі насамперед достовірні дані

про події, і тому змальована в них дійсність підпорядковується

історичній конкретності» (Галина Сухобрус) [78, с. 184].

«Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виді-

ляються такі

головні цикли переказів: топонімічні (про похо-

дження географічних назв), етимологічні (походження назв пре-

дметів та явищ), ономатологічні (походження імен), етнонімічні

(походження назв національних груп) та ін.» (Мар’яна Лановик,

Зоряна Лановик) [43, с. 516].

Хронологічна класифікація переказів:

1) перекази староруських часів і Київської Русі (княжого пері-

оду);

2) перекази періоду половецьких та турецько

-татарських на-

падів;

3) перекази доби козаччини та національно-визвольної війни

1648-1654 рр.;

4) перекази періоду руїни та національно-визвольних змагань

18 ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух);

5) перекази про національно-історичні події новітньої доби

(національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА, УПА; події Пер-

шої та Другої світових воєн)» (Мар’яна

Лановик, Зоряна Лано-

вик) [43, с. 516—517].

«Переказ історичний — жанр, у якому оповідається про події

та особистостей, що зафіксовані в письмових історичних джере-

лах. Однак характерною рисою переказу історичного є те, що в

ньому вимисел переважає над фактами… До переказів історич-

них відносять оповіді про предків, династичні перекази та пере-

кази про

етнологічний родовід. Останні, часом, набувають міфо-

логічного характеру…» (Ігор Зварич) [45, с. 403].

«Переказ місцевий — жанр, який дуже близький за своїм

змістом та жанрологічним характером до переказу історичного.

Різниця між ними полягає в більшій широті побутування перека-

зу історичного. Окрім цього, звичайно, події та історичні постаті

переказу місцевого рідко коли фіксуються в

історичних письмо-

вих джерелах. Їх значення локальне. Вони відомі лише в якомусь

окремому населеному пункті чи невеликому регіоні… Перекази

143

місцеві охоплюють собою також всі оповіді, які пояснюють назви

місцевих географічних та етнічних об’єктів» (Ігор Зварич) [45,

с. 403].

«Переказ міфологічний — різновид жанру переказів, головні

персонажі якого міфологізовані народною уявою. Ця міфологіза-

ція відбувається згідно зі своєрідністю архетипного міфологічно-

го мислення того чи іншого етносу. Як правило, перекази міфо-

логічні присвячені

видатним постатям та великим подіям далекої

давнини. Характерною особливістю таких переказів є те, що вони

претендують на історичність та правдивість. Останнє є важливою

ознакою цього жанрового різновиду переказів, бо міфічність

завжди передбачає беззастережну віру в розказувань. Дії героїв

переказів міфологічних завжди глобальні та гіперболізовані й

здебільшого ідеалізуються» (Ігор Зварич) [45, с. 403].

Завдання

1. Складіть схему «Жанри української народної прози». Ви-

значте критерій, за яким ви розподіляєте прозові жанри на окремі

групи.

2. Прочитайте українські народні легенди (по 2-3 кожної те-

матичної групи). Підготуйте усний переказ однієї з них.

3. Складіть порівняльну таблицю «Жанрові ознаки легенд і

переказів». Відзначте в ній спільне й відмінне

для обох жанрів.

4. Проаналізуйте наступні тексти фольклорних творів. Визна-

чте, до якого жанру їх треба віднести — легенд чи переказів. Мо-

тивуйте свою думку.

Змієві вали

Вали ці зроблені змієм, який пожирав людей. Якось цей змій

побачив двох святих — Кузьму й Дем’яна, погнався за ними, щоб

їх з’їсти.

Кузьма й Дем’ян (вони були ковалями) встигли схова-

тися в кузню, де й заперлися. Змій пролизав залізні двері кузні й

просунув туди язика. Тоді Дем’ян схопив кліщами змія за язика.

Змій почав просити, щоб його відпустили.

— Досить, — сказав він, — будемо миритися: хай буде вашою

половина світу, а половина

моєю. Я не буду чіпати вашої сторо-

ни, а ви — моєї. Переділимося!

— А як же ділитися, — кажуть Кузьма і Дем’ян, — ми може-

мо не узнати межі: ти будеш показувати, що це твоя половина, а

144

ми — що наша. Краще переорати пополам землю, щоб ти не пе-

релазив на наш бік брати людей: бери тільки своїх!

Кузьма й Дем’ян сказали тут же, що самі вони не в силі орати

плугом. Тоді змій сказав, що він переоре світ сам. На тому й по-

годились.

Кузьма і Дем

’ян запрягли змія в плуг, а самі пішли за ним і

переорали так світ раз від моря й до моря. Та виявилося, що бо-

розна була невелика, мало помітна. Тоді змій повернув удруге

«всклад» орати по тому місцю, так що вал вийшов вдвічі вище

попереднього. Дотягнувши до синього моря, змій

дуже стомився,

його мучила така сильна спрага, що він обпився води і тріснув

[44, с. 165—166].

Татарське зілля

Жили колись в одному селі брат і сестра. батьки їхні повмира-

ли, а вони самі собі хазяйнували і нікому нічого поганого не ро-

били. Одного разу, як брат орав у полі, татари на село

напали.

Людей пограбували, сестру разом з багатьма іншими забрали в

полон.

Приїхав брат додому і не застав сестри. Тоді кинувся він дога-

няти, щоб відбити її в них. А татари саме посідали в лісі полуд-

нувати, далеко спереду поставили варту. От той парубок і попав-

ся їм у руки. Привели

вони його до главного, а той хотів його

зразу вбити, але вирішив посміятись з бідного парубка. Каже йо-

му, якщо він переможе їхнього силача, то віддадуть сестру і пус-

тять їх живими додому. А якщо ні, то вб’ють обох.

І вирішив хлопець битися. «Все одно помирати», — думає він.

І от

почався бій. Виступає той татарин, сильний, як бугай. Взяли

вони шаблі і почали битися. Зразу татарин ніби перемагав. Але

брат і сестра так стояли одне за одним, що не можна було паруб-

кові не перемогти. І таки він вбив татарина. Главний відпустив

брата і сестру, як і обіцяв.

А на

тому місці, де був вбитий татарин, виросло зілля, яке на-

зивають татарським [44, с. 198—199].

Звідки пішло прізвище й ім’я Богдана Хмельницького

Батьків Богдана Хмельницького не знав і не бачив ніхто.

А на горі, де зараз церква, жив собі дід з бабою. Біля них ріс гу-

стий-густий хміль. У діда й

баби не було дітей, і вони цьому

журилися.

145

Якось ранком вийшов дід з хати, почув ніби дитячий голос.

Дід почав пробирати руками хміль і пішов туди, звідки чув голос.

У густому-прегустому хмелю він знайшов хлопчика. Дитина ле-

жала перед ним, а в голові в неї сяяло сонце. Дід перехрестився,

взяв дитину і поніс до хати, а сонце теж

пішло за ним. Тільки дід

увійшов у хату, як побачив, що стіни розступилися, і на місці

старої хати виросли палати, і в усіх палатах ясно-ясно стало.

Дід і баба назвали цю дитину Богданом Хмельницьким. Це

тому, що вони думали, що сам бог послав їм цю дитину, а Хме-

льницький

тому, що знайшли хлопчика в хмелю.

Ріс Богдан не по днях, а по часах... Скоро виріс і до нього з

усіх усюдин сходились козаки, а він що скаже, то так ті козаки і

слухають його.

Богдан з своїми козаками побудував церкву неподалік від сво-

їх палат, а під церквою викопав льохи

, якими водив свої коні до

Тясмина напувати, а як напали на нього вороги, то він уходив з

козаками у ті льохи, а потім зненацька виходив, звідти і перема-

гав ворогів. Сильна людина була Богдан Хмельницький [44,

с. 208—209].

5. Поясніть тезу Г. Сухобрус: «Жанрове розмежування легенд

і переказів є досить умовним». Знайдіть

приклади творів, у яких

поєднано ознаки легенд і переказів.

6. Проаналізуйте класифікації легенд М. Драгоманова,

М. Грушевського, Ф. Колесси, Г. Булашева, В. Проппа, О. Дея,

подані в матеріалах до заняття. Визначте критерії, покладені в

основу кожної класифікації. На прикладі класифікації Ф.Колесси

поясніть залежність між визначенням жанру легенди і поділом

творів

на групи.

7. Складіть у зошиті словничок «Жанрові різновиди легенд»:

назва різновиду, походження терміна, тематика. Поясніть у ньо-

му такі терміни: антропоморфічна, зооморфічна, тератоморфічна,

етіологічна, демонологічна, космогонічна, антропогенічна, ан-

тропологічна, етногонічна, агіографічна, топонімічна, гідронімі-

чна, топографічна, ономатологічна, геортологічна, есхатологічна

легенда.

8. Проаналізуйте класифікації переказів за тематичним і хро-

нологічним принципами,

подані в матеріалах до заняття. Який із

підходів ви вважаєте більш обґрунтованим?

9. Порівняйте жанри легенди і казки. У чому специфіка вико-

ристання фантастики в кожному з цих жанрів? Наведіть відпові-

дні приклади.

146

10. Підготуйте реферат на тему «Дослідження легенд україн-

ською фольклористикою».

11. Підготуйте повідомлення на тему «Народні легенди і пе-

рекази як сюжетна основа творів української літератури» на при-

кладі одного з творів: «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’я-

ненка, «Марко Проклятий» О. Стороженка, «Гайдамаки»,

«Марія» Т.Шевченка, «Тіні забутих предків»

М.Коцюбинського,

«Лісова пісня» Лесі Українки або іншого за вашим вибором.

12. Прочитайте легенду, наведену в повісті М. Коцюбинсько-

го «Тіні забутих предків», визначте, до якої тематичної групи во-

на належить. Які риси поетики жанру виявилися в цьому творі?

«Микола був сиротою і виріс у полонині. «Плекали мя вів-

ці

», — говорив він про себе, пригладжуючи непокірні кучерики.

Упоравшись, лягав спузар біля Івана, весь чорний, пересиче-

ний димом, й блищав молодими зубами при вогні ватри. Іван

присувався ближче до нього, ловив Миколу за шию й прохав:

— Оповіж, браччіку, казку якус, ти їх багато знаєш...

З чорного неба капали зорі, й пливла

по ньому білим шумом

небесна ріка.

В долинах дрімали гори.

— Відай, ростут, — кидав наче до себе Іван.

— Хто?

— Гори.

— Перше росли, тепер перестали...

Микола мовкне, але потім додає стиха:

— З первовіку не було гір, лише вода... Така вода, гейби море

без берегів. Та й бог ходив водою. Але

раз він уздрів, що на воді

крутиться шум. «Хто ти є?» — запитав. А воно каже: «Не знаю.

Живий сме, а ходити не можу». А то був арідник. Бог про него не

знав, бо він був, як бог, з первовіку. Дав бог йому руки та й ноги,

і ходять вже разом

оба побратими. От вкучилось їм все по воді

ходити, схотів бог землю зробити, а як дістати з дна моря гли-

ни — не знає, бо бог все знав на світі, лише нічого не вмів зроби-

ти. А арідник мав силу до всього — та й каже: «Я бих туди про-

нир». — «Пронри». От

він пірнув на дно, згріб в жменю глини, а

решту сховав до рота для себе. Узяв бог глину, розсіяв. «Більше

нема?» — «Нема». Поблагословив бог ту землю, та й почала вона

рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже

й рота розперла, не

можна йому дихати вже, очі на лоба лізуть.

«Плюй!» — радить бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне,

там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба дохо-

147

дять. Вони б і небо пробили, коли б бог не закляв. Відтоді пере-

стали гори рости...

Дивно Іванові, що такі красні гори, такі веселі, а сотворив їх

злий.

— Кажи, браччіку, далі, — просить Іван, а Микола знов по-

чинав:

— Арідник був здатний до всього, що надумав — зробив.

А бог, як що

хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украс-

ти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грав, а вівці па-

суться. Побачив бог та й вкрав тото в него, і вже обоє пастушат.

Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка, — то все від нього,

від сотони. Де що лиш є —

віз, кінь, музика, млин або хата, —

все вигадав він... А бог лиш крав та давав людям. Таке-то...

Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов

бог до ватри і дивиться на вогонь. А той вже знав, чого він. «Все

ти, каже, у мене покрав, а сього не дам

». Але дивиться арідник, а

бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що він озьмив та й

плюнув у божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Пе-

рше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить...

Довго Микола оповідає, а коли ненароком згадає чорта, Іван

хрестить

груди під кептарем. Микола ж тоді плює, аби нечистий

не мав над ним сили...» [38, с. 225—226].

13. У чому, на ваш погляд, полягають відмінності між фольк-

лорною і літературною легендою? Порівняйте народну легенду

про євшан-зілля і її літературну обробку в поемі М.Вороного

«Євшан-зілля».

Євшан-зілля

Він же [

йдеться про великого князя Романа] кинувся на по-

ганих, як той лев, а сердитий був, як та рись, і нищив їх, як той

крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був,

як той тур, бо він пильно слідував предкові Мономахові, який

знищив ізраїльтян, згаданих уже половців, вигнав

Отрока в

Обези за Залізнії ворота, а Сирчан залишився при Доні, живля-

чись рибою.

Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, за-

бравши їх землю всю і загнавши окаянних агарян. Після ж смерті

Володимирової лишився у Сирчана лише один музика Ор, і по-

слав він його в Обези, кажучи: «Володимир

умер уже. То ж пове-

ртайся, брате, приходь в землю свою. Перекажи ж ти йому ці

148

слова мої, заспівай йому пісень половецьких. Якщо ж він не схо-

че, дай йому понюхати зілля, яке зветься євшаном».

А як той відмовився і вертатися, і слухати, дав він йому зілля,

і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Краще ж на своїй землі

кістьми лягти, ніж на чужій славному бути». І прийшов

він у зе-

млю свою. Від нього народився Кончак, що понищив Сулу, пішо

ходячи, котла носячи на плечах» [44, с. 180—181].

Микола Вороний. Євшан-зілля

(Поема)

До лучче єсть на своей земли костю лечи,

ине ли на чюже славну быти.

(Літопис, за Іпатським списком)

В давніх літописах наших

Єсть одно

оповідання,

Що зворушує у серці

Найсвятіші почування.

Не блищить воно красою

Слів гучних і мальовничих,

Не вихвалює героїв

Та їх вчинків войовничих.

Ні, про інше щось говорить

Те старе оповідання.

Між рядками слів таїться

В нім якесь пророкування.

І воно живить надію,

Певну віру в ідеали

Тим, котрі вже

край свій рід-

ний

Зацурали, занедбали...

* * *

Жив у Києві в неволі

Ханський син, малий хлопчина,

Половецького б то хана

Найулюблена дитина.

Мономах, князь Володимир,

Взяв його під час походу

З ясирем в полон і потім

При собі лишив за вроду.

Оточив його почотом

І розкошами догідно —

І жилось тому

хлоп’яті

І безпечно, і вигідно.

Час минав, і став помалу

Рідний степ він забувати,

Край чужий, чужі звичаї

Як за рідні уважати.

Та не так жилося хану

Без коханої дитини.

Тяжко віку доживати

Під вагою самотини.

Зажурився, засмутився...

Вдень не їсть, а серед ночі

Плаче, бідний, та зітхає

Сну не знають його очі.

Ні від кого він не має

Ні утіхи, ні поради.

Світ увесь йому здається

149

Без краси і без принади.

Кличе він гудця до себе

І таку держить промову,

Що мов кров’ю з його серця

Слово точиться по слову:

«Слухай, старче, ти шугаєш

Ясним соколом у хмарах,

Сірим вовком в полі скачеш,

Розумієшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба

Людям долю

віщувати,

Словом, піснею своєю

Всіх до себе привертати.

Ти піди у землю Руську —

Ворогів наших країну,—

Відшукай там мого сина,

Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь

Я за ним і дні, і ночі,

Як давно вже виглядають

Його звідтіль мої очі.

Заспівай ти йому пісню

Нашу, рідну, половецьку,

Про

життя привільне наше,

Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе,

Дай йому євшана-зілля,

Щоб, понюхавши, згадав він

Степу вільного привілля».

І пішов гудець в дорогу.

Йде він три дні і три ночі,

На четвертий день приходить

В місто Київ опівночі.

Крадькома пройшов, мов злодій,

Він до

сина свого пана

І почав казати стиха

Мову зрадженого хана.

Улещає, намовляє...

Та слова його хлопчину

Не вражають, бо забув вже

Він і батька, і родину.

І гудець по струнах вдарив!

Наче вітер у негоду,

Загула невпинна пісня —

Пісня вільного народу.

Про славетнії події —

Ті події половецькі,

Про лицарськії походи

—

Ті походи молодецькі!

Мов скажена хуртовина,

Мов страшні Перуна громи,

Так ревли-стогнали струни

І той спів гудця-сіроми!

Але ось вже затихає

Бренькіт дужий акордовий

І намісто його чути

Спів народний, колисковий.

То гудець співає тихо

Пісню тую, що співала

Мати синові своєму,

Як маленьким колисала.

Наче лагідна

молитва,

Журно пісня та лунає.

Ось її акорд останній

В пітьмі ночі потопає...

Але спів цей ніжний, любий,

Ані перший, сильний, дужий,

Не вразив юнацьке серце,—

Він сидить німий, байдужий.

150

І схилилася стареча

Голова гудця на груди —

Там, де пустка замість серця,

Порятунку вже не буде!..

Але ні! Ще є надія

Тут, на грудях в сповиточку!..

І тремтячими руками

Роздирає він сорочку,

Із грудей своїх знімає

Той євшан, чарівне зілля,

І понюхать юнакові

Подає оте бадилля.

Що ж це враз

з юнаком ста-

лось?

Твар поблідна у небоги,

Затремтів, очима блиснув

І зірвавсь на рівні ноги.

Рідний степ — широкий, віль-

ний,

Пишнобарвний і квітчастий —

Раптом став перед очима,

З ним і батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана!

Рідні шатра, рідні люди...

Все це разом промайнуло,

Стисло серце, сперло груди.

«Краще в

ріднім краї милім

Полягти кістьми, сконати,

Ніж в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати!» —

Так він скрикнув, і в дорогу

В нічку темну та пригожу

Подались вони обоє,

Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами

Неутомно проходжали —

В рідний степ, у край веселий

Простували, поспішали.

* * *

Україно! Мамо люба

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не відцурались,

Не забули тебе, неньку,

Чи сховали жаль до тебе

І кохання у серденьку?

Марна річ! Були і в тебе

Кобзарі — гудці народні,

Що співали-віщували

Заповіти благородні,

А проте

тієї сили,

Духу, що зрива на ноги,

В нас нема і манівцями

Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях напра-

вить,—

Шлях у край свій повороту?!

[10, с. 323—327]

14. З’ясуйте за шкільними програмами з української літерату-

ри, в якому класі учні ознайомлюються з жанрами легенди і пе-